Без будь якого сумніву, можна сміливо стверджувати, що самим улюбленим і самим очікуваним святом нашого народу є святкування настання нового року, яке всі ми називаємо просто — «Новий рік». Це для всіх нас не просто проводи старого року й зустріч нового, не просто веселе святкування, а й завжди — надія на краще в новому році.

Але відзначаючи прихід нового року, мало хто замислюється про те, коли і як виникло це свято. Дехто, дещо знає про це, а дуже багато хто взагалі нічого не знають і не намагаються довідатися. Але для тих, кому це цікаво, ми підготували відбірку, що до деякої міри відкриває завісу над історією виникнення свята й про варіації самого святкування в різні часи.

&&&

Наші предки — слов’яни жили на великій території від Чорного моря до тайгових лісів. Племен було багато, але обряди були значною мірою схожими. Звідки прийшли слов’яни й принесли свої звичаї поки залишається загадкою для істориків. Хоча легенди, та й багато археологічних знахідок вказують, що наші предки — вихідці з великої Північної країни, де зараз немає нічого крім снігу й льоду, але в давній давнині там жили мудрі люди, що володіли досить високими технологіями і їхня країна називалася греками Гіпербореєю[1]. Але, на жаль, поки все це — таємниці століть! І ми зараз не будемо заглиблюватися в питання етногенезу слов’ян, а повернемося безпосередньо до самих слов’ян.

Але й отут, волхви — хоронителі звичаїв слов’ян, забрали з собою в небуття багато таємниць. Надалі, релігійні і світські влади різних часів і різних існуючих держав також приклали чимало зусиль, що б створити певну картину загальної історії, знищуючи або приховуючи в надійних сховищах першоджерела про життя протонародів, у тому числі — слов’ян. Це й зараз триває… Але знову ж, не це є темою нашої розмови сьогодні.

Сліди дохристиянських свят залишилися в сучасному новорічному торжестві, однак, повністю відновити язичеський Новий Рік проблематично. Та все ж до нас таки дійшли деякі уривки слов’янських традицій. Як іскри в тьмі, вони відкривають для нас шматочки історії.

У житті слов’ян можна виділити дві події, що нагадують зустріч Нового року. Обидві вони залежали від астрономічного розташування Сонця і так чи інакше в різних джерелах пов’язувалися зі святкуванням зустрічі нового року:

  • Коляда — вітання й прославляння Сонця — дитини, що тільки-но народилася у день Зимового сонцестояння (21-22 грудня);
  • Яріло — вітання й прославляння Сонця — юнака, що набирає силу в день Весняного рівнодення (21-22 березня).

Не виключено, що в різні історичні епохи настання нового року сонцепоклонники слов’яни від початку починали святкувати у день бога Яріли у березні місяця (відносно до нашого сучасного календаря), коли Земля починала пробуджуватися й Сонце — Яріло набирало сили, а згодом перейшли на святкування, що пов`язане з богом Колядою. Та достеменно ми цього не знаємо.

&&&

Більш близьким до сьогоднішнього варіанта святкування настання нового року є древнє свято бога Коляди. Складова частина імені цього давньослов`янського бога включає в себе слово  «коло», тому що сонце ходить для земного спостерігача по небесному колу. Саме тому свято бога Коляди пов’язувалося з відродженням сонця, що цей день припадав на зимове сонцестояння.

Зимове сонцестояння — астрономічне явище; воно відбувається, коли нахил осі обертання Землі в напрямку від Сонця приймає найбільше значення. Більш очевидне для жителів високих широт зимове сонцестояння доводиться на самий короткий день і саму довгу ніч у році, коли висота підйому сонця на небокраї є самою низкою. Сезонне значення зимового сонцестояння складається в повороті від поступового подовження ночі й скорочення дня до зворотного напрямку. Залежно від зрушення календаря, зимове сонцестояння в Північній півкулі відбувається 21 або 22 грудня. Наступного дня «народжується» нове Сонце.

Коляду давні слов`яни всіх племен святкували 12 днів. Число 12 взагалі було сакральним і використовувалося саме в новорічній обрядовості. Збереглися перекази про 12 старців — жерців, які керували ритуалом. По 12-ти снопах ворожили про майбутній урожай, воду з 12-ти колодязів використовували для гадань. 12 днів горів священний вогонь на Коляду.

Споконвічно, як Ви вже напевно зрозуміли, початок святкування міг зміщатися рік у рік, залежно від дня зимового сонцестояння. Це вже в 45 році до н.е. Юлій Цезар у своєму юліанському календарі встановив для Римської імперії 25 грудня як дату зимового сонцестояння й воно поступово стало для багатьох народів статичним та в такому виді потім трансформувалося в християнське Різдво.

Сонце на Коляду символічно було представлене особливим поліном — Бадняком. Бадняк запалювали на Коляду й тому зароджувалося в новому циклі Світило. Усяка мати (домогосподарка), до якої підходили ті, хто розносить живий вогонь, брала смолоскип (свічу) у одної із дівчат, і запалювала у себе в будинку Бадняк (у деяких племен він називався по-іншому)  від однієї із цих святих борнів (свічок), які носили дев’ять дівчат, а вони в цей  час співали гірську (піднесену) пісню. Дівчини ці  так само вістували (пророчили) хазяям про можливе майбутнє, потім їм віддавали  борну (свічку) назад і вони йшли далі в інші хати. Цей отриманий домохазяїнами ясний вогонь уважався невгасимим, від нього запалювали свічки або лампаду на домашньому вівтарі. Всі домочадці стежили, щоб цей вогонь не вгасав хоча б до кінця святкувань (а краще всього — до наступного дня Коляди). Від цього вогню   запалювали й вогнище (піч), на якому готували (або розігрівали) страви до святкової вечірньої трапези. Всі домочадці  сідали біля домашнього невгасимого вогнища,  там саме сідав і самий старший  родович (старий дід),  він  дивився на вогонь вогнища й осягав значення по златому полум’яні (так ворожили про майбутнє, тому що брами між світами (міжсвіття) відкриті й потоки інформації проникали в наш світ Яві).

Бог Перун

Вогонь повинен бути невгасимим, тому що вважалося, що пращури й Боги перебувають там, де є живий вогонь. І якщо  раптом вогонь згасне, то розлютиться Коляда і в цей будинок не прийде, а замість нього там з’являться чорні  Юди самовили (погань), а вони світлий Ірій не почитають. Поля від цього в недбайливого хазяїна в запустіння прийдуть,  і на  нивах пшениця  в нього не  народиться, і  хліба в будинку тому не буде.  Малі  діти там заплачуть і  завикають (ридати будуть), адже їм хліба  не вистачає. Тому кожен, хто приходить у гості, ніс із собою харчування живому вогню вогнища й клав на вогнище один великий пень або  колоду, щоб вистачило горіти  до ранку. І сідав біля домівки.

На це свято так само накладалося й інше обрядове прославляння події стародавності — сходження Бога Перуна у Пекло й звільнення  людських душ, затягнених туди оманою. Тому вважалося, що саме в цей день відкриті брами міжсвіття, що дозволяють проникати в наш сііт Яві жителям інший світів.

Але ж, оскільки вважалося що границя між Нав’ю, Явою й Прав`ю в ці дні відкрита, те на свято в гості необхідно було кликати всіх членів свого Роду, у тому числі й душі померлих пращурів, і звичайно самого бога Коляду. На святковій трапезі для них залишали почесні місця, вважалося, що покійні пращури повинні сидіти за трапезою ліворуч від Коляди, а нині живучі в Яві Родичі — праворуч. Але відкритість брам між світами Явою, Нав’ю й Прав`ю створювала небезпеку, що разом з душами пращурів, які приходять до своїх нащадків погостювати, у наш світ може проникати й погань. І що б відігнати її, свої будинки прикрашали гілочками дуба, тому що дуб — це дерево Бога Перуна, що відлякує погань.

Трапезувати до вечірньої заграви не дозволялося. Тому всі очікували на вечір,  що б прийшов  Бог Коляда й сів вечеряти. Трапезувати починали завжди зі святої куті.

Готування святої куті доручали лише молодій непорочній діві. І от діва як нарядилася, так відразу за готування страви бралася, і злату кутю в чашу  складала, на вогнище її варила. Як тільки кутя була готова, усі сідали до столу. На початку за трапезу сідали  старці, а після цього  запрошували й всіх гостей.  Як вже зазначалося, вважалося,  що  за стіл сідав  і Бог Коляда, і бабайки (душі померлих предків). Заходила молода непорочна діва, заносила кутю й дубову гілку (замість гілки могли використовуватися посох або шабля). Передавала дубову гілку (посох, шаблю) старшому у Роді. Вони брали гілку (посох, шаблю), яка символізувала посох Коляди-бога і нею символічно розганяли погань. Потім цією гілкою вдаряли три рази по страві трапези. Уважалося що чорні  Юди  (погань)  після цього з будинку тікали. Далі гілка (посох, шабля) лягала на вівтар, і  все бралися вечеряти. І всю ніч  потім домочадці й гості  не спали, бенкетували й Коляду та інших Богів  прославляли. Ні яких молитов та поклоніння не було, виключно – прославляння.

Особлива частина свята – Колядки, тобто  новорічні пісні. Споконвічно це були вихваляння Коляди, що пізніше перетворилися у форму поздоровлень та жартівних пісень. Надалі риси колядок перейшли у святки.

День Коляди в ще більш стародавні часи називали ще й днем змін — «Мєнарі». Вважалося, що із цього дня, якщо людина всі ритуали зробить правильно, те його чекають сприятливі зміни. Тому, з ранку в Коляди день, необхідно було всім домочадцям перемінити свій одяг й красиво нарядитися (або хоча б одну нову обновку одягти).

&&&

Бог Яріло

Що стосується весняного варіанту святкування настання нового року, то рік нібито починався в березні – у першому весняному місяці, тобто, коли природа прокидається, починається новий період у житті тварин та рослин, розпочинається новий сільськогосподарський цикл. Це був час нового Місяця перед весняним рівноденням.

Слов’янський бог Яріло вважається заступником людей з добрими, чистими, світлими й серцевими думками. До нього зверталися по допомогу в зачатті дітей. Відповідав він також за родючість і вважався втіленням люті в самому піднесеному розумінні. Яріло могли називати Яріла, Яровіт і Руєвіт. Шанувався Яріло, бог сонця, починаючи з 21 березня (згідно з нашим нинішнім календарем) — дня весняного рівнодення, що також збігався з язичеським святом Масляної або Масниці (у деяких племен зберігся ще більш древня варіація – Комоєдиця або Комоєдиці[2]). У Гвіздівцях і сусідніх селах Сокирянщини Масляну ще називали – «Пущена». Із цього дня починався час весняного бога Сонця. І тривало святкування у різний спосіб аж до 21-22 червня, коли наступав момент самого довгого дня й самої короткої ночі в році. Ці святкування супроводжувалися безліччю найрізноманітніших обрядів. Та звісно, що й про роботу не забували. Але, більш детально про святкування Масляної можете почитати на нашому сайті.

&&&

На значній частині території сучасної України, у післямонгольскі часи, під впливом польсько-литовських уніоністів про святкування Нового року практично забули, а у православних українців залишилися лише Різдво, яке незважаючи ні на які спроби влад деяких захоплених територій (польських, угорських, австрійських, румунських), завзято святкували в ніч на 6 січня, а 14 січня відзначали день Святого Василя. Та селяни аж до 40-х — 50-х років ХХ ст. майже всі відзначали саме день Святого Василя, а не Новий рік. Це вже потім молодь поступово почала відзначати Новий рік, але в такий спосіб вийшло аж два Нових роки — 1 та 14 січня.

День Святого Василя відзначався рясним бенкетом. Головним блюдом було смажене порося — символ родючості, плідності домашньої худоби й достатку наступного року. У Васильєв вечір на стіл ставили все краще, що було заготовлено в будинку. Також було прийнято одягати самий гарний, неношений одяг — щоб весь прийдешній рік також добре одягатися. У цей день намагалися не давати нікому грошей, щоб протягом року не мати їх нестатку, а одержувати гроші було гарною прикметою, це обіцяло прибутковий рік.

Втім, у Християнській Русі, у тому числі й в Україні — у період після Переяславської Ради (а ймовірно що й до неї) був досить тривалий період, коли новий рік відзначався 1 вересня, оскільки люди вірили, що Бог створив світ саме у вересні. Ця дата підтримувалася й візантійським патріархатом.

З 1492 року новий рік починався з 1 вересня також у Московському царстві. Одружившись на останній візантійській царівні, великий князь Іван III, оголосив Новолєтіє офіційним церковно-державним святом. И с 1547 року на всіх головних площах російських міст — фортець воєвода з боярами і єпископ з духівництвом у цей день «здраствували» цареві. Головне торжество відбувалося в Москві на Соборній площі Кремля. Вересневий Новий рік на Русі зустрічали чинно й урочисто.

1 січня як дата святкування Нового Року, уперше була встановлена царем Петром І для всієї Російської імперії, до складу якої входила тоді й дуже велика частина сучасної України. На Бессарабію, до якої відносилися Гвіздівці, ця дата поширилася у 1812 р. Але знову ж, святкували Новий рік здебільшого городяни, а селяни як в Україні, так і в Росії, так і українці з молдаванами та росіянами в Бессарабії, саме Новий рік не відзначали.

Проте, ті хто все ж святкував Новий рік, колись ввели в обрядовий побут, як дарувальника, казково-міфологічний образ Діда Мороза, прообразом якого було давньослов’янське божество Морозко — володар зими, холодів та морозів. По древніх повір’ях, це — низенький дідусь з довгою сивий бородою, який взимку бігає ланами, вулицями і стукає. Від його стукоту починаються тріскучі морози й оковуються річки льодом. У слов’янських переказах морози ототожнювалися з бурхливими зимовими вітрами: подув Морозко, починається сильна холоднеча, а сніжні хмари, то його волосся.

Напередодні Коляди, а потім — Різдва Морозка кликали: «Мороз, Мороз! Приходь кисіль є! Мороз, Мороз! Не бий наш овес, льон та коноплі у землю вколоти!». У молдаван і румунів у християнській традиції образ Діда Мороза (дослівно — Мош Кречун) пов’язаний з легендою, відповідно до якої  родина пастуха Кречуна дала притулок Діві Марії. Діва Марія народила і Мош Кречун обдарив Діву Марію та її дитину молоком і сиром. З тих часів Святий Мош Кречун дарує дітям подарунки. Тобто, у молдавсько-румунській народній християнській традиції Мош Кречун (Дід Мороз) став святим. Щоправда, церква його святим не визнає.

У ХIХ столітті у фольклорі східних слов’ян, крім традиційного для слов’ян, молдаван і румунів Діда Мороза, з’являється також і образ Снігурки, що пов’язаний зі святкуванням Нового Року. Цей образ перейшов навіть у молдавський фольклор і одержав свою назву в молдавській мові: Фата де Зепаде (Снігурка).

Маланка у Гвіздівцях. Фото 1959 р.

В 1919 — 1940 роках, під час окупації Румунією, основним офіційним святом у Молдавії було Різдво та знову ж — день Святого Василя. Але румуни святкують їх за григоріанським календарем, тобто 25 грудня і 1 січня (відповідно). До цього ж румунські влади намагалися привчити й бессарабців, у тому числі насильно заганяючи їх 25 грудня до церков. Але православне сільське населення Бессарабії, у тому числі молдавани, категорично не сприймали ці дати, і хоча в церкву під тиском приходили, але святкували й зараз святкують ці два свята 6 і 14 січня. Щоправда, в наші часи (від 90-х років ХХ-го ст.) мешканці Молдови в деякій мірі святкують і 25 грудня, але в сучасній молдавській традиції тепер не лише два свята Нового року, але й ще два Різдва.

В 1947 році, влада СРСР включила Новий Рік до переліку офіційних свят країни. З поширенням світських поглядів, Новий Рік почав стрімко набирати популярність і швидко відтіснив інші різдвяні свята (особливо у містах), став головним державним святом людей всіх релігійних і нерелігійних світоглядів у СРСР в цілому, та в УРСР і МССР в тому числі. Більшість сучасних новорічних традицій Молдови й України виникли та утвердилися саме в радянській період і найчастіше вони не різняться.

Колядування у Гвіздівцях. Фото 2012 р.

Оскільки ж Молдова є переважно сільською країною, як і українська частина Бессарабії (де збереглися загальнобессарабські традиції), сільські новорічні традиції зберігаються до наших днів. Так на стіл у селах накривають дванадцять блюд (за числом місяців, адже про первісне сакральне значення майже ніхто вже не пам`ятає), а в центрі поміщають коливо (кутю) та калач. Щоправда, в українській частині Бессарабії від національних блюд у значній частині відійшли, часто виставляються сучасні блюда.

У сільській місцевості також зберігається звичай приймати в новорічну ніч поздоровлення від ряджених, які ходять від будинку до будинку. Похід ряджених очолює перевдягнутий у костюм козла чоловік, який символізує нечисту силу, про наближення якої сповіщають дзвенячі в дзвіночки супутники. На його голові — роги, зверху одягу — овечий кожух, перевернений навиворіт. Козел персоніфікує нечисту силу, стрибаючи навколо перехожих, лякає їх. Інший ряджений несе в руках спеціально виготовлений до цього свята національний (спільний для молдован і бессарабських українців) інструмент, так званий бугай. Інші дзенькають дзвіночками. Але, у принципі, описувати все це начебто поки не має особливої необхідності, оскільки існуючі обряди досить добре відомі відвідувачам нашого сайту.

Андрій Грушецький

_____________________________________________

[1] Багато джерел, у тому числі  зібрані  Стефаном Вєрковичем у Родопських горах Болгарії й видані в 1874 році  обрядні пісні древніх слов’ян  («Вєди Словєна») розповідають про те, що раніше слов’яни жили на північному материку, що затонув після катастрофи, та який у піснях зветься  «Край-Землею» (Даарія, Гіперборея, Сєвєрія). Потім вони переселилися на Євразійський материк через Урал до Сибіру, а згодом здійснивши військовий похід на південь, принесли свою культуру й Вєди чорним народам у північну Індію (у Харапську Весь-область). И тільки потім із Сибіру й Індії почали заселяти Європу. Архаїчні пісні болгар-помаків зберегли свідчення про ці події, які узгоджуються із древніми літописами старовірів Сибіру. Згідно літописів стровірів військовий похід слов’ян в Індію відбувся в 2692 р. до н.е. Слід мати на увазі, що болгари (булгари), з того, що достеменно відомо, прийшли у свій час на територію сучасної Болгарії з ріки Волги.

[2] Комоєдиця — свято пробудження ведмедя, що персоніфікував бога худоби Велеса, заступника домашньої худоби й бога багатства (можливо, вважався й богом мистецтв). Одне з найдавніших слов’янських (а швидше за все — дослов’янських) свят, день шанування Ведмежого бога.

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар