Ніколай Іванович Надєждін (17.X.1804 — 23.I.1856) — російськийNadezdin літературний критик, філософ і вчений, майстер науково-художньої прози ХІХ-го століття. Саме він був одним з перших критиків, що висвітлював театральну постановку гоголівського «Ревізора». І у всім, про що він пише, Н.І. Надеждін завжди достовірний та переконливий. Його описи, нариси захоплюючі й до того ж дають художнє задоволення. Можливо, отут позначився в ньому професор, адже він, будучи викладачем у Московському університеті, завжди викликав захоплення у вихованців своїми знаннями й красномовством.

Свою подорож Бессарабією у 1839 році Ніколай Іванович Надєждін здійснив не заради одного знайомства із цим привільним краєм. Він поїхав туди з науковою історіко-етнографічною метою – ретельніше дослідити минуле краю, заглиблюючись навіть у античні століття, і потім, просуваючись від епохи до епохи, конкретніше зрозуміти пересування й життя місцевого населення, при цьому неодмінно відзначаючи його бойову стійкість, працьовитість і здатність до творчості.

Корисний і насичений подробицями етнографічний матеріал — «Прогулка по Бессарабии» Маргарита Бірюкова й Олександр Стрижєв витягли з старовинного видання «Одесскій Альманах на 1840 год»[1], де він лише й був у свій час надрукований, та опублікували на одному з православних сайтів.

Ми ж пропонуємо відвідувачам нашого сайту уривки з цього нарису, які стосуються мандрівки Н.І. Надеждіна північною частиною Бессарабії.

&&&

Від Оргеїва[2] до Белець[3] три перегони: перший, в 25 верст, до Саратени; другий, в 27 верст, до Копачени; третій, до Белець, в 28 верст.

Бєльці подаровані містом[4] із часу російського панування. По первісній установі, тут затверджений центр для великого цинуту[5], що простирався у всю ширину Бессарабії між цинутами Кишинівським і Хотинським. Увесь цей простір утримав за собою ім’я цинуту Яського, на згадку колишньої безпосередньої залежності від молдавської столиці Яс[6]. Тепер відділені здебільшого від нього два новостворені повіти: Оргеївський і Сорокський; але ім’я Яського залишилося при повіті, підлеглому Бєльцям.

За своїм становищем в осередку верхньої Бессарабії, Бєльці зробилися центром окружної торгівлі, що розгалужується й за кордон. Тут щомісяця бувають ярмарки, на які переважно приганяють рогату худобу й коней як із самої Бессарабії, так і із суміжних губерній — Подільської й Херсонської. Закупники приїжджають із Молдавії й з Австрії. Тому в Бєльцях багато заможного купецтва, здебільшого з євреїв або з вірменів. Втім, місто забудоване досить недбало, і з нагоди дощу, що йшов всю ніч, що ми провели на Копачеській станції, зустріло нас топкою, непрохідною багнюкою. Попри все те, вигляд його дуже милий, із приїзду від Кишинева. Біленькі мазанки, розкидані в мальовничому безладді по схилах, тонуть у густій зелені садів. Величезний, не по місту, будинок вибудуваний не дуже давно для церкви; але він зовсім не має того священного типу, під яким ми звикли уявляти храм Божий. Це зовсім простий будинок. Призначення його зрозуміле лише по двох хрестах, що поставлені по обидва кінці двохреберної покрівлі. У місті є повітове училище. Крім того, військовий напівгоспіталь розташований в досить гарних, хоча й мініатюрних, будинках. Жителів у Бєльцях біля чотирьох тисяч п’ятсот душ.

Ми зупинилися в трактирі: Бєльці мають трактир![7] Що місто, то норов: і я мав випадок помітити рису, що здалася мені цікавинкою белецького життя-буття. Ми приїхали вранці, годин біля семи. Белецькі громадяни, звісно чиновні, тільки що просиналися й снідали. Але як снідали? З подивом помітили ми ще перед трактиром юрбу дівок, які товклися туди-сюди, місячи болото босими ногами: кожна з них тримала в руках невеликий глиняний чайник. Це були служниці, що приходили з будинків у трактир за ранковим чаєм для панів і панянок. Послужливий трактирник націджував їм, як треба, киплячої вологи, уже змішаної із чаєм, і пахощі китайської трави розливалися, парували вулицями. Звісно, нестача вугілля є причиною, що тут не тримають власних самоварів, цих ознак російського сімейного побуту й щастя. Ми не мали випадку спробувати, яким саме є далекий кухар Белецького трактиру в гастрономічному мистецтві, адже поліцмейстер міста, старий вояк, що пожертвував вітчизні ноги, надав нам привітну, істинно російську, гостинність.

З Белець у Хотин йде пряма дорога; але ми воліли зробити гак, щоб глянути на місто Сороку[8] й проїхати берегом Дністра. Отже, ми взяли праворуч, до сходу. Дорога тут не тільки поштова, але й першорядна, осьмикінцева: вона, через Могилів-на-Дністрі, з’єднує Петербург із Молдавією й Валахією[9].

Між Бєльцями й Сорокою одна тільки станція Кайнари-Вєк[10], від Белець 29 ½ , від Сороки 23 версти. Невеликий лісочок підбігає до дороги під самою Сорокою. Пагорби тривають. Ми наїхали на Сороку вже присмерком.

Кажу, наїхали: тому що новозроблене[11] місто Сорока, втім, що має жителів до трьох тисяч душ, лежить під крутим і досить високим берегом, над самим струменем Дністра. Дарма що новий у званні повітового, місто має сановитості більш, ніж інші його побратими, старші за призначенням. Він прикрашається, особливо, стародавнім масивним замком, обставленим високими бійницями. Побудова цього замку з імовірністю може бути віднесена до епохи генуезців. Є переказ, що генуезці, по узятті Монкастро[12] турками, увійшли в Сороку, де начебто перебували нещодавно ще латинські написи, що свідчать про їхнє перебування; може бути, вони є й тепер; але ми не були у середині замку. У наступні часи Сорока відгороджувала турецьку Молдавію від Польщі, особливо, від козаків. Зате перша вона ж й страждала, коли ці вільні діти степів проривалися за Дністер потішитися над бусурманами.

В 1683 році, ознаменованому рятуванням Відня від турків лицарською хоробрістю Яна Собеського, Куніцький, гетьман козаків на правому боці Дніпра, очистивши нижню Подолію від молдаван, що засіли у ній під турецьким бунчуком, взяв Сороку, і звідси руйнівним вихром промчався прямо до твердині Акермана. Через вісім років вольниця козацька, найнята під рукою самого Собеського бородатим кастеланом Хельмським Казимиром Завацьким, повторила ту ж історію, і через Сороку добралася до самого серця Молдавії, до Сучави[13] й Нямца[14]; здається, цей подвиг доставив і гетьманську булаву проводиреві його Самусю. От що було тут у часи колишні. Тепер немає ні турків, ні козаків, ні молдаванів, ні поляків[15]. Одні червононогі лелеки, перелітаючи через Дніпро, відпочивають на опустілих вежах Сороки.

Ім’я татар зберігається ще в селі Татарівка-Вєк, при якій перебуває станція, в 27 верстах від Сороки. За нею коні міняються через 24 версти, в Атаках, проти самого Могилева-на-Дністрі.

Вид Могилева відкривається чарівний ландшафт. Ми не були в ньому; але тім краще: він весь був у нас під ногами. З висоти бессарабського берега Дністра можна перерахувати всі його будинки, що розсипані над самою рікою. У побудові міста очевидна печатка дисципліни, якій він колись був осередком і святилищем. Але, з тим разом, відчувається й запустіння: нинішнє населення Могилева не відповідає його зовнішності.

Атаки[16] є велике містечко, що розкошує євреями. Здається, воно не брало участі в колишньому квітучому стані свого сусіда. Ніщо не відрізняє його від інших бессарабських селищ, крім мальовничого розташування на крутому схилі високого кам’янистого берега. Взагалі, долина Дністра відрізняється тут гарною принадністю. Бессарабський берег величний до дикості; але Подільський пишний і візерунковий, як облямівка розкішної азіатської шалі. Щораз, як дорога наша наближалася до Дністра, мені пригадувалося враження, вчинене на мене першим видом Італії в напів-швейцарській долині Точі. Та ж розкіш зелені на пухких округлостях мініатюрних пагорбів; і серед них — череди білосніжних будиночків, що юрбляться навколо Божого храму, залиті прозорою блакиттю небес.

Незабаром за Атаками дорога взяла знову вліво від Дністра й пішла гористим степом. На наступній станції, при селищі Окниці[17], через 26 верст, ми в’їхали до нинішнього Хотинського повіту. Цинут Хотинський у колишньому своєму обсязі становив колись турецьку райю[18], що перебувала в безпосередній залежності від Блискучої Порти. Турки були тут хазяями й поміщиками; тому багато сіл носять ще назву «кішл», тобто хуторів, де прохолоджувалися правовірні. Вони точно повинні були «прохолоджуватися» тому що {цей повіт} у Бессарабії вважається вже Сибіром[19]. Тут, у перелісках, часто зустрічається вже береза, ця кучерява дочка півночі, незнайома півдню. Зима, кажуть, буває дуже суворою й тривалою. Але турки так обжилися, що їх треба було прогнати знову в їхній теплий край північними багнетами. Тепер місця їх зайняті здебільшого руськими переселенцями, переважно із сусідніх Подолії й України[20].

Нещодавно ще з Окниці лежала пряма дорога у Хотин, через Бричани[21] й Путріду. Тепер вона повертається назад, на дорогу з Белець, у станцію Гліную[22], що відстоїть від Окниці на поштовий перегін в 25 верст. Звідси 32 версти до містечка Ліпкан[23], що розташоване знову вже на Пруті.

На наближення Пруту вказує посилення гір, що іноді піднімаються мальовничими грядами. Я особливо любувався фантазією природи, що накопичила над невеличкою річкою Раковец[24] звабливу примару розваленого лицарського замка. Довго не міг я переконати себе, що це була просто скеля, обламана стихіями.

Містечко Ліпкани перебуває на повороті Пруту, що дотепер має напрямок із заходу на схід, але звідси спрямовується до півдня. Тут перебуває карантинна застава. Прекрасна церква новітньої архітектури піднімається поруч з палацем, що належить пані містечка, княгині Гіку, улаштованого зі смаком і навіть з декотрою вишуканістю. Дивно однак, що, зупинившись ночувати на станції, біля самого панського будинку, ми у всьому містечку не могли знайти вугілля для самовару.

На станції Станілешти[25], в 20 верстах від Ліпкан, дорога востаннє в межах Росії розділяється на два коротенькі рукави, з яких один йде попри Прут в Новоселицю[26], інший йде до Хотина. Хотин звідси 22 ½ верст. Приєднуючи відстань Станілешт від Пруту, що не простирається й на 10 верст, бачите, що між Прутом і Дністром тут всього-на-всього яких-небудь верст 30. Це вся ширина Бессарабії в її північному краї, що лежить між Молдавією й Австрією.

Заливний дощ, та й ще з жахливою грозою, зустрів нас у Хотині. Із забрудненого віконця єврейської мурьї, що називається тут трактиром, страшно було дивитися, як вода брудними потоками лилася косогором, на якому ліпилося місто. Хіжини, зв’язані з очерету, зліпленого глиною, здавалося, повзли під гору. Цих хіжинок нараховують тут далеко за тисячу, і в них жителів до дев’яти тисяч! Але вулицею, що, втім, вважається главною, зрідка миготіла яка-небудь фігура мокрого єврея, що грузнув у багнюці по коліна, або ківер бадьорого російського вояка, що сміливо топтав болото своїми ногами. Інших живих істот не було видно в місті.

Біля міста, над самим Дністром, розташована знаменита Хотинськая фортеця, що так часто згадується в історії Польщі, Туреччини й Росії. Вона зберігається дотепер на військовій нозі, і своїми широкими укріпленнями витісняє місто на висоту берега. Немає потреби описувати докладно долю Хотина, занадто всім відому: красномовним символом її залишається нинішній міський собор, що кілька разів був те мечеттю, то костьолом, те православною церквою, якою, вірно, тепер залишиться назавжди.

Фортеця Хотинська укріплена турками за допомогою французьких інженерів. Тепер немає вже ніяких пам’яток Туреччини. Але чи давно були часи, коли Хотин бачив у стінах своїх самого великого падишаха з переможним прапором Пророка! Тому десь сто сімдесят сім років Мухамед IV, очолюючи 150-тисячну армію, кинувся на Кам’янець, столицю Подолії, що відстоїть від Хотина тільки на 22 версти. Берега Дністра були зовсім кинуті поляками, що у той час сварилися зі своїм власним королем, нещасливим Михайлом Вишневецьким, так що турки довго боялися переходити ріку, вважаючи таку безприкладну недбалість навмисною. Кам’янець упав. Султан в’їхав верхи в соборний католицький костьол, як колись Мухамед II у Святу Софію. І так сильна була ненависть козаків до Польщі й до католицтва, що проводир їхній Дорошенко, що передався султанові, байдуже дивився, як на його очах викидали кості мерців із храмів, мостили вулиці образами… Росіяни, коли повернулися у древнє надбання своїх предків, відплатили бусурманам з лихвою. Мініх у перший раз водрузив наших орлів на стінах Хотина, перед якими упокоювався герой Собеський: це було в 1730 році, через тільки п’ятдесят вісім років після торжества Мухамеда IV. Збулося, нарешті, пророцтво, написане над мавзолеєм знаменитого Жолкевського, що упоїв своєю кров’ю поля Бессарабії: Exoriare aliquis nostris ex ossibus ultor! [Так виникне з наших костей який-небудь месник][27]

З тих пір Хотин ще двічі був захоплений росіянами в 1769 і 1788 роках, аж доти, коли з Бессарабією приєднався остаточно до Росії. При турках місто мало, кажуть, до двадцяти тисяч жителів; зате не було в ньому повітового училища, тим більше прекрасної ланкастерської школи, які тепер процвітають.

По ту сторону Дністра розкішно стелиться Подолія. Устя Смотрича, яким оперізується Кам’янець, біліється вдалині, за течією ріки. Трохи вище Хотина, на круглому березі красується чарівне містечко Жванець[28], відоме підтвердженням Зборовського договору між Польщею й славним Богданом Хмельницьким в 1653 році. В 2 верстах від Жванця устя Збруча, на якому перебуває містечко Ісаківці з прикордонною від Австрійської імперії митницею.

На бессарабській стороні земля Російська триває трохи далі, до струмка, називаного Чорний Потік. Там Австрія переходить через Дністер. Інша імперія, інші форми державного й цивільного існування, інший світ політичний! А, тим часом, природа та ж, і люди ті ж!.. Прекрасна Дністровська долина лежить однаково по обидві сторони фатальної лінії. Жителі — одного походження, одних вдач, однієї фізіономії, однієї мови, однієї віри. Норовливість долі розірвала родину кревних братів. Зі смутком дивився я на блакитну стрічку Дністра у володіннях Австрії: це одна з деяких російських рік, яка має початок на чужині! Мені здавалося, що в струменях її відчувається жалібний голос древньої Галицької землі, цієї першовінчаної Русі, нині розвінчаної в німецьку провінцію. Країна Володарів, Романів, Даниїлів! Куди поділася твоя слава, що гриміла від Дунаю до Німану, від гір Карпатських до гір Київських, слава незаймана, неприступна а ні для всепроникненого насильства татар, а ні для спокус все ловлячого Ватикану? Де меч, що гордо змагався з «мечем Петра»? Де могутня рука, «що орала Литвою»? Де златокований стіл, що «опирався на Угорські гори і що зачиняв ворота Дунаю»? Де двір, що давав притулок спадкоємцям вінця Константинів, порфіри Августів, що виховував кесарів для Царяграду?.. На жаль! Цей Галич, столиця першого Руського царства — його й не відшукаєш на березі онімеченого Дністра!.. Того старого «Осьмомисла» позабуте й ім’я в бідному єврейському містечку, куди не прокладено навіть дороги для цікавих, що побажали б глянути на священні руїни!..

Кордон Австрійський по цю сторону Дністра замкнений обоюдним митним ланцюгом, що розсовується тільки в Новоселиці, містечку Хотинського повіту, що лежить на Пруті. Колись була туди 464646особлива дорога з Хотина, через станцію Керстенець. Тепер немає іншого поштового сполучення, ніж назад через Станілешти. Ми завітали в цей куточок, при якому сходяться всі три імперії Європи: Російська, Австрійська й Оттоманська. Це невелике містечко, що належить п. Струдзі, одному з бессарабських поміщиків. Воно перебуває в 28 верстах від Станілештськой станції, у глибині Прутської долини. Самота його пожвавлюється зосередженням митного й карантинного управління. Тільки 4 милі або 30 верст звідси до Черновіц[29], головного міста Буковини, що лежить також на Пруті. Гори Молдавії досягають своєю тінню до містечка, відокремлюваного від них тільки струменем ріки. Лінія, що розмежовує з Австрією, позначається струмочком, називаним Кернець, за яким триває ще ім’я Новоселиці.

Стовпи Новоселицької застави були для нас Геркулесовими стовпами. Кінець благополучному руху! Далі нікуди. Ми повертали знову в Ліпкани, знову тою самою дорогою, втретє через заповітну Станілештську станцію.

Але в Ліпканах подорож наша повинна була одержати зовсім новий характер. Щоб не повертатися, протягом 245 верст одною дорогою, ми мали намір проїхати уздовж Пруту на Скуляни, і звідти пробратися в Кишинів через ліси, якими зарощена внутрішність гірської Бессарабії. Для того належало залишити в Ліпканах нинішню поштову дорогу і їхати старим береговим, тепер скасованим, трактом.

Ніколай Надєждін. Уривки з нарису «Прогулка по Бессарабии» [1] .

Переклад на українську мову та примітки до тексту — сайт «Гвіздівці». Під час перекладу, наскільки то було можливим, збережено стару манеру викладення тексту.

________________________________________________________________

Примітки до тексту

[1] «Одесскій альманахъ на 1840 год». Одесса. В городской типографии. 1839.

[2] Оргеїв (молд. Orhei [Орхей]) – місто, районний центр у сучасній Республіці Молдова (РМ).

[3] Бельці (молд. Bălţi, Белць) – місто у сучасній РМ, друге за розміром після Кишинева.

[4] «Подаровані містом» — мається на увазі, що населеному пункту надано статус міста.

[5] Цинут – старомолдавський аналог повіту.

[6] Яси (молд. та рум. Iaşi) – місто у сучасній Румунії в історичній області Молдова, адміністративний центр жудеца (повіту), друге за розміром місто Румунії. Колись воно було столицею Молдавського князівства. В описані в нарисі часи Румунія ще не існувала (вона була створена в 1859 році об`єднанням Валахії і запрутської Молдови), а місто Яси входило до складу Російської імперії.

[7] «Высочайше утверждённое Положение о трактирных заведениях», прийняте в Росії 4 липня 1861 року, визначало поняття «трактирний заклад» як відкрите для публіки приміщення, у якому або віддаються внайми особливі покої «зі столом» (з годуванням), або здійснюється продаж страв й напоїв. Продаж їжі й напоїв для споживання на місці становив обов’язкову ознаку трактирного закладу. У Положенні спеціально відзначено, що мебльовані кімнати, здавані «без столу»,  а також кухмістерські цехи й кондитерські, що виготовляють блюда винятково на винос, до трактирних закладів не відносяться.

[8] Сороки (молд. Soroca, Сорока) – місто, районний центр у сучасній РМ.

[9] Валахія згодом – у тому ж ХІХ ст. увійшла до складу новоствореної Румунії.

[10] Кейнарій Вєкь (молд. Căinarii Vechi, Кейнарий Вечь) — село в сучасному Сороцькому районі РМ.

[11] Теж мається на увазі, що містечку Сороки незадовго до мандрівки Надєждіна  був наданий статус міста, центру повіту.

[12] Монкастро – одне з стародавніх найменувань Акерману (сучасний Білгород-Дністровський Одеської області).

[13] Сучава (рум. Suceava) – місто в сучасній Румуні, в запрутській історичній області Молдова.

[14] Нямц – у сучасній Румунії в запрутській історичній області Молдова є 2 міста: Тиргу-Нямц і Пьятра-Нямц.

[15] Мається на увазі, що не має представників цих народів безпосередньо у сороцькій фортеці.

[16] Атакі (молд. Otaci, Отачь) – селище, що входить до сучасного Окницького району РМ, розташоване через Дністер навпроти Могилева-Подільського.

[17] Окниця – місто, північний райцентр сучасної РМ, що межує з містом Сокиряни і Сокирянщиною.

[18] райя – адміністративна одиниця стародавньої Туреччини.

[19] Мається на увазі, що Хотинській повіт на той час був кліматично найбільш холодною частиною Бессарабії.

[20] «руські переселенці» – не означає, що то були лише росіяни. Переважну частину переселенців з Подолії (Поділля), яке тоді не вважалося частиною історичної України і з земель, що вважалися історичною Україною, складали саме українці, яких тоді називали малоросами, але все ж вважали «руськими».

[21] Бричани – місто, райцентр північної частини сучасної РМ, що межує з Окницьким районом сучасної РМ та Сокирянським і Кельменецьким районами сучасної Чернівецької області.

[22] Гліная, Гліноє (молд. – Hlinaia, Хліная) — село в Єдинецькому районі сучасної РМ).

[23] Ліпкани – селище у Бричанському районі сучасної РМ.

[24] Раковец (Раковець) – річка, що починається поряд з нашим с. Гвіздівці і впадає у р. Прут в Єдинецькому районі сучасної РМ.

[25] Станілешти – старовинна назва села Сталінешти (молд. Stălineşti, Сталінешть) в Окницькому районі сучасної РМ

[26] Новоселиця – місто, райцентр сучасної Чернівецької області, яке до Першої світової війни було розділене на російську і австрійську частини.

[27] Вергілій, «Енеїда», слова Дідони, залишеної Енеєм.

[28] Жванець — село в Кам`янець-Подільському районі сучасної Хмельницької області

[29] Чернівці тоді входили до складу Австро-угорської імперії

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар