admin on 22nd Ноябрь 2013

923

З 1998 року четверта субота листопада в Україні — День пам’яті жертв голодоморів, встановлений Указом Президента України від 26 листопада 1998 року N 1310/98 саме з такою назвою — «Про встановлення Дня пам’яті жертв голодоморів». Саме так – «голодоморів», а не будь якого одного з них, адже кожен голодомор, незалежно від причин його виникнення та навіть, незалежно від його масштабності – трагедія для людей.

На жаль, в Україні поняття голодомору пов’язується здебільшого з голодом 1932-1933 років. Це був страшний голод, але не єдиний. На жаль, істориками, а тим більше політиками, дуже мало згадується голодомор 1946-47 років. Мабуть тому, що він явно був викликаний страшною природною посухою, а відповідно політикам і багатьом науковцям, які «гріються» біля політики, він є нецікавим, не зважаючи на те, що від цього голодомору на великій частині сучасної України теж загинула величезна кількість людей. Не є цікавими для політиків і голодомори дорадянського періоду.

Та мабуть, не варто жалкувати про те, що ці голодомори не згадуються політиками… Адже політиканство стосовно таких трагедій не приносить жодної користі та у значній мірі є навіть  оскверненням пам’яті загиблих.

А ми, поминаючи загиблих у всіх голодоморах в Україні, повернемося до відомих голодоморів, які пережили мешканці нашого краю і пом’янемо всіх загиблих, незалежно від того – знаємо ми про них чи ні!

Останнім з відомих таких голодоморів, як вже говорилося, був голод 1946-47 років.

************************************************************

СТРАШНІ 1946-47 роки

З травня 1945 року до осені 1946 року на більшій частині Чернівецької області й сусідньої Молдови практично взагалі не було опадів. Ситуація загострилася до краю навесні 1946 р., коли малосніжна зима змінилася найбільш посушливими за останні 50 років весною і літом. В цілому, території, охоплені засухою, були більшими, ніж у 1921 році й наближалися за розмірами до страшного 1891 року. Вже в липні 1946 р. стало зрозуміло, що велика частина площ ранніх і пізніх культур загинула, а що залишилася — дасть незначний врожай. Забій худоби через недолік кормів доходив до його масового винищування. 1946 рік відкинув ще далі назад зруйноване під час війни сільське господарство України. Середня урожайність зернових культур у колгоспах знизилася до 3,8 центнерів з гектару. У південних областях вона була ще нижчою — лише 2,3-2,9 ц. Валовий збір усіх зернових в Україні становив 531 млн. пудів, golod46або втричі зменшився порівняно з 1940 роком, і був меншим навіть, ніж у голодному 1921 році. Незважаючи на це, були розпочаті хлібозаготівлі, які були розраховані раніше на середньостатистичний врожай і які, на той час, складали майже 3/4 фактично зібраного. А плани у Радянському Союзі вважалися законом і їх намагалися виконати будь якою ціною, особливо у ті – сталінські часи. Наприклад, ще у серпні 1945 року на районних партійних зборах вже піднімалося питання про те, що у Гвіздівцях (а також у Вітрянці, Вашківцях і деяких інших селах) не виконують п’ятиденний графік хлібопостачань і «тягнуть назад район по хлібозаготівлі». Але все ж, станом на 7 вересня того ж року Гвіздівці по хлібозаготівлі були лише на 20-му місці у районі.

Ситуація, що склалася в сільському господарстві ігнорувалася керівництвом республік, як України, так і Молдови, хоча партійні і радянські органи на місцях в основному реально оцінювали обстановку і неодноразово порушували питання про необхідність значного скорочення обсягів хлібозаготівель. Та їх не слухали: «Тільки-но війна завершилася – кому зараз легко?», і вимагали виконання встановлених завдань, та навіть збільшували їх. Щоб виконати план, ЦК КП(б)У поставив вимогу, щоб колгоспники працювали весь світловий день, і встановив жорсткий контроль за безумовним виконанням завдань центру.

Заборонено було продаж зерна на ринку колгоспами, колгоспниками й одноосібниками до виконання ними планів здачі хліба з врожаю 1945–1946 рр. державі. Від цього репресивного заходу темпи здачі не прискорювалися, а населення жорстоко потерпало.

Керівництво хлібозаготівлями здійснювалося шляхом надсилання різного роду постанов та директив, у яких суворо визначались структура посівних площ і напрямок розвитку тваринництва. До сіл виїжджали уповноважені, покликані наглядати за ходом заготівель. Затримка здачі хліба була оголошена «злочином перед партією і державою».

Люди відкопували мерзлу картоплю, буряки, що лишилися на полі після збирання. Навесні рятувалися щавлем, кропивою, лободою, конюшиною, переловили та з’їли всіх горобців, які жили у стріхах, змушені були їсти різні сурогати, траву, кору дерев, собак, кішок, листя дерев, м’ясо загиблих тварин, дрібних гризунів, ховрашків тощо. Голодуючі ходили – як тіні, від лободи з водою животи роздувалися. Всім до всіх ставало байдуже, поступово мерли… Страшенно зросла дитяча смертність. В деяких населених пунктах доходило навіть до канібалізму.

В значній мірі гвіздовчан та інших мешканців ураю рятував майже небувалий ні до того, ні після того врожай грибів, ягід, навіть жолудів. Хлопчаки дещо підтримували себе, відшукуючи у лісі пташині гнізда і відразу з’їдаючи яйці, разом з шкарлупою. Багато мешканців їхали за жомом на Західну Україну. Далеко не всі з них повернулися.

І це все відбувалося у той час, коли з України хліб вивозили за кордон. У 1946 – 1947 рр. були підписані мирні договори з переможеними державами та державами-сусідами СРСР, за якими Радянський Союз зобов’язався поставити до європейських країн зерно. Загалом експорт зернових із Радянського Союзу в 1946 р. становив 1,7 млн. тонн, або 10% усього заготовленого зерна того року. Протягом 1946 – 1947 рр. у країни Центральної та Західної Європи – Польщу, Чехословаччину, Румунію, Болгарію, Німеччину, Францію – із СРСР було вивезено 2,5 млн. тонн зерна. Зрозуміло, що державі післявоєнній державі була потрібно валюта та й новітніх союзників теж потрібно було підтримувати, але все ж сталінська влада при виконанні цих завдань проявила невиправдану байдужість до свого власного населення.

За офіційними даними, на початку 1947 р. в УРСР налічувалося 448 тис. хворих на дистрофію, у тому числі 150 тис. громадян перебували в крайній стадії дистрофії і вимагали негайної госпіталізації. До цього списку, нажаль, увійшли і жителі Гвіздівців, дані про яких були наведені в «Книзі пам’яті жертв Голодоморів»[1]. Список гвіздовчан, про яких відомо, що вони померли під час голодомору 1946-1947 років наведено на цьому сайті у Книзі пам’яті села.

За уривком з глави «Страшні випробування: тиф і голод» з книги О. Кучерявого і О. Мандзяка «Гвіздівці: шляхами століть», яка готується до видання.

***

ГОЛОДНІ 30-ті роки

Якось прийнято думати, що в Бессарабії та у нерадянській частині Західної України на початку 30-х років, тобто в період голодомору 1932-1933 років голоду не було. Така подача «матеріалу» напевне знову ж пов’язана з політикою: «жахливий сталінський режим» було б обвинувачувати набагато складніше, якщо згадувати про те, що голод у ті ж часи був не тільки в Радянській Україні, а на територіях, які неOLYMPUS DIGITAL CAMERA входили в СРСР. Більше того, голод на початку 30-х років охопив майже всю Європу й у більш-менш значній мері, навіть — США.

Не вдаючись в особливі деталі, відзначимо, що цей, майже загальносвітовий голод був пов’язаний зі світовою економічною кризою (так звана — «Велика депресія»), яка, як і всі кризи почались у США та охопила практично всі капіталістичні країни світу. У них панували безробіття й голод, підвищення цін і зниження номінальної зарплати. Робочі й безробітні, інтелігенція й селяни організовували страйки, голодні походи, вимагали: «Роботу! Зарплату! Хліба!» Уряди відповідали масовими репресіями, направляли проти них жандармів і навіть регулярні війська з кулеметами. Лютували суди.

Приміром, газета «Українські Щоденні Вісти», вона ж — «The Ukrainian Daily News» (щоденний часопис, що видавався в Сполучених Штатах і Канаді) 8 листопада 1932 р. наводить дані Міжнародної організації охорони праці — жахливу статистику репресій проти голодних бунтів, що підсилювалися: «Якщо в 1925 р. чисельність убитих без суду становила 9,87%, те в 1931 р. — 33,9%. За цей період набагато виросла питома вага смертних вироків: в 1925 р. — 0,37 %, в 1931 р. — 8,4 %. Чисельність жертв білого терору в 1931 р. становила 1090 тис. чоловік; за період 1925-31 рр. — 3 млн. чол.

Уряди й преса капіталістичних країн приховували факти голодування безробітних, а тим більше масової смертності. Однак, у газетах і журналах, все ж періодично з’являлися замітки про голод і його наслідки в країнах Європи й Америки. Але про це – якось іншим разом.

Найбільш сильний голод на теренах нерадянської частини Європи у період 1929 — 1933 років панував у Західній Україні на території Польщі, Угорщини, Чехословаччини, а також у Румунії, включаючи Бессарабію.

Безумовно — голод у цих та інших краях і країнах (Німеччина, Великобританія, Іспанія) за масштабами і наслідками істотно відрізнявся від голоду в Радянській Україні та у російських областях навколо України (Курська область, Кубань та ін.), проте він мав місце і забрав дуже багато життів. Доречи і реквізиції хліба та іншого продовольства у селян в багатьох з цих країн а ні трохи не відрізнялися від того, що відбувалося в ті ж часи в СРСР.

7deb

Стаття з радянської преси 1933 року про голод і повінь в Румунії, в тому числі в Буковині і Північній Бессарабії.

Але повернемося до голоду цього ж періоду у Бессарабії, який на відміну від загальносвітового голоду і голоду в Радянському Союзі розтягнувся аж до 1936 року.

В 1930-33 гг. світова преса відзначала, що населення Румунії (включаючи Бессарабію) помітно скорочувалося у зв’язку з голодом і злидарськими умовами життя. Урожай зернових знизився з 358 вагонів в 1931 р. до 195 вагонів в 1932 р.[2] При цьому різко виросли витрати на утримання королівської родини: на утримання короля йшло 240 тис. доларів у рік, на його матір — 120 тис., на сестру — 42 тис. і на королевича — 30 тис. дол.[3]   Звісно, з позицій сучасних багатіїв, я вже не кажу за олігархів, це «смішні кріхти», але слід мати на увазі, що на той час долар був не той, що зараз і то були величезні суми.

У квітні 1933 р. румунські, австрійські, угорські й українські газети повідомляли про масову смертність населення на ґрунті голоду в боярській Румунії. Більше 120 тисяч дітей там умирають щорічно від голоду. Газета «Кувинтул», посилаючись на виступ міністра соціального забезпечення Румунії Моніцеску, повідомляла, що в 1930 році там умирало 18% дітей у віці до одного року. В областях Добруджа, Буковина й Дарамурешті дитяча смертність перевищила 20%, у Семіграді й Бессарабії — 25%. Число хворих туберкульозом у Румунії досягло 500 тисяч. З них тільки 80 тисяч лікується. Хворих малярією — 160 тисяч.

Стаття з журналу «Селянка України», № 15 за 1928 рік, щодо наслідків суховію і посухи в південних районах радянської України

Газета «Бессарабська пошта», що видавалася в Кишиневі, 9 січня 1932 р. писала: «Бессарабія за останнє п’ятиліття пережила два голодних роки».

«Права» румунська газета «Діміняца» 7 листопада 1932 р. повідомляє: «Голодні бунти в Кишиневі не припиняються. У листопаді на 100% підвищені ціни на хліб, проте, він зник з ринку. Юрба, у кілька сотень людей, штурмувала пекарні; її розганяла поліція, є поранені. У Текіншіті прокажені хворі втекли з лікарні через те, що їм тиждень не давали їжу. Вони голодним походом пішли на Бухарест, проти них вислали загони жандармерії». У Румунії протягом 1932 р. зарплата в промисловості зменшилася на 20%, а в залізничників на 60-65%. При цьому ціни тільки у вересні-жовтні на товари широкого вжитку підвищилися на 15-20%.

Навіть та ж, ще раз підкреслюємо — «права» румунська газета «Діміняца» змушена була визнати, що «Румунські робітники на своїй батьківщині в голодні роки опинилися в становищі колоніальних рабів. Тривалість робочого дня на приватних підприємствах становить 18 годин при заробітку 15-20 леїв[4]. Діти й жінки працюють з 5-ти годин ранку до пізньої ночі, тільки б зберегти робоче місце й хоч щось заробити». Інші румунські газети повідомляли у той час про факти смерті на робочих місцях. Робітників, виснажених голодом, ховали часто за заводським забором, без реєстрації. Румунські робітники йшли на роботу як на війну: «Пішов і не повернувся, там і похований». У безробітних життя було ще гіршим.

Звичайно, селянське населення було в дещо кращому становищі, але й вони жили в ті роки впроголодь, а значна кількість селян все ж зовсім голодували й умирали від голоду.

В значній мірі це було пов’язано також з тим, що внаслідок аграрної реформи селяни Бессарабії втратили дві третини землі, отриманої ними відповідно до ленінського Декрету «Про землю» 1917 року. 23% бессарабських селян стали безземельними. А після посухи 1935 р. у Бессарабії, за даними Червоного Хреста, умерло від голоду 182 000 чол. Дитяча смертність досягла по області 50%, а в центральному Лапушнянському (Кишинівському) повіті — навіть 63,9%.

Сприяли голоду у Румунії й погодні умови. Зокрема у горезвісному 1933 році, після неврожайного 1932 року, страшні повені в Молдові, в Північній Бессарабії і в Буковині призвели до величезних втрат продовольства і посівів.

Не минув голодні 1933 та 1935 роки Гвіздівці й усю Сокирянщину. Однак, хоча він у наших краях теж не обійшовся без жертв, та все ж  масових смертей, як у 1946-47 роках, наскільки відомо, не викликав.

Справедливості раді, слід зазначити, що цьому сприяло те, що румунські влади не вилучали у селян наявні залишки продовольства.

***

ГОЛОДОМОР 1908 року

З ще більш ранніх, дуже голодним був для населення нашого краю 1908 рік.

Зима 1906 — 1907 років в 19 губерніях імперії виявилася незвичайно суворою, весна наступила пізно, урожай у результаті був досить незадовільний. Не виправдав надій і 1908-й рік, хоча картина врожаю стала вкрай строкатою. «Скільки-небудь великого району суцільного неврожаю в 1908 році не було, в 19 губерніях Росії врожай був середнім (тобто більш-менш відповідав середньому за попереднє п’ятиліття), в 33 губерніях європейської Росії й Сибіру був навіть вищим за середній, натомість у 20-ти губерніях і областях був нижче середнього, тобто більш-менш незадовільний»[5]. Серед них: Бессарабська, Воронезька, Іркутська, Калузька, Київська, Курська, Московська, Орловська, Подільська, Полтавська, Саратовська, Смоленська, Ставропольська, Таврійська, Тамбовська, Тверська, Херсонська, Чернігівська губернії та Акмолинська область і Келецька губернія Царства Польського.

***

ГОЛОДОМОР 1892 року

І останній, самий ранній з достеменно відомих голодоморів, що торкнулися нашого краю — це голод 1892 року, що було прийнято називати — «Цар-Голод».

1890 рік був у плані врожаю в принципі непоганим, однак саме тоді виявилися перші ознаки трагедії наступного року: сильні морози взимку при повній безсніжності через сильні вітри призвели до того, що навесні 1891 не було повіддя і постраждали заливні луги. Із травня 1891 почалася сильна посуха з періодичними похолоданнями, а влітку — уже справжня спека, яка на півдні й південному сході супроводжувалася суховіями. Внаслідок цього повний неврожай осяг губернії Воронезьку, golodВятську, Казанську, Курську, Нижегородську, Оренбурзьку, Орловську, Саратовську, Симбирську, Тамбовську, Тульську й Уфімську, а також Область війська Донського. Крім того, неврожаєм були охоплені території губерній Архангельської, Астраханської, Калузької, Олонецької, Полтавської, Костромської, Тобольської, Харківської, Херсонської та областей Акмолінської, Тургайської і Уральської[6].

Щоправда, слід мати на увазі, що в той же самий час був вирощений багатий урожай хлібів у губерніях Малоросії (Україна), Новоросії (у тому числі — Бессарабія), на півночі Кавказу, південному заході й у Прибалтиці. Але цей урожай з радощів розпродали, а неврожай продовжився в 1892-м року, і при цьому він охопив повністю губернії Воронезьку, Курську, Полтавську, Самарську, Тульську, Харківську, Херсонську й частково — Рязанську, Саратовську, Київську, Подільську, Бессарабську[7]. Усього в період 1891-92 голодувало 30 мільйонів чоловік, втрати населення по імперії склали до 500 тис. чоловік. По Бессарабії й по Сокирянщині (у тому числі) у нас поки таких відомостей не має, однак відомо, що люди від голоду вмирали.

Відсутність відносно великомасової смертності від цього голоду в значній мірі можна пояснити досить ефективними заходами з боку російської державної влади. Іноземні дослідники оцінювали вжиті царським урядом міри надзвичайно високо. Так, американський дослідник Ричард Роббінс називає їх «найвищою мірою успішними», зазначаючи, що «допомогу одержали більш 12 мільйонів чоловік і голодомор був у значній мірі відвернений»[8].  Звичайно, що російська громадськість, як завжди, була незадоволеною — дії уряду, відзначає Роббинс, «найчастіше зазнавали несправедливої критики. У результаті [голод поклав] початок новій хвилі опозиції царському режимові». Селяни, втім, зусилля уряду оцінили: «Широкі масштаби надання допомоги частково нейтралізували несприятливі політичні наслідки голоду. Джерела не відзначають підйому селянських хвилювань; селяни не проявляли політичної активності, вони були як і раніше покірні владі…»[9].

Вплив «Цар-Голоду» на господарство селян виявилося дуже важким: він в основному вразив зернове виробництво, але також сильно вдарив і по тваринництву. Скоротилася кількість великої рогатої худоби, робочої худоби (коней, насамперед). Позначився голод і на торгівлі, упав розмір оборотів промисловості. У зв’язку із цим верховна влада стурбувалася полегшенням становища селян — Олександр III в 1892 р. дозволив їм повертати отримані позички на свій розсуд — натурою або грошима, а в 1893 р., з метою полегшення сплати позичок, установив, що стягуватися вони повинні не за заготівельними цінами, а за середніми цінами за останні 10 років. З воцарінням же Ніколая II всі борги селян з позичок у Загальноімперський продовольчий капітал і до скарбниці за період до 1866 року були списані. А  з боргів, що були видані пізніше, списали половину. Усього було списано близько 50 мільйонів рублів[10]. Втім, тим самим виявилися підірвані самі основи створеної системи продовольчої допомоги: в очах селян вона з тимчасової допомоги з обов’язковим відшкодуванням почала перетворюватися в щось безоплатне й обов’язкове — те, що самі селяни назвали «царським пайком».

Підбірка матеріалів для публікації — О. Видиш
_______________________________________
_________________________________
____________


[1] Книга пам’яті жертв Голодоморів 1932-1933, 1946-1947 років в Україні. Чернівецька область. – Чернівці: «Зелена Буковина», 2008.

[2] «Українські Щоденні Вісти», 10 серпня 1932 р.

[3] «Українські Щоденні Вісти», 14 жовтня 1932 р.

[4] 15-20 леїв того часу, якщо рівняти до сучасної гривні, дорівнюють приблизно до 45-60 гривень.

[5] Ермолов А.С. Наши неурожаи и продовольственный вопрос (СПб., 1909), арк 577.

[6] Ермолов А.С. Наши неурожаи и продовольственный вопрос (СПб., 1909), арк. 102.

[7] Ермолов А.С. Наши неурожаи и продовольственный вопрос (СПб., 1909), арк. 133.

[8] Russian History Encyclopedia: Famine of 1891-1892.

[9] Нефёдов С.А. Демографически-структурная динамика в 1880-1890-е годы//Демографически-структурный анализ социально-экономической истории России. Конец XV — начало XX века (Екатеринбург, 2005).

[10] Ермолов А.С. Наши неурожаи и продовольственный вопрос (СПб., 1909), арк. 142.

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар