Storonni avtor on 6th Ноябрь 2011

Село Гвіздівці на тому місці, де воно є на цей час, існувало з давніх давен. Але, перша письмова згадка про Гвіздівці датується 1432-м (6940-м – за старим календарем) роком, коли Господар Молдовського князівства Олександр І Добрий (правління 1400-1432 роки) подарував село боярам Івашку Владиченку та Петру Іордашку[1]. Та слід зазначити, що згідно з останніми дослідженнями, вже достеменно відомо, що одним з перших власників села за часів молдовського князівства був Івашко Владичка, що підтверджено наявною більш пізньою грамотою Господаря Молдови Шефана чел Маре[2].

Про це сайт вже писав. Та також достеменно відомо, що перші поселення на цій землі виникли, щонайменше у трипільські часи. Зрозуміло, що тоді  воно називалося не «Гвіздівці». А коли ж і як саме з’явилася сучасна назва? Пропонуємо Вашій увазі статтю-дослідження О. Кучерявого, яка мабуть відкриває завісу над цим питанням…

****************************************

Напевне, багато гвіздівчан задавалися питанням: «Звідки у нашого села Гвіздівці з’явилася така назва?» Існують різні думки з цього приводу…

У румунській версії статті «Гвіздівці» (Gvăzdăuţi) у «Вікіпедії» зазначено, що вірогідно від початку село називалося Ваздауці (Văzdăuţi), а сучасна Гвіздівці — це лише «субформа»[3]. Без сумніву — це зазначення у румунській версії «Вікіпедії» — прояв «ностальгії окупанта». Не будемо вдаватися у цій статті про національний склад села у різні часи (це окрема тема), лише зазначимо, що воно явно створювалося – як слов’янське поселення. При цьому, навіть школяру 4-го класу зрозуміло, що якщо село від початку створювалося — як слов’янське, його назва могла бути лише слов’янською. Тобто, цю версію викидаємо на смітник відразу і без особливих роздумів.

Протягом століть назва дійсно дещо видозмінювалася. Вперше село було пом’януто у грамоті Господаря Молдовського князівства Олександра І Доброго (Олександру чєл Бун), яка датується 1432-м роком. Та сама грамота до наших часів не збереглася. Ми достеменно знаємо про її існування з грамоти іншого правителя Молдовського князівства – Стефана Великого (Штефан чєл Маре), яка в свою чергу датована 30 вересня 1503 року. У цій грамоті Штефан чєл Маре передає села Гвіздівці і Ходороуци переселенцям з Поділля[4] – Данчулу Бучацькому, його  двоюрідному брату Ісайко і його тітці Васуткі, які купили ці села у дочки Івашко Владичка – Славни, за 150 татарських злотих[5]. У грамоті чітко зазначена назва села – «Гвоздовци» (Ходороуци – у грамоті «Ходоръчинци»). Напевне, що так само було і у грамоті Олександра Доброго.

В більш пізніх джерелах, які нам вже відомі з джерел на румунській мові, офіційна назва села вже зазначається «Гвоздоуці», «Гвоздоуць», «Воздоуці», «Ваздауць». Село у цих джерелах згадано, знову ж таки у зв’язку з зміною власників, у 1611 та 1635 роках.[6] У турецькому документі 1716 року назва села викладена — «Вєздовічє»[7]. У перепису населення 1771-74 років, який проводився молдовськими владами під керівництвом і контролем російської влади, село значиться під тогочасною молдовською офіційною назвою «Вездеуцій»[8]. В подальшому, після становлення російської влади у Бессарабії, офіційна назва села трансформувалася у «Віздеуці», а далі — «Гвоздоуць» і «Гвоздоуци»[9]. У 1859 році чомусь навіть з’явилася варіація — «Годорожинці»[10]. Та офіційні назви – далеко не завжди справжні назви. Ми також знаємо, що у 1808-му році у Гвіздівцях (Гвоздівцях) квартирував полк Донських козаків під командуванням військового старшини Єфремова і сам військовий старшина Єфремов також жив у селі. Військові, а тим більше донські козаки на той час не дуже «заморочувалися» офіційними назвами і називали село у своїх записах саме так, як його називали місцеві мешканці – «Гвоздівци»[11]. З цього можно зробити висновок, що фактична назва села пройшла скрізь сторіччя практично без змін, продовжувала існувати во всі віки, не дивлячись на зміни влад, офіційних назв і навіть дуже велику зміну населення.

За часів румунської окупації 1918-40 та 1941-44 років офіційною назвою села було «Гваздауці» (Gvazdauți)[12]. Після завершення Великої Вітчизняної війни село називалося «Гвоздовци», а сучасна назва села («Гвіздівці») з’явилася лише у 60-х чи навіть у 70-х роках ХХ-го сторіччя при поки що не досить з′ясованих обставинах.

Таким чином, справжня назва нашого села не Гвіздівці, а «Гвоздовци» або «Гвоздівці», або «Гвоздівци». Та, зрозуміло, що ніхто не буде повертати цю справжню стару назву нашому селу і, напевне, не має в тому сенсу. Головне – цілком зберіглися суть і корінь назви.

Та звідки взялися ці «корінь і суть»?

Ломачинецький краєзнавець Михайло Шундрій вважає, що колись на місті села була залога від давньоруського міста-фортеці Кучелмін, яка в прадавні часи знаходилася на березі Дністра між сучасними Ломачинцями і Непоротовим та охороняла край від нападу степових кочівників. За версією М. Шундрія, нібито, залога давала кожному нападу кочівників таку відсіч, що далеко за її межами люди нерідко казали: «Не потикайтеся на ту залогу, бо там так гвоздят, колотят, гатят і садят (тобто – б’ють), що рідко хто живим повертається з походу«.[13] Та ця версія серйозної критики теж не витримує.

 Залога від Кучелміну на тому місці, де на цей час розташовані Гвіздівці, дійсно могла бути. Навіть, вона обов’язково мала бути тут розташована, адже Гвіздівці – найвища точка краю і з військового погляду це є найкраще місце для залоги; не скористатися такою можливістю було б дуже великою помилкою.

Та залога діяла проти кочівників, яким слово «гвоздити» було явно не притаманне. Якщо вони і говорили між собою стосовно залоги щось подібне, то говорили б на своїй мові. Таким чином і передатися від них до слов’ян назва місцевості у такому вигляді не могла би.

Крім того, ця залога, звісно, була не одна. І що ж кучелмінський воєвода, надсилаючи дружинників, у залогу казав їм: «Йдіть на охорону до залоги у той бік»?  Зрозуміло, що ні: дозорці залоги і військове керівництво Кучелміна самі б дали їй назву, не очікуючи, коли це зроблять кочівники. Та ми не знаємо – як називали у Кучелміні цю залогу – ці відомості канули в літу, разом з легендарним містом.

Та й треба бути історично правдивим: не могла давньоруська залога, які б хоробрі і сильні вояки до неї не входили, сама по собі так лякати кочівників, серед яких теж було багато добрих, сміливих, хитрих та й ще і підступних воїнів. У походи на руські землі кочівники ходили досить великими силами, а залога, завжди — це лише досить невеличкий загін дозорців, в обов’язки яких входить, насамперед, вчасно виявити напад і попередити про нього основні військові сили та цивільне населення. В бій залога вступає лише в тому випадку, коли на неї натрапить невеличка купка розвідників ворога, або у тих випадках, коли ворог не був вчасно помічений і сама залога піддалася несподіваному нападу. Лише тоді залога б’ється, захищаючи себе і прикриваючи гінців, які мають попередити військо. При цьому, кочівники, за будь яких обставин, не могли так сильно боятися будь якої залоги. Тобто, ця легенда, хоча і гарна на вигляд, але  явно придумана кимсь з досить сучасних «говорунів».

Є ще різні фонотечні версії змін частин слів, але вони виглядають вкрай сумнівними через свою складність, особливо при тому що назва села є досить простою.

Навряд чи колись знайдуться історичні документи, яку проллють світло на цю багатовікову тайну. Тому напевне слід скористатися найбільш надійним, з наявних в нашому розпорядженні джерел: людською історичною пам’яттю.

Тут слід трохи відійти в бік від основної теми нашої статті і зауважити, що це сучасні покоління з тих чи інших причин (уклад, темпи життя, зміна життєвих пріоритетів, тощо), значною мірою та мабуть здебільшого втратили цю історичну пам’ять, стали «людьми, які не пам’ятають родства». Відомий киргизький письменник радянських часів Чингиз Айтматов дав таким людям назву «манкурти». Це не приємно, але на жаль – це вже ознака більшої частини нашого українського суспільства.

Натомість, аж до середини 60-х років ХХ-го сторіччя населення села жило практично однаковим укладом, устроєм. Йшли роки, сторіччя, проходили війни, змінювалися влади, покоління зміняли покоління, а устрій життя в селі був практично не змінний: робота від світанку до темна, одні і ті самі інструменти протягом багатьох сторіч, не змінні «агротехнології». Взимку трохи більше вільного часу. При цьому, чимало релігійних свят, які давали можливість відпочити від важкої праці. Зрозуміло, що не було електрики, телебачення, газет. Головним джерелом офіційної інформації були сільські старости і священики. Та людям ні коли не було достатньо офіційної інформації, тому вони мали потребу в обміні інформацією між собою. Сучасна інформація того часу надходила до них через базари і ярмарки, а історична, до якої вони, на відміну від нас проявляли велику цікавість – від батьків, дідів, бабусь і матусь. І вся отримана інформація детально обговорювалася в селі між людьми.

«Вечорниці». Наталія Чубко

Молодь обмінювалася інформацією на вечорницях і під час традиційних для Гвіздівців спільних сільгоспробіт по обробці зібраного врожаю. Якщо, щодо вечорниць, напевне всім відомо, що це, те щодо спільних сільгоспробіт потрібно роз’яснити. Восени і взимку молодь приблизно одного віку, одного сільського «кута», за спільною домовленістю, увечері збиралися у когось одного на подвір’ї і майже всю ніч спільно обробляли зібраний врожай. Здебільшого, це було лущення кукурудзи. Наступного вечора, або через декілька вечорів, йшли до іншого і так ділі.

Старші покоління ходили на «посидіньки», які проходили увечері (в основному – взимку, або у недільні дні) у когось в хаті.

Горілку та інші алкогольні напої під час таких заходів не пили. Молодь співала, танцювала, вела між собою розмови. Старші на посидіньках розмовляли і співали.

І лише електрифікація села, розвиток грамотності, поява у житті людей газет, радіо, кіно, телебачення,  зміна характеру і методів робіт, колгоспний устрій, ріст міграції населення, прискорення життя в цілому, тощо, змінили ці звичаї для більш молодих поколінь. Чималий внесок в зміну звичаїв зробила більша доступність алкоголю. Більш старші покоління продовжували ці традиції, але з поступовим уходом старших з життя все менш численними ставали посидіньки, і на цей час про них вже давно не чути.

Та повертаючись до теми нашої статті, слід зазначити, що саме під час таких форм обміну інформацією, з покоління до покоління, практично в незмінному вигляді передавалися історичні відомості, в тому числі — про виникнення села, про історичні події, які відбивалися в народній пам’яті, про звичаї, про предків, тощо.

І от за таким єдиним на часи існування «історичної пам’яті» — прадавнім сільськім повір’ям, село було засноване людиною на прізвище Гвоздьов, або Гвоздов, або Гвоздєв. Зрозуміло, що ніхто вже не знав достеменно деталі. Дехто в переказах наближених до нас поколінь вважав його багатієм, а дехто і простою людиною, яка тут оселилася. Та й дійсно, скоріш за все, він оселився в цьому місці сам, або з сім’єю на пустому місці, або на залишках від спустошеного більш старовинного поселення. Навряд він при цьому міг бути в ті прадавні  часи багатієм? Ніхто вже на пам’ятав — звідки Гвоздьов прибув та коли саме це відбулося. Але в давніх розповідях старих людей[14], жодна версія, крім Гвоздьова, чи то Гвоздєва не поминалася.

Таким чином, все ж такі, найвірогідніше, саме завдяки прізвищу (або прізвиську) першозасновника село і отримало таку назву.

А альтернативні версії викликані, скоріш за все більш сучасними сумнівами, щодо існування в прадавні часи в нашій місцевості «гвоздєй» (цвяхів) і існування тут «російського» (як зазначено у згаданому виданні[15]), слова «гвоздь».  Та, по перше, цвяхи використовувалися людством з прадавніх часів, виготовлялися у свій час ще з дерева, риб’ячих кісток, згодом з бронзи, заліза… По-друге, слово «гвоздь», за походженням, є не «російським», а давньослов’янським, точніше – давньосербохорватським («гвозд» – ліс), яке увійшло до більшості сучасних слов’янських мов (білоруська «гвозд», чешська – «hvozdej», словацька – «hvozd», словенська «gozd», верхньолужська «hozdz», нижньолужська «gozdz», тощо)[16]. Означало це слово, майже від самого початку (після значення «ліс») виріб для кріплення, у вигляді стержня с головкою і гострим кінцем. Саме в такому вигляді це слово використовувалося у давній Русі та чомусь не залишилося у сучасній українській мові, до якої в часи польського панування увійшло слово «цвях» («ćwiek» – польською), що явно було запозичене поляками від німецького «Zwecke».

Ну і до того ж, ми не знаємо – звідки прибув Гвоздьов і завдяки чому він отримав таке прізвище, або прізвисько?  Про це можна, знову ж таки, лише гадати: прізвище «Гвоздов» може походити від прізвиська «Гвозд» (а те у свою чергу від «гвоздь»). Гвоздом могли прозвати високу людину або людину з дуже твердим характером. Міг він бути і ковалем, який виготовляв цвяхи («гвозді»). «Гвозд» з часом могло перетворитися у Гвоздов або Гвоздєв само собою або при переписах населення.

Отут у принципі, можно повернутися і до давньоруських значень похідних від слова «гвозд», про які розповідав М.М. Шундрій: саме прізвисько «Гвозд» від початку дійсно могло виникнути від варіацій «гвоздити» в значенні «бити з силою», «говорити впевнено, переконливо, вникаючи в суть справи». Відповідно, той самий засновник села Гвоздов або Гвоздєв цілком міг одержати своє прізвисько або прізвище через те, що був розсудливою людиною, виявляв ясність в думках и діях.

Але цілком могли Гвоздом прозвати буйну людину, який подекуди не вмів утримати себе в руках, або міг вдарити так, що прибивав до землі…

З споріднених прізвищ відомим є прізвище «Гвоздь», родоначальником якого був князь Фьодор Дімітрієвич Гвоздь, що жив в XV ст. і володів селом Гвоздєво у Ростовському повіті сучасної Ярославської області. Відомі в історії з подібним прізвищем і декілька селян та міщан, але всі вони – більш пізнього періоду, ніж дата першої згадки про село.

Кучерявий О.П.

_____________________________________ 

[1] M. Costachescu. Docymente Moldoveneste inainte de Stefan cel Mare. Vol. 1, Iasi, 1931, арк. 329; Documenta Romaniae Historica. Seria A: Moldova. Vol. I: 1384-1448. – Bucureşti: Editura Academiei Republicii Socialiste România, 1975. – P. 72.

[2] Мандзяк О.С., Кучерявий О.П. «Гвіздовецькі землевласники і орендарі«
[4] Rezachevici C. Magnaţii Buczacki-Jazłowiecki şi Moldova În secolele XV – XVI şi ramura necunoscuta a acestora, boierii moldoveni Buceaţchi // Revista de istorie a Moldovei. – Chişinău, 2006. – N 3-4 (67 – 68). – P. 21 – 25.
[5] Bogdan I. Documentele lui Ştefan cel Mare. Vol. 2: Hrisoave şi cărţi domneşti (1493-1503), tractate, acte omagiale, solii, privilegii comerciale, salv-conducte, scrisori (1457-1503). – Bucureşti: Atelierele Grafice Socec & Co, 1913. – P. 230 – 232.
[6] Documente privind istoria României. A. Moldova. – Veacul XVII. Vol. 3: 1611-1615. – Bucureşti: Editura Academiei Republicii Populare România, 1954. – P. 34; Documenta Romaniae Historica. Seria A: Moldova. – Vol. XXIII: 1635 – 1636. – Bucureşti: Editura Academiei Române, 1996. – P. 277.
[7] Турецкие документы о состоянии хотинской округи (нахие) в первой половине XVIII в. // Восточные источники по истории народов юго — восточной и центральной Европы. Т. 3. М. Институт Востоковедения. 1974
[8]  ЦГАДА, ф.293, д.200, л.136-143 об.
[9] Халиппа И. Сведения о состоянии церквей в Бессарабии в 1812 – 1813 гг. // Труды Бессарабской Губернской ученой архивной комиссии. – Т. III. – Кишинев, 1909. – С. 260. Інформацію надано істориком, письменником Олексієм Мандзяком; Zotta S. Semi-mileniul unui document de la Alexandru cel Bun şi al satelor Bănila moldovenească şi Igeştii din Bucovina (1428-1928). – Iaşi, 1928; Исповедные росписи о людях Православнаго Исповедания бывших и небывших у святого причастия за 1821-го по 1852-й годов Хотинскага уезда селения Гвоздоуцъ по Архангело Михайловской церкви; Списки населенных мест Российской империи», ч. 3, «Бессарабская губерния», СПб, 1861, стор. 62; Черновицкий ОГА, фонд 117, опись 1 («Хотинский уездный суд»), ед. 292 «Дело по жалобе жителей с. Гвоздауц на посессора сербского воеводу Янку Поповича за чинимые им притеснения и побои» 19.11.1825-30.04.1830; інші джерела
[10] «Списки населенных мест Российской империи», ч. 3, «Бессарабская губерния», СПб, 1861, стор. 62.
[11] «Труды Бессарабской Губернской ученой архивной комиссии. Кишинев, Паровая Типо-Литография Ф.П.Кашевскаго, 1902, т. 2, стр. 383
[12] «Anuarul «Socec» al Romaniei-Mari 1924-1925″,  editura «Socec & C», S.A.-Bucuresti
[13] О. Чорний, О. Мандзяк «Сокирянська бистрина», Чернівці, Прут, 2011, арк. 34
[14] З розповідей Кучерявого Порфірія Філіповича, 1888 року народження, якому це розповідав в свій час його батько – Кучерявий Філип (перший і єдиний на той час грамотний селянин у Гвіздівцях).
[15] О. Чорний, О. Мандзяк «Сокирянська бистрина«, Чернівці, Прут, 2011, арк. 34

[16] Фасмер Макс. Этимологический словарь русского языка, М., 1964 — 1973.

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

2 комментария к “Про походження назви села Гвіздівці”

  1. слово гвіздок дійсно слов»янське, а не російське, і використовується і в сучасній українській, воно пов»язане також із зірками(гвізди-звізди), наші предки очевидно уявляли вечірнє небо, як склепіння прибите золотими гвіздоньками-звіздоньками, в Закарпатті досі збереглося «звізда» з наголошеним «і», тобото, зорею з якою ходять колядувати, тому назва може бути зв»язана і з цим словом, а може у вас там підпеньок багато було, вони теж, як гвіздки 🙂

  2. wehr: з підпеньками — це оригінальна версія!!!

Залишити коментар