ПереселенцыОлексій Мандзяк

Олександр Чорний

Завдяки своєму географічному розташуванню і сприятливим природнім ресурсам територія Бессарабсько-Буковинського краю, в тому числі й Сокирянщина, протягом століть перебувала на перехресті багатьох військових баталій та міграційних шляхів різних народів. У минулому до цих древніх і гожих для проживання та господарювання земель сягали володіння Римської імперії, тут не раз ступала нога лихих татаро-монгольських і турецьких завойовників, зі зброєю в руках прагнули підкорити собі тутешні землі інші чужинці .

Та, незважаючи на це, люди знаходили тут притулок і поселялись ще в далеку давнину. Наприклад, у грамоті Молдавського господаря Стефана III Великого від 30 вересня 1503 року сказано, що все село Гвіздівці було передано переселенцям із Поділля – Бучацьким. Вони викупили його у дочки колишнього тутешнього власника. Пізніше знаходимо архівні дані, що землевласниками деяких сіл на Сокирянщині були вихідці з Могилева на Дністрі – Теодор Дабіжа (с. Волошкове), купці Іоанн Галиця та Іоганн Армянин (с. Ожеве) і інші.

Процес заселення наших місць, як і всього Хотинського повіту (цинуту), частиною якого вони були довгий час, тривав із різною періодичністю майже постійно. Якщо заглянемо в перепис Хотинського цинуту 1591 року, то побачимо, що в цей час в ньому налічувалося 2092 сім’ї, з яких 1948 чоловік були селяни, 95 – священики, 77 – бояри та інші.

За даними 1774-го року тут проживало вже 6212 осіб. Серед них були й ті, що переселилися в Молдавське князівство із сусідніх регіонів, наприклад, із Західної і Центральної України. Пізніше, з приєднанням Бессарабії до Російської імперії, кількість населення зростала ще більше, оскільки в цей час діяли сприятливі умови для міграції людей різних національностей.  Так, наприкінці XVIII – початку XIX ст. із-за Дністра на Сокирянщину прийшли численні українські переселенці. У Селищі, зокрема, із задністрянських земель прибули 10 сімей  (Пантелеї, Федоришині і ін.), більше 20 сімей стали проживати в Молодовому (Бороднюки, Карпи і ін.), близько 20 сімей – у Волошковому (Колядники, Козаки, Присяжнюки і ін.) і т.д. У 1777-му в Селищі поселилися Гранчуки, в 1799-му у Вашківці прийшли Грівічуки і Гуцули, в 1910-му на Сокирянщині знайшли пристанище Южови (Ломачинці), Негорячі (Волошкове) і ін. Дещо пізніше в Гвіздівці перебралися переселенці з центральних районів Росії – Кучеряві, Москалюки та інші.

Бессарабські землі із своїх причин обрали й російські старообрядці. Вже в 1730-х роках вони проживали у Вітрянці. До речі, тут за дозволом турецької влади незабаром (1750-ті роки) навіть був зведений старообрядницький монастир, але старообрядці пізніше чомусь покинули свої хати у Вітрянці, і в XIX столітті їх практично не фіксується, хоча чисто російські прізвища зустрічались у переписах жителів села практично до кінця існування Російської імперії.

Десь у 1770-1780 роках старообрядці почали поселятися (після турецької навали  1715-го, коли його покинуло все населення) в запустілому селі Грубна. На початку XIX ст. там існував старообрядницький скит, тобто відокремлена обитель для ченців, які вели суворе усамітнене життя. У 1830-х роках Грубна значно збільшилася за рахунок вихідців із чернігівських старовірських посадів і одновірців з Подільської губернії.

На початку ХІХ ст. старовіри з’явилися в Білоусівці та Секурянах. Тут першими поселенцями були вихідці з Подільської губернії. У 1850 році 92 безпопівці мешкали й в селі Вашківці.

У свій час Сокирянщина стала новим місцем проживання й  для численних поляків. Переважно це були представники дрібної шляхти, вихідці з Подільської і Волинської губерній. Церковні записи в книгах «Обшуки шлюбні», «Сповідальні розписи», а також деякі інші історичні джерела свідчать, що у 1840-1860 рр. сім’ї поляків-переселенців проживали в Сокирянах, Ломачинцях, Ожевому, Молодовому, Волошковому, Гвіздівцях, Вашківцяхі, Селищі та інших. Географія населених пунктів, з яких вони прибули в наші села досить широка. Так, наприклад, в Гвіздівцях проживали вихідці із Дурняківців, Ушиці, Шаргорода, Проскурова Подільської губернії. В  Ломачинцях з цієї ж губернії були сімейства Хлопецьких (із с. Липчани), Ільницьких, Ридванських (із с. Галайківці), Бродзінських, Шостовських (із с. Рудківці) і Бучацьких. В Сокирянах проживала родина Войцеховських – уродженці Кракова, а також одно сімейство із Перемишля і декілька із Кам’янця та Могилева, що на Поділлі та з  Нової Ушиці і інших. А в Молодовому поляки не тільки знайшли притулок, а й володіли селом, це були  Дзіковські. Окрім цього проживали Дальніковські, Драковські, Потоцькі і інші вихідці із Подільської губернії.

Поселяючись в якомусь селі, але в подальшому будучи заохочені ліпшими умовами, окремі сім’ї і цілі родини колишніх поселенців-прибульців переходили в сусідні села. Так, наприклад, в 1786 році 9 сімей із Василівки переселилися в Ломачинці. В 1814 р. понад 10 сімей із Михалкового перебралися у Ожеве і Василівку. У 1870-х роках майже десяток єврейських сімей із Непоротового переїхали на постійне місце проживання в містечко Сокиряни. Голова однієї із тих сімей, мешкаючи в Сокирянах, став записуватися прізвищем Непоротовський, яке, кажуть, довго тут згадувалось, бо залишилося й за його дітьми.

Однак бувало й інакше, коли мешканці наших сіл масово покидали рідні хатини і мандрували шукати кращої долі. Досить відомий такий випадок стався в 1715 році, коли Хотинський цинут був перетворений у Хотинську райю, і численні населені пункти, за наказом мухафіза (губернатора) Хотинської фортеці, були віддані у власність турецьким яничарам і татарам-липкамЯк свідчить турецький дефтер (книга для запису державних витрат, податкова грамота), в якому наданий перелік сіл, жителі яких розбіглися «через вторгнення московітів або через війська київського воєводи або шведського короля, які зимували тут до цього, або після вторинного завоювання [османами]», практично спустіли села Гвіздівці, Василівка, Грубна, Вишнева, Селище, Шебутинці, Непоротове, Молодове і інші.

У роки владарювання на наших землях Російської імперії траплялось чимало випадків виїзду селян на проживання в інші місця Бессарабії. Основною причиною цього стало посилення поміщицької експлуатації. Селянам не вистачало землі, їх «душили» умови відробітку повинностей і численні домагання можновладців. Відомо, що протягом 1820-х років від гніту поміщика Василя Россета-Беланеску на південь Бессарабії цілими сімействами тікали селяни із сіл Кормань, Романківці, Шебутинці і Карликів (Кирлакеу, Керлакеу). В 1827 р. цей поміщик у листі до уряду скаржився, що «велика кількість селян втекла на південь Бессарабії й коли служителі намагалися їх повернути назад, то вони були побиті біженцями».

Тим часом сотня жителів Романківців 19 червня 1831 року скаржились Бессарабському Обласному Правлінню на Россета, що селяни терплять від нього гноблення  і просять про переміщення їх на іншу порожню вотчину Крічкоуци того ж повіту. Вони писали, що поміщик Россет не дав їм належної кількості землі, заборонив користуватися лісом, не дозволяв нікому з них відлучатися на заробітки або в інших потребах.

Врешті, добившись нового місця для господарювання, селяни, як видно з архівних матеріалів, й там не позбулись  знущань свого поміщика. У Крічкоуцах вони  зорали свої землі й засіяли хліб, випасали худобу, передбачали влітку  косити сіно, але раптом Россет, не давши їм закінчити свої роботи, каларашами (кінною охороною) і козаками зігнав їх з усією худобою знову в село Романківці, де вони майже зовсім не мали ніяких посівів й  ледве зводили кінці з кінцями, а худоба була на межі загибелі.

Майже з подібних причин у 1838 році з Мендиківців  втекло 39 сімей в село Сарата Кагульського повіту. Місцева влада вимагала повернутися їм назад, але царани відповіли рішучою відмовою.

Взагалі в 1830-х роках кількість втікачів і тих, хто легально переселявся значно зросла. Земський начальник Хотина в 1836 році інформував губернатора, що в багатьох волостях і селах повіту «поміщики й посесори скаржаться на те, що селяни відмовилися платити податі й без дозволу виїхали в Буджак».

Однак процес відтоку населення не скінчився й у 1840-1850-х роках. Щоправда, переміщення населення за межі поміщицьких володінь, до яких вони були прикріплені, у цей час здебільшого проводились за взаємними домовленостями селян (царан) і землевласників. Хоча знову ж таки не обходилось, так би мовити, без неправильних вчинків, поміщицьких нарікань та судових позовів. Про це свідчать архівні справи за цей період, які потрапили нам на очі.

У Сокирянах, наприклад, у 1852 році збирались на переселення в село Корбул Сорокського повіту відразу кілька десятків чоловік. Місцевий поміщик генерал-майор П.С. Лішин, який володів землями більш як у 3000 гектарів, ніяк не міг повірити в це, мовляв, царанам в нього живеться непогано, а до виїзду їх підбурив поміщик-землевласник дворянин Костянтин Броєско. Розлючений, відставний генерал подав позов до суду, в якому сказано, що «50 сімейств по зазначеному списку (додається) таємно уклали Контракт про перехід до поміщика в Корбул, але багато хто з них взяли в мене гроші на перевезення пшениці до Одеси, також на молотьбу її, інші одержали хліб на відробіток за нього, а дехто має заборгованість за продукти за попередні роки. Крім цього винні за користування моєю землею і в нинішньому році зобов’язані відробити повинності – фальча косити і фальча жати. Між іншим без виконання цих обов’язків вони мають намір перейти жити в Корбул…».

Відчуваючи себе вкрай ображеним за такий самовільний поступок жителів, п. Лішин вимагав, щоб Хотинський повітовий суд не затверджував ніяких законних договорів із поміщиком Броєску і царанами до тих пір, заким вони не виконають своїх обов’язків і не заплатять йому за борги.

Зазначивши, що подання зробив сам прохач, а начисто переписував дворянин Юліан Павлович син Куровський, п. Лішин на двох листах додав список царан-самовільників. Усіх їх, мабуть, немає потреби наводити, однак ті прізвища, які зустрічаються серед жителів міста й тепер, назвемо. У списку на 26 лютого 1852-го значаться в тому числі й  такі імена: Василь Ковбасюк, Тимофій Миронюк, Никифір і Микола Верижанюки, Іван Добрій, Костянтин Сафтюк, Ігнатій Пупеза, Дмитро Попоня, Василь Сніцар, він же Базь. Є також прізвища Татаринів, Урсулів, Серебрянських, Барбакарів та інших.

Нажаль, нам не відомо, чи переселялась вказана вище група сокирянських царан на нові землі. Але ж із збережених паперів можна зробити висновок, що суд врахував прохання землевласника П.С. Лішина.

З документів видно, що в 1841 і 1855 роках відбулося переселення якоїсь кількості сімейств із Михалкова в Мендиківці. Причому в обох випадках причиною цього була нестача робочої сили в Мендиківцях. В останньому випадку до переселення селян Михалкова зацікавив тодішній мендиківський поміщик Олександр Скорделі, який запропонував селянам більш прийнятні умови відробки повинностей. Як результат, 1 серпня 1855 р. михалківські селяни уклали з ним угоду «про переселення й відбування повинностей строком на десять років». Свій підпис в документі поставили поміщик О. Скорделі і голови 22 селянських господарств Михалкова, серед яких були Онуфрій Числаш, Василь Мартинюк, Петро Чумак та інші.

Ще одне  переселення відбулося в 1855 році. На цей раз групи селян Ломачинців, Вітрянки і Коболчина вирішили перебратись в село Гінкауци (тепер с. Гінкеуць Єдинецького району в Молдові), яке в той час належало дворянину Миколі Стамо, і який, за даними 1865 року, в Гінкауцах володів 2819 десятинами землі і 245 десятинами лісу. Саме з його ініціативи і був розпочатий процес переселення. В одному із документів із «Справи про засвідчення умов, укладених поміщиком дворянином Стамо Миколаєм з царанами села Ломачинець і Вітрянки на переселення їх у вотчину Гінкоуци і відбуття  повинностей строком на 15 років (17 листопада 1855 р. — 31 жовтня 1856 р.)» читаємо:

«1855 року грудня 13 дня в присутності Хотинського повітового поселянського стряпчого (судовий чиновник, який захищав казенні інтереси), засідателя від селян Мірзи в присутності Секурянського волостного голови й сторонніх понятих, ми нижче підписані царани села Ломачинці даємо цю казку (документ діловодства, де записувались усні показання) в тому, що не проти умови укладеної листопада цього року із власником селища Гінкоуци Миколою Стамо про переселення до нього для відбування повинностей строком на 15 років і за внятним розтлумаченням кожному із нас цієї умови ми у всьому його розуміємо й по добрій волі його уклали і воно є дійсним, і більше на цей час ні з ким іншим в умову не входили, у тім і підписуємося».

Цей документ підписали 38 царанських господарів Ломачинців: Ілько Твердохліб, Іван Василашко, Танасій Нагорняк, Федір Шундрій, Стефан Слюсарь та інші, а також три селянські голови сімей із Вітрянки: Іван Дем’янів, Василь Цимбалюк, Дем’ян  Продан і один уродженець Коболчина – Дмитро Грім (тепер зустрічається прізвище Гром).

Судячи із документів, це переселення пройшло, так би мовити, без ексцесів, а от «Умови, укладені 50 господарями с. Мендикоуць з купцем 3-ої гільдії, поміщиком вотчин Белкоуц і Глинної, Михайлом Олександровим Черкесом, про переселення для проживання на 20 років» в село Глинну від 23 вересня 1853 р. стали цілковитою несподіванкою, мабуть, що для обох сторін. Адже коли мендикоуцькі селяни і поміщик Черкес домовилися про всі деталі переселення, в плани втрутився поміщик мендикоуцький, дворянин Олександр Скорделі. Він своїми руками побив Черкеса і запропонував місцевим селянам більш вигідні умови, щоби ті не йшли з села.

Після обміркування пропозицій Скорделі, мендиківчани  направили у Хотинський повітовий суд засвідчений в Бричанах документ, в якому говорилося, що вони відмовляються від умов, укладених з Черкесом і уклали новий договір з поміщиком Скорделі. З його умовами згодилися майже всі, за винятком двох селян, які вирішили перебратися на вотчину Черкеса. Селяни констатували у нових показаннях,  «…що залишатися в  Мендикоуцах для них вигідніше, бо вони мають готову осілість і не втрачаються на будівлю домів, так рівно уникнуть через переселення витрат, тому від переселення із  Мендикоуць у Глинну до поміщика Черкеса вони зовсім добровільно й без примусу відмовляються й залишаються в Мендикоуцах, на умовах, оголошених в особливому зобов’язанні п. Скорделі».

Довідатись, які зобов’язання на три роки їм пообіцяв п. Скорделі не вдалося, оскільки текст їх в архівних  документах чомусь не зберігся.

Процес прибуття нових жителів на наші землі і вибуття з них людей у нові краї  продовжувався і в наступні десятиліття, триває він і тепер. Людині властиво шукати кращих умов для свого життя, отож і доводиться мандрувати, часом ризикуючи та зазнаючи чималих труднощів і моральних переживань. Та водночас є, мабуть, в цьому бодай щось і відрадне. Наприклад, те, що в результаті вимушених чи добровільних переселень    створюються переважно гарні і дружні трудові колективи, народжуються нові поселення. На підтвердження сказаного наведемо ще кілька фактів, почерпнутих також із архівних матеріалів.

У 1829-1830 роках із тепер уже  зниклого села Карликів та чи не найбільших і в минулі часи Романківців переселились в Аккерманський повіт 119 сімейств, де заснували село Райлянка. Дещо пізніше, на початку 1904-1905 рр. вихідці із Грубни заснували в Белецькому повіті Бессарабської губернії село Нова Грубна, а також поселення Стара Добруджа (нині Синжерейський район Молдови). Завдяки вихідцям із тієї ж таки Грубни наприкінці 1918 року виникло село Єгоровка, яке нині живе і трудиться у Фалештському районі Молдови.

І наостанок найближча до нас по часу новина – переселенці із Молодового ще коли в 1927 році на Дністрі була велика повінь і люди рятувалися від біди як могли, та їх односельці, котрим пізніше необхідно було покидати свої хатини у зв’язку із затопленням села водосховищем  Дністровської ГЕС,  поселились за 100 кілометрів від насиджених місць – на околиці міста Бельць Республіки Молдова. Поселення-мікрорайон так і називається – Молодова.

Наш земляк М.І. Крижанівський, котрий багато років жив там, а нині мешкає в Кормані і є головою Спілки українців Молдови, розповів, що до поселення курсують автобуси, інший транспорт і на центральному автовокзалі досить часто чути цю українську назву. Люди пам’ятають про своє село, часто з ностальгією згадують про нього, а дехто знаходить можливість приїхати в рідні місця, щоб подивитись, де промайнули дитячі літа та вклонитись правічному наддністрянському селу Молодове, яке не зникло із пам’яті, воно береже історію, дарує тиху радість і надихає.

За публікацією сайту «Сокирянщина» (грудень 2012)

Ілюстрація: художник Касаткін М.А. «Переселенці», 1881 р. Львівська картинна галерея

 

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар