admin on 29th Январь 2010

Влітку 1917 року у Гвіздівцях були розквартировані окремі частини 8-ої російської армії, солдати якої були налаштовані революційно. Наприкінці жовтня 1917 р. жителі села разом з солдатами вчинили самовільну порубку панського лісу. Про це 25 жовтня 1917 року доповідав телеграмою до Хотинського повітового земельного комітету голова Секурянського волосного комітету Петрик. Доречи, то саме відбувалося в Секурянах, Окниці, Ожеві, Ломачинцях. Власті виявилися безсилими [1].

Влада в цей час на місцях ще знаходилась в стадії органі­зації, точилась боротьба за владу між більшовиками і меншовиками на сільських сходках, де виступали представники цих партій з війсь­кових частин резерву румунського фронту. І ось на одній із численних сходок, що тоді проходили, представнику меншовиків задали таке за­питання: «Коли ж нам дадуть землю?» Відповів: «Коли закінчиться війна, зберуться Установчі збори, вони вирішать». Йому не дали до­говорити, випровадили зі сходки[2].

Приблизно в той самий час, а саме 15 грудня 1917 р. в Бессарабії проголошується Молдавська демократична республіка, яка була сформована молдавською буржуазією. Щоправда, влада цієї новоявленої республіки на Північну Бессарабію майже не розповсюдилась, та і не мала ця республіка реальної влади.

 

8-9 січня 1918 року було проведено IV-й з’їзд повітових сілянських депутатів Хотинського повіту. На цьому з’їзді було проголошено незалежність Хотинського краю. Та рішення цього з’їзду також носили для населення лише рекомендаційний характер, визнавали його далеко не всі. Селяни не дуже вірили деяким провідним учасникам з’їзду, в тому числі таким, як велики землевласники, поміщики – романківчанин М.М.Крупенський, вашківчанин М.О.Казимір. На гвіздовчан цей з’їзд (як і наступний – V-й 18.02.1917 р.) також вплинув не суттєво.

Більш велики вплив на населення краю і на гвіздовчан оказав Ленінський декрет про землю,  який на той час за своїм духом був набагато ближче народу. У січні 1918 року гвіздовецькі селяни захопили маєток поміщика Платона Івановича Бібері (сам він втік за кордон). На площі, перед поміщицьким будинком, солдати 8-ї армії та гвіздівчани, які повернулися після демобілізації, організували мітинг, на якому промовці закликали захищати права народу, висловлювались на підтримку нового ладу. В селі було проголошено радянську владу[3]. При допомозі представника більшовиків був утворений сільревком, переважно з фронтовиків, незаможних та безземельних селян. Голо­вою сільревкому обраний батрак-фронтовик Андрій Мартишок, заступ­ником і секретарем – Яків Георгійович Барчук. Сільревком взяв на облік всю поміщицьку землю, ліс, худобу, сільгоспобладнання. Землю ще до початку сівби було розподілено між безземель­ними та малоземельними селянами.

Румунія спробувала захопити територію Бесарабії. У лютому місяці 1918 р. радянські частини завдали значної поразки румунським інтервентам. Антанта запропонувала Радянській Росії посередництво в переговорах з Румунією. У тому ж лютому 1918 року був підписаний протокол про ліквідацію російсько-румунського конфлікту, 5-9 березня – підписано угоду між РСФСР і Румунією про вивід румунських військ з території Бессарабії. Відповідно до протоколу, Румунія зобов’язувалася вивести свої війська з Бессарабії в 2-місячний строк. Однак, скориставшись складним становищем Радянської Росії (вторгнення австро-німецьких військ на Україну й тимчасовий відступ радянських військ), румунський уряд порушив угоду і румунські війська знову вдерлися у Бессарабію і анексували її.

Але Буковина і найпівнічніша частина Бессарабії були окуповані Австрією. Австро-угорські війська захопили територію 28 лютого 1918 р. Кордон між окупованими Румунією і Австрією територіями проходив по території Хотинського повіту – берегом ріки Прут і біля Ліпкан повертав в бік Дністра. Окупанти скасували всі рішення сільревкому, розпустили його, членів сільревкому арештували. На селян, що одержали землю, наложили непосильну контрибуцію на користь поміщика, який прибув з ними. При стягненні контрибуції селяни піддавались побоям, знущанням[4]. Та в цілому слід зазначити, що встановлений згодом австріяками лад був досить врівноваженим. Безпорядки і безвладдя припинилися, навіть деяким біднякам і вдовам влади надавали невеличку матеріальну допомогу.

Після революції у Німеччині і Австрії розпалася Австро-Угорщина. На початку листопада 1918 року окупанти пішли з села. Знову розпочалося безвладдя, та воно тривало недовго.

Ситуацією відразу скористалася боярська Румунія, яка майже відразу, у листопаді 1918 року загарбала залишену Австрією територію, в тому числі – Гвіздівці. Будь якого спротиву вона не отримала – не було від кого. Радянська Росія і Директорія були зайняті боями між собою і іншими ворогами. Заміст досить спокійних, педантичних, можна навіть сказати, що відносно справедливих, і при цьому добре одягнутих і ситих австрійців, прийшли нові «господарі» – голодні, обдерті, жадібні та злобні румунські вояки. Розпочалися кривавий терор, нещадне пограбування, знову примусові реквізиції[5]. Румунські вояки ходили по хатах шукати більшовиків і при цьому забирали з хат все що їм подобалося, а тих, що чинили опір, били до втрати свідомості.

Оголошення про встановлення нової влади відбувалося наступним чином: населення було скликано до сільської управи через заклики соцьких і десятників: «Всім з’явитися до управи на сходку». Багато селян, знаючи, як поводяться з людьми румуни, тікали у ліс або ховалися. Але під лісом румунські вояки влаштували засідку, по хатах теж розшукували. При вході на подвірря управи по обидві сторони хвіртки стояли біля десятка озброєних вояків з дрючками у руках. Пропускаючи сілян на подвір’я, били всіх дрючками, незважаючи на вік і улюлюкаючи як на худобу. Тих, що пройшли цю обробку, вишукували на подвір’ї і перевірили за списком. Тих, що не з’явились, шукали, приводили, били, до свідомості приводи відливаючи водою. Румунський офіцер зачитав указ короля «Великої Румунії» («Романія маре»), про те, що Бессарабія є областю Румунії, що селяни повинні підкорятися румунським зако­нам, а при зустрічі з офіцерами та солдатами Румунії скидати перед ними шапку та вклонятись[6].

Румуни і не намагалися представляти свій прихід у Північну Бессарабію, як якесь поверненя ісконних територій, як вони це говорять сьогодні. Та і дійсно – молдавськими ці території були чималий час, але румунськими – ніколи. І у 1918-19 роках румунські вояки цього не приховували. Один з перших наказів коменданта Сокирянського румунського гарнизону капітана Молдована так і називався – «Становлення окупаційного режиму». Відповідно до цього наказу, насамперед сільські старости повинні були виявляти зброю. За збереження зброї накладали великий штраф і на три місяці саджали у тюрму. За перехід з України в Бессарабію арештовували. Заборонялося збиратися групами більш ніж по 4 чоловіки. Сходки мешканців дозволялися у виняткових випадках і лише за участю патруля. Після 20-ої години заборонялося ходити по селі, запалювати вогонь у хатах. У школах належало виконувати румунський гимн. Перехід з села до села дозволявся за спеціальними картками, з обов’язковою реєстрацією. На деякий період було заборонено продаж пшениці, жита, ячміня, овса, кукурудзи, квасолі, бобів, чечевиці, картоплі, борошна, проса, насіння льону, прядива, соняшнику, конюшини, люцерни. Повністю було накладено заборону на продаж цигарок, вирощування і продаж тютюну, виготовлення і продаж спиртних напоїв, адже тютюнові і горілчані вироби були державною монополією в Румунії.

Через знущання (зрозуміло, що не через тютюн та горілку) народ взявся за зброю, по селах почастішали випадки вбивства окремих завойовників, зокрема в с. Мендиківці (нині — Олексіївка), хоча в Гвіздівцях спочатку було більш-менш тихо. Почастішали випадки переходу на Поділля (зі зброєю і без зброї) і організації загонів для боротьби за визволення рідного краю, незва­жаючи на спротив петлюрівців, які з іншого боку Дністра, в багатьох випадках, побоюючись проникнення більшовіцьки налаштованих селян, активно сприяли румунським окупантам та навіть згодом співробітничали з румунами для придушення повстання — видавали повстанців і біжінців румунських владам.

Спалахнуло Хотинське повстання. 8 січня 1919 р. 86 селян, на чолі з Мироном І.Ткачем, Артемом М. Швецем, Митрофаном Петровичем Кострижем, озброєні сокирами, вилами, косами, напали на жандармів, захопили декілька гвинтівок[7]. Звільнили з посади старосту — ставленика та прихильника румунського уряду. Бідняка Григорія Барчука обрали старостою, в допомогу йому обрали Артема Швеця, також бідняка. Вони і гвіздівчанин Кривкин Михайло, офі­цер, налагодили зв’язок зі збройними групами  на окраїні села[8]. Озброєні селяни перепинали румунські обози з награбованим майном, повертали його населенню. Найбільш активними повстанцями, крім його сільських керівників, були Григорій Олійник, Петро Пазюк, Федір і Яків Кучеряві, Григорій Пижівський, Петро Тимчук, Арсеній Колісник, Яків і Григорій Барчуки та багато інших.

Ось що розповідав учасник січневого повстання Костриж Митрофан Петрович: “Я на вулиці, яка зараз проходить біля магазину, обеззброїв румунського солдата і завів його в приміщення поліції. Там були товариші Бойко Семен, Швець Петро. Схоплений мною румунський солдат, раптом вихопив з кутка гвинтівку і почав тікати. Ми його переслідували, солдат відстрілювався і при цьому був убитий Бойко Семен».

В ніч з 8 на 9 січня 1919 р. (за старим календарем) десь за північ село разбудив гуркіт артилерії та стрекотання станко­вого кулемету. Снаряди рвалися десь між Гвіздівцями і Клокушною. Спочатку Гвіздівці обстрілювали з броньовика, підпалили 25 будинків. В село вдерлася румунська кіннота. Чоловіки схопились за гвинтівки, коси, вила, але  повстання було придушене[9].

Шість чоловік, в тому числі Григорія  Барчука, було розстріляно під лісом, а решту відвезли в Сокиряни. Арештованих били прикладами, залізними прутами по спині, відливали водою і знову били. Потім 19 найактивніших учасників повстання перевезли до Ліпкан і судили військовим трибуналом. Вирок – 10 років тюремного ув’язнення. Потім перевезли у тюрму «Буковець». А.Швець два тижні був у кайданах. В тюрмі перебував 10 років, повернувся у село в 1929 році.

Ще 18 учасників повстання переправились через р. Дністер та утворили партизанській загін разом з мешканцями інших сіл. Загін в цілому налічував від 400 до 500 бійців, розташувався в районі містечка Атаки Сорокського повіту (через берег від Могилів-Подільського). В Могилеві-Подільському панували петлюрівці, і коли команду­вання партизанського загону попросило в них в якості допомоги бронепоїзд, відпові­ли вогнем по партизанах. Але особовий склад бронепоїзда не підкорився петлюрівському командуванню і перейшов на бік бессарабських партизан.

Вночі партизанський загін під командуванням Барбуци і Рудя, разом з бронепоїздом переправився через залізничний міст, напав на румунів, розташованих в Атаках, і без пострілу в короткому бою ліквідував при допомозі населення всю військову частину румунів. При цьому, як розповідав Федір Філипович Кучерявий і багато інших джерел, прямо на мості через Дністер повстанці повісили командира румунської дивізії — генерала Поеташа (його поховано у Сороках). При підтримці бронепоїзду, загін, долаю­чи опір ворога, швидко рухався вперед на захід, звільняючи міста і села. Населення з радістю зустрічало наших, надаючи збройну допо­могу. Вже перед світанком зайняли вузлову станцію Окниця, райцентр Сокиряни та полустанок Гвіздівці (між Гвіздівцями і Сербичанами). В цих пунктах наступ партизан був затриманий румунами, що одержали підкріплення по залізниці з Бельць і Чернівців. Гвзідівчани, озброївшись гвинтів­ками, хто їх мав, вилами та косами, окремими групами зайняли під­ступи до села з боку м. Бричани, с. Романківці і підступи до с. Кло­кушна. В цих групах було чимало стариків з вилами.  Ці  групи  ліквідували  невеликі групи румунів, що намагалися добратися до місця бою. Увесь день 22 січня точився запеклий бій за Окницю, Сокиряни і станцію з перемінним успіхом. В кінці дня 22 січня з наставанням темряви чути постріли артилерійські і кулеметні з бронепоїзда було чути все далі і далі, і, нарешті, зовсім стрільба припинилася. Стало зрозуміло, що партизани відсту­пили. Але всі гвіздівчани залишилися в селі.  Кілька фронтовиків вносли пропозицію орга­нізувати підрозділи, взводи, роти, підшукати і утворити базу забез­печення боєприпасами, виділити здібних командирів, діяти компакт­но. Більшість повстанців не погодилась: «Станемо кругом села і не пустимо румуна». На полустанку Гвоздівці виван­тажився ешелон румун — до 500 чоловік. Повстанці вирішили уходити на Поділля. Направляю­чись до с. Сербичани, по путі ліквідували 6 румунських вояків, що направлялися до місця бою с сербичанськими повстанцями. Атакували станцію Романківці, але безуспішно, адже вогонь станкових кулеметів не давав можливості підійти до вокзалу. 23 — 24 січня гвіздівчани біля с. Кормань переправились через Дністер (він ще тоді не став) на лодках і зупинилися у с. Калюс на Поділлі. Там об’єднаклися з іншими повстанцями і рухаючись вздовж Дністра то одним берегом, то іншим, пішли в бік Могиліва-Подільського, дорогою знищуючи румунські і петлюрівські підрозділи[10].

Згодом, вони увійшли до червоноармійської бригади Григорія Івановича Котовського. В тому числі Марко Шеремет, якій став командиром підрозділу, Г.Ю.Олійник, який воював розвідником дивізіону[11], Яків Георгійович Барчук, Гаврило Георгійович Барчук, Федір Філипович Кучерявий служив у бригаді ковалем (котовці за чорне волосся називали його «Фєдька – циган»), а його племінник Яків Гаврилович Кучерявий був рядовим бійцем. Барчук Я.Г. і Барчук Г.Г. були нагороджені орденами Червоного Прапора[12].

Командний склад бригади Г.І. Котовського.

Бійці-котовці — корпусна партійна конференція. 1922 р. На цих двох знімках повинні бути наші земляки, щонайменше — Марко Шеремет і Яків Барчук

Після закінчення Громадянської війни Кучерявий Ф.Ф. та Кучерявий Я.Ф. залишилися жити на лівому березі Дністра – в с. Єржово Рибницького району (нині — Придністровья), до нього в гості приїжджав сам Котовський Г.І.  Яків згодом, за сталінських часів, був репресований та загинув у таборі. Його нащадки досі живуть в Єржово.

За часів окупації знову тяжке життя через безземелля. У 1919 році на 2445 жителів села було 1415 десятин землі — менше, ніж по 0,6 десятини на душу[13].

Румунська влада у 1921 році провела в Бессарабії земельну реформу, якою було обмежено кількість землі, яка могла бути у власності приватних осіб. При цьому, поміщик П.І. Бібері, який у 1920-му році повернувся до села, лише у 1922 році одержав від влади з своїх колишніх земель 100 га. пашні, а також штучні пруди і ліса, які рахувалися – як парки. Решта землі була роздана селянам. Згодом П. Бібері володів 70,5 десятинами орної землі (частину ще й розпродав), піп володів 12-ма десятинами, куркулям належало 79,5 десятин[14]. Слід зазначити, що цього поміщика селяни завжди вважали хорошою людиною і хорошим поміщиком. Він був доброю та досить нескаредною людиною. Селяни завжди запрошували його на весілля, родини, хрестини. І він приходив, та ще й обов’язково з досить дорогим дарунком. Як правило, він дарував якусь, хоча б і не велику, ділянку землі, прийшовши на святкування з вже готовою дарчою.

Бібері Платон Іванович писав вірші, переписувався з відомими літераторами. Відомі декілька збірок його віршів: (Бибери, П.И. Мелкие стихотворения П. Бибери Одесса: Типография «Труд» В. Семенова, 1886. –  32 c.; Бибери П. И. Стихотворения. Кишинев: Тип. М. Р. Авербуха, 1910. — 90 с.; Бибери П. И. Стихотворения. Могилев-Подольский: Тип. Кац, 1915. (Обл.: 1916). — VII, 435 с.)

Згідно з відомостями, що були викладені у румунському адресному показчику 1924-25 років, на початку 20-х років у Гвіздівцях були такі офіційні особи: Голова сільської управи — Бучка Іван, писарь — Тітов Михаіл, вчитель — Подлєсний Мефодій, бакалійники — Креймер Мошко, Гольцман Мошко і Олєйнік Іван, корчмар — Буряк Мефодій, мельники — Бучка Артемій і Глеймер Іцко, олійник — Гангал Іван, власник маєтку — Бібері Платон (100 га), священик — Холдевич Міхаіл [17].

Лише незначна частина селянських дітей могла навчатися у 4-класній школі. Двохкімнатна будівля школи була розташована неподалік від церкви, на тому місці, де на цей час стоїть пам’ятник загиблим односельчанам і воїнам-визволителям. Від того місця будівля тягнулася через шлях і трохи далі, де сьогодні знаходиться будинок (сільський шлях проходив трохи вище того місця, де на цей час пам’ятник). Навчання здійснювалося виключно румунською мовою. Директором школи і вчителем у ній був, вже  зазначений, Подлєсний чи Підлісний. Він жив у будинку, що знаходився в районі сучасного парку (після звільнення там була сільрада). Підлісний дуже старанно вислужувався перед румунами, говорив виключно румунською мовою, від всіх також вимагав, щоб спілкувалися румунською, був дуже жорстоким. Він і інші румунські вчителі під час навчання щоденно застосовували тілесні покарання за найменші провини. Діти часто через це кидали навчання в школі. Багато дітей залишали школу через те, що мусили допомагати батькам вести господарство.

Наприкінці 20-х років у селі створюється комуністична організація з 4-х підпільних груп. Її засновником і беззмінним керівником був Семен Спиридонович Грушецькій. Син сільського шевця С.С Грушецький пройшов школу політичного гарту в роки першої світової війни в російській армії. Зустрічі з революціонерами-солдатами, колишніми пітерськими робітниками, їх розповіді про революційну боротьбу, про партію більшовиків, її вождя В.І. Леніна назавжди визначили його життєвий шлях. Повернувшись до рідних Гвіздівців, він почав революційну пропаганду, став членом Румунської комуністичної партії з 1929 року, членом підпільного райкому з 1931 року, а з 1935 року — членом Хотинського підпільного повітового комітету. Відважними підпільниками були також жителі села М.П. Матковський, І.А. Видиш, П.С. Тимчук.

Комуністична організація працювала в глибокому підпіллі. «Нам, комуністам, — згадує С. Грушецький, — доводилось діяти в глибокій конспірації. Кожний знав лише кілька чоловік. Записів ніяких не вели, різних шпиків навколо нишпорило багато. Сходились разом не часто, більше на ходу удвох, утрьох вирішували те чи інше питання»[15].

Напередодні 1 травня 1932 року Грушецький С.С. з товаришами розповсюдив у селах Романківці, Гвіздівці і Клокушна понад 1000 листівок із закликами боротьби з гнітом окупантів. Так само було і 1 серпня 1932 року. У 1934 році за допомогою агентів жандарми викрили комуністичні осередки в Гвіздівцях та інших селах. У вересні в Чернівцях судили 150 комуністів. Грушецького С.С. було засуджено до 6 – ти місяців ув’язнення і позбавлено громадських прав на 10 років, та накладено штраф в розмірі 10 тисяч лей.

На території Хотинського повіту також діяла комуністична організація «Червоний школяр» (керівник Пантелеймон Білоус), яка проводила агітаційну роботу в Єдинцях, Крістинештах, Бричанах, Сокирянах, в Хотині, а також і в Гвіздівцях.

Тривалий час з початку румунської окупації на території Хотинського повіту діяла гайдамацька група Поліщука і Буди, які зухвало грабували поміщиків, представників румунської влади і євреїв, які прислуговувалися окупантам. Майже все награбоване Поліщук і Буда роздавали селянам. Про них складали легенди, та навіть пісню молдовською мовою. Поліщук – колишній унтер-офіцер царської армії, грамотна людина. Йому вдавалося навіть, переодягнувшись у форму румунського генерала, вишукувати перед собою румунських жандармів, які проводили інструктажі селян з піймання гайдамаків, як те було у сусідньому селі Романківці. Буда був неграмотним селянином, але не менш відчайдушним.  Владам декілька разів вдавалося заарештовувати гайдамаків, але вони весь час тікали і продовжували свою боротьбу. Неодноразово вони завітали і у Гвіздівці. У гвіздівецькому лісі жандарми навіть  влаштували облаву на Поліщука. На облаву зібрали багато селян. Гайдамаку, який сховався на дереві побачив Кучерявий П.Ф., але не видав. У ночі Поліщук, якій невідомо як узнав, хто саме йому допоміг, завітав до Порфірія Філіповича, та подякував йому сумою у 100 румунських леїв. Але все ж, через де-який час, жандарми у черговий раз піймали Поліщука і щоб позбутись, спровокували йому втечу, та під час цей спроби застрелили. Буда сидів у тюрмі, був звільнений радянськими військами, воював і героїчно загинув на фронті.

Поліщук і Буда діяли здебільшого вдвох, але періодично до них приєднувалися і окремі місцеві селяни. Одним з таких напевне був гвіздівчанин Мафтуляк Арсеній Іванович. Румунські жандарми постійно розшукували його, влаштовували облави у селі, але піймати не могли. Двічі вони викликали в Хотин і Чернівці рідного брата гайдамаки – Мафтуляка Василя Івановича, допитували його, жорстоко били. Та коли Арсеній узнав про це – він копіюючи Поліщука, один з’явився у формі румунського майора до жандармського шеф-де-пост (начальник жандармського посту на 3 села) в селі Клокушна, провів з рядовими жандармами інструктаж з розшуку гайдамаків, відправив їх на розшук, а коли залишився сам на сам з шеф-де-пост, завішав того, помстившись таким чином за брата.

У 1930-му році населення села складало 3023 чол.[16] Мешканців села румунська влада призивала на службу до армії, але зброї їм здебільшого не довіряли — вони завжди вважали гвіздівчан більшовиками. Вони проходили службу в якості денщиків, як наприклад Бойко Микола Афанасович, Кучерявий Микола Гаврилович (згодом жив у м. Омську). Також їх використовували на інший господарській службі.

Після приєднання Бессарабії до Румунії на неї було поширено дію румунських законів. А коли румунськім військовим вдалося остаточно приєднати і Північну частину краю, ці закони розповсюдилися і на цю територію.

Королівським декретом від 22 квітня 1918 р. був оголошений Закон про адміністрацію Бессарабії, згідно з яким вона тепер ділилася на повіти, волості й комуни. На чолі повіту декретом короля призначався префект, що здійснював загальне керівництво всіма державними установами повіту. У повіті створювалися виборні органи місцевого самоврядування — повітові ради. Волості були позбавлені права юридичної особи, власного майна, бюджету й виборних представницьких органів. На чолі волості стояв претор, що призначався королем і був підлеглий префектові. Нижчою адміністративною одиницею вважалася комуна (міська й сільська). Вона наділялася правом вибору органів самоврядування — комунальної ради й примаря. Останній був главою місцевого самоврядування й одночасно представником уряду в комуні. Всі примарі обиралися, але примарі міських комун підлягали затвердженню монархом. У всіх селах, за винятком центру комуни, обирали сільську раду на чолі з уповноваженим .

До компетенції повітових і комунальних рад входило прийняття місцевих бюджетів, видання нормативних актів з питань місцевого значення, установлення місцевих податків, прийняття рішень про використання муніципальної власності. Центральна влада мала право розпускати виборні місцеві органи. Велике значення в адміністративному керуванні грала Конституція 1923 року, яка проголосила Румунію єдиною й неподільною державою. Конституція 1923 р. ґрунтувалася на концепції самоврядування й децентралізації. Ст. 41 Конституції відзначала коло функцій повітів і комун, які охоплювали всі місцеві інтереси. Ст. 108 говорила, що керівні органи обираються громадянами відповідного населеного пункту шляхом загального, рівного, прямого й таємного голосування. Стаття 107 Конституції проголосила право потерпілого від незаконного адміністративного акту або небажання місцевої влади розглянути його скаргу, звернутися в судову інстанцію з позовом. Апеляційна палата могла анулювати рішення місцевого органу керування, якщо воно суперечило Закону.

Закон від 14 липня 1925 року про уніфікацію адміністративної організації сприяв ще більш тісному залученню Бессарабії в єдину румунську державу. За цим законом обрані депутати комунальної ради повинні були здавати іспит на знання румунської мови, бути затвердженими префектом, а потім приносити присягу, і тільки потім брати участь у процедурі виборів таємним голосуванням примаря й членів постійної комісії, що вирішувала основні питання в проміжках між сесіями ради.

В 1929 році був виданий Закон про організацію місцевої адміністрації, замінений Адміністративним законом від 27 березня 1936 року. Повіт і комуна були вправі встановлювати й стягувати податки, межі яких регулювалися законом. Повіт був децентралізованою адміністративною одиницею з юридичним статусом. Префект — як виконавчий повітовий орган не тільки здійснював керівництво повітом, але й нагляд за виконанням рішень повітової ради. Повітова рада була колегіальним органом, що скликався на ординарні й надзвичайні засідання, він вирішував всі питання повітового характеру. Постійна делегація повітової ради обиралася зі членів ради, на чолі її стояв до 1931 р. голова делегації, обраний радою, після 1931 р.- повноваження голови виконував префект. Делегація приймала рішення замість ради, коли остання не скликалася, і заміняла раду в період між сесіями.

Комуна мала юридичний статус і могла бути утворена із трьох сіл. Комунальне керування перебувало в одному з них ( село-резеденція). Виконавчі функції виконував примар. До 1929 р. він обирався комунальною радою, після 1929 р. — населенням комуни.

Із установленням у Румунії авторитарної монархії Карла II відбулися зміни в адміністративно-територіальному устрої. Була утворена нова велика адміністративно-територіальна одиниця — область (цинут). Румунія поділялася на 10 цинутів, які очолювали королівські резиденти. Хотинський повіт увійшов до складу Сучавського цинуту.

Місцевою владою в Гвіздівцях був примар. До звільнення від окупації у 1940 році у Гвіздівцях примарем був Томаш Барчук. Він був досить жорсткою людиною, але жорстоким його не вважали. Та все ж батогом міг огріти за щось. Та це в ті часи вважалося дрібницею. У війну він цю посаду вже не обіймав, що його і врятувало – за радянських часів його ніхто не чіпав, він працював у колгоспі старшим чабаном, потім навіть завфермою.

За порядком в сілі також слідкували два румунських жандарми Матей і Попа. Матей був не дуже злий, а Попи всі боялися страшенно. Дітей він бив відразу без розбору ні за що, ні про що – просто за те, що попався на вулиці. Не дивно, що коли він йшов вулицею – всі ховалися. У 1940 обидва пішли в Румунію, а в 1941 році повернулися під час повторної окупації і працювали жандармами всю війну.

Жандармам допомагали два міліціонери з числа місцевих мешканців.

Дуже впливовими і важливими особами рахувалися лісники, лісові бригадири та лінейні обхідники залізниці. За лісові порушення і порушення правил переходу залізниці накладали великі штрафи. А якщо попадеш при цьому в руки румунів, то ще й били. Румуни взагалі за все били селян.

Лісовим бригадиром був Петро Олійник. У нього біля Марициної Ями була господарська дача. Ії називали «одайя». Це він висадив ряд акацій, що ростуть вздовж дороги між Марициною Ямою і Березиною. П.Олійник був не поганою людиною, але продовжував працювати на посаді бригадира і під час війни. Тому, на жаль, у 1944 році його, як посібника окупантів арештували, засудили до ув’язнення і назад він вже не повернувся.

Ретельно наглядала влада за дотриманням державної монополії. Якщо знайдуть в городі хоча б кущ тютюну, або хоча б один цукровий буряк – штраф був страшенний. То саме – якщо піймуть на самогоноварінні. Сплативши такий штраф можна було піти світом. Нагляд в основному здійснював спеціальний контролер, який періодично наїжджав у село, об’їжджав городи і поля. він також дивився за доглянутістю землі і не дай Боже, знайде хоча б один бур’ян: недбайливого господаря відразу тягнули у центр села і прилюдно били палками. 

Король Румунії Міхай з королевою-матерью Єленою у Кишиневі

Лише незначна частина селянських дітей могла навчатися у 4-класній школі. Двохкімнатна будівля школи була розташована неподалік від церкви, на тому місці, де на цей час стоїть пам’ятник загиблим односельчанам і воїнам-визволителям. Від того місця будівля тягнулася через шлях і трохи далі, де сьогодні знаходиться будинок (сільський шлях проходив трохи вище того місця, де на цей час пам’ятник). Навчання здійснювалося виключно румунською мовою. Директором школи і вчителем у ній був, вже зазначений, Подлєсний чи Підлісний. Він жив у будинку, що знаходився в районі сучасного парку (після звільнення там була сільрада). Підлісний дуже старанно вислужувався перед румунами, говорив виключно румунською мовою, від всіх також вимагав, щоб спілкувалися румунською, був дуже жорстоким. Він та інші румунські вчителі під час навчання щоденно застосовували тілесні покарання за найменші провини. Діти часто через це кидали навчання в школі. Багато дітей залишали школу через те, що мусили допомагати батькам вести господарство.

В архівах колишньої Хотинської повітової префектури збереглося прохання селян – мешканців села Гвіздівці, датоване лютим 1933 року, в якому гвіздівчани просили префекта виділити Гвіздівці зі складу комуни Клокушна і створити в селі самостійну примарію. При цьому досить цікавим є той факт, що з 275-ти селян, що підписали звернення, лише 45 спромоглися підписатися своїм прізвищем (17 з них – кирилицею), а решта – 233 (майже 85%) замість підпису приклали свій палець [18] .

Про життя у радянській Україні у Гвіздівцях мало що чули. В основному це були жахалки офіційної румунської пропаганди. Особливо незрозумілим для селян був колгоспний устрій. Вони складали про колгоспне життя задністрів’я частушки, як наприклад: «Стоїть Ленін над горою, та й показує рукою — от туди йдіть за мукою!». Також: «Мала баба одну козу, одну козу, та й ту дала до колхозу. А ще добре Сталін знає, що та баба цапа має!» Сам Сталін популярністю серед селян не користувався: гвіздівчани, якось так повелося, завжди себе рахували руськими і їм було не зрозуміло, як це могло статися, що великим російським народом керує виходець з Кавказу.

Як вже було зазначено, себе населення Гвіздівців аж до 1944 р. рахувало руськими, хоча розмовляли на місцевому діалекті, основу якого складала українська мова з дуже великою домішкою російських, молдавських слів, та навіть деяких слів з лексикону євреїв, яких було дуже багато в Сокирянах, та які розмовляли на мові ідіш. Цей діалект був не дуже відмінним від народної української мови, але примітним. Він зберігався у селі десь до кінця 60-х років ХХ-го сторіччя.

Кучерявий О.П.©

2010

 


[1] Чернівецький облдержархів, ф. Р 652, оп. 1, од. зб. 1, арк. 3 (дається по виданню: «Боротьба трудящих Буковини за соціальне і національне визволення і воз’єднання з Українською РСР 1917-1941. Документи і матеріали». Облвидав. Чернівці, 1958).

[2] Барчук Я.Г. Спомини.  Архив АН Республіки Молдова, ф. 11, оп. 1, д. 4, арк. 1-2 (по публікації у книзі

«Хотинское восстание», Кишинів, «Штиинца», 1976, арк.  195-199.

[3] «Історія міст і сіл Української РСР. Чернівецька область», К., 1969

[4] Барчук Я.Г. Спомини.  Архив АН Республіки Молдова, ф. 11, оп. 1, д. 4, арк. 1-2 (по публікації у книзі «Хотинское восстание», Кишинів, «Штиинца», 1976, арк.  195-199.

[5] «Історія міст і сіл Української РСР. Чернівецька область», К., 1969

[6] Барчук Я.Г. Спомини.  Архив АН Республіки Молдова, ф. 11, оп. 1, д. 4, арк. 1-2 (по публікації у книзі «Хотинское восстание», Кишинів, «Штиинца», 1976, арк.  195-199.

[7] «Історія міст і сіл Української РСР. Чернівецька область», К., 1969

[8] Барчук Я.Г. Спомини.  Архив АН Республіки Молдова, ф. 11, оп. 1, д. 4, арк. 1-2 (по публікації у книзі «Хотинское восстание», Кишинів, «Штиинца», 1976, арк.  195-199.

[9] Барчук Я.Г. Спомини.  Архив АН Республіки Молдова, ф. 11, оп. 1, д. 4, арк. 1-2 (по публікації у книзі «Хотинское восстание», Кишинів, «Штиинца», 1976, арк.  195-199.

[10] Барчук Я.Г. Спомини.  Архив АН Республіки Молдова, ф. 11, оп. 1, д. 4, арк. 1-2 (по публікації у книзі «Хотинское восстание», Кишинів, «Штиинца», 1976, арк.  195-199.

[11] Газета «Колгоспне життя», 1.05.1962;  Газета «Радянська Буковина», 30.11.1966,  http://gromady.cv.ua/sk/gvizdivtsi/history.

[12] Барчук Я.Г. Спомини.  Архив АН Республіки Молдова, ф. 11, оп. 1, д. 4, арк. 1-2 (по публікації у книзі «Хотинское восстание», Кишинів, «Штиинца», 1976, арк.  195-199.

[13] Чернівецький ОДА, ф. 42, оп. 2, арк. 157.

[14] «Історія міст і сіл Української РСР. Чернівецька область», К., 1969

[15] http://www.mistonove.org.ua

[16] Territorium der heutigen Republik Moldau, 1930 Teil Rumäniens — Bezeichnung: Die registrierte Wohnbevölkerung nach Nationalität und Muttersprache 1930 — Bezirk Hotin

[17] «Anuarul «Socec« al Romaniei-Mari 1924-1925«,  editura «Socec & C«, S.A.-Bucuresti

[18]  Чернівецький обласний державний архів, ф. 19, оп. 1, спр. 41, арк. 38-40. Дається по виданню: А.М. Лазарев «Молдавская советская государственность и бессарабский вопрос». Кишинів, «Картя молдовеняске», 1974, арк. 348

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар