Мало хто може повірити, що у місті Сокиряни до цього часу зберігся панський маєток. При чому не десь на околиці, а в центрі — на вулиці Шевченка, де нині розташована районна друкарня. Якось приходжу сюди у вихідний день і бачу, що група молодих людей фотографує це приміщення. Поцікавився, навіщо вони це роблять, і у відповідь почув, що «будинок цей історичний, у ньому колись панський маєток був».

Приємно стало за тих хлопців і дівчат — допитливі, знаючі. Водночас ніяковість взяла, що за багато літ своєї роботи тут я так ні разу й не написав про це вікове приміщення, хоч деякі матеріали й зібрав. Отож наважуюсь зробити це вже тепер і несподівано розумію, що багатьох деталей для розповіді не вистачає. Колись величний і сяючий на всю округу маєток добряче постарів і чимало фактів про себе приховує десь у архівах чи, можливо, в документах, що тліють у приватних теках.

Найперше, це немає достовірних доказів, хто і в якому році поставив тут панський палац. Одні дослідники твердять, що це зробив місцевий поміщик Михайло Костянтинович Лішин, інші ж кажуть, ніби розкішний будинок на колишній поляні, навколо якої були непрохідні болота і яруги, вибудував його батько — відставний генерал царської армії Костянтин Андрійович Лішин, якому десь тоді, як Бессарабія вже була поділена на повіти (1835 р.), за певні генеральські заслуги було наділено в Сокирянах землю. Поставив генерал цей будинок за типовим тоді в Російській імперії проектом, використавши місцеві матеріали та залучивши вмілих тутешніх майстрів.

Дуже скоро, нібито, батько переповів маєток своєму синові Михайлу, а сам, як відомо з архівних матеріалів і публікацій, проживав у селі Дністрівка (стара назва — Ростео-Атаки), яке вподобала його дружина Роксандра (Олександра) — внучка бессарабської княгині (фанаріотки) Марії Гікі — ще до їх одруження, і взяла, так би мовити, генерала собі на підмогу.

За іншими даними, маєток спорудив Петро Миколайович Лішин, про якого 10 грудня 1900 року «Кишиневские епархиальньїе ведомости» писали, що він — землевласник містечка Сокиряни, губернський секретар і затверджений попечителем Ходороуцької школи. Крім цього, є дані, що він володів 17 м’ясними лавками у Сокирянах. Як не дивно, але в документах, що випадково збереглися на горищі в давньому будинку теперішньої райбібліотеки, маємо відомості, очевидно, про його сина Миколу Петровича Лішина. У них сказано, що в 1902 році він був землевласником Сокирян, мав 48 волів, биків і телят та 27 корів. Виходить, утримував цілу ферму великої рогатої худоби. Окрім цього, документи повідують, що Микола Петрович Лішин у 1891 році мав п’ять водяних млинів на річці Кам’янка, а також володів виноградниками, де нараховувалось понад 1600 кущів. Його прізвище в багатьох документах Сокирянського волосного правління, які потрапляли мені на очі, майже скрізь вказується з приставкою «генерал-майор».

У деяких публікаціях про цю не сором’язливу щодо багатства Лішинську родину, по суті, одних із найбільших місцевих «магнатів», говориться й те, що свого часу їм належали в нашому містечку також броварня, винокурня та свічкові заводи. Крім цього, сказано, що П.М. Лішин збудував у Сокирянах школу, особисто навчав дітей грамоти, допомагав їх освіті матеріально.

Як не дивно, але майже це ж саме говориться й про генеральського сина Михайла Костянтиновича Лішина. У книзі «Історія міст і сіл УРСР. Чернівецька область», наприклад, зазначено: «Позитивну роль у справі розвитку культури в Сокирянах і волості відіграв прогресивно настроєний М.К. Лішин — син генерала. Під впливом Л.М. Толстого Лішин на власні кошти побудував у Сокирянах школу і навчав тут дітей селян і робітників грамоти».

Повертаючись до нашого старенького маєтку, скажемо, що сокирянці старшого віку, в тому числі й Євгенія Григорівна Глушко, розповідають, нібито пан мав дочку (дехто називає дві дочки) Наталію, котра вийшла заміж за багатія Плавського. Зять виявився не дуже бережливим до багатства, яке подарував тесть, і вже скоро пустив чи не все майно з молотка. Деякі речі, кажуть, розпродували навіть у центрі міста, неподалік маєтку.

Можливо, це й правда, але замість того, щоб стверджувати щось, скажемо тільки, що в розсекречених матеріалах, які надали в районному архіві, довелось натрапити на список крупних поміщиків і багатіїв, що були в місті до 1940 року. Серед них значаться великі орендатори, купці землі, хліба і зерна, промисловці, просто купці, фабриканти, до яких зарахували й зубного лікаря. Разом із цим вказано, що поміщицею була вже згадувана Наталія Петрівна Плавська, яка володіла двома кам’яними будинками, покритими жерстю, що мали житлову площу 505 квадратних метрів. Мабуть, що це та сама донька поміщика, але не Михайла, а Петра, якому належить заслуга у будівництві церкви та першої школи, що започаткувала розвиток освіти у місті.

У другій половині ХІХ століття, ще коли навколо маєтку не було багатоповерхових будинків, високий і ошатний, він сяяв багатством і новизною. Дарма, що простягався у напрямку з півночі на південь, сонце заглядало до нього, здається, цілий день, адже вікон у ньому досить багато — тільки з однієї сторони їх є 15, а із заходу всього на четверо менше. Загалом же, якщо порахуєте ще й бокові, вийде аж 30! Висота їх — 1,8 метра, а ширина — 0,9 метра. Зроблені з твердої породи дерева — дубу, на три шибки і в усіх встановлено металеві решітки, так звані ґрати.

Багато хто цікавиться, які розміри цього історичного будинку? Заглянувши в інвентарну справу, яка збереглася, з цілковитою точністю можна сказати, що площа його — 575,9 квадратних метра. Якщо крокувати вздовж однієї стіни, то доведеться пройти без малого 50 метрів. Ширина будівлі трохи більша як 13 метрів.

Приміщення, в якому після війни розташовувалися райвиконком, училище механізації, автошкола, відтак редакція газети «Дністрові зорі», а нині тут міститься райдрукарня, має 20 кімнат, у ньому 23 дверей, у тому числі троє зовнішніх, що дозволяло входити як з південної, так і з північної сторони. А висота їх — понад 3 метри.

Фундамент і стіни змуровані з бутового каменю. Товщина стін вражає — 60-70 сантиметрів, висота — 3,5 метра. Коли декілька років тому довелось газифікувати цей об’єкт, майстри не на жарт забідкалися: «Як нам через такі грубі стіни труби завести?». Та все обійшлося — поміж стики дикого каменю і отвори зробили, і газ підвели. Тепер приміщення обігрівається газовими конвекторами.

Всередині скрізь була підлога з дубових дощок, які 100 років протрималися в сирості і задушкованості, а потім їх вимушено замінили на бетон, у кімнатах стояли кахельні грубки білого кольору, з красивим об’ємним візерунком, що створювало ошатність і гарний настрій. На жаль, з часом інтер’єр змінився, багато чого стало непридатним, тому господарям, які квартирували тут, довелось переробити чи підновити. Та в основному все, як мовиться, залишилось на своєму місці.

Цікава й така деталь. Через увесь будинок із вхідного боку простягається літня відкрита прибудова — тераса. Раніше вона привертала увагу високими дерев’яними колонами, які з часом довелось замінити на металеві, та візерунчастим парапетом і зубчастою дощатою вирізкою попід стріхою.

Через усю довжину тераси підлогу вимощено керамічною восьмигранною плиткою та невеличкими (теж керамічними) квадратними вставками голубого кольору із стилізованими білими квітами. Плитка — світло-бежевого кольору, її й зараз можна бачити на частині площі уцілілої веранди. На зворотному боці плитки чітко видно напис: «Харьковъ. Бергенгемнъ. 1906». Отже, це також дає підстави думати, що будинок має давню історію, хоч цілком імовірно, що підлогу тераси могли облицювати плиткою значно пізніше.

Дах, як відомо, є своєрідним капелюхом для будівлі. Він зроблений чотирьохсхильним, мав вікна для продухи і був вкритий, очевидно, дощечками, так званою ґонтою, але згодом її замінили жерстю, а відтак і шифером, від чого, звичайно, будинок втратив свій первісний вигляд і тендітність.

Майже шістьома парами вікон — очей будинок дивиться у невеличкий скверик, в якому зеленіє модрина, духмяно пахнуть акація і липа, жовтогаряче палахкотить восени клен та інші види дерев. Подвір’я чималеньке. Раніше, як розповідають, тут був розкішний панський квітник, де цвіли не тільки королівські квіти — троянди, а й лілії, тюльпани, півонії та айстри.

Трохи оддалік пахіттям буяли жасмин та білий бузок. По колу він був обрамлений металевою кованою візерунчастою огорожею. Тепер конфігурацію змінено, частину огорожі знято. Над колись царственим часом у скверику владарюють хіба що тільки столітні липи, ялини та акації…

Плин часу таки приховує від нас деякі деталі цього старовинного будинку. Та мало-помалу дещо стає відомим. Так, за розповіддю міських жителів, у тому числі колишнього архітектора району О.О. Хілька, в минулому панський будинок з усіх сторін був обнесений кам’яним муром. Центральний в’їзд був між приміщеннями контори колишнього колгоспу ім. Шевченка і районного вузла поштового зв’язку. Високі ковані ворота відразу впадали у вічі кожному. Над ними висіли старовинні (також ковані) ліхтарі та здіймалась висока арка.

Від арки на захід простягалася дорога, неподалік якої (де нині районний будинок народної творчості і дозвілля) розташовувалися панські конюшні та інші підсобні приміщення. І, звичайно, як неодмінний атрибут дворянського достатку, радували око своєю присутністю липи, що вишикувалися в цілу алею. Вони й зараз зосталися нам на пам’ять і розливають своє пахіття у міському парку.

З південної сторони маєтку був великий і гарний цегляний будинок, у якому містилася панська їдальня. Трохи збоку, де теперішній ресторан «Дністер», були підсобки, а також окремо стояли погреб, який ще можна побачити, та «золочена» криниця, котру час не вберіг до наших днів.

Як відомо, на кошти родини Лішиних (скоріше, Петра Лішина) у місті було споруджено церкву. Вона стояла неподалік, із східної сторони панського будинку. Тому через двір, який потопав у розкішному яблуневому саду (де нині ДНЗ №1), сюди вела доріжка, вимощена каменем, а в мурі була хвіртка. За муром пролягала широка дорога (тепер вул. Перемоги) і на Великодні та інші релігійні свята тут завжди було багато підвід: люди, які приїжджали до церкви кіньми, залишали їх тут на тимчасовий простій.

Самого поміщика і його челядь часто бачили під час прогулянки їх по території маєтку. М.К. Лішин, кажуть, трохи шкутильгав на одну ногу, тому завжди ходив із паличкою. Дехто із старожилів пам’ятає, як літньої пори він на запряжених четвіркою коней кареті чимдуж мчався дорогою через хлібне поле десь до Дністра. Мабуть, оглядав, яким буде урожай. А його обох доньок, що були у довгих сукнях і білих капелюшках, не раз помічали у панських володіннях над сокирянським Яром, де зеленіли кам’яні крутосхили та зблискувала своїм сріблом чиста, як кришталь, річка.

На цьому наша подорож навколо панського маєтку підійшла до кінця. Шкода, звичайно, що не збереглося фотографії з того часу, як сяяв він у всій своїй красі і величі. Але ж дух цієї доби зостався, і сучасники поспішають зробити на пам’ять фото з того, що вціліло через віки…

Олександр Чорний

Матеріал також публікувався у книзі О. Чорного «Місто, де сходить сонце», Чернівці, «Прут», 2010 і на сайті «Сокирянщина»

 

На верхньому фото — автор — О. Чорний

Фото колишнього панського маєтку — автора статті

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар