admin on 17th Сентябрь 2013

NOAU-1Більше 300 гвіздівчан у роки Другої01 rus2 світової війни (включаючи Велику Вітчизняну й війну з Японією) були задіяні в бойових діях або мобілізовані на трудовий фронт. Багатьох давно вже немає з нами, і час невблаганний: фронтовики йдуть у вічність — один за одним. І, на превеликий жаль, так склалося, що часом навіть близькі односільчани, а подекуди і родичі, дуже мало знають про життя, службу й долі учасників війни.

Сьогодні наша коротка розповідь про невеличкий, але яскравий період життя двох гвіздівчан — Георгія Леонтійовича Гангала й Петра Михайловича Видиша, яких доля ще підлітками кинула в горно війни й при цьому закинула аж у гори Югославії, де вони героїчно воювали в рядах Народної визвольної армії Югославії.

Представляємо Вашій увазі уривок з нарису «Югослави кликали його Джордже», опублікованого в книзі Р. Пелинської «Привала нет». Починається нарис листом югославських партизанів до однієї з молдавських газет:

**********************************************************************

«…Пишуть вам колишні югославські партизани. Під час війни на території Югославії разом з усіма боролися проти гітлерівців сини Радянської країни. Серед них звільняв наші міста й поселення молодий хлопець (тоді йому було близько 19 років), уродженець Молдавії Георгій Гангал. Ми називали його просто Джордже. Він воював у Югославії в 1944 — 1945 роках у складі 5-го батальйону (Чета I) колишньої 2-ої Пролетарської дивізії. Джордже разом з нами брав участь у боях за звільнення міст Крагуєвац[1] , Роска[2] , Крушевац[3] і інших поселень по ріці Ібар[4] .

Це був сміливий, безстрашний партизан. Гарний товариш, пам’ять про якого жива серед нас. Ветерани Пролетарської розшукують своїх бойових друзів, разом з якими вони проливали кров за звільнення Вітчизни… Допоможіть знайти нам нашого славного бойового друга, уродженця вашої республіки Георгія Леонтійовича Гангала. Один з нас чув, що після війни він начебто б працював учителем у Молдавії…

Хай живе вічна дружба між народами Югославії й СРСР! Хай буде мир в усьому світі! Із дружнім до вас привітом.

Цей лист написав від імені партизанів колишньої 2-ої Пролетарської дивізії, 5-го батальйону, Чета I Мілан Буркіч».

…Потяг ішов усе далі й далі. На захід. Глухо й тривожно постукували колеса. Миготіли, як у калейдоскопі, незнайомі міста, села й полустанки. Майже суцільною стіною тягся ліс. У повнісінькій людьми теплушці стояла гнітюча тиша. Рідко хто про щось запитував або заговорював — кожен думав про одне й те саме: «Що попереду? Куди везуть?»

Георгію здавалося, що йому й другові його Петру набагато гірше зараз, ніж всім іншим. Від усвідомлення того, що сам у чомусь винуватий, і непоправності того, що сталося, він готовий був з усією палкістю юності зважитися на що завгодно. Кинутися на конвойного. Піти на багнет. Скочити на повному ходу з вагона. Будь що буде, тільки не те, що підготували фашисти…

…Йому виповнилося шістнадцять, як почалася війна.

Насувалося лихо — підходив той вік, коли їх, однолітків, повинні були мобілізувати в румунську армію. Порадившись зі старшими, вирішили махнути в Бухарест — місто, це не те, що сіло, там легше загубитися, уникнути цього. І отут — тоді мимоволі подумали, на щастя, — у газетах з’явилися оголошення. Набирали робітників, особливо потрібні, як підкреслювалося, молоді. Хіба могли припустити…

А це була пастка. Замість контори, адреса якої значився в оголошенні, — табір, обнесений колючим дротом, бараки на окраїні Бухаресту. Повна ізоляція.

«Нудьгувати не будете», — посміхалися румуни.

Обіцянками й обманом вони заманювали тих, хто ганебній службі готовий був воліти будь-якої роботи. Були отут такі ж, як і вони з Петром. Зустрічалися й старші за віком. Гірше ставилися тут до радянських військовополонених.

З Бухаресту повезли до Белграду. На кордоні змінилися конвойні. У Югославії цей «невільничий караван» вже охороняли німці. «Тікати, тікати, та й хай, що буде», — іншої думки зараз не було. Про те, що вони задумали, не так вже й важко здогадатися: конспірації ще не навчилися. Але добре, що друзі помітили це раніше за інших.

Послухайте, хлопці, підсів до них один раз один з радянських полонених. — Хочу дати вам добру пораду — потерпіть. Бігти в Белграді не можна. Без мови й документів у місті відразу схоплять. Тримати вас отут довго не будуть. От повезуть, тоді…

Вони чомусь відразу повірили цій людині.

…І от зараз у теплушці, яка все іде й іде на Захід, їм було дещо легше від того, що своя людина поруч. Прозивали його, як він назвався, Сергієм Івановичем. Прізвище Примак. Коли хлопці падали духом, він починав раптом наспівувати напівголосно або згадував що-небудь веселе. Потім була й серйозна розмова.

Без мене нічого не вчиняти, — сказав коротко. Загубите й себе й інших. Багато хто хоче тікати, подумати треба, як це влаштувати. Ви в моїй групі.

Тікали на другу добу, надвечір. Як потім виявилося, неподалік від міста Роска. Ледь тільки промайнув останній вагон, як метнулися відразу, без перепочинку, до лісу. І йшли, ішли, не відпочиваючи, не розмовляючи, намагаючись якнайдалі й швидше піти від полотна залізниці. У Белграді ще від вірних людей Примак довідався: у лісах і горах Югославії господарі — партизани. «Шваби», як презирливо прозивали тут німців, і носа бояться туди впхати, хіба що зважуються на рідкі, але жорстокі операції з «виловлювання й знищення лісових бандитів», — як вони писали в наказах, що розвішували для залякування усюди.

Йшли увесь вечір. Йшли ніч безперервно. Продовжували, хоч і знесилилися, рухатися наступного ранку і вдень. Як раптом з кущів пролунав окрик. Обернулися, метнулися на голос. Знову пролунали різкі незнайомі слова. Побачили смаглявих людей. У домотканих куртках. Обвішаних зброєю. Щось змусило радісно забитися серця — зірочки, червоні п’ятикутні зірочки на пілотках. Зарослі, сірі, від пилу й утоми обличчя засвітилися посмішками.

— Хто такі? — дивуючись, вже м’якше запитав старший. Слов’янську мову можна було зрозуміти.

Ми росіяни, — пояснив Примак. — Росіяни. Втекли від німців. Росіяни, — повторив він.

«Росіяни» — це пролунало, як пароль. На суворих, до цього напружених обличчях горців засвітилися посмішки. Вони, видно, лише тепер помітили на Примакові і його товаришах гімнастерки, що вилиняли. Відкинувши всяку церемонність, схопили прибульців в обійми.

— Брати, друзі, — повторювали схвильовано, потискуючи кожному руку.

Такою була перша зустріч Гангала з людьми, що стали йому в ті суворі роки рідними й близькими.

Югославія… Він полюбив цю країну так само віддано й беззавітно, як любив свій рідний край. І захищав її, як вірний син, захищав відважно, ризикуючи життям, так, ніби міг він захищати свою. Тут, на обпаленою війною й залитій кров’ю землі, тут, у безстрашних своїх побратимів, пройшов він школу вірності й ненависті, школу стійкості й інтернаціонального братерства.

Георгія Гангала й Петра Ведиша призначили у I Чету 5-го батальйону. Інших – до інших загонів. Двох хлопців з першого дня оточили зворушливим піклуванням. У тих умовах, коли одна кровопролитна сутичка тривала за іншою, коли гинули й гинули люди, коли поруч із дорослими боролися дванадцятирічні, коли жінки переносили всі тяготи партизанського життя нарівні із чоловіками, — це було дивним проявом любові до радянських братів. Навчали мові, навчали стріляти. Коли видавався спокійний вечір навчали пісням і танцям.

Дивною, такою, що словами не переказати, постала перед Георгієм душа цього волелюбного, гарного, гордого, талановитого народу.

Майже в кожного своя незагоєна рана. В одного розстріляли брата, в іншого повісили батька, у третього поглумилися над сестрою й спалили будинок. І в усіх — один загальна — стогнала югославська земля, обливаючись кров’ю й покриваючись димними попелищами. Кожен з тих, з ким був він тепер пов’язаний загальною долею, міг сказати про себе — попіл і кров стукають у моє серце. Попіл спалених сіл і кров загиблих. Але вони не говорили голосних фраз. Билися до останнього патрону.

Легкою прогулянкою, в порівнянні з тим, що було потім, здавалося зараз Георгію його перше хрещення — коротка сутичка біля дороги.

Єдина безкровна сутичка. Згадувати інші набагато важче. Скільки дорогих могил — у селах, у горах, скільки загублено друзів. Але німці за все отримували сповна — горіла земля в них під ногами. Партизани не давали їм а ні хвилини спокою. І разом з усіма мстив ненависному ворогові Георгій. Летіли під укіс поїзди, вибухали склади з боєприпасами й цистерни з пальним, знищували мости, коли по них йшли німецькі обози з награбованим у мирного населення добром.

Важко зараз згадати кожен бій за кожне відбите в німців селище, за кожне місто — будь те Брусь, Крагуєвац або Роска. Особливо запам’яталося захоплення Крушеваца — коли й перший, й другий раз уникнув від вірної смерті.

…Наступали із трьох сторін. Сили були явно нерівними — проти партизанів діяли не тільки німці, але і югославські зрадники. Перша Чета повинна була наступати з південного заходу. Партизани обігнули зруйнований завод. Попрямували до мосту. Але ж… прицільний кулеметний вогонь змусив їх залягти. Успіх операції вирішували хвилини. І тоді Георгій, що випередив іншіх, побачив, що він майже поза зоною обстрілу. Раз підтягся на ліктях, інший… Підхопився — і короткими перебіжками до мосту, до місця, звідки бив кулемет. Партизани завмерли. Зараз трапиться непоправне — адже німці вже помітили сміливця. Тільки на секунду випередив їх Георгій — дві влучно кинуті гранати знищили кулеметне гніздо. Атака тривала.

Партизани рвонулися через міст, туди, до центру міста, де зав’язалася запальна боротьба. Знову застрочив кулемет — німці били з будинку. Георгій встиг заскочити у під’їзд — так вийшло, що він опинився відрізаним від своїх вогнепальним струменем.

— Стій, Джордже, я зараз,  — серб-кулеметник, один із самих сміливих хлопців у загоні, вирвався на бруківку й так зненацька стьобнув по вікні, що відповісти йому фашисти не змогли.

— У сорочці ти народився, — крикнув він Георгію.

Цей бій коштував партизанам багатьох жертв. Загинув від осколку снаряду командир.

Коли Георгій став командиром чети, він у всьому прагнув бути схожим на друга. На привалах і на маршах намагався, як і Бранко, піднімати дух втомлених людей. Це вони з Петром навчили партизанів новим пісням. Вечорами біля багаття їх співали всі разом.

У жовтні 1944 року в одній з атак Георгій був контужений. Півтора місяці не міг повернутися до чети, хоча друзі робили все, щоб він якнайскоріше видужав й підвівся на ноги. Вечорами всідалися навколо ліжка й тоді, коли вже дозволили лікарі, викладали йому все, що відбулося за день. Тихо, щоб не заважати іншим, наспівували народні пісні, що полюбилися йому. Наприкінці жовтня він залишив госпіталь.

Гангал — партизан став до строю.

Вже з Радянською Армією увійшов двадцятирічний Георгій на територію Угорщини. Тут у районі міста Коношвар на початку 1945 року був поранений. Пробув у госпіталі, до кінця війни. Виписався.

Солдати поверталися додому. Його теж чекала Батьківщина.

І потягнуло Георгія, який побачив і пережив у свої двадцять років стільки, скільки дай боже іншим у сорок і шістдесят, потягнуло до самої мирної на землі праці — учительської. Для початку пішов на курси, потім заочно закінчив Тираспольський педінститут.

Триває вже двадцять сьомий рік його педагогічної діяльності.

Учитель географії… Його уроки ніяк не назвеш нудними. Коли бере він у руки вказівку й підходить до мапи, хлопцям з унгенської школи-інтернату щоразу здається, що розсовуються стіни класу й відбувають вони разом з Георгієм Леонтійовичем у найцікавішу подорож  планетою. Але, як у кожного педагога, серед багатьох є в нього улюблена тема. У підручнику географії розділ цей називається «Югославія». Для нього ж це не тільки тема, нехай і найулюблена, не тільки розділ і частина шкільної програми. Це частина його життя, його біографії. Це країна, за свободу якої він боровся, не щадячи а ні сил, а ні життя.

З видання: Р. Пелинская. «Привала нет». «Югославы называли його Джордже». Кишинев, «Картя молдовеняскэ», 1971, стор. 2 — 16.

**********************************************************************

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Г.Л. Гангал (посередині) у Гвіздівцях з односельцями. Фото — 70-х років ХХ ст.

Згадано наших земляків також і в книзі В.М. Козака «Побратимы. Советские люди в антифашистской борьбе народов балканских стран 1941 — 1945»:

«Рота з радянських громадян  воювала також у складі 2-й Чорногорської Пролетарської бригади НВАЮ. Серед 50 — 70 бійців були П.М. Вєдеш із Чернівецької області й Г.Л. Гангал з міста Унгены Молдавської РСР. У серпні 1944 року бригада здійснила похід по Сербському нагір’ю, улаштовувала диверсії на комунікаціях ворога, громила колони окупантів».

В.Н. Козак. «Побратимы. Советские люди в антифашистской борьбе народов балканских стран 1941 — 1945». М., «Мысль», 1975, стор.  54 — 55.

**********************************************************************

Звичайно, це далеко не все про військову долю молодих гвіздівчан. Історія їх військових пригод,  що почалася рано і яскраво, є набагато більшою за обсягом, більш багатогранною, ніж описано у книжках. І почалася вона з різдвяної (з 1943 на 1944 р.) підліткової витівки двох учнів румунської сільськогосподарської гімназії…

Але всьому — свій час, а поки що ми обмежимось цим нарисом і тільки уточнимо, що Георгія Леонтійовича Гангала й Петра Михайловича Видиша, помилково, вважали вихідцями з Молдавії. Це сталося тому, що Гвіздівці — частина Північної Бессарабії. Саме так хлопці й представлялися в Югославії — як вихідці з Бессарабії. А Бессарабія здебільшого асоціюється з Молдавією. До того ж, Георгій Леонтійович після війни ще й жив у Молдавській РСР.

А Петро Михайлович Видиш після війни жив у Херсонській області, згодом став керівником великого сільськогосподарського підприємства.

******************************************************************

Матеріал для публікації на сайті «Гвіздівці» підготував О. Кучерявий.


[1] Крагуевац  (серб. Крагујевац)  —  місто в Сербії, столиця адміністративного регіону Шумадія. Четверте за населенням місто Сербії.
[2] Раска – мабуть мається на увазі громада Рашка (серб. Рашка, Raška) в Рашському окрузі Сербії.
[3] Крушевац  (серб. Крушевац)  —  громада, що входить до складу Рашського округу Сербії.
[4] Ібар (серб. Ибар)  —  ріка в Чорногорії та Сербії.

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар