admin on 12th Июль 2010

15 липня виповнюється чергова річниця події, яка стала приводом до початку одного з найжахливіших періодів в історії людства – Першої Світової війни. Не минула ця страшна війна і наше село. Десятки гвіздівчан були призвані до війська, чимало з них не повернулися з цієї бійні. Ця війна стала одним з головних чинників розпаду Російської імперії, революційних подій, громадянської війни, румунської окупації Бессарабії, що призвело ще до значного числа жертв серед селян. 

Багато часу пройшло після закінчення цієї війни. Майже не має на цьому світі людей, які навіть народилися в ті часи. Та і затьмарила події Першої Світової ще більш страшна – Друга світова війна. Але люди не повинні забувати такі трагічні сторінки своєї історії і, насамперед для того, щоб кожен, у кого є хоча б якась можливість, зробив все, що можливо для відвернення будь яких воєнних дій. Тому наш сайт в період до 28 липня (дата початку війни) планує опублікувати декілька матеріалів про причини виникнення і основні події Першої Світової. Матеріали, у своїй основі, будуть дані по книзі військового історика Ростунова І.І. «Русский фронт Первой мировой войны» (М., 1976). Зрозуміло, що це дослідження, хоча і є одним з найбільш об’єктивних досліджень Першої Світової війни (цілком об’єктивних взагалі не існує і напевне існувати не може), але ця робота була викладена істориком у відповідності до вимог того часу. Це позначилося на застосуванні «не модної» у наші часи історичної термінології того часу і посилань на праці класиків марксизму-ленінізму. В цілому ж, «не модна» схема викладення роботи, ще раз слід зазначити, не відображається на об’єктивності та всебічності наукової праці, за винятком того, що в ній не досить повно відображено об’єднану діяльність і роль вищих світових наднаціональних фінансово-промислових кіл і зв’язок з ними революціонерів. Але цього в ті часи не могло бути, адже ця інформація і сьогодні в офіційній історичній науці всіх держав спотворюється. 

Ця перша стаття – про те, яким був світ напередодні війни, про причини війни і розстановку сил учасників війни у цей період.

************************************

Перша світова війна 1914—1918 років — імперіалістична війна між двома коаліціями капіталістичних держав за переділ уже поділеного миру, переділ колоній, сфер впливу й вкладів капіталу, поневолення інших народів. Спочатку війна охопила 8 держав Європи: Німеччину й Австро-Угорщину, з одного боку, Великобританію, Францію, Росію, Бельгію, Сербію й Чорногорію — з іншої. Пізніше до неї було втягнуто більшість країн миру. Усього у війні брали участь на стороні австро-німецького блоку 4 держави, на стороні Антанти 34 держави (включаючи 4 британських домініони й колонію Індію, що підписали Версальський мирний договір 1919). За своїм характером війна була загарбницької й несправедливою з обох боків; лише у Сербії, Чорногорії та Бельгії вона включала елементи національно-визвольної війни. У розв’язанні війни брали участь імперіалістична влада всіх країн, але головним винуватцем її була буржуазія Німеччини, яка за точним висловлюванням Леніна, почала Першу світову війну в «…найбільш зручний, з її точки зору, момент для війни, використовуючи свої останні вдосконалення у військовій техніці й попереджаючи нові озброєння, уже намічені й вирішені Росією й Францією» (Ленин В.И., Полн. собр. соч., 5 изд., т. 26, с. 16).

Арешт Гаврили Принципа — вбивці Фердинанда

В цілому, хронологічно, у війні брали участь (всі держави розташовані відповідно до часу вступу у війну, з зазначенням дат):

Øз 1914 року: з одного боку Австро-Угорщина (28.07), Німеччина (01.08), Туреччина (29.10), з іншого боку: Сербія (28.07), Росія (01.08), Франція (03.08), Бельгія (04.08), Великобританія з домініонами (Австралією, Канадою, Новою Зеландію, Південно-Африканським Союзом) і Індією – (04.08),Чорногорія (05.08), Японія (23.08), Єгипет (18.12),

Øу 1915 році у війну вступили: на боці Австро-Угорщини Болгарія (14.10.15); на боці держав, так званої «Антанти» (військовий союз Росії, Франції, Великобританії та інш.) — Італія (23.05.15).

Øу 1916 році до війни «підключилися» на боці Антанти: Португалія (09.03.16), Румунія (27.08.16).

ØЗ 1917 року учасниками війни на боці Антанти стали США (06.04), Панама (07.04), Куба (07.04), Греція (29.06), Сіам (22.07), Ліберія (04.08), Китай (14.08), Бразилія (26.10).

Øі вже аж у 1918 році вирішили не лишитися осторонь, або були втягнуті у війну на боці Антанти навіть такі американські держави, як Гватемала (30.04), Нікарагуа (08.05) Коста-Ріка (23.05), Гаїті (12.07) і Гондурас (19.07).

Військові дії під час війни велися також на території держав, які формально залишалися нейтральними: Люксембург, Албанія, Іран.

А тепер — безпосередньо до причин війни.

На рубежі 19 — 20 ст.ст. капіталізм переріс в імперіалізм. Мир виявився майже повністю поділеним між найбільшими державами. Підсилилася нерівномірність економічного й політичного розвитку країн. Держави, які пізніше інших вступили на шлях капіталістичного розвитку (Німеччина, Японія), а також США, швидко висувалися вперед і тіснили зі світових ринків старі капіталістичні країни — Великобританію й Францію, наполегливо домагаючись переділу колоній.

Найбільш гострі протиріччя виникли між Німеччиною й Великобританією, інтереси яких зіштовхувалися в багатьох районах земної кулі, але особливо в Африці, Східній Азії й на Близькому Сході, куди головним чином направляв свою торговельну й колоніальну експансію германський імперіалізм. Серйозну тривогу в англійських правлячих колах викликало будівництво, яка відкривала Німеччини прямий шлях через Балканський півострів і Малу Азію до Перської затоки й забезпечувала їй важливі позиції на Близькому Сході, що ставило під погрозу морські й сухопутні комунікації Великобританії з Індією. 

Глибокими були суперечності між Німеччиною й Францією. Їхніми джерелами були прагнення германських капіталістів навічно закріпити за собою Ельзас і Лотарингію, відібрані у Франції в результаті франко-прусської війни 1870-1871, і рішучість французів повернути ці області. Інтереси Франції й Німеччини зіштовхувалися й у колоніальному питанні. Спроби Франції захопити Марокко зустрічали рішучу протидію з боку Німеччини, яка також претендувала на цю територію.

З кінця 19 ст. наростали російсько-германські суперечності. Експансія германського імперіалізму на Близькому Сході, його спроби встановити контроль над Туреччиною торкалися економічного, політичного й воєнно-стратегічного інтересів Росії. У своїй митній політиці Німеччина прагнула шляхом високих мит обмежити ввіз зерна з Росії й одночасно забезпечити вільне проникнення на російський ринок германських промислових товарів.

Глибокі протиріччя існували між Росією й Австро-Угорщиною на Балканах. Основною причиною їх була експансія Габсбурзької монархії, підтримана Німеччиною, на сусідні південнослов’янські землі — Боснію, Герцеговину й Сербію з метою затвердити панування на Балканах. Росія, підтримуючи боротьбу народів балканських країн за волю й національну незалежність, розглядала Балкани як свою сферу впливу. Крім того, царизм і російська імперіалістична буржуазія прагнули до захоплення Босфору й Дарданелл із метою закріплення позицій на Балканах.

Багато спірних проблем існувало між Великобританією й Францією, Великобританією й Росією, Австро-Угорщиною й Італією, Туреччиною й Італією, але всі вони відступали на другий план перед головними суперечностями: між Німеччиною і її суперниками — Великобританією, Францією, Росією. Загострення й поглиблення цих суперечностей штовхало імперіалістів до переділу світу, а він «… не міг, на основі капіталізму, відбутися інакше, як ціною всесвітньої війни» (Ленін В.И., там же, т. 34, с. 370).

У 1910-х р.р. наростали класова боротьба й національно-визвольний рух. Величезний вплив на підйом боротьби працюючих мас за своє соціальне й національне звільнення зробила Революція 1905-07 у Росії. У Німеччині, Франції, Великобританії відбувався значний ріст робочого руху. Найвищого рівня класова боротьба досягла в Росії, де з 1910 р. почався новий революційний підйом, назрівала гостра політична криза. Поширювався національно-визвольний рух в Ельзасі (Цабернський інцидент 1913 року), Ірландії, а також боротьба поневолених народів Австро-Угорщині. Імперіалісти прагнули шляхом війни придушити визвольний рух робітничого класу й пригноблених народів усередині своїх країн, затримати світовий революційний процес.

Описане стосується держав, їх правителів та народів. Та навіть правителі держав не грали вирішальної ролі у розв’язуванні війни, адже багато в чому вони теж були маріонетками в руках тих, хто володів світовими фінансовими важелями. Це були масонські структури, в яких вже на той час взяв владу сіонізм. І для цих масонських структур держави та народи були лише знаряддям для досягнення своїх цілей.

Масони почали готовити велику війну ще з початку з початку XX-го століття. Як репетицію світової війни, вирішили організувати серію воєн локальних, у тому числі стравити Росію з Японією. Для війни американські банкіри (Якоб Шифф, Морган, Сіті-Банк, Перший національний банк) виділили Японії кредит — 30 млн. доларів США. На той час це були гроші величезні. Одночасно Шифф почав фінансування підготовки першої російської революції. Звичайно кредити масонські ділки давали японцям не задарма. По-перше відсотки — «лічильники» відразу включили, по-друге обмовили собі права одноособових поставок військових товарів, зброї, боєприпасів, продовольства, палива.

З «протилежного» боку теж саме (і узгоджено) робили їх російські колеги. Наприклад, Гінзбург Мозес зумів одержати право одноосібно постачати вугіллядля порт-артурської ескадри ВМФ Росії в 1904 р. і дуже «піднявся» на цьому. Вугілля, до речі надходило саме низькоякісне, але за найвищими цінами. Обурення з боку командирів кораблів ні до чого не призводили. До речі, після розгрому російського флоту, коли Росія змушена була укласти мир з Японією, з російської сторони переговори вів масон С.Ю. Вітте. І про укладення ганебного для Росії миру він повідомив першому не цареві, а керівникові своєї масонської ложі — Мендельсону.

Як доповідав у свій час на засіданні Палати представників США колишній голова Комітету з вивченню діяльності фондів, звільнених від оподатковування Норман Додд, вивчаючи протоколи однієї із провідних світових масонських організацій – «Фонд Карнегі за міжнародний мир», він установив, що піклувальники фонду протягом усього 1909 року активно обговорювали питання: «Якщо бажано змінити життя цілого народу, то чи існує засіб більше дієвий, ніж війна?» У ході обговорення вони прийшли до висновку, що більш дієвих засобів не існує і відразу задалися наступним питанням: «Як втягнути США у війну?». Саме так почалася підготовка до організації Першої Світової війни… ОтВам і фонд «за мир»!

Під зміною життя американського народу малося на увазі більш сильне підпорядкування його волі масонства. Крім того, хотілося і заробити на війні. Потім, продовжуючи міркувати над проблемами війни й миру, масони вирішили, що настав час взяти владу у свої руки в усьому світі, створивши Всесвітній уряд, а заодно зупинити занадто бурхливий промисловий ріст Росії, поставити її на коліна. Наприклад, лише один з провідних масонів Бернард Барух за період з 1913 по 1919 роки збільшив свій особистий статок з 1-го до 200 мільйонів доларів США, а тоді це були шалені гроші. Натомість, за період війни всі держави — учасники війни потрапили в найсильнішу фінансову залежність від вищої масонської фінансової олігархії.

В. Ушкуйник, колишній офіцер царської армії, пише: «… відомий американський банкір Якоб Шифф часто хвастався після розпаду Росії, що її загибель – це, головним чином, справа його рук, що коштувало йому і його спільникам великих грошей». І дійсно, Шифф, разом зі своїми родичами й компаньйонами Варбургами, починаючи з 1916 року відновив активне фінансування революційної діяльності в Росії.

Що ж стосується урядів імперіалістичних країн, то вони підготовку світової війни, як засобу вирішення зовнішніх і внутрішніх протиріч теж вели протягом багатьох років. Вихідним щаблем її було створення системи військово-політичних блоків. Початок цьому поклав австро-германський договір 1879 року, учасники якого зобов’язалися надавати допомогу один одному у випадку війни з Росією. В 1882 до них приєдналася Італія, що шукала підтримки в боротьбі із Францією за володіння Тунісом. Так у центрі Європи виник Потрійний союз 1882 року, або союз Центральних держав, спрямований проти Росії й Франції, а пізніше й проти Великобританії. На противагу йому стала складатися інша коаліція європейських держав. Утворився російсько-французький союз 1891 — 93 років, який передбачав спільні дії цих країн у випадку агресії з боку Німеччини або агресії Італії й Австро-Угорщині за підтримки Німеччини.

Ріст економічної моці Німеччини на початку 20 ст. змусив Великобританію поступово відмовитися від традиційної політики «блискучої ізоляції» і шукати зближення із Францією й Росією. Англо-французькою угодою 1904 року були врегульовані суперечки між Великобританією й Францією по колоніальних питаннях, а англо-російська угода 1907 року закріпила домовленість Росії й Великобританії щодо їхньої політики в Тибеті, Афганістані, Ірані. Цими документами було оформлене створення Потрійної згоди, або Антанти, — блоку Великобританії, Франції й Росії, які протистояли Потрійному союзу. У 1912 році були підписані англо-французька й франко-російська морські конвенції, в 1913 почалися переговори про укладення англо-російської морської конвенції.

Створення військово-політичних угруповань у Європі й гонка озброєнь ще більше загострювали імперіалістичні протиріччя, підсилювали напруженість у міжнародних відносинах. Відносно спокійна смуга світової історії змінилася «…більш рвучкою, стрибкоподібною, катастрофічною, конфліктною…» (там саме, т. 27, с. 94). Загострення імперіалістичних протиріч проявилося у Марокканських кризах 1905-06 і 1911 років, Боснійській кризі 1908-09 років, італо-турецькій війні 1911-12 років, у Балканських війнах 1912-13 років. Великий міжнародний конфлікт був викликаний посилкою Німеччиною в Туреччину військової місії на чолі з генералом О. Ліманом фон Сандерсом для реорганізації й навчання турецької армії (грудень 1913 р.).

Готуючись до світової війни, правлячі кола імперіалістичних держав створили потужну воєнну промисловість, основу якої становили великі державні заводи — збройові, порохові, снарядні, патронні, суднобудівні та інші. До виробництва військової продукції залучалися приватні підприємства: у Німеччині — заводи Круппа, в Австро-Угорщині — Шкода, у Франції — Шнейдер-Крезо й Сен-Шамон, у Великобританії — Віккерс і Армстронг-Уітуорт, у Росії — Путилівський завод та інші.

Імперіалісти обох ворожих коаліцій енергійно зміцнювали свої збройні сили. Досягнення науки й техніки були поставлені на службу війні. З’явилося більше досконале озброєння: магазинні скорострільні гвинтівки й кулемети, які набагато підвищили вогневу міць піхоти; в артилерії різко зросла кількість нарізних знарядь новітніх систем. Велике стратегічне значення мав розвиток залізниць, які дозволяли значно прискорити зосередження й розгортання великих військових мас на театрах воєнних дій, здійснювати більш безперебійне постачання діючих армій людськими поповненнями й всіма видами матеріально-технічного забезпечення. Усе більше важливу роль почав грати автомобільний транспорт. Виникла військова авіація. Застосування у військовій справі нових засобів зв’язку (телеграф, телефон, радіо) полегшувало організацію керування військами. Швидко збільшувалася чисельність армій і навченого запасу.

В області військово-морських озброєнь відбувалося завзяте суперництво Німеччини й Великобританії. З 1905 споруджувалися кораблі нового типу — «дредноути». До 1914 року германський флот міцно посів друге місце у світі після флоту Великобританії. Інші держави також прагнули до посилення своїх ВМФ, але фінансово-економічні можливості не дозволили їм здійснити розроблені кораблебудівні програми. Непомірна гонка озброєнь вимагала величезних фінансових засобів, що лягало важким тягарем на плечі народів.

Слід зазначити, що якщо чисельність армії Росії до початку війни становила1,423 млн. чол., то усього за всю війну було мобілізовано 15,8 млн. чол. – 8,7% від всього населення. Великобританія за війну мобілізувала 4,9 млн. чол. – 10,7% від всього населення, враховуючи колонії, Франція – 6,8 млн. чол. – 17% від всього населення, враховуючи колонії. В цілому держави Антанти, збройні сили яких до війни становили разом 2,718 млн. чол., за війну мобілізували 27,5 млн. чол. – 10,3% населення.

Цікаво, що Німеччина за роки війни мобілізувала майже стільки ж населення, як і Росія – 14 млн. чол. (20,7% всього населення), 9 млн. мобілізувала Австро-Угорщина, що складало 17,1% від чисельності населення імперії. Разом Центральні держави мобілізували за роки війни 23 млн. чол. – 19,1% від всього населення.

Широкий розмах придбала ідеологічна підготовка війни. Імперіалісти намагалися вселити народам думку про неминучість збройних зіткнень, усіляко насаджували мілітаризм, розпалювали шовінізм. Для цього використовувалися всі засоби пропаганди: друковані СМІ, література, мистецтво, церква. Буржуазія всіх країн, граючи на патріотичних почуттях народів, виправдувала гонку озброєнь, маскувала загарбницькі цілі брехливими міркуваннями про необхідність захисту батьківщини від зовнішніх ворогів.

Плани війни й стратегічне розгортання. Генеральні штаби розробляли плани війни задовго до її виникнення. Всі стратегічні розрахунки орієнтувалися на короткочасність і швидкоплинність майбутньої війни. Германський стратегічний план передбачав швидкі й рішучі дії проти Франції й Росії. Передбачалося протягом 6-8 тижнів розгромити Францію, після чого всіма силами обрушитися на Росію й переможно закінчити війну. Основна маса військ (4/5) розгорталася на західному кордоні Німеччини й призначалася для вторгнення у Францію. Їм ставилося завдання завдати головного удару правим крилом через Бельгію й Люксембург, обійти лівий фланг французької армії на захід від Парижа й, відкинувши її до германської границі, змусити капітулювати. Проти Росії виставлялося прикриття (одна армія) у Східній Пруссії. Військове командування Німеччини вважало, що воно встигне розгромити Францію й перекинути свої війська на схід до переходу російської армії в наступ. Головні сили германського флоту (так званий, «флот Відкритого моря») передбачалося розташувати в базах Північного моря й діями легких сил і підводних човнів послабити британський флот, а потім знищити його головні сили в генеральному бої. Кілька крейсерів виділялося для операцій на морських шляхах сполучення Великобританії. На Балтійському морі ставилося завдання не допускати активних дій російського флоту.

Австро-угорське командування планувало воєнні дії на двох фронтах: у Галичині — проти Росії й на Балканах — проти Сербії й Чорногорії. Не виключалася можливість утворення фронту проти Італії, що була ненадійним членом Потрійного союзу й могла перекинутися на бік Антанти. Це обумовило складання трьох варіантів плану війни й розподіл сухопутних сил на три оперативних ешелони (групи): групу «А» (9 корпусів), що призначалася для дій проти Росії, «мінімальну групу Балкан» (3 корпуси) — проти Сербії й Чорногорії й групу «Б» (4 корпуси), що були резервом верховного командування й могли бути використані як для посилення перших двох груп, так і для утворення нового фронту у випадку виступу Італії.

Генеральні штаби Австро-Угорщині й Німеччині підтримували між собою тісний зв’язок, координуючи свої стратегічні плани. Австро-угорський план війни проти Росії передбачав завдати головного удару з Галичини між Віслою і Бугом на північний схід, назустріч германським військам, які повинні були одночасно розвивати наступ зі Східної Пруссії на південний схід до Седлеця, з метою оточення й розгрому угруповання російських військ у Польщі. Австро-угорський флот на Адріатичному морі мав завдання обороняти узбережжя.

Російський Генеральний штаб теж розробив два варіанти плану війни, що носили наступальний характер. Варіант «А» передбачав розгортання головних сил російської армії проти Австро-Угорщині, варіант «Г» — проти Німеччини, якщо вона буде завдавати головного удару на Східному фронті. Здійснений фактично варіант «А», планував концентричний наступ в Галичині й у Східній Пруссії з метою розгрому угруповань супротивника, а потім загальний наступ в межі Німеччини й Австро-Угорщині. Для прикриття Петрограда й Півдня Росії виділялися дві окремі армії. Створювалася також Кавказька армія на випадок вступу Туреччини у війну на боці Центральних держав. Балтійському флоту ставилося завдання обороняти морські підступи до Петрограда й не допускати прориву германського флоту у Фінську затоку. Чорноморський флот чомусь не мав затвердженого плану дій.

Французький план війни проти Німеччини («план № 17») передбачав перехід у наступ силами правого крила армій у Лотарингії й силами лівого крила проти Меца. Можливість вторгнення германських військ через Бельгію спочатку не враховувалася, тому що нейтралітет Бельгії був гарантований великими державами, у тому числі й Німеччиною. Лише 2 серпня був затверджений варіант до «плану № 17», що містив уточнення: у випадку наступу германських військ через Бельгію розвивати бойові дії на лівому крилі до рубежі р. Маас від Намюра до Живе.

Французький план відображава непевність французького командування в боротьбі з більш сильною Німеччиною й фактично ставив дії французької армії в залежність від дій германських військ. Флот на Середземному морі повинен був забезпечити перевезення колоніальних військ з Північної Африки у Францію, блокувавши австро-угорський флот на Адріатичному морі; частина сил французького флоту виділялася для оборони підступів до Ла-Маншу.

Великобританія розраховуючи на те, що воєнні дії на суші будуть вестися арміями її союзників — Росії й Франції, не планувала операцій сухопутних військ. Вона зобов’язалася тільки направити на континент у допомогу французам експедиційний корпус. Флоту були поставлені активні завдання — установити далеку блокаду Німеччини на Північному морі, забезпечити безпеку морських комунікацій, розгромити германський флот у генеральному бої.

Відповідно до цих планів відбувалося стратегічне розгортання збройних сил. Німеччина висунула на границю з Бельгією, Люксембургом і Францією на фронті 380 км від Крефельду до Мюльхаузена (Мюлуз) сім армій (1-ша — 7-ма; 86 піхотних і 10 кавалерійських дивізій; усього близько 1600 тис. чол., до 5 тис. гармат). Головне угруповання цих сил (п’ять армій) розташовувалися північніше Меца на фронті 160 км. Оборона північного узбережжя Німеччини покладалася на Північну армію (1 резервний корпус і 4 ландверні бригади). Верховним головнокомандуючим був імператор Вільгельм II, начальник штабу — генерал Х. Мольтке-Молодший (з 14 вересня 1914 — Э. Фалькенхайн, з 29 серпня 1916 до кінця війни — генерал-фельдмаршал П. Гінденбург).

Французькі армії (1-ша — 5-та; 76 піхотних і 10 кавалерійських дивізій; усього близько 1730 тис. чол., понад 4 тис. гармат) розгорнулися на фронті до 345 км від Бельфора до Ірсону під командуванням генерала Ж. Жоффра (із грудня 1916 — генерала Р. Нівель, з 17 травня 1917 до кінця війни — ген. А. Петен; 14 травня 1918 верховним головнокомандуючим союзними військами став маршал Ф. Фош). Бельгійська армія (6 піхотних і 1 кавалерійська дивізія; усього 117 тис. чол., 312 гармат) під командуванням короля Альберта І зайняла рубіж на схід від Брюсселя. Британська експедиційна армія (4 піхотних і 1,5 кавалерійські дивізії; усього 87 тис. чол., 328 гармат) під командуванням фельдмаршала Дж. Френча (із грудня 1915 до кінця війни — генерал Д. Хейг) зосередилася в районі Мобежу, примкнувши до лівого флангу угруповання французьких армій. Головне угруповання військ союзників перебувало західніше Вердена.

Проти Росії Німеччина виставила в Східній Пруссії 8-му армію (14,5 піхотних і 1 кавалерійську дивізії; усього понад 200 тис. чол., 1044 гармат) під командуванням генерала М. Притвіца, у Сілезії — ландверний корпус генерала Р. Войрша (2 ландверні дивізії й 72 гармати).

Австро-Угорщина мала на фронті від Чернівців до Сандомиру 3 армії (1-шу, 3-тю, 4-у), на правому фланзі армійську групу Г.Кевеса фон Кевесхаза (з 23 серпня — 2-га армія) і в районі Кракова — армійську групу Куммера (35,5 піхотних і 11 кавалерійських дивізій; усього до 850 тис. чол., 1848 гармат). Верховним головнокомандуючим був ерцгерцог Фрідріх, з листопаду 1916 р. — імператор Карл І; начальник штабу — генерал-фельдмаршал Ф. Конрад фон Хетцендорф, з 28 лютого 1917 — генерал А. Арц.

Росія на своєму західному кордоні мала 6 армій (52 піхотні й 21 кавалерійську дивізії; усього понад 1 млн. чола., 3203 гармат). Було утворено два фронти: Північно-Західний (1-ша й 2-га армії) і Південно-Західний (3-тя, 4-та, 5-та й 8-ма армії), 6-та армія обороняла узбережжя Балтійського моря й прикривала Петроград, а 7-ма — північно-західне узбережжя Чорного моря і границю з Румунією. Другочергові й сибірські дивізії підійшли на фронт пізніше — наприкінці серпня — вересні. Верховним головнокомандуючим був призначений 20 липня (2 серпня) великий князь Микола Миколайович. Начальниками штабу верховного головнокомандуючого були: генерал Н.Н. Янушкевич (19 липня (1 серпня) 1914 – 18 (31) серпня 1915), генерал М.В. Алексєєв (18 (31) серпня 1915-10 (23) листопада 1916; 17 лютого (2 березня) – 11 (24) березня 1917; 30 серпня (12 вересня) – 9 (22) вересня 1917). Наприкінці 1916 і в 1917 роках тимчасово виконуючими обов’язки начальника штабу були генерал В.І. Ромейко-Гурко, В.Н. Клембовський, А.І.Денікін, А.С. Лукомський, Н.Н. Духонін. З 20 листопада (3 грудня) 1917 начальниками штабу були М.Д. Бонч-Бруєвич (до 21 лютого 1918 р.), С.І. Кулешін, М.М. Загю.

На Балканах проти Сербії Австро-Угорщина виставила дві армії: 5-ту й 6-ту (13 піхотних і 1 кавалерійську дивізії; усього 140 тис. чол., 546 гармат) під командуванням генерала О. Потіорека. 

Сербія виставила чотири армії: 1-шу, 2-гу, 3-тю й 4-ту (11 піхотних і 1 кавалерійську дивізії; усього 250 тис. чол., 550 гармат) під командуванням воєводи Р. Подорожанина.

Чорногорія виставила 6 піхотних дивізій (35 тис. чол., 60 гармат). Стратегічне розгортання збройних сил сторін було в основному завершено до 4-6 (17-19) серпня.

Воєнні дії відбувалися в Європі, Азії й Африці, на всіх океанах і багатьох морях. Основні дії велися на п’яти сухопутних театрах: Західно-Європейському (з 1914 р.), Східно-Європейському (з 1914 р.), Італійському (з 1915 р.), Балканському (з 1914 р.) і Близькосхідному (з 1914 р.). Крім того, воєнні дії проводилися на території германських колоній в Африці (Германська Східна Африка — до кінця війни, Германська Південно-Західна Африка — до 1915 р., Того — в 1914 р., Камерун — до 1916 р.), у Східній Азії (Ціндао — в 1914 р.) і на островах Тихого океану (Океанія). Найголовнішими сухопутними театрами протягом всієї війни були Західно-Європейський (Французький) і Східно-Європейський (Руський). З морських театрів особливо важливу роль грали Північне, Середземне, Балтійське, Чорне моря, Атлантичний, Тихий і Індійський океани.

 

________________________________________

Джерела (зазначені без українського перекладу, відповідно до мов видань і стосуються не лише матеріалу, який викладено у цій статті, а і майбутніх статей про Першу Світову війну): Международные отношения 1870—1918 гг. Сб. документов, М., 1940; Мировая война в цифрах, М.— Л., 1934; Брусилов А. А., Мои воспоминания, М., 1963; Ллойд Джордж Д., Военные мемуары, пер. с англ., т. 1—6, М., 1934—38; Людендорф Э., Мои воспоминания о войне 1914—1918 гг., пер. с нем., т. 1—2, М., 1923—24; Тирпиц А., Воспоминания, пер. с нем., М., 1957; Фош Ф., Воспоминания. (Война 1914—1918 гг.), пер. сфранц., М., 1939; British Documents on the origins of the war. 1898—1914,, v. 1—11, L.,1926—38; Всемирная история, т. 7—8, М., 1960—61; История СССР с древнейших времен до наших дней, т. 6—7, М., 1967—68; История дипломатии, 2 изд., т. 2—3, М., 1963—65; Стратегический очерк войны 1914—1918, т. 1—7, М., 1920—23; Строков А. А., История военного искусства, т. 3, М., 1967; Таленский Н. А., Первая мировая война (1914—1918). (Боевые действия на суше и на море), М., 1944; Вержховский Д., Ляхов В., Первая мировая война 1914—1918, М., 1964; Зайончковский А. М., Мировая война 1914—1918 гг., 3 изд., т. 1—3, М., 1938—39; его же, Подготовка России к империалистической войне. Очерки военной подготовки и первоначальных планов, М., 1926; Игнатьев А. В., Русско-английские отношения накануне первой мировой войны, М., 1962; Астафьев И.И., Русско-германские дипломатические отношения 1905—1911, М., 1972; Ганелин Р.Ш., Россия и США. 1914—1917, Л., 1969; Фей С., Происхождение мировой войны, т. 1—2, пер. с англ., М., 1934; Фалькенгайн Э. фон, Верховное командование 1914—1916 гг. в его важнейших решениях, пер. с нем., М., 1923; Виллари Л., Война на итальянском фронте 1915—1918 гг., пер. с англ., М., 1936; Корбетт Ю. С., Ньюболт Г., Операции английского флота в мировую войну, пер. с англ., 3 изд., т. 1—4, М., 1941; Сидоров А. Л., Экономическое положение России в годы первой мировой войны, М., 1973; Писарев Ю. А., Сербия и Черногория в первой мировой войне, М., 1968; Виноградов В. Н., Румыния в годы первой мировой войны, М., 1969; History of the Great War. Ser. A.— M., [v. 1—49], L., 1922—48; «Война по законам подлости». Минск, 1999; О.А.Платонов. «Терновый венец России. Тайная история масонства 1731-1996 годы», М., 1996; Арон Симанович «Распутин и евреи». Москва-Рига, 1991.

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар