У цей перший весняний день пропонуємо Вам познайомитися з творчістю ще одної гвіздовчанки, а точніше хмельничанки гвіздовецького походження – Снігур Антоніни Василівни.

Антоніна Василівна народилася в с. Гвіздівці Сокирянського р-ну Чернівецької області 29 січня 1947 року. Її дівоче прізвище – Олійник. У Гвіздівцях Антоніна Василівна навчалася до 9-го класу. В подальшому закінчила філологічний факультет Кам`янець-Подільського державного педагогічного інституту ім. Затонського. З 1973 року проживає у м. Хмельницькому. 33 роки (до квітня 2012-го) працювала у Хмельницькому національному університеті, в тому числі, протягом останніх 27 років – начальником відділу кадрів. Нагороджена знаком «Відмінник освіти України» (1994 рік).

У батька Антоніни Василівни, як і у всіх селян у будь якому українському селі, було сільське прозвисько. Називали його — Василь Флейта. Мабуть не виключено, що це теж в якійсь мірі вплинуло на схильність Антоніни Василівни до творчості. З раннього дитинства вона мала хист до малювання, а згодом проявився і поетичний талант. Її перші юнацькі вірші були оприлюднені в Сокирянській районній газеті «Дністрові зорі» (м. Сокиряни), де Антоніна Василівна на той час працювала секретарем райкому ЛКСМУ. Новий спалах проявів витонченості душі відбувся у «мудрому» віці, але вже — у баченні світу через об`єктив фотоапарату.

Захоплення художнім фотографуванням прийшло несподівано. Перші світлини, котрі поклали цьому початок, були зроблені 27 листопада 2007 року, коли випав сніг вишуканої краси, а потім, при сонячній погоді, дерева у тих казкових шатах стояли ще три дні!!! І з того часу кожен кущик, кожен куточок, кожна рослинка – все, що приваблює в природі, не залишає душу байдужою… А звідси і відгук душі, що виливається в поетичні рядки.

Фотороботи Антоніни Снігур неодноразово виславлялися на різних фотовиставках. Також вийшла друком поетична збірка віршів Антоніни Снігур «Істинно душевне», до якої увійшли її поезії, що наповнені філософськими роздумами, щирістю, образністю мови, дивовижними описами картин та явищ природи. Вражають душу багатогранність, різноманітність і надзвичайно яскрава палітра почуттів: любов до матері і дітей, краси природи та людини, високі злети душі, вболівання за долю рідної України, її єдність та цілісність. Це — лірика пейзажна, романтична та патріотична.

Прагнення гармонії, духовності — це ті істини, які поетеса спо­відує сама і посередництвом поезії запрошує до спілкування широкий загал шанувальників художнього слова, тих, хто глибоко відчуває щасливу мить життя з його таємничістю, загадковістю, неповторністю.

&&&

 

ЯСЕНИ

О, старенькі мої ясени, добрий день!

Довелось, мої любі, вам так довго чекати!

Від дитинства  мого і по нинішній день

Зустріч з вами — справжнісіньке свято.

Скільки весен злетіло, а ви мене кличете!..

Повстромляли у небо чуби, мов антени…

У щоденнім чеканні журавлями курличете,

Й долітає та хвиля журлива до мене!..

Я цілую пошерхлі стволи, обіймаю,

І вдивляюсь у небо високо-глибоке…

Коли ж зникло лелече гніздо, я не знаю,

Тільки всохла верхівка сторчить одиноко…

Пам’ятається, дітьми ми грались, й лелеки

Щось своє торохтіли, по-пташиному грали…

О, коли це було? Відлетіло далеко,

Ніби все те з собою лелеки забрали…

Не той двір тепер. Хата — оновлена, світла,

І город посумнішав без пана горіха,

І чужими здаються мені в хаті вікна…

Й хвіртка сумно так схлипнула стиха…

Я щороку до вас, ясени, прилітаю,

Бо за часом, немов за стіною,

Світлу пам’яті хвилю в душі зберігаю…

І тому, ясени, ви довіку зі мною.

28.04.2012

***********

КРИНИЦЯ

Співає соловейко на світанку,

Калина ще дрімає на криниці…

Моє дитинство… Мама воду зранку

В відрі приносить, щоб усім напиться.

А та вода    цілюща її сила

-Така холодна, прозора і смачна!

Коріння роду нашого живила

-При всіх недугах була помічна!

Летять роки… Далеко так відносять

Від того світу, що дитинством зветься…

На крилах спогадів вони мені приносять

Водою вщент наповнене відерце.

Я в рідному дворі…

Давно нема вже мами,

Пам’ять-калина зріє над криницею,..

Колись все рідне — зараз невпізнанне…

О, ностальгіє! Не змивайсь водицею!

Вже моя осінь щедро золотиться…

Мої літа, благаю вас, не мчіть!

Оця світлина, де свята криниця,

— Дитинства й юності єдина мить!

Ось, на криниці нашій, у відерці,

Водиці хвилька б’ється, ніби серце…

01.08.2011

***************

ДІМ БЕЗ ХАЗЯЙКИ – СИРОТА

 

Водій Сергій, я, Люба, Валентина

На Буковину «автомандрували».

Там «празник», запросили на гостину.

В Новодністровську ми заночували.

Гортаю пам’яті затерті сторінки:

(3 Новодністровська їдем в Гвіздівці),

Довкілля оглядаю залюбки,

Бо близькі серцю краєвиди ці.

Ми ненадовго зупинилися

Й зробили декілька світлин на згадку.

Плесо Дністра широко так розлилося!

Дністровська ГЕС працює, все в порядку.

Приїхали в село. Вже осінь, голе віття…

Ось, справа, у вузесенькім провулочку,

Я не була вже майже півстоліття!..

Думки рояться, наче бджоли в вулику.

О Господи! Цю заповітну стежку,

Котру топтали наші юні ноги,

Як і колись, спориш, немов мережка,

Обабіч устелив, до самого порога.

Було бажання стати на коліна

В цьому сільському усамітненім дворі,

Де Валя проживала. Уся її родина

Ще й досі так близька мені!

 

Глава сім’ї — Матковський дядя Петя —

Із дядьком Ягаком теслями були.

Тут, в Гвіздівцях, частину, мабуть, третю

Дахів будинків ці майстри звели!

Навіки в пам’яті залишиться живим

Той запах стружок дуба чи сосни..,

Наскрізь просякнуті тим запахом п’янким,

Ці рідні люди серед нас жили.

Вони були, мов справжні чародії,

І знав з них кожен ті обряди свято:

Від чіткості й ретельності їх дії

Залежить те, чи ладна вийде хата.

Була робота та важкою і натужною

— На верх колоди піднімали з дуба!

Фізично працювали так напружено!

Одежа, вся солона, стане лубом..,

Хазяїн, був суворий, про родину

Дбав, жорстко всіх виховував.

Не вмів робити щось наполовину

— Відкритий був. Характер не приховував.

А тьотя Ліда добру душу мала

— Привітна, працьовита і охайна

— Частіше на городі працювала,

Всміхалась скромно: «Правда, буде файно?»

 

Ще в Валі братики зростали,

Малі були, коли ми вчились в школі.

Батьки братів гарно назвали,

Це — Анатолій і Микола.

Ми з Валентинкою у шкільні роки,

Як кажуть, нерозлийвода були,

Разом життєві вивіряли кроки

— І нас одні стежки в життя вели…

І були нам близькі наші родини,

І дім, і двір, і стежечка кожнісінька…

Все те суттєві потерпіло зміни,

Та все ж бентежить пам’ять, та, справжнісінька!

Минули роки, всі повиростали.

І кожен в світі десь гніздечко звив…

Те, гамірне колись, подвір’я стало,

Мов пам’ятник, що двір собі створив.

Як і колись, криниця за ворітьми…

Скрипить, немов би скаржиться-зітхає,

Що набиралася водиця з неї дітьми.

Тепер так сумно, бо дітей немає…

А над криницею калина пламеніє,

Вона ще молода і років тих не знає…

Зате горіх все літо зеленіє

І тінь-шатро над двором напинає.

 

І на вітрах, на сонці — такий дужий —

Він, насторожений, мов сторож, стане..,

Йому, старенькому, то зовсім не байдуже,

Що пам’ять тихо, ніби свічка тане.,.

Горіхи падали і падали… й далеко

Котилися, у листі десь ховалися…

Летіли в вирій над горіхами лелеки…

Горіх з горішками хазяйку дочекалися!

Тут, перед хатою, немов би в вишиванках,

Святково вбрані, ждуть кущі калини…

У вікна хати заглядають зранку,

Чи не прибув, бува, хто на гостину?

Стоять собі, немовби в хороводі,

Росою гілки вмиті, урочисті,

І, як завжди в цю пору, при нагоді,

Ошатно вбрані у рясне намисто.

З нашим приїздом учинився гамір

Й, здавалось, у дворі все стрепенулося!

Та Валентині сумно… Нема мами…

І тата… Й брата Толі… Всі минулися…

Тому й невесело, хоча кругом ретельно

Все прибрано і скошена трава,

Двір огороджений, опори паралельно

Тримають виноград,.. Та… хазяїв нема…

 

…Вертали пізно ввечері з гостини,

І плач з провулочка летів услід за нами,

Осиротілий дім кричав, немов дитина,

Котрій так страшно залишатися без мами!

Нема життя в принишклім домі тому,

І вечорами тихо сліпнуть вікна…

Радіймо за життя всьому живому,

Щоби душа, мов дім той, не осліпла!

08.11.2014

***************

РІДНЕ ГНІЗДЕЧКО

 

Чом насторожена ти, рідна хато,

Чом не стрічаєш, чи не впізнаєш?

Гніздечко, зведене руками мого тата,

Чому пташину ти не признаєш?

Моя душа завжди до тебе лине,

Хоч доля закидає у різні кінці світу…

Мій світлий краю, рідна Буковино,

Прийми мене і спробуй зрозуміти…

З-під лоба хата бризнула сльозою,

Й, зітхнувши, тихо мовило каміння:

— Як тобі знати, як сумно за тобою,

Що тільки ти приносиш потепління?

 

Он насадила скрізь кущів калини…

Мов дівчина в вінку, стоїть з весною хата…

А осінь настає — ридає, мов дитина,

Котра в сирітстві мусить проживати

Душа гніздечка сумно вимерзає…

Мов капелюх, дощем омитий дах…

З теплом під нього рідко залітає,

Вже посивілий, заблукалий птах.

26.03.2015

****************

СТРУНИ ДУШІ

 

Під сонцем місце ми не вибираємо.

Земля — не рай, та тут — життя твоє,

Що швидко за роками пропливає,

А потім згадується — кожному своє.

Мені ж — дитинство. Ліс. Ми на поляні.

Акація цвіте, дзвіночки, кашка…

Приїхали на возі. І за моїм бажанням

Дід на руках несе мене в ромашки.

У загадковий світ веде він далі,

Про лікарські розказує рослини…

Пам’ять мене не зраджує, в деталях

Живе в мені наука та й понині.

Схилившись, дід Мефодій у долоню

Кладе мені духмяної суниці.

Я ж — за метеликом влаштовую погоню,

Лечу сама, мов на прозорих крильцях!

Не наздогнати! Він, проворний, втік!

Та біля хати їх було доволі,..

І з того часу, майже кожен рік,

Колекцію метеликів збирала я до школи.

Було загадкою для мене, чому крильця

У всіх по-різному барвисті,

Й чому їх більше там, біля криниці,

І в сонячних місцях, а не в тінистих.

За ними мчала просто навмання,

Не вибираючи поміж трави стежини…

Якою ж радість неймовірною була,

Коли метелик у долоньках так пружинив!

Від того щастя скроні пульсували!

Ми в чудеса в дитинстві щиро віримо…

Та як побачене мене розчарувало!

Бо… облетів пилок, і став метелик сірим…

Через роки, що швидко промайнули,

Живе усе ж натура та в мені…

Метеликів ловила я в минулому,

Тепер — слова ловить доводиться мені.

І цілі ночі я з безсонним тлумом

Ловлю слова і в риму їх вкладаю…

І виявляю з превеликим сумом,

Що інколи краси їх позбавляю.

І, ніби побувавши у долонях,

Згубили шарм — пилок дорогоцінний…

А я , вже з інеєм на скронях,

Біжу! Полюю скарб оцей безцінний!

Слова святі — добірні, мудрі, чисті, добірні,

Наснагою і добрим сяйвом світлим

Наповніть моє серце яскраво й променисто!..

Щоби поезія, мов джерело іскристе,

Від щирої душі довільно витікала

І істинно душевне всім світло дарувала.

26.12.2012

***************

МОЇЙ РОДИНІ

 

У свято Дмитрія на щедрій Буковині

У мальовничому селі, куточку ріднім,

Гостей чекають всі родини,

Бо відзначають «празник» світлий.

Про свято храму небесам

Віщує церква дзвоном зичним!..

Я вам здалека передам

Вітання щирі й те, що всім я зичу.

Здоров’я вам, моя родино,

І хліба запашного на столі…

Щоб у саду й городі рясно все родило,

Щоб не були ніколи ви сумні,

Щоби Господь беріг затишну хату,

Щоб проживав в любові рід наш весь;

Щоб за здоров’я всіх врочисто й свято

Храм дзвонами молився до небес!

08.11.2003

******************

ЗУСТРІЧ ЧЕРЕЗ 50

 

Моїй першій вчительці, Ніні Григорівні присвячую

 

Встало сонечко й довгожданий день

Ніна Григорівна Гангал — перша вчителька Антоніни Василівни. Стаття про неї є на сайті

 

Дарував нам зустріч дорогу у житті…

Першій вчительці заспівать пісень

Повеліли роки юні золоті.

Пам’ятаємо, як нас завели в клас

— Розгублених, здивованих, смітних малюків.

З перших днів шкільних Ви навчали нас,

Під вікном у школі явір той шумів.

Згуртували нас і у п’ятий клас,

Впевнені й успішні, дружно всі перейшли.

Понесли в життя ми добро від Вас,

Доброзичливість від Вас перейняли.

Дякуємо, що виховували нас.

Щира Вам любов, низький уклін, наш уклін,

Довголіття Вам і у добрий час

У здоров’ї тільки позитивних змін.

В пам’яті іще явір той шумить…

Зустріч наша через 50. П’ятдесят…

Найщасливіша і прекрасна мить

— З однокласниками пісню заспівать.

Через п’ятдесят ми зустрілися.

Першій вчительці цю пісню заспівать,

(виконується на мелодію пісні «Вчителько моя»)

16.06.2012

________________________________________

 

За виданням: Снігур Антоніна. Істинно душевне. Лірика / Антоніна Снігур. — Хмельницький: ХНУ, 2015.-214 с. (укр., рос.)

 

 

 

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар