26 червня 1940 року о 22 год. у Москві Нарком закордонних справ СРСР В. Молотов вручив румунському посланникові в СРСР Г. Девідеску ноту Радянського уряду, у якій говорилося: «… в 1918 році Румунія, користуючись військовою слабкістю Росії, насильно відторгла від Радянського Союзу (Росії) частину його території — Бессарабію… Радянський Союз ніколи не мирився з фактом насильницького відторгнення Бессарабії, про що уряд СРСР неодноразово й відкрито заявляв перед усім миром. Тепер, коли військова слабкість СРСР відійшла в минуле, а сформована міжнародна обстановка вимагає найшвидшого вирішення… невирішених питань…, радянський уряд запропонував Румунії: 1. Повернути Бессарабію Радянському Союзу. 2. Передати Радянському Союзу північну частину Буковини в границях відповідно до прикладеної карти«. Одночасно Москва виразила надію, що Румунія «прийме цю пропозицію СРСР і тим дасть можливість мирним шляхом вирішити тривалий конфлікт«.

Вступ радянських військ в Бессарабію. Фото Петрусова (ТАРС)

Відповідь румунського уряду очікувався протягом 27.06.1940 р. Спроба румунського посланника заперечити наведену в ноті аргументацію посиланнями на історію Бессарабії й події 1918 р., природно, не знайшла відгуку у В.Молотова, який відмітив, що вони «не відповідають ні історичному розвитку, ні реальної ситуації«. Так само не вдалася спроба продовжити строк для відповіді з Бухареста, оскільки радянський уряд уже «чекав 22 роки» і тому «сподівається, що відповідь буде дано без запізнень, і якщо вона буде позитивною, то питання буде вирішене мирним шляхом«.

Зустріч радянських військ у Бричанах. Фото Петрусова (ТАРС)

І вже 27 червня 1940 року війська Південного фронту Червоної армії завершили розгортання біля кордонів Румунії (11-27.06.1940 р.). Пізно ввечері 27 червня, реально оцінивши військові можливості Румунії й СРСР, побоюючись соціальних потрясінь у випадку війни з СРСР, Коронна рада Румунії вирішила погодитися на поступку необхідних СРСР територій. І вже о 14,00 год. 28 червня війська спеціально сформованого Південного фронту під командуванням тоді ще генерала Г.К.Жукова перейшли через р. Дністер та вступили в Бессарабію і Північну Буковину, не зустрічаючи спротиву.

В той самий день — 28 червня 1940 року гвіздовчани радо зустрічало радянських воїнів. На той час у Гвіздівцях проживало 3210 чоловік (3201 українців, 6 молдован, 1 росіянин і 2 інших національностей) [1]. Слід зазначити, що такий національний склад було визначено, так би мовити, за призначенням – радянська влада всіх, хто розмовляв на місцевому діалекті української мови, автоматично записала українцями, хоча, як вже зазначалося, самі вони себе рахували руськими, або «руснаками».

частини Червоної армії рухаються по вулиці Головній в м. Чернівці. Фото ТАРС, 1940

15 липня 1940 року Народний комісаріат з іноземних справ (НКІС) СРСР надіслав ноту уряду Румунії у зв’язку з фактами перешкоджання поверненню бессарабцев з Румунії на батьківщину. Станом на 26 липня, за відомостями НКІС на 26 липня, з Румунії на батьківщину вернулося 149974 бессарабцев, в тому числі повернулися чимало гвіздовчан, які були раніше призвани на службу у румунську армію, або перебували в ув’язненні та різних роботах.

Селянам на той час належало 2191,89 дес. орної землі і пасовиськ. 28 червня 1940 р. були проведені загальні збори мешканців села, які обрали сільську раду[2]. Її першим головою став С.С. Грушецький. Це рішення зборів також на початку липня було затверджено Хотинським повітовим виконавчим комітетом Бесарабії.

Сільрада розподілила поміщицьку, попівську та частину куркульської землі. Поміщицький будинок було передано під школу, попівський – під сільраду. В селі відкрили клуб, бібліотеку. Люди вперше побачили кіно[3].

2 серпня 1940 р. згідно з Законом «Про включення північної частини Буковини, Хотинського, Аккерманського і Ізмаїльського повітів Бесарабії у склад УРСР» село разом з усією Сокирянською волостью увійшло до складу Української РСР. 7 серпня 1940 р. Президія Верховної Ради УРСР видала Указ про створення Чернівецької області і Хотинський повіт та в тому числі Гвіздіці увійшли до складу області. 12 листопада 1940 р. Президія Верховної Ради своїм Указом реформує адміністративно-територіальний устрій звільнених територій. Повіти і волості були ліквідовані і заміст них створені райони. Гвіздівці увійшли до Сокирянського району[4].

15 серпня 1940 року Указами Президії Верховної Ради СРСР на територіях Молдавської РСР, Чернівецької області, Аккерманського, Ізмаїльського і Хотинського районів УРСР відновлено дію радянських законів про націоналізацію землі, банків, залізниць, водного транспорту, великих і середні промислових та торговельних підприємств, засобів зв’язку й ліквідації поміщицького землеволодіння.

В Гвіздівцях створюється комсомольська організація. Її засновниками стали вчителі-комсомольці В.С.Копійка, С.Н.Кумейко. Першими комсомольцями стали О.С.Грушецька, О.В.Гуцул, М.П.Голяк, О.П. Кучерява, Г.Ф.Кучерява, Н.К.Груба, Н.С.Грушецька, В.О.Кучерявий, М.М.Видиш, М.С.Ткачук[5].

Вчитель Копійка В.С. став першим директором гвіздівецької школи після звільнення. Школа лишилася у тій самій будівлі, лише її зробили чотирьохкімнатною.

Нова влада, враховуючи, що село увійшло до складу України, та з врахуванням того, що основу мови селян складає українська, записали у паспортно-реєстраційні дані всіх мешканців, що вони українці. Паспорти, що правда, не видавали, просто була проведена реєстрація у сільській раді в погосподарських книгах.

Через деякий час після звільнення Гвіздівців, в селі раптом з’явився гайдамака з групи Поліщука і Буди — Арсеній Мафтуляк. Він приїхав о двох конях та ще й лошицею. Цих коней він подарував братові Василю Мафтуляку. Щоправда голова сільради С.С. Грушецький примусив В.Мафтуляка здати 2-х коней до новоствореної сільгоспартелі, а лошиця залишилася. Все ж, за деякий час перед початком війни Арсеній Мафтуляк зник. Куда – не знає ні хто. Вже після завершення Великої Вітчизняної війни його місцезнаходженням чомусь цікавилися органи радянської держбезпеки, але і досі про його долю нічого не відомо.

Почалася Велика Вітчизняна війна. Вже вранці 22 червня 1941 року над гвіздівецьким лісом з боку Румунії летіли на схід німецькі бомбардувальники. Багато селян були призвані до армії та направлені на фронт. Пішов на фронт і вчитель В.С.Копєйка. Він героїчно загинув.

Сільська рада припинила роботу 4 липня 1941 р.[6], тому що Гвіздівці захопили румунсько-німецькі окупанти.

Наступальні бойові дії разом з румунськими з’єднаннями вела 11-я армія генерал-полковника фон Шоберта групи армій «Південь»(командуючий генерал-фельдмаршал фон Рундштедт). В ніч з 2 на 3 липня 1941 р. 54-й і 30-й армійські корпуси ворога нанесли головний удар у напрямку Яси, Бєльці, а 11-й німецький і румунський кавалерійський корпуса форсували річку Прут в районі с. Стефанешти і розвив наступ у південно-східному напрямку на Могилів-Подільський. Їм протистояли  червоноармійці 18-ої армії (командуючий генерал-лейтенант Смірнов А.К., член військової ради корпусний комісар Ніколаєв Т.Л.) та 189-ої і 130-ої стрілецьких дивізій[7]. Окупація села відбулася десь між 4-м та 10-м липня, хоча в самому селі і на його околицях ні яких боїв не було.

Відступаючи, червоноармійці підірвали на перегоні між станціями Сокиряни і Романківці – в районі урочища Гуцулова Долина, потяг з продовольством і військовим знаряддям. Це було пов’язане з тим, що залізниця була відрізана німецькими передовими частинами з обох боків.

Румунські війська під час боїв у Бессарабії. 1941

Військова команда ешелону відступала через село, та переказали селянам, щоб йшли до станції, збирали продукти. Вибухом розкидало не лише продовольство, а ще і ящики з толом, який селяни сприйняли за мило та понабирали дуже багато. Коли розібралися, що воно таке, позакопували у городах. Там він і досі лежить, бо конкретні місця ніхто вже не пам’ятає.

Німці лише зрідка проходили через село, практично не зупиняючись. Мешканців села вони ніколи не чіпали, рахуючи їх румунським населенням. Навіть був випадок, коли під час короткочасного привалу взводу вермахту у селі німецький солдат вкрав у селянина гуся. Потерпілий пожалівся офіцерові. Той відразу вишукував взвод, зробив впізнання, набив винному солдатові пику, сплатив селянинові за гуся досить значну суму грошей і увів свій загін далі.

Але румунськими владами в перші дні окупації після тортур були приговорені до смертної казні П.С. Тимчук, М.П. Матковський та І.А. Видиш, які залишилися в селі для ведення підпільної роботи[8]. До складу суду входили також один з місцевих попів та дяк на прізвище Оржеховський. Після суду румунські жандарми, заставили смертників копати собі на цвинтарі могили. Але, все ж румуни не дуже були схильні до застосування смертної кари і відпустили приговорених без конвою додому, щоб переодяглися перед розстрілом та фактично надавши можливість утекти. Та  приговорені все одне з’явилися на розстріл у призначений час, видко побоюючись за родину, і були розстріляні. Заарештували і хотіли розстріляти також комсомольців, але за них вступився старий батюшка — Міхаїл Холдєвіч, який не брав участі у суді {22}.

Згодом окупанти заарештували 11 місцевих жителів, які зазнали знущань і побоїв. Зрадники видали С.С. Грушецького, однак йому пощастило врятуватись.

Румуни вивезли всі товари з державних крамниць, у селян позабирали 40 возів, 100 коней, 100 голів великої рогатої худоби, 5 тис. пудів зерна, вимагали здати продовольство, яке селяни зібрали на станції Сокиряни після підриву радянського ешелону. Але здано було дуже мало. Окупанти також знищили сільську бібліотеку.

У перші роки війни через село румуни неодноразово проганяли колони євреїв. Великі колони охороняли по декілька румунів з гвинтівками, але євреї не намагалися тікати. Їх гнали у Сокиряни, де був створений табір. Мешканці села кидали в колону хліб, румунські вартові для вигляду кричали на них та погрожували гвинтівками.

Декілька єврейських родин майже всю війну ховалися у мешканців села. Їх передавали і переховували від одного будинку до іншого. Дві таких сім’ї, які ховалися у людини на прізвище Костриж, румуни знайшли їх і відразу розстріляли поряд з Гвіздівцями — під лісом, в урочищі Марицина Яма. З ними разом чомусь розстріляли молодого хлопця з села Коболчина. До цього часу не зрозуміло – як їх знайшли і чому румуни нічого не зробили за переховування євреїв Кострижу?

Дві родини переховувалися у господарстві Кучерявого П.Ф. до самого звільнення. Вони залишилися живі, один з єврейських хлопців згодом (після звільнення) навчався у військово-морському училищі.

У роки Великої Вітчизняної війни адміністраціями королівської Румунії й фашисткою Німеччиною на території Бессарабії було утворено губернаторство. Згідно з наказом про тимчасовий адміністративний устрій території між Дністром і Прутом Бессарабське губернаторство було юридичною одиницею, нею управляв уповноважений від генерала Антонеску, який контролював і опікував Кишинівський муніципалітет і міста-резиденції, мав право переглядати рішення підвідомчих адміністрацій. Він призначав і звільняв службовців. Бессарабія ділилася на повіти, на чолі яких стояв префект, що керував службами повіту, поліцією. Йому допомагав помічник (субпрефект). Прим-претор очолював пласу (волость), був представником державної влади в пласі. Прим-претор керував службами в пласі, волосною поліцією, був контролюючим органом, що опікував міські комуни повітового підпорядкування й сільські комуни. При всіх порушеннях адміністративного порядку він мав право переглядати рішення примарів [21].

Бойові дії в районі села в часи війни практично не відбувалися. Виключення становить обстріл радянським літаком У-2 у березні 1944 р. відступаючої німецької кінної колони, яка проходила під лісовим масивом «Підволове» з боку с. Клокушна в бік станції Романківці. Крім того, в ті самі дні були випадки, коли розлючені німецькі солдати стріляли з автоматів з під лісу в сільських хлопчаків, які дражнили їх від села, кричали: «Німець — турок — ковбаса! Продав суку, купив пса!». Але при цьому ні хто з дітей не був поранений. Можливо, що німці стріляли у повітря — просто лякали.

У березні 1944  р. війська 2-го Українського фронту під командуванням генерала армії Конєва І.С. (який тільки прийняв командування фронтом після загибелі генерала армії Ватутіна М.Ф.), у взаємодії з військами 1-го Українського фронту під командуванням маршала Жукова Г.К. провели одну з найважчих військових операцій — Умансько-Ботошанську наступальну операцію. Радянським військам протистояли війська німецької групи армій «Південь» під командуванням генерала-фельдмаршала Еріха фон Манштейна. В полосі 2-го Українського фронту оборонялися німецькі 8-ма армія (під командуванням генерала піхоти Отго Велера) і частина сил 6-й армії (під командуванням генерал-полковника Карла Холлідта), які налічували 20 дивізій, в тому числі 4 танкові и 2 моторизовані. Війська фронту розгромили німецьку 8-ю армію и частину сил 6-ої танкової армії, розсікли полосу оборони німецької групи армій «Південь», звільнили значну частину Правобережної України і Молдовської РСР, увійшли на територію Румунії.

Підтримку військам з повітря надавала 5-та повітряна армія (командуючий генерал-лейтенант авіації генерал-полковник авіації Горюнов С.К.). До речі, літак У-2, якій обстріляв німецьку колону під гвіздівецьким лісом, належав саме до цієї повітряної армії. Це був літак 930-го Червонознаменного Комсомольського авіаційного полку нічних бомбардувальників під командуванням активного учасника бойових дій в Іспанії, члена ЦК ВЛКСМ майора Єренкова М.Д. Полк входив до 312-ої нічної бомбардувальної Знаменської ордена Суворова авіаційної дивізії (командир дивізії полковник П.Н. Кузнецов) [9].

Радянська 40-ова армія під командуванням генерал-лейтенанта Ф.Ф. Жмаченко (член військової ради генерал-майор Кулик К. П., начальник штабу генерал-майор Шарапов В. М.), отримала наказ, рухаючись вздовж Дністра, відрізати шлях до відступу 1-ої танковій армії німців (під командуванням генерал-полковника Ганса Хубе). Саме при цьому 25 березня 1944 р було визволено Гвіздівці.

Безпосередньо перед звільненням до нашого села, а також до сусідних Сербичан, Романківців з’їхалися мешканці подністровських сіл, які тікали від боїв на Дністрі. Достеменно відомо, що в в селі ховалися від боїв мешканці села Непоротова, адже румуни, очикуючи преправи радянських військ саме у Непоротова, мали намір підпалити це село, щоб таке «освітлення» заважало радянським військам переправитися. Тимчасові біжінці жили – хто де: хто у хатах, а хто прямо на возах з усім майном, яке вдалося забрати з собою.

Першим з бійцями Червоної армії зустрівся Михайло Васильович Мафтуляк, який тоді був маленьким хлопчаком. Сад його діда (по мамі) Козороза Василя Гавриловича був неподалік від лісу, хлопчик вийшов в сад та раптом побачив, як з снігу піднялася голова і якійсь чоловік помахав йому рукою, щоб йшов до нього. Михайлик підійшов і побачив трьох бійців у маскхалатах. Один з них запитав хлопчика, чи не має в селі німців. Михайло відповів, що не знає. Старший (як згодом з’ясувалося – старший лейтенант) попросив покликати когось з дорослих. Михайлик покликав діда, той прийшов, запросив бійців до хати. Але й він не знав точно, чи є в селі німці або румуни. Червоноармійці зайшли до хати, дід пригостив їх обідом, а Михайлик відправився на розвідку в центр села. Він пробігся центром села, запитав дорослих і хлопців – німців і румунів ніхто не бачив. Він повідомив це бійцям, вони доповіли цю інформацію по рації командуванню і відразу від лісу і з боку села Клокушна в село пішли колони бійців.

До села входила передова піхотна частина 681-го гвардійського стрілецького полку гвардії майора Білаонова П.С.  Полк на той час, відносився до 133-ої Смоленської, Орденів Суворова і Богдана Хмельницького стрілецької дивізії, якою в той час командував полковник Бєлодєд В.І.  Полки 133-ої дивізії взаємодіяли з 42-ою гвардейської стрілецькою діивізією {23} .

Звільненню села передували важкі бої. Полк Білаонова П.С. у ніч на 24 березня 1944 року, переслідуючи супротивника під сильним артилерійським и мінометним вогнем, без технічних засобів форсування, на своїх підручних матеріалах, першим з полків 40-ої армії форсував Дністер одночасно в двох місцях — в районі села Ліпчани Могилів-Подільського району і в районі села Василівка (Василівці) Сокирянського району. Протягом доби бійці Білаонова утримували плацдарм на правому березі річки в районі Ліпчан, а в районі Василівки майже відразу захопили Василівку, с. Ожево, далі через с. Коболчин і напевне через станцію Сокиряни, через ліс пройшли до молдовського с. Клокушна, а вже з лісу та з Клокушни — в Гвіздівці. Під час запеклих боїв в районі Ліпчан (з постійно контратакуючим супротивником), і в Сокирянському районі бійці полку знищили батальйон вражої піхоти (до 400 чоловік), взяли у полон 150 солдатів и офіцерів, захопили 3 танки, 150 коней, знищили 60 автомашин з набоями озброєнням. При цьому, полк Білаонова не втратив жодного солдата. Слідом за полком Білаонова Дністер форсували ще деякі частини дивізії.

Не дивно, що саме за цю частину операції (за захоплення і утримання плацдарму і в тому числі за звільнення Гвіздівців) майор Білаонов П.С. був нагороджений орденом Леніна і йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу {24}.

Входячи в село, радянські воїни відразу разом гримнули «Розпрягайте хлопці коні!». Вони були обірвані, вкриті пилом доріг та пороховим гаром, обмотані бинтами, але дуже веселі. Гвіздівчани з великою радістю зустрічали радянські війська. Всю ніч йшла гулянка селян з вояками. Бійців годували всім, що мали, в тому числі ще тими макаронами, які зібрали біля підірваного ешелону на початку війни. Лилася річкою горілка, до ранку не затихала стрілянина: стріляти у повітря бійці давали навіть дітям. Вранці ця частина пішла далі. 25 березня 2005 р. про звільнення села навіть було об’явлено на весь Радянський Союз (та можна рахувати, що і на весь світ) у радіозведенні Совінформбюро.

Білаонов Павло Семенович після війни продовжив службу в Радянській Армії, з 1980 р. звільнився на пенсію і проживав у Києві, помер 28 травня 1996 року, похований на Лукьянівському цвинтарі.[11]

А в той самий березневий 44-го року день по сільських вулицях проїхали декілька танків, кіньми і тягачами тягнули гармати. Але більшість військ і техніки рухалися по Олексіївській дорозі і по Шляху в бік Романківців. Там постійно гриміли танкові колони.

Безпосередньо після звільнення в селі залишився один з підрозділів, в складі якого 21-річний ефрейтор Анатолій Цвєтков. До нас він прибув важко поранений осколком у праве стегно, через що кульгав на ногу. Він дуже любив спілкуватися з сільчанами, гарно співав та грав на гітарі. За ним дбайливо доглядала Барчук Олександра Антонівна, але все ж 10 квітня 1944 року він помер і був похований у Гвіздівцях.[10]

В селі залишався також ще один боєць. Він не був поранений і ніхто не пам’ятає – чому він залишався. Селянам цей хлопець дуже подобався, був душею будь якої компанії. Всі звали його – Ванька Московський, справжнє прізвище не знав ні хто. Він залишався у селі десь 2 тижні, а згодом пішов наздоганяти свою частину. Подальша його доля не відома…

Після проходу передових частин радянської армії, десь два тижні, а може й трохи більше в селі залишалося безвладдя. Михайло Порфирович Кучерявий, якому тоді було 16 років, зустрів в селі людей, одягнутих в німецьку форму. Але ті розмовляли російською і українською мовами. Згодом і інші хлопці зустрічали в лісі таких самих. Виявилося, що то власівці, або на кшталт того, які дезертирували з своїх частин. Вони просили хлопців знайти їм цивільний одяг, міняли його на свою форму і амуніцію. Їх форма і амуніція (навіть ковдри), до речі, були дуже добротні і згодом довго — навіть до 60-х років слугували гвіздівчанам. Самі власівці оселилися в селі і сказали, що будуть чикати на представників радянської влади, щоб здатися.

Та в один з днів в село заскочили на конях троє козаків у бурках, розпитали у хлопчаків на краю села (Петро Якуба, Петро Кучерявий, Михайло Бурченко та інші): чи є в селі німці. Хлопці відповіли, що німці є, але розмовляють на російській мові. Бійці попросили показати тих дивних німців, зібрали 12 власівців на подвір’ї церкви (один охороняв, а двоє збирали по селі) та повели їх десь. Яка їх подальша доля – ніхто не знає.

В гвіздівецькому лісі ховалися чимало і інших дизертирів — як з радянських військових частин, так і декілька гвіздівчан, які переховувалися від призову на військову службу, боялися йти на фронт. Сторонніх дизертирів в основному поступово повиловлювали, а свої — сільські так і ховалися — аж до післявоєнної амністії.

В подальшому мешканці села підвозили військам боєприпаси, продовольство, постачали продукти госпіталям. Ще багато гвіздівчан були призвані на фронт[12]. Значну кількість з них надіслали у склад козацьких частин і майже без підготовки кинули у бій. Всього на фронтах воювали 173 мешканця села. Понад 90 з них загинуло. Серед фронтовиків є учасники оборони Ленінграда, Сталінграда, визволителі Варшави, Праги, ті хто штурмував Кенігсберг та Берлін. 28 односельчан померли на роботах в трудових таборах на Уралі.

Радянська влада відразу провела розслідування діяльності окупантів. У 1944 році в селі працювали члени «Надзвичайної державної комісії по встановленню і розслідуванню злочинів німецько-фашистських загарбників та їх спільників», про що є вказівка в збірнику: «Радянська Буковина 1940 – 1945. Документи и матеріали» (1967 р.): «Як свідчать жителі села Гвоздівці Мінкін Петро Іванович, Матківська Олександра Федорівна, Голяк Павло Васильович, Холдєвич Михайло Іванович (священик), в перші дні окупації цього села були замучені і розстріляні радянські активісти Тимчук Петро…».

Відразу після звільнення було заарештовано тих, хто співпрацював з окупантами. Але декого з тих, хто працював у румунській міліції не судили. Наприклад, не було претензій у Радянської влади до Іллі Гангала. Напевне тому, що він ні коли не брав участі у розправах та навіть попереджував тих, кому загрожувала небезпека арешту. Не виключена можливість, що він в якійсь мірі співпрацював з підпільниками.

Заарештували попа і дяка Оржеховського, які брали участь у суді над комуністами. Обох засудили до 25-ти років ув’язнення.  Було заарештовано та засуджено також і колишнього поміщика П. Бібері, який відразу після війни, вже старий, сам чомусь приїхав в село, ходив дивився на свою колишню садибу . За що саме його засудили достеменно не відомо. Напевне – як ворога народу і посібника окупантів та – як крупного змелевласника. Його заслали на Чукотку, де він і жив до самої смерті .

З квітня 1944 року відновила свою діяльність Гвіздовецька сільська Рада, яку знову очолив С.С. Грушецький. Виборів тоді ще не було, за рішенням радянської влади, раніше обрані голови діяли на підставі виборів 1940-го року.  Тоді ж почала працювати й комсомольська організація, секретарем якої стала О.С. Грушецька. Всі свої зусилля молодь спрямовувала на допомогу фронту — відправляли бійцям посилки з продовольством і теплими речами, заготовили близько 6 цнт. вовни, зібрали 3 тис. крб. на танкову колону, розповсюдили багато квитків грошово-речової лотереї.

Комсомольці взяли шефство над сім’ями фронтовиків і загиблих воїнів. Комсомольсько-молодіжна бригада допомогла їм звезти й обмолотити хліб, засіяти їх землі. Лише за серпень — вересень 1944 року для дітей-сиріт було зібрано 80 пудів хліба. Молодь власними силами відремонтувала клуб та бібліотеку.

Відновила роботу і сільська школа. В одному класі сиділи учні різного віку, адже майже все населення було неграмотним. Школі передали також панський маєток та будинок заарештованого попа.

З 1 серпня 1946 року директором школи був призначений І. Нестеренко, вчителями працювали: Н.Г. Гангал, М.Ф. Лісогор, А.П. Владківський, Г.А. Саміло, Є.П. Владківська, К.І. Лісогор, Г.І. Груба, А.В. Матусевич, Л.В. Зеленська-Покричук, М.О. Клюс, Г.Г. Вацак, Л.А. Маркевич, О.І. Маркевич, Т.В. Баутіна, П.М. Бацура, З.П. Пижівська, Л.В. Москалюк, М.О. Бакал, Л.І. Літвінова, Л.Л. Науменко. У школі навчалися учні у 1 — 4 класах, а перші випускники семирічної школи були у 1948 році[13].

С перших днів після закінчення війни, а може і раніше до села почала регулярно приїжджати «кінопередвіжка».  Кіномеханіка звали Ілюша. Першим у своєму житті гвіздівчани побачили фільм Олександра Файнціммера «Котовский», знятий у 1942 році. Демонстрація відбувалася прямо на вулиці на стіні клубу. Згодом, демонстрації відбувалися у приміщенні клубу. Наступною селяни побачили кінокартину Сергія Ейзенштейна «Александр Невский» (1938 рік), та в подальшому багато інших. Одним з найпопулярніших серед молоді був фільм компанії «Метро Гоулдвін Мейєр» «Тарзан, человек-обезьяна» (1932 р.) з відомим німецьким пливцем Джонні Вайсмюллером у головній ролі. Його герой (здичавілий хлопець) на екрані бився з хижаками і мов мавпа скакав с ліани на ліану та по кронах дерев. Під час цих стрибків він вигукував свій відомий  «крик Тарзана», якому у свій час намагалися наслідувати хлопчаки усього світу. Не минуло це і Гвіздівці. Цей фільм (як і інші) демонструвався в селі багаторазово і весь час клуб був забитий. А кожного наступного дня ліс оголошувався «криками Тарзана». До речі, для багатьох гвіздівецьких «тарзанів» стрибки по деревах закінчувалося травмами різного ступеню важкості.

20 березня 1946 р. у селі створено перший колгосп ім. 1-го Травня. Головою колгоспу обрали Я.О.Швеця. До складу правління увійшли П.В. Голяк (заступник голови), Г.Ю. Олійник, М.В. Пиживський, М.А. Кучерявий.

Вибори в місцеві ради у області і в селі вперше після війни відбулися лише 21 грудня 1947 р.[14]

Улітку 1946 р. територія колишньої Бессарабії (у тому числі і Сокирянщина) опинилася у важкому становищі. Вже в липні стало ясно, що велика частина площ ранніх і пізніх культур загинула, а що залишилася — дасть незначний врожай. Забій худоби через недолік кормів доходив до його масового винищування. Незважаючи на це, були розпочаті хлібозаготівлі, які були розраховані раніше на середньостатистичний врожай і які складали майже 3/4 фактично зібраного. Ситуація, що склалася в сільському господарстві ігнорувалася керівництвом республік, як України, так і Молдови, хоча партійні і радянські органи на місцях в основному реально оцінювали обстановку і неодноразово порушували питання про необхідність значного скорочення обсягів хлібозаготівель. Але їх не слухали і вимагали виконання встановлених завдань. Так було і у Гвіздівцях. При чому дуже старанними виявилися деякі місцеві «діячи». Зокрема такими були, так звані, керівники сільських громад, на які ділилося населення  села. Одним з зловредніших був керівник 1-ої сільської громади Іван Мартинюк. Наприкінці 50-х років він був змушений виїхати з села.

Голод вразив і інші регіони країни, що постраждали від посухи, — більшість районів України, областей Центрального  Чорнозім’я, Нижнього Поволжя, Приморського краю[15]. Настали страшні часи голодомору. Селян в де якій мірі спасав майже небувалий ні до того, ні після того врожай грибів, ягід, навіть жолудів. Багато мешканців їхали за жомом на Західну Україну. Далеко не всі з них повернулися. В селі люди пухли з голоду, ходили селом як тіні, падали, вмираючи на ходу. Люди стали байдужими до решти, навіть до родичів. Багато мешканців села вмерло. Чимало людей спас від голодної смерті заступник голови колгоспу «1 травня» Павло Васильович Голяк.

Улітку 1947 р. найбільш важкі наслідки посухи були переборені. Восени був отриманий непоганий врожай — у чотири   рази більший, ніж у 1946 році. Врожайність зернових практично досягла довоєнного рівня[16] .

Чимало людей в перші післявоєнні роки вмерло від тифу. Цією страшною хворобою перехворіло майже все село. Хворобу завезли у Гвіздівці з с. Василівки (Василівців), де було багато млинів і де зустрічалися люди з усієї округи. Незабаром, у Сокирянському районі було введено дуже жорсткий карантин. Селами їздили санітари, які виявляли захворілих, відразу забирали їх до райлікарні. Ні які заперечення до уваги не бралися. У лікарні догляд був мінімальний, а лікування майже не було ні якого. На жаль, пояснень цьому не має.  Люди просто лежали 7 днів у гарячці. Більш сильні виживали і їх через три дні після спаду температури виписували. Слабкіші вмирали.

13 серпня 1947 р. було створено 2-й колгосп — імені Г.І. Котовського, який очолив І.О. Барчук. Згодом — у 1948 році його головою став Павло Васильович Голяк. Колективізацію в селі було завершено у 1948 році. З 13 серпня 1950 року колгоспи об’єдналися у єдиний колгосп ім. Г.І. Котовського, який згодом мав 2485 га землі (1797 га орної, 179 га пасовиськ, 60 га садів, 6 га виноградників, 6 га шовковиці). Село славилося своїми кавунами.

Директором сільської школи з 1947 до 1952 років був колишній партизан Павло Леонтійович Смірнов (згодом він переїхав на мешкання у Григоріопольский район Молдавської РСР). Він був великим ентузіастом своєї справи. Павло Леонтійович не лише забезпечив навчальний процес на належному рівні, а і активно займався розвитком учнів понад учбовою програмою. Зокрема, у школі запрацювали кружки: мотоциклетний, юного техніка, драматичний, тощо.

В подальші роки директорами школи були: 3убенко В.В.(жовтень 1952-1957 р.р.), Маркевич Л.А. (1957-1959 р.р.), Дерняк М.Ф. (1959-1963 р.р.), Бурченко З.М. (1963-1965 р.р.), Яворський Б.І. (1965-1966 р.р.) [17].

Бурченко Зіна Михайлівна згадує: «Я приїхала у село у 1952 році після закінчення Чернівецького учительського інституту. Класи розміщались у кількох приміщеннях. Учнів було дуже багато. Навчалися у дві зміни. Увечері у класах запалювали гасові лампи, палили грубки. Їдальні не було. І діти, і вчителі брали з собою сухий пайок, мамалигу, хліб з повидлом. Учні були голодні. Бувало, заховається дитина під парту. Питаю: «Що ти тут робиш?» – «Ручка впала», — чую у відповідь. А сама знаю: бідне, не може дочекатися перерви, їсть хліб. Школа тоді була семирічною, на роботу мене приймав директор Павло Леонтійович Смірнов. У випускному класі тоді навчалися Петро Парфенійович Кучерявий (нині підполковник МВС у відставці) — зараз з ним ходимо на засідання виконкому, а також Михайло Васильович Мафтуляк. Кожен з випускників знайшов своє місце в житті. Більшість тоді йшли на ферму, у колгосп. Діти ходили до школи босі. Потім і на роботу йшли без взуття. Зимою — кирзові чоботи, фуфайка. Дуже скромно одягалися і вчителі. Вони багато виконували неоплачуваної роботи. Кожен з нас мав 5 неписьменних, до яких ми ходили додому навчати грамоти. До школи ставилися всі з великою повагою. Батьки виховували своїх дітей у строгості, і вчителів просили, щоб вони були вимогливими. Ми жили на квартирі разом з Галиною Феодосіївною Кучерявою (згодом її присвоїли звання заслуженого вчителя.) Як ми готувалися до уроків! Я її розповідала історію, вона мені українську літературу… Кожного із учительського колективу 50-х років я б характеризувала, як незвичайну особистість. Дуже цікаво, змістовно, з особливими почуттями працювали: Марія Іванівна Олійник, Ніна Григорівна Гангал, Ольга Макарівна Ткач, Ганна Іванівна Трофанюк, подружжя Бацури, Петро Маркович мав при собі усі цифри — показники по колгоспу, готовий був виступити у будь-яку хвилину, і в будь–якому колективі. Ми ж усі були агітаторами, лекторами, пропагандистами. Кожен клас мав свій корівник, прикрашали його. А вчителі оформляли соціалістичні зобов’язання. Ми цілими днями і вечорами «пропадали» на роботі. Мені не раз сусідка зауважувала: у вас бур’яни на городі. Я ж не те, що город часто недоглядала, а рідну дитину мало бачила».

Електроосвітлення в селі вперше побачили напередодні зустрічі 1951 чи 1952 року. Першими «енергетиками» села стали директор школи П.Л.Смірнов, вчитель фізики Володимир Андрійович Зубченко (або Зубенко), а також учні Петро Парфенійович (Порфірієвич) Кучерявий (колишній начальник Управління карного розшуку Молдавської СРС, нині – пенсіонер МВС), Михайло Васильович Мафтуляк (нині директор Сокирянської музичної школи, композитор) і Тимчук Ольга Іванівна (нині – покійна). Електрифікація новорічного свята відбувалася за мовчазної згоди директора школи наступним чином: вчитель фізики підготував до роботи в якості генератора шариковий дизельний двигун, який залишився ще від поміщика, а учні поцупили якусь кількість електричного проводу з будки залізничного обходчика біля с. Сербичани, де працював батько Ольги Тимчук.

Але все ж село до 1957-1958 років не було електрифіковано, як і решта сіл Сокирянського району. Саме у 1959 році на станцію Сокиряни прибув енергопоїзд № 316, який там став на довгі роки і починаючи з 1960-го року безперебійно забезпечував увесь район (і Гвіздівці в тому числі) електроенергією.

У 1958 і 1959 роках для збору матеріалу про Хотинське повстання до села приїжджав Іван Миколайчук – майбутній знаменитий український актор і кінорижисер, але тоді ще зовсім молодий-невідомий.

У 60 роках XX століття територія Сокирянщини, в тому числі Гвіздівці, входила до складу Кельменецького району. Всередині 60-х років Сокирянський район відновлено в попередніх адміністративних межах.

Багато мешканців села виїхали на освоєння цілинних земель, працювали на шахтах Донбасу. Досить велика кількість залишилися проживати в інших містах і селах по всьому Радянському Союзу.

У 1966 році в селі було відкрито середню школу і 18 серпня її директором призначено Гевліча Анатолія Тимофійовича, який пропрацював у школі на цій посаді аж до 1994 року. Наказом № 8 від 31 серпня 1966 року він зарахував до 9-го класу середньої школи 60 учнів жителів села Гвіздівці та Олексіївки. Було відкрито гуртожиток для 25-ти учнів. 48 випускникам вперше вручили атестати у 1968 році. Лідерами учнівської молоді стали перша медалістка Людмила Ткач, Микола Бабій, Василь Блинда, Надія Видиш та інші випускники 1-10 класу 1968 року. Доброю навчальною активністю відзначилися учні наступних років: Петро Препелиця, Леонід Кулій, Віктор Потульницький, Людмила Бацура, Анатолій Козловський (2 випуск); Микола Ткачук, Валентина Петренюк, Людмила Голяк, Марія Гангал (3 випуск); Тамара Бурченко, Лідія Мартинюк, Борис Препелиця (4 випуск) та багато інших .

У 1966 році було відкрито середню школу і призначено директором школи Гевліча Анатолія Тимофійовича, який пропрацював у школі до 1994 року. 48-ми першим випускникам вручили атестати в 1968 році [18].

Колгосп ім. Г.І. Котовського став багатогалузевим, добре оснащеним технікою господарством. Земельні угіддя його щороку поліпшувалися. В цьому велику допомогу надавала держава. Держава й колгосп дбали про родючість грунтів. Лише в 1967 році було здійснено вапнування кислих грунтів на площі 330 гектарів. На це держава витратила 5123 карбованців.

Щороку міцніла матеріальна база колгоспу. В 1967 році тут було 20 тракторів, 11 автомашин, 12 комбайнів, електростанція потужністю 60 квт, стали до ладу механічна майстерня та новий гараж. В колгоспі працювали 7 виробничих бригад. Провідною галуззю колгоспного виробництва було рільництво. Трудівники села вирощували пшеницю, жито, кукурудзу, горох, цукрові буряки. Всі культури засівалися лише сортовим насінням. Більше половини масиву було зайнято високоврожайними сортами пшениці «Миронівська-808», «Везоста-1», «Партизанська місцева». У 1967 році площа під цією культурою становила 405 гектарів, під цукровими буряками — 270 га. Вирощували також вику, сою, картоплю.

Значна кількість сільськогосподарських робіт механізована. Механізатори колгоспу — бригадир тракторної бригади А. Потульницький, трактористи І.Ф. Шеремета, І.М. Видиш розробили простий і дешевий метод реставрації дискової борони. Завдяки застосуванню передових прийомів агротехніки та наполегливій праці постійно збільшувалися врожаї. У порівнянні з 1950 роком врожайність пшениці, кукурудзи, овочів та інших культур у 1967 році зросла у 2 — 4 рази.

За сумлінну працю в колгоспному виробництві урядовими нагородами були відзначені колгоспники І.В. Пазюк, О.С. Козловська та інші.  Г.Ю. Олійник був удостоєний Малої срібної медалі Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Чималих успіхів було досягнуто і в тваринництві. Зросло поголів’я худоби. Лише корів у 1967 році налічувалось 880 голів. [20]

У колгоспі було споруджено новий корівник, два свинарники, птахоферму. В тваринницькому містечку прокладено тротуари, під’їзні шляхи. В приміщеннях — транспортери, механізми для транспортування кормів, автонапувалки, доїльні агрегати. Побудували новий кормоцех з кількома відділеннями, водонапірну башту, автоваги, завантажувальну площадку тощо. Щороку зростала продуктивність тваринництва.

Завдяки впровадженню прогресивних зооветеринарних методів роботи, значно підвищилась рентабельність свиноферми. Якщо 1962 року собівартість центнера свинини в колгоспі складала 173 крб., то у 1968 — 78 крб. 19 коп., тобто знизилась більше як удвоє. Майже у три рази зросли надої молока, з 925 кілограмів на одну корову у 1950 році до 2570 кг. у 1967 році. 1967 року на 100 га земельних угідь вироблено м’яса 56,3 цнт, молока 457 центнерів. [20]

Високих надоїв добились у 1967 році доярки В.І. Гангал та М.В. Видиш (3270— 3240 кг на корову). Молода телятниця В.С. Мудрик довела до 700 грамів середньодобовий приріст ваги телят, за що її було відзначено Грамотою Президії Верховної Ради УРСР.

Правління колгоспу спорудило Будинок тваринника, де було просторо й затишно. В ньому розміщені їдальня, червоний куток, кімната відпочинку, кабінет спеціалістів. У кабінеті багато наочних приладь. У вільні години їм є де відпочити. В червоному кутку — телевізор, книги, свіжі газети й журнали. Сюди часто навідувалися агітатори, лектори, виступали з концертами учасники самодіяльних гуртків. Поблизу Будинку тваринника, на пагорбку, заклали фруктовий сад. Про все це піклувалися самі тваринники. Вони вирощували також капусту, помідори, огірки.

Розвивалися нові галузі — виноградарство, ставкове господарство, бджільництво. В семи ставках площею 70 га колгоспники розводили качок, гусей, дзеркального коропа. Пасіка нараховувала понад 76 бджолосімей. Перші вдалі кроки було зроблено у шовківництві. В колгоспі була своя олійня, млин, 3 крупорушки, лісопилка, ремонтна майстерня тощо.

Сільська партійна організація об’єднувала понад 40 комуністів, переважна більшість їх працювала в усіх галузях колгоспного виробництва. Комсомольська організація у 1967 році налічувала понад 70 членів. [20]

Радянська влада зробила жінок повноправними громадянками, чого ніколи не було до радянської влади. Жінки працювали на всіх ділянках, як тоді казали — комуністичного будівництва. Виконавчий комітет сільської Ради очолювала комуніст О.С. Голяк. Вона одночасно була депутатом Сокирянської районної Ради. У Гвіздовецькій сільраді у 1967 році було 15 депутатів-жінок. Неодноразово висувались в депутати сільради і з честю виправдовували довір’я виборців Н.М. Бурчаківська, А.Г. Барчук, З.М. Бурченко, Л.І. Бацура. Вони вели велику громадську роботу, очолювали побутову та культурно-освітню комісії, були ініціаторами впровадження у побут нових радянських обрядів: реєстрації шлюбів, відзначення новосілля, звіздин, проводів до лав Радянської Армії, зустрічей демобілізованих тощо. З 32 вчителів школи — 20 жінок, 5 жінок працювали зв’язківцями, 5 — майстрами побутового комбінату, 3 — продавцями. Серед передовиків колгоспного виробництва жінкам теж належало почесне місце. [20]

Змінилося обличчя села. В побуті й на виробництві широко почала використовуватися електрика. Густішав ліс телевізійних антен над селом. Швидкими темпами розвивалося житлове будівництво. Лише у 1963 році зведено понад 40 будинків, побутовий комбінат, профілакторій. Солом’яні стріхи на будинках замінювалися черепицею й шифером. Для будівництва широко використовували місцеві матеріали, зокрема сокирянський білий камінь.

В селі працювало 6 торговельних точок. Одну з них — сільмаг було відкрито у новозбудованому приміщенні. Стали до ладу медпункт, пологовий будинок і дитячий садок, їдальня. Предметами першої необхідності стали велосипед, мотоцикл, радіоприймач.

Кожного року група хліборобів лікувалася в кращих здравницях нашої Батьківщини. Половину витрат щодо оплати путівок брав на себе колгосп.

За роки Радянської влади Гвіздівці стали селом суцільної грамотності. Школярі не лише здобували знання, але й оволодівали почесною професією хлібороба. Учнівська виробнича бригада на честь 50-річчя Ленінського комсомолу у 1968 році зібрала по 25 цнт пшениці з га, по 40 цнт кукурудзи та по 20 цнт соняшнику. [20]

Вчителі шкіл, навчаючи й виховуючи молодь, також вели велику громадську роботу. За бездоганну педагогічну й громадську діяльність К.І. Лисогор була нагороджена орденом Леніна. Багато зробила для піднесення культури рідного села вчителька М.І. Чекан — дочка бідняка — одного з перших колгоспників у селі.

Прикладом турбот Радянської влади про сім’ї трудящих наводилася сім’я К.П. Гангал. Після загибелі чоловіка на фронті жінка залишилась з трьома малими дітьми. Радянська влада допомогла виховати їх. Один син став кваліфікованим робітником, другий закінчив медінститут і згодом працював головним лікарем, дочка здобула професію медичної сестри.

В центрі села виріс колгоспний Будинок культури, при ньому працювали хоровий, драматичний, танцювальний, музичний та інші гуртки, які об’єднали десятки юнаків та дівчат. Участь у художній самодіяльності допомогла знайти своє справжнє покликання жителеві села Михайлу Васильовичу Мафтуляку. Він став автором музики до пісень «Марш миру», «Дівчина моя», «Впала смерека», «Я збираю листя яворове» та інших, які збагатили репертуар хорових колективів Сокирянського району. Нині він – директор Сокирянської музичної школи.

В Будинку культури села часто виступали актори Чернівецького музично-драматичного театру ім. О. Ю. Кобилянської. Тут було відкрито кімнату атеїста, часто відбувалися диспути, вечори запитань та відповідей тощо.

Завжди досить людно було в сільській бібліотеці. На прикінці 60-х років в ній вже налічувалося понад 12 тис примірників книг. Книга й газета стали невід’ємними у духовному житті трудівників села. У 1968 році вони передплатили 1300 примірників газет та журналів. На новозбудованому стадіоні молодь села змагалася з різних видів спорту. В селі закладено сквер, побудовано нові дитячі ясла, їдальню, лазню.

Тісні зв’язки у гвіздівчани підтримували з жителями сусіднього молдавського села Клокушна. Міцні економічні відносини, взаємна допомога існували між Гвіздовецьким колгоспом ім. Г.І. Котовського й Клокушнянським — ім. С.М. Кірова. Дружба допомагала удосконалювати господарство, колгоспи обмінювалися досвідом, насінням. В святкові або вихідні дні відбувався обмін концертами, де линули пісні «Ляна» і «Черемшина». Звичайним явищем стали змішані шлюби селян. [20]

Ще раніше в селі було відкрите поштове відділення, згодом відділення ощадної каси. Надалі село продовжувало розбудовуватися. В сели заміст фельдшерсько-акушерського пункту відкрили невеличку лікарню, дитячий садок, побудували нову велику школу, нові будівлі сільської ради і адміністрації колгоспу, сільського клубу. Колгосп перебудував ферму великої рогатої худоби, довівши її до більш сучасного рівня.

Що було дуже поганим в селі – то це дороги. До райцентру Сокиряни найближча дорога проходила через молдовське село Клокушна. Та дорога була дуже хорошою по території, що відносилася до Молдови (в Молдові взагалі дороги були кращі, ніж в Україні), але по українській території – поганенька. Така сама по якості дорога була з Гвіздівців до с. Романківці, через яке можна було виїхати в бік обласного центру. Щоправда, в радянські часи проїзд через Молдову не становив жодних проблем, адже адміністративний кордон між республіками був досить умовним і користувалися для проїзду в Сокиряни виключно молдовською дорогою.

Гвіздівці – одне з не багатьох сіл Сокирянщини, в якому ніколи не закривали церкву.

Станом на 1969 рік, в селі проживало вже 2595 чол[19]. Надалі населення лише зростало аж до початку 1990-х років.

Більшість селян працювали в колгоспі (згодом – в радгоспі). Чимало гвіздівчан працювали на інших підприємствах Сокирянського району: в райсільгоспхімії, в лісовому господарстві, на консервному заводі на ст. Романківці, в різних державних установах, тощо. Значна частина молоді виїжджала на заробітки на лісозаготівлю до північної Росії і Сибіру. Дуже розвинутим «бізнесом» того часу, починаючи десь з 70-х років стала торгівля овочами і фруктами з вивозом їх до Росії. Продавали не лише – те, що вирощено у власному господарстві, і те, що заробили по договорах з колгоспами (на інших роботах), а також те, що скуповували у інших селах та колгоспах. Щоправда, скупка і перепродаж в ті часи були небезпечним заробітком, тому що становили склад злочину, який називався «спекуляція». Де хто з селян за це такі отримав вироки і відбував покарання.

З 1991 року село стало прикордонним, адже воно впритул граничить з молдовським селом Клокушна. На краю села спочатку було встановлено спільний пост прикордонників і міліції, а згодом прикордонно-митний пост, в самому селі розташувалася прикордонна застава.

Внаслідок розвалу СРСР і відповідного занепаду економіки, внаслідок погіршення медичного обслуговування, зниження якості продуктів споживання, різко погіршився життєвий рівень народу. Через те в Гвіздівцях, як і по всій Україні, суттєво зменшилася народжуваність і так само суттєво зросла смертність. Це досить наглядно було видко по сільському цвинтареві, на якому за перші 35-40 років його використання (до 1992 року) було ледве заповнено половину території. Але другу половину заповнили менш ніж за 20 років, рахуючи з 1992 року.

До того ж, багато людей, що втратили роботу внаслідок поступового розвалу колгоспу і виробничих підприємств Сокирянщини, виїхали на заробітки, або просто на постійне мешкання в Росію та у дальнє зарубіжжя, звідки через різні причини не повернулися.

На початку 1990-х років, силами вмираючого колгоспу в селі було заасфальтовано 2 центральних вулиці. У 2001 році силами обласної і районної адміністрації було збудовано нову дорогу до райцентру Сокиряни (через лісові масиви «Березина» і «Високий ліс»). На жаль, ця дорога теж не кращої якості, ніж ті, що були і раніше. Але ця дорога надала можливість добиратися до райцентру набагато швидше і простіше: до того приходилося або долати значний гак через Романківці, або їхати через молдавську Клокушну, проходячі контроль на 4-х митно-прикордонних постах.

На місті колгоспу в селі виникло приватне дочірнє сільськогосподарське підприємство «Агрофірма «Гвіздівці» та сімейні приватні сільські господарства. Завдяки ДСП село було газифіковане, що значно полегшило життя значній частині селян.

Кучерявий О.П.©

2010


 


[1] «Історія міст і сіл Української РСР. Чернівецька область», К., 1969

[2] Історична довідка Гвоздівецької сільської ради депутатів трудящихся Сокирянського району Чернівецької області. Сокирянський районий архів.

[3] «Історія міст і сіл Української РСР. Чернівецька область», К., 1969

[4] Передмова до описів справ Гвіздовецької сільської ради народних депутатів. Сокирянський районий архів.

[5] «Історія міст і сіл Української РСР. Чернівецька область», К., 1969

[6] Історична довідка Гвоздівецької сільської ради депутатів трудящихся Сокирянського району Чернівецької області. Сокирянський районий архів.

[7] «Боевые действия Красной Армии в Великой Отечественной войне»,  http://bdsa.ru/index.php?option=com_content&task=view&id=30&Itemid=28
В.В. Киселев, И.X.Раманичев. Действия войск Южного фронта в начальном периоде Великой Отечественной войны. «Военно-исторический журнал».

[8] «Історія міст і сіл Української РСР. Чернівецька область», К., 1969

[9] «Эпизоды боевого применения По-2» http://wunderwaffe.narod.ru/Magazine/AirWar/135/04.htm;

«Авиаторы второй мировой» http://www.allaces.ru/cgi-bin/s2.cgi/sssr/struct/d/bad312.dat

[10] С.Стрілець. http://octkeum.narod.ru/works/gvizd03.htm

[11] Конев И.С. Записки командующего фронтом. — М.: Наука, 1972 .

«Осетии отважные сыны»,  http://sinoset.sklib.ru/index.php?dn=article&to=art&id=7.

«Боевые действия Красной Армии в Великой Отечественной войне», «40 армия», www.bdsa.ru.

«Билаонов Павел Семенович»,  http://www.warheroes.ru/hero/hero.asp?Hero_id=4970.

«Подвиг  расы», http://www.podvigrasy.ru/mg/20090324/index_4_1.html.

[12] «Історія міст і сіл Української РСР. Чернівецька область», К., 1969

[13] С.Стрілець. http://octkeum.narod.ru/works/gvizd03.htm

[14] Історична довідка Гвоздівецької сільської ради депутатів трудящихся Сокирянського району Чернівецької області. Сокирянський районий архів; Передмова до описів справ Гвіздовецької сільської ради народних депутатів. Сокирянський районий архів.

[15] В.Бомешко «Голод». «Советская Молдавия», апрель 1989 г.

[16] В.Бомешко «Голод». «Советская Молдавия», апрель 1989 г.

[17] С.Стрілець. http://octkeum.narod.ru/works/gvizd03.htm

[18] С.Стрілець. http://octkeum.narod.ru/works/gvizd03.htm

[19] «Історія міст і сіл Української РСР. Чернівецька область», К., 1969.

[20] http://www.mistonove.org.ua

[21] А. Борщевский «Развитие местного самоуправления в Молдове (с XIV столетия до наших дней)» http://emsu.ru/ml/view.asp?c=1539&p=1 

[22]   з споминів Кучерявого Парфенія Філиповича

[23]  Молдавская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза, 1941-1945: На фронтах войны и в советском тылу. И.Є. Левит, Институтул де Историе а Партидулуй РССМ.  Кишинев, «Штиинца», 1975

[24] Г.Дж. Икаев, В.Д. Кучиев, Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований. Ир, 1992; Сводки Совинформбюро.

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

5 комментариев к “Новітня історія нашого села (з 1940 року)”

  1. дуже цікаво, спасибі

  2. ви суперечите самі собі, то кажете, що то руські (напевне не знаєте, що до росіян то має таке відношення як румуни до римлян)то кажете, що селяни хотіли до України і піднімали Хотинське повстання, ви хоч для себе визначились?
    І взагалі — Ваш сайт антіукраїнський!

  3. На коментар wehr, щодо того — український чи антиукраїнський сайт: наш сайт — це насамперед сайт українського села і про наше село (і не лише про село). Ця історія теж не українська і не антіукраїнська. Це — просто історія, і викладена вона так — як було, а не так, як комусь хочеться. Це правдива історія, це наша історія! Ми нею пишаємося і нам, як то кажуть, «по барабану», нравиться вона комусь або ні!
    Щодо румунів і молдован, то вони від початку дійсно мають беспосереднє відношення до римлян. Решта Вашої писанини викладена занадто сумбурно, щоб можна було зрозуміти, що Ви мали на увазі.

  4. Молодці. Побільше б таких сайтів!

  5. такого сайту напевне жодне село на Україні не має. Особливо вражає книга пам»яті!!!
    Велика шана організаторам сайту і тим, хто над ним працює!

Залишити коментар