admin on 5th Февраль 2010

sarmat-sea1Колись на всій території нашого краю плескалися хвилі Сарматського моря, яке утворилося внаслідок з’єднання двох морських басейнів – Прикарпатського і Причорноморського. 15–20 мільйонів років тому це море вкривало великі простори – від Кременецького кряжу і Карпат до сучасного Аральського моря. Це море було неглибокою і теплою внутріконтинентальною водоймою. Відступало море повільно – протягом кількох мільйонів років, і на початку антропогенового періоду набрало обрисів сучасних Чорного, Азовського і Каспійського морів. При цьому, найвірогідніше, що значна частина території сучасного села Гвіздівці була островом серед цього моря, адже село знаходиться на вишині.

З відходом Сарматського моря поступово утворювались долини і русла рік, що нині впадають у Чорне і Азовське моря. Саме так утворився Дністер, який і нині тече тією долиною, яку він розробляв понад мільйон років.

Каньон Дністра

Але у далекому минулому ріка несла свої води дуже широкою долиною з низькими пологими берегами і ці береги були набагато ближче до меж сучасного села. Долина ріки, як вважають учені, утворилась на місці давнього розлому, що стався в кристалічному фундаменті і в осадочних утвореннях палеозойської ери. В гомінценовій епосі, яка розпочалась близько 1 мільйона років тому, Дністер був повноводним, а швидкість його течії була значно вищою, ніж тепер. Це було пов’язано головним чином  з тим, що клімат тоді був теплим і вологим. У той час більшу частину території сучасної України вкривали густі субтропічні ліси. Буйна рослинність добре акумулювала дощові води, які цілорічно численними бурхливими потоками вливались у Дністер, Дніпро та інші великі ріки.

Минали тисячоліття. Дністер все глибше врізувався в товщі лесових відкладів, а потім у тверді породи, що утворились протягом прадавніх геологічних періодів. У Середньому Подністров’ї поступово формувалась вузька, глибока, каньйоноподібна долина і береги річки все далі відходили від меж території сучасного села.

Первісна людина на берегах Дністра та його приток з’явилася, за наявними на цей час археологічними відомостями, у ранньому кам’яному віці – близько 300 тис. років.

03

Лісотундра

Кам’яний вік ділять на три періоди: палеоліт, мезоліт і неоліт. Найдавніші стоянки людей прадавнього палеоліту відомі як раз у басейнах середнього Дністра і Пруту. Під час чергового наступу Великого зледеніння гігантські – двокілометрової висоти льодові язики доповзли до лінії сучасних міст Шепетівки і Дніпропетровська, а Поділля і Причорномор’я перетворились у тундру і лісотундру. Місцевість, де розташоване село найвірогідніше була на межі тундри і лісотундри. Невеликі групи людей жили у печерах та під скальними навісами, які пристосовували під житло. Таким чином, прямо там – де на цей час село, ті найдавніші люди навряд чи жили. [52]

nosorog

Хутряний носоріг

В середньому палеоліті (від 100 тис. до 40 тис. років тому) у захищених природними об’єктами місцях з’явилися відкриті стоянки, що використовувалися тривалий час. На цих стоянках з кісток і шкір великих тварин будувалися великі наземні житла. Людина навчилася здобувати вогонь і використовувати його для захисту від негоди і звірів, для обробки їжі. Головним джерелом існування, виходячи з кісток тварин, які збереглися на стоянках, було полювання на диких коней, мамонтів, вовняного носорога, північного і гігантського оленів, печерних хижаків: ведмедя, гієну, лева, тощо. Саме такі тварини жили в той час на Гвіздовецькій землі і навколо. Їстівний раціон людей доповнювали корені і плоди рослин, молюски, а пізніше можливо і риба. Такі стоянки і рештки житла були знайдені зовсім неподалік від Гвіздівців – біля колишнього села Молодове Сокирянського району (нині його територія затоплена водосховищем).

До кінця палеоліту (40 тис. – 10 тис. років тому) остаточно встановився фізичний тип сучасної людини. З’єднані більш тісними взаємними трудовими і побутовими інтересами прадавні колективи, починаючи ще з середнього палеоліту, перетворювалися у кровнородинні материнські громади. У межах природно обмежених територій починають встановлюватися постійні контакти між родовими громадами.

Відступ льодовика на рубежі давнього кам’яного віку (палеоліту) і середнього кам’яного віку (мезоліту), встановлення теплого і вологого клімату в Дністровсько–Карпатських землях призвели до уходу багатьох видів великих холодолюбивих тварин на північ. Мезолітична людина навчилася виготовляти кістяні і дерев’яні знаряддя з лезами, що складалися з дрібних і гострих кременевих пластин. Лук і стріли зробили доступним індивідуальне полювання на дрібних і середніх звірів та птахів.

В епоху нового кам’яного віку (неоліту), що охоплювала період з VI до IV тис. років до н.е., проходила, так звана, «неолітична революція» – перехід від привласнювального до виробничого господарства. Люди почали привчати тварин, виробляли навички вирощування рослин. Вони почали більш майстерно обробляти камені, кістки. З’явився посуд з опаленої глини. [52]

tripil_kremen1

Трипільські кремнієві знаряддя праці

Подністров’я було досить густо заселене в часи трипільської культури і культури шнурової кераміки (4–5 тис. років до н.е.). Археологічними розкопками виявлено поселення трипільської культури і біля Гвіздівців – в урочищі «Гнила Річка». [151, с. 194] Напевно, що це поселення, як і більшість інших трипільських поселень, складалося з великих глинобитних наземних будинків, розміром до 250 кв. метрів, в яких жили великосімейні громади з декількох парних сімей, для яких були призначені відгороджені у середині будинку приміщення з печами і вогнищами. [52]

Приблизно у 4000 p. до н.е. у Європі настав кінець льодовикового періоду.

tripol_3

Трипільське поселення (макет-реконструкція)

Трипільська культура досягла досить високого розвитку, який відносно стабільно тривав протягом двох тисячоліть. Але ближче до кінця ІІІ–го тис. до н.е. Дністровсько – Карпатські землі були охоплені загальноєвропейською міграцією населення, що була пов’язана з розвитком тваринництва, кліматичними змінами, тощо. Приблизно в середині ІІ–го тис. до н.е. ці безперервні міграції скотарських племен призвели до занепаду попереднього високого культурного рівня населення. Територією місцевості послідовно переміщувалися скотарські племена різних культурно – історичних суспільностей (ямної, катакомбної, зрубної). Ці назви суспільностей походять від відповідного способу поховань, які вони використовували. Мігруючи, ці суспільності входили в контакти з місцевими землеробсько – скотарськими племенами комарівської культури (назва по знайденому поселенню біля с. Комарів Кельменецького району Чернівецької області), та інших культур Дністрівсько – Прутського міжріччя. Через змішування в цій частині міжріччя виникає нова землеробсько – скотарська етнокультурна суспільність, яку вчені назвали Ноуа. Для цієї культури є характерним широке застосування бронзи, з якої робили сокири, тесла, долота, серпи, ножі, посуд, зброю, прикраси. Стали більш досконалими вироби з каменю.

З ХІ ст. до н.е. на всій території Південно – Східної Європи формуються фракійські племена. Культура фракійців змінила попередні культури, але при цьому запозичила де яки їх традиції. В І–му тис. до н.е. населення переходить від бронзи до використання заліза, що дало істотний розвиток землеробству, отже з’явилась можливість розчистки значних лісових площ під посіви. Давні фракійці жили в основному в неукріплених поселеннях в глинобитних будинках, площею до 70–80 кв. м., займалися землеробством, скотарством. З VI–V ст.ст. до н.е. у фракійців з’являються великі дерев’яно – земляні укріплення, поряд з якими розташовувалися відносно великі селища. Причиною було сусідство з войовничими кочовими скіфськими і кіммерійськими племенами, які розташувалися нижче по Дністру і в основному – на схід від нього і постійно здійснювали набіги. Північно – фракійські племена цього періоду (з V–го ст. до н.е.) називають гетами і даками, які є прямими нащадками давніх фракійців.

skify

Скіфи

700 років до н.е. розпочалися скіфсько – кіммерійські війни, які також зачіпали територію нашого краю. Війни завершилися перемогою скіфів. Частина кіммерійців змішалися з населенням Криму – сіндами. Інша була остаточно добита скіфами на р. Дністер.

У ІІІ–му ст. до н.е. в ці землі вторглися войовничі кельтські і германські племена бастарнів. Гетські городища і відкриті поселення були розгромлені, в нашій місцевості поступово склалася, так звана лукашівська культура, яка була наслідком змішування залишків гетів і прибульців, але вона залишилася, так би мовити, більш гетською, ніж новою. У І–му ст. до н.е. виникли одна за одною дві гето – дакійські держави – держава Буребісти (аж до Чорного моря), а наприкінці І–го ст. до н.е. – держава Децебала.

Але, місцевість, де сьогодні розташовані Гвіздівці, була десь на краю, або навіть поза краєм цих держав. Тут і навколо вільно жили бастарни, сармати, фракійскі племена гетів, костобоків, карпів. Зрозуміло, що безпосередньо в районі розташування сучасних Гвіздівців жили не всі вони відразу, але хто саме жив і коли – не відомо.

05

Давньоримські монети, знайдені в Гвіздівцях в районі Студеної криниці

У 89–му році гето — дакійський вождь Децебал жорстокими нападами навіть римського імператора Доміціана змусив укласти з ним ганебний мир і сплачувати данину. Спроба наступного імператора Юліана в 94 році звільнитися від цієї ганьби завершилась невдачею, і Рим, перед яким схилявся увесь світ, продовжував сплачувати гетам данину протягом 12 років. Та римський імператор Траян (98 – 117 р.) вирішив покласти цьому край і в 105 р., особисто командуючи 60–тисячним добірним військом, перейшов Дунай, взяв укріплену столицю гетів Сармигетузы, розтрощив могутність Децебала, зайняв всю країну гетів і обернув її у римську провінцію під назвою Дакія.

 Негайно по вступу в Дакію, Траян повелів римському сенату вислати із всіх частин імперії колоністів для заселення завойованої країни. Між цими колоністами він розподілив вільні землі Дакії, захистивши країну фортецями з римськими гарнізонами. Одна з них перебувала в нашій місцевості – Бричіа (нині м. Бричани у Молдові). Траян також огородив Дакію валами, сліди яких видно й тепер. Зокрема, залишки Троянова вала збереглися поряд з селом Грубна. Римляни нещадно грабували землі Дакії, в тому числі активно добували наявні там корисні копалини (вугілля, залізо, мідь, тощо), одночасно знищуючи святилища дакських богів, їх поселення, культуру взагалі.

Але Дністровсько – Карпатські землі не підкорялися римській владі. Місцеві племена у ІІІ–му ст. н.е. утворили могутній союз племен карпів (він і дав назву горам), які постійно здійснювали набіги на Дакію і більш південну римську провінцію Нижню Мезію. Але ні якої державності у цього союзу не виникло, хоча в 70–х роках ІІІ–го ст. вони таки змусили римлян залишити Дакію. Тоді серед цих племен вже були і германські племена готів і сполів. Готи згодом підкорили і карпів, і сарматів і інші племена. [52] Споли де який час жили в Подністров’ї, а згодом вони, а за ними і готи пішли до низу Дунаю. [4]

04

Тесло, знайдене у Гвіздівцях в районі Студеної криниці

Тобто, до того часу на цій території панували племена, які не мали ні якого відношення до слов’ян, в тому розумінні, яке вкладається сучасними історичною та лінгвістичною науками в це слово. Та слід зауважити, що це жодним чином не означає, що слов`янські племена або їх предки не проживали до того часу на цій землі. Вони просто не були панівним етносом.

Але за будь яких обставин, наприкінці ІІІ–го – на початку ІV–го ст.ст. н.е. на цій території склався новий, ще більш могутній союз племен, який згуртував племена фракійців, сарматів, готів і слов’ян. Саме цей союз племен став основою для створення черняхівської культури. [52]

Рештки двох ранньослов’янських поселень черняхівської культури були знайдені і в Гвіздівцях. Зокрема, одне – в центрі села, на правому березі річки, яку археологи записали під назвою Вілія[i], а друге – в урочищі «Студена Криниця». [102, с. 194] Вони відносяться до періоду ІІІ–ІV–го сторіч н.е.

tsherniah3.jpg

Житло черняхівців (реконструкція)

Для черняхівської культури характерно істотне підвищення рівня господарювання. У орному землеробстві застосовувалися нові польові культури, коні і воли – як тяглова сила, більш досконалі рала з полозом, серпи і коси, ручні млини. Більш складною і досконалою стала ремісницька техніка. В поселеннях у великих будинках (65–120 кв. м.) жили великі патріархальні сім’ї. Але поступово збільшувалася кількість і малих сімей. В рештках поселень знаходили навіть ключі і замки.

Взагалі, період 400–700 рр. н.е. – третій етап розвитку слов’ян.

Черняхівці

Відбулося розселення слов’ян і остаточний розподіл мови на окремі слов’янські мови. Зі спільнослов’янської мови – основи виділилися східнослов’янська, південнослов’янська й західнослов’янська групи мов (набагато пізніше – після монголо – татарського нашестя у середині східнослов’янської групи склалися російська, українська і білоруська мови; у усередині південнослов’янської групи: болгарська, сербохорватська, словенська і македонська; західнослов’янська розділилася на польську, кашубську, чеську, словацьку, верхньо– і нижньолужицьку).

Але в кінці ІV–го ст. відбулося нашестя кочових племен гунів з Центральної Азії і майже всі черняхівські поселення були знищені або залишені. Дністровсько – Прутське міжріччя майже повністю знелюдніло. [52] Напевне, що саме така доля спіткала і найдавніші слов’янські Гвіздовецькі поселення.

Гуни пройшли, і з кінця V–го та з початку VІ–го ст.ст. ці землі стали масово освоюватися слов’янами, яки досить неспішно рухалися на південь долинами Серету, Пруту і Дністра. В VІ–VІІ ст.ст. слов’яни заселили більшу частину міжріччя Прута і Дністра. За повідомленням готського історика VІ–го ст. Йордана, в цій місцевості жило слов’янське плем’я склавини. Він пише, що «заміст міст у них ліси та болота». Він також повідомляє, що за Дністром і до впадіння Дніпра у Чорне море жили анти. [52] Але історичні дослідження встановили, що кордон між склавинами і антами проходив по Пруту. Відповідно, місцевість села входила як раз до ареалу проживання західних антів. Але, разом з антами тут оселилися і деякі склавини.

06

Срезень (знайдено в Гвіздівцях в районі Студеної криниці) – слов’янський різновид наконечника стріли IX-XIII ст., які мали досить широку ріжучу поверхню і не пробивали, а розрізали ціль. Використовувався проти легкоозброєних воїнів (наприклад – кочівників), а також у мисливстві проти крупного звіря. Також використовували для підпалу оборонних споруд (в цих випадках кромки лез були з зазублинами)

От як описував слов’ян у 550 році Прокопій Кесарійський: «Ці племена – слов’яни й анти, не управляються однією людиною, але здавна живуть у народовладді, а тому в них щастя й нещастя в житті вважається справою загальною, так само й у всім іншому, можна сказати, в обох цих вищезгаданих варварських племен все життя й узаконення однакові. Вони вважають, що один тільки бог – творець блискавок, є владикою над всім, і йому приносять у жертву биків. Долі вони не знають і взагалі не визнають, що вона стосовно людей має якусь силу, і коли ним от-от загрожує смерть, охопленим хворобою або на війні, то вони дають обіцянку, якщо врятуються, негайно ж принесуть богові жертву за свою душу, і, уникши смерті, вони приносять у жертву те, що обіцяли й думають, що порятунок ними куплений ціною цієї жертви. Вони почитають і ріки, і німф, і всяких інших демонів, приносять їм жертви й за допомогою цих жертв роблять гадання. Живуть вони в жалюгідних хатинах на великій відстані одне від одного, і всі вони часто міняють місця проживання. Вступаючи в битву, більшість із них іде на ворогів із щитами й дротиками в руках, панцирів же вони ніколи не надягають, інші ж не носять ні сорочок, ні плащів, а одні тільки штани, і в такому виді йдуть на бій з ворогами. У тих і других однакова мова, досить варварська, за зовнішнім виглядом вони не відрізняються одне від одного, вони дуже високого зросту й величезної сили, колір шкіри й волосся в них не дуже білий або золотавий і не зовсім чорний, але все ж вони темно-червоні»

tiver-dnestr

Тіверське поселення на Дністрі (реконструкція)

Приблизно аналогічний опис слов’ян у тому ж 550 році зробив Маврикій або Псевдо–Маврикій («Стратегікон»): «Племена слов’ян і антів подібні за своїм способом життя, за своєю вдачею, за своєю любов’ю до волі. Їх жодним чином не можна схилити до рабства або підпорядкування у своїй країні. Вони численні, витривалі, легко переносять жар, холод, дощ, наготу, недолік у їжі. До іноземців, що прибувають до них, вони ставляться ласкаво й, роблячи їм знаки своєї уваги, (при переході їх) з одного місця в інше, охороняють у випадку потреби… Тих, що перебувають у них у полоні, не тримають у рабстві, як інші племена, протягом необмеженого часу, але, обмежують строк рабства певним часом, пропонують їм на вибір: чи бажають вони за визначений викуп вернутися до дому або залишитися там (де вони перебувають) на положенні вільних і друзів? У них велика кількість різноманітної худоби й плодів земних, лежачих у купах, особливо проса й пшениці. Скромність їхніх жінок перевищує всяку людську природу. Більшість їх вважають смерть свого чоловіка своєю смертю й добровільно задушують себе, не вважаючи перебування у вдівстві за життя. Вони селяться в лісах у малопрохідних рік, боліт, озер, улаштовуючи у своїх житлах багато виходів для убезпечення від небезпек, що трапляються з ними. Необхідні для них речі вони заривають у схованках, нічим зайвим відкрито не володіють і ведуть життя бродяче. Боротися зі своїми ворогами вони люблять у місцях, що поростили густим лісом, у тіснинах, на обривах; з вигодою для себе користуються (засідками) раптовими атаками, хитрощами, удень і вночі, винаходячи багато способів. Досвідчені вони також у переправі через ріки, перевершуючи щодо цього всіх людей… Кожен озброєний двома невеликими списами, деякі мають також щити – міцні, але важконосимі. Вони користуються також дерев’яними луками й невеликими стрілами, намоченими спеціальною сильнодіючою отрутою і, якщо поранений не прийме раніше протиотрути або не скористається іншими допоміжними засобами, відомими досвідченим лікарям, або негайно не обріже навкруги місце поранення, щоб отрута не поширилася на інші частини тіла… Не маючи над собою глави й ворогуючи один з одним, вони не визнають військового ладу, не здатні боротися в правильній битві, з’явитися на відкритих і рівних місцях. Якщо й трапилося, що вони наважилися йти на бій, то вони під час його з лементом злегка просуваються вперед всі разом, і якщо супротивники не витримають їхнього лементу й здригнуться, то вони сильно наступають, у протилежному випадку – тікають, не поспішаючи помірятися із силами ворога в рукопашній сутичці. Маючи більшу допомогу в лісах, вони направляються до них, тому що серед тіснин вони вміють відмінно боротися. Часто здобич, який вони несуть, кидають (нібито) під впливом переляку й біжать у ліси, а потім, коли наступаючі кидаються на здобич, вони легко піднімаються й наносять ворогам шкоду, все це вони майстри робити різноманітними способами з метою заманювання супротивника».

Багато поселень слов’ян знаходилось в місцевості, наближеній до сучасного села у VIII–X ст. Але, це вже напевне були тиверці. [52] Вірогідно, що одне з таких поселень знаходилося на території Високого Лісу. Саме там під час будівництва дороги були знайдені рештки цегляних будівель. На жаль, наших будівельників і сучасну владу не дуже цікавить історія і вони ні яким чином не відреагували на цю знахідку, яка лише заважала б будівництву дороги.

tivertsy

Так виглядали тіверці (реконструкція антрополога М.М. Герасимова по знайдених черепах)

Тиверці були незалежні від Києва і вдавалися до активного спротиву спробам київських князів підкорити їх собі. По сказанню літопису Нестора, князь Олег, скоривши Київ, мав в 884 році «рать» зі слов’янським населенням Бессарабії, відомим під ім’ям тиверців і угличів. Чим завершилася ця «рать», – у літопису не згадується, і напевне слід вважати, що Олег залишив незавершеною справу приєднання до Русі цих слов’янських племен внаслідок появи нових кочівників – угорців або мадярів, – народу фіно – угорського походження, що займав землі між Доном і Дністром і що перебували в залежності від хозарів. Головний стан угорців знаходився між Доном і Дніпром – у так званій Лебедії (за Костянтином Багрянородним), поки їх не витиснули звідти печеніги. Поступаючись останнім у чисельності й силі, угорці перейшли до Бессарабії й сучасної Румунії, а згодом поширилися й далі. Залучені візантійським імператором Левом у війну з Болгарією, угорці жорстоко спустошили її, розбивши болгарського царя Сімєона. Але останній незабаром, разом з греками і печенігами, спустошив зайняту угорцями країну. Уцілілі угорці перекочували близько 892 року в середньодунайську рівнину, де залишаються й дотепер. Oleg1Заслонивши собою слов’янські племена від безпосереднього тиску франків і германців, угорці, безсумнівно, зробили слов’янським народностям чималу послугу.

У «Повісті врем’яних літ» говориться, що князь Олег десь до 885 р. підкорив собі полян, древлян, сіверян і радимичів, а «с уличи и тиверци имяше рать». Щоправда, Олегу вдалося заставити тиверців формально визнати верховну владу Києва. Це визнання, судячи з усього, обмежувалося військовим союзом, а може ще і сплатою данини. Відомо, що у 907–му році тиверці вже брали участь у поході на Царград, але як відносно самостійна військова одиниця. Але десь до початку 940–го року землі тиверців і вони самі таки увійшли до складу Київської Русі (аж по Дунай). У 944–му році, згідно з літописом, тиверці йшли в похід на Царград вже як складова частина війська київського князя.

Починаючи з кінця ІХ ст. в межиріччя знову хлинули хвилі кочівників. Першими, як вже було зазначено, пройшли угорці. Наступною хвилею були печеніги. Спочатку вони напали на більш південні території – ближче до Дунаю, але десь до першої половини ХІ–го сторіччя вони напали вже і на північну частину межиріччя, тобто як раз на територію, до якої входять сучасні Гвіздівці. [52] Печеніги знищували все на своєму шляху.

Та у 967 році князь Святослав вільно проходить через бессарабські землі і завойовує болгарське царство, залишившись жити там у Переяславці на Дунаї. Витиснутий потім Іоанном Цимисхієм, він залишився зимувати в Білобережжі поруч Кілійського устя Дунаю. В 983 році, при Ярославі Мудрому, по цьому ж шляху пішов новий похід русичів на Царград. В 1116 році Володимир Мономах послав свого воєводу Івана Войтишича, який «посаджав посадників по містах дунайських». Але незабаром (з ХІ–го ст.) половці – близькі до печенігів кочівники, повністю заступають київським князям дорогу до Дунаю. Улуси половців розташувалися по всій Бессарабії, прикарпатській Русі, Молдавії й Валахії, проникали навіть за Дунай.

Внаслідок набігів кочівників більшість слов’янських міст в Х ст. припинила своє існування. Але життя в регіоні не припинялося. Русичі, що жили по Дністру (нащадки уличів і тиверців) пішли в ліси кодрової зони Молдавії і Хотинської лісової зони. Залишки окраїнних руських міст, відірвані від Русі половцями, ще довго підтримували з нею зв’язок за допомогою білих хорватів, які ще за часів Олега ходили з ним на Царград і за часів Володимира Мономаха увійшли до складу Русі. Саме білих хорватів можна вважати предками сучасного слов’янського населення Північної Бессарабії, тобто – і першопредками гвіздівчан.

Починаючи з Х ст. в нашій місцевості започатковується Попрутська оборона лінія Київської Русі, котра була повністю сформована галицькими князями в середині ХІІ–го ст.

polovtsy

Половецький воїн

Ослаблення і розпад Давньоруської держави призвів до того, що подністровська територія Північної Бессарабії з 1199 року увійшла у сферу впливу Галицько–Волинського князівства. Перед тим входила до складу Теребовлянського і Галицького князівств. У ХІІ –ХІІІ ст. територія нинішнього села перебувала майже на самому кордоні Галицько-Волинського князівства. Кордон проходив біля хутора Галиця. Зокрема там знаходилося легендарне місто Кучелмин (Кучелємин). Але, чи входила територія, яку на цей час займає село Гвіздівці, до складу Галицько-Волинського князівства – не відомо, як не відомо і те, чи взагалі існувало саме в ті часи поселення на місці Гвіздівців. В будь якому разі, Галицько-Волинське князівство не мало можливості встановити повний контроль на цій території. На спустошених після нашесть кочівників землях проживали залишки давнього слов’янського населення, які поповнювалися за рахунок галицьких жителів, що тікали з своїх земель внаслідок жорстокої політичної боротьби і феодального гніту у князівстві – так званих «вигонців». Сюди ж тікали від княжого гніву представники опальних галицьких боярських родів зі своїми слугами та біглі селяни – смерди. Дуже часто такі «не місцеві», утворювали окремі поселення. Сюди також стали проникати окремі групи волохів, які з ІХ-го ст. почали формуватися, як окрема етнокультурна група, внаслідок тісних контактів романізованої частини карпатського населення і слов’ян. Мова волохів, що відносилася до романської групи, відрізнялася значним слов’янським запозиченням у фонетиці і в основному словарному запасі. З розповсюдженням православ’я волохи почали користуватися слов’янською писемністю, адже своєї вони не мали.

mongoly

Батиєве нашестя (з літопису)

В 1223 році в Бессарабії вперше з’явилися татари. В 1226 році вони напали на половців і страшно спустошили край. А вже у 1241 році через північно-бессарабські землі до Центральної Європи пройшло півмільйонне монгольське військо хана Батия. Були зруйновані великі і малі поселення, багато людей було знищена або угнано у полон. [52]

Археологічні знахідки і історичні дослідження з великою ймовірністю вказують на те, що Гвіздівці були засновані і отримали свою назву саме в період осідання на цих землях слов’ян. Слов’янського походження притримуються і лінгвісти. Та й перше відоме написання назви села, яке ми зустрічаємо в грамотах XV ст. (про що мова піде далі у книзі) передано в старослов’янському написанні «Гвоздовци» (Гвоздовці).

І якщо у слов’янському походженні назви села всі дослідники одноголосно згодні, то щодо значення назви проглядається суперечливість. Свою версію походження топоніма має і народна традиція. Але про все, за порядком.

За прадавнім сільськім повір’ям, село було засноване людиною на прізвисько Гвоздьов, або Гвоздов, або Гвоздєв. Дехто в переказах наближених до нас поколінь вважав його багатієм, а дехто і простою людиною, яка тут оселилася. Але як би там не було, ніхто вже на пам’ятав – звідки Гвоздьов прибув та коли саме це відбулося.

В якійсь мірі, цю версію підкріплюють дослідження буковинського вченого Ю.О. Карпенка, який в своїй роботі «Топонімія Буковини» відзначає, що «майже всі топоніми з суфіксами –івці / – инці утворено від антропонімів – особових імен або прізвиськ». [60, с. 57] Тобто «першопредка» села могли звати як Гвоздьов (Гвоздов, Гвоздєв), так і Гвоздь,[ii] а із цього Гвоздовци – село яке належало Гвоздьову, Гвоздю або населений пункт, де жили нащадки людини з вказаними варіантами прізвиська. [61, с. 19; 162, с. 284]

gvizd

Старовинний гвоздь

Слово «гвоздь», за походженням, є давньослов’янським, точніше – давньосербсько–хорватським («гвозд» – ліс), яке увійшло до більшості сучасних слов’янських мов (білоруська «гвозд», чешська – «hvozdej», словацька – «hvozd», словенська «gozd», верхньолужицька «hozdz», нижньолужицька «gozdz», тощо). Означало воно, майже від самого початку (після значення «ліс») виріб для кріплення, у вигляді стержня с головкою і гострим кінцем. Саме в такому вигляді це слово використовувалося у давній Русі та чомусь не залишилося у сучасній українській мові, до якої в часи польського панування увійшло слово «цвях» (поль. «ćwiek»), що явно було запозичене поляками від німецького «Zwecke».

За будь яких обставин, поки що найбільш достовірною залишається версія походження назви села від прізвиська або імені людини, адже в прадавніх розповідях старих людей, жодна версія, крім цієї не поминалася[iii].

Дещо забігаючи наперед, не обійдемо й те, що протягом століть, при написанні, в самого різного роду документації, назва села частенько спаплюжувалася. В пізніші століття, зокрема починаючи з XVII ст.. при написанні зустрічається багато спотворень назви села. Тобто назва села передавалася не фактично, а згідно писарській традиції, а частенько і писарській безграмотності. Так, наприклад, можна зустріти написання Ваздауць, Ваздауці, Воздоуці, тощо, що також пояснюється молдавським сприйняттям звучання назви.

В офіційній документації Російської імперії назва села, спадково від пізніх часів (саме пізніх!) Молдавського князівства, деколи трансформувалася у «Віздеуці», «Ваздауці», «Воздоуці», «Гвоздоуць», «Гвоздєуці» і «Гвоздоуци». [158, с. 260; 218; і ін.] У 1859 році чомусь навіть з’явилася геть дивна варіація – «Годорожинці». [142, с. 62] Щоправда, скоріш за все, це була звичайна помилка – Гвіздівці сплутали з споконвічним селом–супутником – Ходороуцами, та й ту назву спотворили. За часів румунської окупації 1918-1940 та 1941-1944 років офіційною назвою села було «Гваздауць» (Gvăzdăuți). [178]

Але офіційні, тобто «паперові» назви – далеко не завжди справжні назви. Ми, наприклад, знаємо, що у 1808–му році у Гвіздівцях (Гвоздівцях) квартирував полк Донських козаків. Військові, а тим більше донські козаки на той час не дуже переймалися офіційними назвами і називали село у своїх записах саме так, як його називали мешканці – «Гвоздівці». Тобто, саме така назва села і продовжувала існувати у всі віки, не дивлячись на зміни влад, офіційних назв і навіть дуже велику зміну населення.

Після закінчення Другої світової війни і розділення границь між Українською РСР і Молдавською РСР у 1947 році, офіційною назвою села також цілком правильно стає «Гвоздівці». Але, десь у 1963 році, в ході тогочасної радянської компанії українізації назв населених пунктів, село за пропозицією сільського голови, перейменували у «Гвіздівці». Як жалкуючи відзначив, в свій час фольклорист Микола Зінчук, зроблено це було тому що чиновники вирішили, що назва «Гвоздівці» нібито не вкладається «у норми української мови». [44, с. 64]

Кучерявий О.П. ©

2010

Статтю уточнено і доповнено у 2015 р., відповідно до  матеріалів книги О. Кучерявого і О. Мандзяка «Гвіздівці. Шляхами століть», яка готується до видання

___________________________________________

___________________________________________

[i] Вілія – назва невеличкої річка, яку не слід плутати з Вілією, що тече Кельменеччиною… В грамотах Молдавського князівства Гвіздівці, разом з селом Ходороуці (нині — Окницький район Молдови) якимсь чином і неодноразово приписані до річки Вілія, яку в селі ніхто не знає. Але через Гвіздівці і Ходороуці одночасно тече лише одна річка – Раковець, яка поряд з Гвіздівцями починається. З цього ми припускаємо: або у грамотах була помилка щодо назви річки, або Раковець у ті часи теж називався Вілією. Крім того, з змісту грамот не виключено, що в часи Олександра Доброго і Стефана Великого Гвіздівці повністю або частково знаходилися ближче до витоку Раковця, тобто – там, де на цей час урочища Зруб і Березина. Це і не дивно, якщо зважити на те, що Березина – досить молодий ліс. З врахуванням археологічних знахідок залишків поселень різних часів в районі Студеної Криниці, з досить великою ймовірністю також можна вважати, що село приблизно займало територію сучасної Березини і далі тягнулося трохи далі до Гнилої річки та за Студену Криницю. Але, все ж таки – це поки що лише здогадки, хоча й досить обґрунтовані.

[ii] З словників старослов’янської і староукраїнської мов ми взнаємо, що прізвище «Гвоздов» може походити від прізвиська «Гвозд», а те у свою чергу від «гвоздь». Гвоздом могли прозвати високу людину або людину з дуже твердим характером. Міг він бути і ковалем, який виготовляв цвяхи («гвозді»). «Гвозд» з часом могло перетворитися у Гвоздов або Гвоздєв само собою або при переписах населення. З споріднених прізвищ відомим є «Гвоздь», родоначальником якого був князь Федір Дмитрович Гвоздь, що жив в XV ст. і володів селом Гвоздєво у Ростовському повіті сучасної Ярославської області. Відомі в історії з подібним прізвищем і декілька селян та міщан, але всі вони – більш пізнього періоду, ніж дата першої згадки про село. [153, с. 103]

[iii] З розповідей Кучерявого Порфирія Филиповича, 1888 р.н., якому це розповідав в свій час його батько – Кучерявий Філип Федорович, 1848-1849 р.н. (перший і єдиний на той час грамотний селянин у Гвіздівцях).

 Інші джерела, помічені у цій статті під номерами у дужках […], Ви можете побачити під статтею «Про село» у цьому розділі сайту 

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

5 комментариев к “Місцевість і село у прадавні часи”

  1. Вот нравится мне, когда люди могут доходчиво и на доступном языке донести свои мысли до читателей. Спасибо огромное. Я получил истинное удовольствие, читая Вас.

  2. Хороший ресурс, думаю каждый найдет для себя полезное и нужное!

  3. Хороший сайт

  4. Олександр Миколайович Грушецький
    10th Февраль 2012 в 23:26

    Надзвичайно цікавий історичний опис краю. Ретельно підібрано матеріали.
    Але є і дрібні помилки. Маю на увазі карту моря з позначкою району села на ній. Будь ласка порівняйте ретельно із сучасною картою (не люблю слово ма_в_па), і ви побачите, що позначка стоїть на Дніпрі, а Дністер, що із Сходу обмежує Молдову по карті розташован західніше.
    З повагою, Олександр Миколайович Грушецький.

  5. Олександр Миколайович Грушецький: дякуємо за зауваження. Дійсно, на малюнку Дніпро був переплутаний з Дністром. Вже виправлено.

Залишити коментар