воєвода Драгош

В XIV столітті Золота Орда занепала. У середині 1340-х років угорці розгромили золотоординське військо. Землі в басейні ріки Молдови виявилися під владою угорських королів. Угорці управляли цією територією за допомогою своїх намісників. Найпершим з них був Драгош Воде, воєвода з Марамуреша, з ім’ям якого традиція зв’язує виникнення молдавської держави. Він правил два роки з 1351 по 1353 і був маркграфом, васалом угорського короля. За його наказом Драгош відправився з військом у межиріччя Пруту й Дністра, у 1345 році розбив монголів і вигнав їх за Дністер, включивши землі сучасної Бессарабії до складу марки[1]. Слідом за Драгошем прийшов до влади його син Сас (1354-1358), а потім його онук Балк, що правив менше року.

В 1359 році в князівство з гір Трансільванії прибув волоський воєвода Богдан I, що посварився з угорським королем Лайошем I. Він змістив із престолу Балка й підняв повстання проти угорців. Протягом його правління відбувалася політична боротьба за незалежність із королівством Угорщина. При цьому він поступово заволодів територією від гір до Пруту. Ця боротьба завершилася в 1365 році визнанням угорським королем незалежності Молдавського князівства. Столицею князівства стало місто Байя[2] .

Але населення у міжріччі Пруту і Дністра було не великим. Величезні території стояли пустими. Також не відомо, чи існували тоді Гвіздівці, а якщо і існувало якесь поселення, то чи називалося воно хоча б приблизно таким чином?

Влахі у битві

Користуючись послабленням ординської влади, зокрема після перемог московсько-літовських військ над монголо-татарами у Синіх Вод в 1362 р. і після Куліковської битви у 1380-му році молдовські воєводи, яких с часом стали прозивати Господарами, Ласко (1365-1374) і Петро І Мушат (1374-1391) все далі розповсюджували владу князівства на територію східного Прикарпаття.

Та лише при Петрі Мушаті Молдавське князівство сильнішає й активно включається в міжнародні відносини Південно-Східної Європи. Петро Мушат прийняв титул «Petrus Waiwoda dei gratia dux Terre Moldavie» (Петрус Воєвода, милістю божою господар Землі Молдавської). У цей же час в 1386 році син Дмитра Донського Василь після трьох років, проведених в якості заручника у Золотій Орді ховається в Молдавському князівстві. Руський літопис повідомляє: «Того же году княз Василей, великого князя сын Дмитриев прибеже из Орды в Подольскую землю в великие волохы к Петру Воеводе…» До Петра Мушата приїхала делегація від Дмитра Донського, що ознаменувало перший офіційний русько-молдавський контакт[3].

В 1387 році Молдавське князівство визнало сюзеренітет польського короля Владислава II Ягелло, чим Петро включив державу в систему польсько-литовських союзів. При ньому області біля колишніх галицько-волинських фортець і самі фортеці Хотин, Цецина й Хмелев увійшли до складу Молдавського князівства. За договором з Польщею вдалося одержати Покуття — як заставу за 3000 срібних рублів. Також при Петрові Буковина згадується як складова частина Молдавського князівства. В 1385 році столицею князівства стало місто Сучава[4].

У 1392 році Господар Роман І-й (1391-1394) вже називає себе Господарем землі Молдовської від гір до моря. Напевне, що приблизно тоді ж територія на північний захід до Хотина теж попала під владу князівства.

Відомо, що війська молдаван брали участь на боці литовців у битві на річці Ворскла в 1399 році між об’єднаними русько-літовськими військами і татаро-монголами. У цій битві нібито загинув Господар Стефан. Після нього до влади прийшов Юга Безногий, котрий управляв країною всього шість місяців. Він був скинутий у результаті волошської інтервенції Мірчи Старого, який допоміг у 1400 році зайняти престол Олександрові Доброму (Алєксандру чєл Бун).

З утворенням Молдавської держави в XIV-му столітті виникла необхідність у відповідному адміністративному апараті. У цей період, при існуванні общинного самоврядування, первинними адміністративними одиницями держави стають села. На чолі вільних сіл стояли жудіти, князі або ватамани, відповідальні перед Господарем. У селах існували “ради старших і добрих людей”. Залежні села управлялися представниками їхніх власників. З кінця XIV століття Господарь став призначати пиркалабів (намісників), що сиділи у фортецях, а також керуючих округами.

молдовські бояри

З кінця XIV — початку XV століть країна була розділена на 2 великі адміністративно-територіальні одиниці — Цара-Де-Жос (Нижня Земля) і Цара-Де-Сус (Верхня Земля), якими керували Великі ворніки. Наші землі входили до Цара-Де-Сус. Більш дрібними адміністративними одиницями були цинути (у слов’янських джерелах — держави). Центрами цинутів були звичайно міста, де перебували представники Господаря — намісники або пиркалаби.

Пиркалаби, як керівники цинутів, виконували адміністративні функції — нагляд за апаратом у цинуті; фіскальні функції — здійснювали контроль за стягненням данини; військові функції — були комендантами гарнізонів фортець; судові функції — судили в цивільних справах (крім земельних суперечок) і в карних справах (крім тяжких злочинів).

З 1420 року починаються військові зіткнення молдовських військ з турецькою армією[5].

Село Гвіздівці на тому місці, де воно є на цей час, існувало ще до створення Молдовського князівства. За прадавнім сільськім повір’ям, село було засноване людиною на прізвище Гвоздьов, або Гвоздов, або Гвоздєв. Дехто в переказах наближених до нас поколінь вважав його багатієм, а дехто і простою людиною, яка тут оселилася. Та й дійсно, скоріш за все, він оселився в цьому місці сам, або з сім’єю на пустому місці, або на залишках від спустошеного більш старовинного поселення. Навряд він при цьому міг бути в ті прадавні  часи багатієм? Звідки Гвоздьов прибув та коли саме це відбулося – не відомо.

Хоча існують і інші версії.

Наприклад, ломачинецький краєзнавець Михайло Шундрій вважає, що колись на місті села була залога від вже пом’янутого давньоруського міста-фортеці Кучелмін, яка охороняла край від нападу степових кочівників. При цьому, нібито, залога давала кожному нападу кочівників таку відсіч, що далеко за її межами люди нерідко казали: «Не потикайтеся на ту залогу, бо там так гвоздят, колотят, гатят і садят (тобто – б’ють), що рідко хто живим повертається з походу«.[6] Та ця версія серйозної критики не витримує.

 Залога від Кучелміну на тому місці, де на цей час розташовані Гвіздівці, дійсно могла бути. Навіть, вона обов’язково мала бути тут розташована, адже Гвіздівці – найвища точка краю і з військового погляду це і є найкраще місце для залоги і не скористатися такою можливістю було б дуже великою помилкою.

Та залога діяла проти кочівників, яким слово «гвоздити» було явно не притаманне. Якщо вони і говорили між собою, стосовно залоги, щось подібне, то говорили б на своїй мові. Таким чином і передатися від них до слов’ян назва місцевості не могла би. Крім того, ця залога, звісно, була не одна. І що ж кучелмінський воєвода, надсилаючи дружинників, у залогу казав їм: «Йдіть на охорону до залоги у той бік»?  Зрозуміло, що ні: дозорці залоги і військове керівництво Кучелміна самі б дали їй назву, не очікуючи, коли це зроблять кочівники. Та ми не знаємо – як називали у Кучелміні цю залогу – ці відомості канули в літу, разом з легендарним Кучелміном.

Та й треба бути історично правдивим: не могла давньоруська залога, які б хоробрі і сильні вояки до неї не входили, сама по собі так лякати кочівників, серед яких теж було багато добрих, сміливих, хитрих та й ще і підступних воїнів. У походи на руські землі кочівники ходили досить великими силами, а залога, завжди, це лише досить невеличкий загін дозорців, в обов’язки яких входить, насамперед, вчасно виявити напад і попередити про нього основні військові сили та цивільне населення. В бій залога вступає лише в тому випадку, коли на неї натрапить невеличка купка розвідників ворога, або у тих випадках, коли ворог не був вчасно помічений і сама залога піддалася несподіваному нападу. Лише тоді залога б’ється, захищаючи себе і прикриваючи гінців, які мають попередити військо. При цьому, кочівники, за будь яких обставин, не могли так сильно боятися будь якої залоги. Тобто, ця легенда, хоча вона і гарна на вигляд, але  явно придумана кимсь з досить сучасних «говорунів».

Та й в давніх розповідях старих людей[7], жодна версія, крім Гвоздьова, чи то Гвоздєва не поминалася, а вони, на відміну від нас — сучасників, мали історичну пам’ять.  Таким чином, все ж такі, найвірогідніше, саме завдяки прізвищу (або прізвиську) першозасновника село і отримало таку назву.

А альтернативні версії викликані, скоріш за все більш сучасними сумнівами, щодо існування в прадавні часи в нашій місцевості «гвоздєй» (цвяхів) і існування тут «російського» (як зазначено у згаданому виданні[8]), слова «гвоздь».  Та, по перше, цвяхи використовувалися людством з прадавніх часів, виготовлялися з дерева, риб’ячих кісток, згодом з бронзи, заліза… По-друге, слово «гвоздь», за походженням, є не «російським», а давньослов’янським, точніше – давньосербохорватським («гвозд» – ліс), яке увійшло до більшості сучасних слов’янських мов (білоруська «гвозд», чешська – «hvozděj», словацька – «hvozd», словенська «gzd», верхньолужська «hzd«, нижньолужська «gzd«, тощо)[9]. Означало це слово від самого початку виріб для кріплення, у вигляді стержня с головкою і гострим кінцем. Саме в такому вигляді це слово використовувалося у давній Русі та чомусь не залишилося у сучасній українській мові, до якої в часи польського панування увійшло «цвях», яке явно походить від німецького «Zwecke» (цвяшок, кнопка) і теж запозиченого у німців поляками «ćwiek».

Ну і до того ж, ми не знаємо – звідки прибув Гвоздьов і завдяки чому він отримав таке прізвище, або прізвисько? Про це можна, знову ж таки, лише гадати: прізвище «Гвоздов» може  походити від прізвиська «Гвозд» (а те у свою чергу від «гвоздь»). Гвоздом могли прозвати високу людину або людину з дуже твердим характером. Міг він бути і ковалем, який виготовляв цвяхи («гвозді»). «Гвозд» з часом могло перетворитися у Гвоздов або Гвоздєв само собою або при переписах населення.

Отут у принципі, можно повернутися і до давньоруських значень похідних від слова «гвозд», про які розповідав М.М. Шундрій: саме прізвисько «Гвозд» від початку дійсно могло виникнути від варіацій «гвоздити» в значенні «бити з силою», «говорити впевнено, переконливо, вникаючи в суть справи». Відповідно, той самий засновник села Гвоздов або Гвоздєв цілком міг одержати своє прізвисько або прізвище через те, що був розсудливою людиною, виявляв ясність в думках и діях.

Але цілком могли Гвоздом прозвати буйну людину, який подекуди не вмів утримати себе в руках, або міг вдарити так, що прибивав до землі…

З споріднених прізвищ відомим є прізвище «Гвоздь», родоначальником якого був князь Фьодор Дімітрієвич Гвоздь, що жив в XV ст. і володів селом Гвоздєво у Ростовському повіті сучасної Ярославської області. Відомі в історії з подібним прізвищем і декілька селян та міщан, але всі вони – більш пізнього періоду, ніж дата першої згадки про село.

Слід зазначити, що у румунській версії статті «Гвіздівці» (Gvăzdăuţi) у «Вікіпедії» зазначено, що вірогідно від початку село називалося Ваздауці (Văzdăuţi), а сучасна Гвіздівці — це лише «субформа»[10]. Без сумніву — це зазначення у румунській версії «Вікіпедії» — прояв «ностальгії окупанта». Адже навіть школяру 4-го класу зрозуміло, що якщо село від початку створювалося — як слов’янське поселення (а це було саме так і ні як інакше), відповідно і назва могла бути лише слов’янською. Є цьому і документальні підтвердження…

При всьому тому, перша письмова згадка про Гвіздівці датується 1432 (6940) роком, коли, як зазначено у виданні «Історія міст і сіл Української РСР. Чернівецька область» (Київ, 1969 р.), тогочасний володар цих земель — Господар Олександр І Добрий (правління 1400-1432 роки) подарував село боярам Івашку Владиченку та Петру Іордашку. Відповідно, до того часу село ні кому не належало і було або вільним, або власністю самого Господаря.

Та, відповідно до уточнених досліджень, достеменно відомо, що одним з перших власників села за часів молдовського князівства був Івашко Владичко [12].  Сама грамота Олександра Доброго до наших часів не збереглася, ми достеменно знаємо про її існування з грамоти іншого правителя Молдовського князівства – Стефана Великого (Штефан чєл Маре), яка в свою чергу датована 30 вересня 1503 року. Згідно з цією грамотою:

«Славна, дочка Івашка Владичкова, по своєї доброї волі… продала свою… вотчину… отца Івашка Владичка, і іс привілєїв, що імав он от дєда нашєго от Алєксандра воєводи, два села на Вілії, на імя Ходорчинці і Гвоздовци, слугам нашим Данчулу Бучацьки і племенніку його Ісайке і тютці їх Васютки за 150 злат татарських» (тут записано в сучасній українській транскрипції).

Тобто, у цій грамоті Штефан чєл Маре затверджує продаж і передачу сіл Гвіздівці і Ходороуци переселенцям з Поділля – Данчулу Бучацьки (Бучацькому), його двоюрідному брату Ісайко і його тітці Васутці, які купили ці села у дочки Івашко Владичка – Славни, за 150 татарських золотих.

При чому, особливу увагу слід звернути на те, що у цій грамоті чітко зазначена назва села на той час – «Гвоздовци» [11]. Без сумніву, так само було і у грамоті Олександра Доброго. Ця грамота і ставить крапку щодо фактичної початкової назви села.

На самому початку, ми згадували про те, що Гвіздівці якимось чином опинилися приписаними до річки Вілія , яку в селі ніхто не знає. Але, як бачите, це явно пішло саме з грамоти Стефана Великого (а може – й попередньої грамоти Олександра Доброго, у якій також записана Вілія – як річка на якій знаходяться обидва села. Але через Гвіздівці і Ходороуци одночасно тече лише одна річка – Раковєц (Раковець), яка точніше – поряд з Гвіздівцями починається.

З цього всього виходять декілька варіантів здогадок. Або у грамотах теж була помилка щодо назви річки, або Раковець у ті часи, як і річка на Кельменеччині теж називався Вілією. Крім того, з змісту грамоти не виключено, що в часи Олександра Доброго і Стефана Великого Гвіздівці повністю або частково знаходилися ближче до витоку Раковця, тобто – там, де на цей час урочища Зруб і Березина. Це не дивно, якщо зважити на те, що Березина – досить молодий ліс. З врахуванням археологічних знахідок залишків поселень різних часів в районі Студеної криниці, з досить великою ймовірністю також можна вважати, що село приблизно займало територію сучасної Березини і далі тягнулося трохи далі до Гнилої річки та за Студену Криницю. Але, це все ж таки – це поки що лише здогадки, хоча й досить обгрунтовані.

Довідка для відома. У тому ж самому 1432 році на теренах колишньої Русі відбулися такі події: місто Новгород перейшло під покровительство Свидригайла, великого князя Литовського; розпочалася феодальна війна у Московському князівстві (1432 — 1453 р.р.); Василій вигнав з м. Дмитрова намісників Георгія (Юрія) Дмитровича, князя звенігородсько-галицького и взяв місто собі. Це озлобило Георгія; до того ж додалася образа, що була завдана на весільному бенкеті великого князя Софією Вітовтівною Василію Косому — синові Георгія. Галицькі війська рушили до Переяславля. Не готовий до відсічи великий князь на берегах Клязьми програв битву и втік у Кострому.

При Олександрі Доброму у країні встановилася політична й економічна стабільність. Він провів кордон між Валахією й Молдавією, організував адміністративну структуру, аналогічну волошській, взяв під свій контроль торгівлю, скориставшись стратегічним положенням князівства. Союзи, укладені Олександром з волошським і польським правителями, допомогли в протистоянні з Угорщиною. В 1430 році відбулося зближення з Угорщиною, і, як наслідок, погіршення відносин з Польщею. Олександр помер в 1442 році, і в Молдавському князівстві почалися чвари за престол. У країні змінилися низка Господарів, деякі з яких протрималися менше року й приходили до влади по кілька разів[13].

Господарство в селі за часів молдовського Молдовського князівства носило землеробсько-скотарський характер. Провідну роль грало скотарство. Це було пов’язано з тим, що для релі потрібно було розчищати ділянку від лісу. Розчищена ділянка використовувалася під випас худоби та під сінокоси, та найрідше під релю. Згодом для відновлення грунтів ділянку знову залишали заростати лісом. У землеробстві використовували застосовувалася підсіка, яку робили залізними сокирами. Оранка здійснювалася ралом і плугом.

Для цілини і залежів застосовувався плуг, який перевертав пласт, оскільки мав відвальну дошку і залізне чересло. Грунт оброблявся дерев’яними Заступами (роскалями) з залізними наконечниками і залізними сапами. Зернові культури убиралися серпами. В цілому, майже така «техніка», використовувалася в особистих селянських господарствах Гвіздівців до 70-х років ХХ-го сторіччя, а де що і до цього часу…

домашнє приладдя (з експонатів шкільного музею)

Селяни вирощували просо, полбу, карликову і м’яку пшеницю, жито, овес, ячмінь, а також бобові: горох, чечевицю, чину. Культивувалися сорго, коноплі, льон. Одним з найбільш розвинутих сільгосппромислом в Гвіздівцях і навколишніх поселеннях було лісове бджільництво. Додаткове значення мало полювання. М’ясо йшло на їжу, шкіри збувалися на торгах в Молдові і за її межами – в Польщі, Трансільванії[14].

Молдовська монета. Знайдено в Гвіздівцях в районі Студеної криниці

Мешканці міст в ті часи особисто не підкорялися ні кому, крім Господаря (володар Молдовського князівства), але ближче Хотина в районі Гвіздівців таких міст не було. Серед сільських молдован, в тому числі у сусідніх селах з молдавським населенням також не було кріпосних. Виключення становили ті, хто був за походженням руськими.

Кріпосні були повинні з усім старанням працювати на своїх господарів — бояр. Кожен боярин сам вирішував, скільки днів на тиждень кріпосний має працювати на нього. Але боярин не мав права насильно забирати у кріпосних худобу і гроші. Якщо він відібрав гроші у кріпосного, той мав право подати на свого власника в суд і суд зобов’язував вимагателя повернути гроші. Зрозуміло, що далеко не всі кріпосні користувалися таким правом, адже боялися своїх бояр. Кріпосники мали право накладати на кріпосних тілесні покарання, але не мали права убивати їх. Право «життя і смерті» у князівстві мав виключно Господар Молдови. За позбавлення кріпосного життя, боярина заставляли дати волю дружині і дітям убитого, а самого душогуба засуджували на смерть. Боярам було дозволено продавати кріпосних, але не можна було продавати за межі того села, в якому він народився. Кріпосні платили боярам податі у сумі, яку визначає сам боярин. Він також самостійно визначав час уплати і спосіб стягнення податей. Селяни князівства були дуже бідними і лише досить хороші врожаї спасали їх від повної злиденності. Але це було пов’язано не лише з діями бояр. Те саме було і серед вільних, адже селяни не дуже старалися наживати добра. В натурі селян було забезпечення достатності для виживання до нового врожаю і не більше. Вони не намагалися примножувати достаток родини. І коли ставався неврожай або відбувалося вороже нашестя, яке не давало змоги убрати врожай, починався голод[15]. Хоча напевне саме постійні набіги татар і часті війни були причиною такого відношення до збагачення: в тому просто не було сенсу – все одне відберуть та і самих можуть угнати в полон.

Монета середніх віків, знайдена у сусідніх Романківцях

Мешканці села, як і немолдавське населення інших сусідніх сіл вважали і називали себе руснаками та руськими[16]. Молдовани називали їх «рутенами»[17] («рутєні», «рутєнь»). До речі, слов’янська мова була переважною у Бессарабії, а при Господарі Олександрі Доброму (1401-1433 р.) стала в Молдавії мовою державною і церковною. Лише згодом — вже при греках фанаріотах (про них пізніше) виникли гоніння, як на молдавську, так і на слов’янську мову, розмовляння слов’янською мовою навіть стало злочином[18].

При Олександрі Доброму у країні встановилася політична й економічна стабільність. Він провів кордон між Валахією й Молдавією, організував адміністративну структуру, аналогічну волошській, взяв під свій контроль торгівлю, скориставшись стратегічним положенням князівства. Союзи, укладені Олександром з волошським і польським правителями, допомогли в протистоянні з Угорщиною. В 1430 році відбулося зближення з Угорщиною, і, як наслідок, погіршення відносин з Польщею. Олександр помер в 1442 році, і в Молдавському князівстві почалися чвари за престол. У країні змінилися низка Господарів, деякі з яких протрималися менше року й приходили до влади по кілька разів[19].

У 1457-1504 роках Господарем Молдови був Штефан ІІІ чел Маре (Великий). Влітку 1475 року він приніс васальну присягу угорському королю. Відповідно і Гвіздівці опинилися під владою Угорщини. Влітку 1476 р. турецька армія за підтримки кримських татар пройшли через всю Молдову до Хотина, але молдовське військо застосувало тактику постійного відступу і спустошення населених пунктів, внаслідок чого турки пішли за Дунай через голод у армії. Але війни з османами продовжувалися. Молдова фактично постійно була змушена утримувати турецькі війська від походів на Європу і була виснажена. У 1489 р. Молдова уклала мир з турками, а згодом (приблизно в 1500 р.) і з Московським царством. На це образилися поляки і в 1497 р. у Північну Бессарабію увійшла польська армія. Але Московське царство не допустило приходу на допомогу полякам литовського війська і послаблена польська армія була розбита молдовським військом. В цілому, Штефан чел Маре, за роки свого правління не лише зберіг князівство, а і розповсюдив свою владу також і на частину території Подолії – за Дністер. При цьому, напевне, що його війська неодноразово проходили через Гвіздівці.

30 вересня 1503 року Штефан чел Маре своєю грамотою передав села Гвіздівці (у грамоті зазначено – «Гвоздовци», як і у грамоті Олександра Доброго) і Ходороуци («Ходоръчинци» у грамоті) переселенцям з Поділля[20] – Данчулу Бучацькому, його  двоюрідному брату Ісайко і його тітці Васуткі, які купили ці села у дочки Івашко Владичка – Славни, за 150 татарських злотих.

Відзначимо, що вказані власники мали привілеї при покупці вказаних сіл, тому що були в родинних стосунках (племінники) з молдавським господарем Олександром I Добрим  (Александру чел Бун)[21].

Не дивлячись на намагання зберегти незалежність, все ж такі Молдовське князівство спочатку було змушене платити туркам данину, потім у 1512 р. при Господарі Романі ІІ-му визнало васальну залежність від османів. До 1538 року завершився процес встановлення повного турецького володарювання на території, що належала Молдовській державі[22]. З того часу Гвіздівці на три сторіччя опинилася під владою Туреччини.

Оттоманська Порта не ліквідувала державність і місцеве самоврядування Молдови повністю, а лише суттєво їх обмежила. Господарів султан спочатку затверджував, потім став призначати. При цьому, турецькі феодали не мали права придбавати земельні володіння на території князівства. Така форма взаємовідносин між окупантами і окупованими була пов’язана з тим, що князівство перебувало на самій окраїні турецької імперії, та й ще на кордоні з досить могутніми сусідами. Султани досить розумно старалися не ускладнювати ситуацію на таких підкорених територіях. До того ж, така форма управління позбавляла султанську казну від надмірних навантажень по утриманню управлінського апарату: молдовські Господарі і бояри, піддавшись османам, самі робили для них всю «чорну» роботу по утриманню краю у покорі, по стягненню податків, тощо.

Починаючи з 1456 р. Молдова почала платити турецькому уряду харач (данину). Розмір харача постійно зростав: від 2 тис. золотих у 1456 р. – до 12 тис. золотих при Господарі Петрі Рареші у 1541 р. Максимальний розмір становив 60 тис. золотих в останнє десятиріччя ХVI-го сторіччя. По цінам того часу – це десь 10-12 тис. биків. Правда, згодом Порта перейшла на отримання харача у іншій, більш твердій валюті – у талерах, але періодично турецький уряд вигадував нові податки і побори. Наприклад, кожна зміна Господаря обходилася і самому претенденту на престол і народу дуже дорого. До того ж, князівство мало постачати до імперії сільгосппродукцію по занижених цінах. Природно, що все це падало на плечі народу, хоча одночасно призводило і до збідніння феодалів-землеволодільців[23].

Крім харача мешканці краю, і в тому числі – Гвіздівців, були змушені віддавати кожного п’ятого п’ятирічного хлопчика в яничари. Турецькі емісари регулярно відбирали в селі п’яту частини сільських хлопчаків такого віку, при чому забирали самих здорових. Зрозуміло, що більше селяни цих своїх дітей не бачили.

Северин Наливайко

В 1577 році запорізький козак Іван Підкова зібрав козацько-молдавське військо й здійснив похід на Молдавське князівство. Іванові Підкові вдалося навіть зайняти молдавський престол, але протримався він недовго — поляки заманили його у Варшаву, піймали й стратили в 1578 році[24].

У 1594 році Бессарабія піддалася нападу козаків Северина Наливайка. На чолі 2500 нереєстрових козаків Наливайко розбив кримських татар, що йшли на Угорщину, і захопив зброю та кілька тисяч коней. Повернувшись на Брацлавщину, звернувся до запорожців і закликав почати спільну боротьбу проти турецько-татарських загарбників та проти польських і українських магнатів і шляхти. Але, до того, як він очолив повстання проти поляків, Наливайко з Григорієм Лободою, спільно з запорізькими козаками у вересні того ж року дійшли до Ясс і під Сучавою розбили війська молдовського господаря Арона-Води. При цьому військові переміщення, а може бути і деякі бойові дії козаків та армії Арона-Води зачіпали територію Сокирянщини. Як і завжди мирне населення страждало від військових дій, тим більше, що козацькі походи в Бессарабію протягом 1594 і 1595 років, в значній мірі носили грабіжницький характер. Щоправда, від грабунку козаків найбільше постраждала південна частина Бессарабії.

Наступна інформація щодо власників Гвіздівців зустрічається в грамотах 1611 року. Саме тоді господар Молдавського князівства Костянтин Мовіле (Могила), що правив в 1607 – 1611 роках, доручив колишньому портарю[25] Ністору розслідувати конфлікт, який виник між жителями села Гвіздівці і землевласниками села Сербичани – колишнім паркалабом[26] Сімеоном Піліповським і особливо – з постельником[27] Вринчану. Останні звинувачували гвіздовецьких селян у порушенні межі – в тому, що ті незаконно на свою користь перемістили межові знаки їх володінь. Після того як Ністор розібрався у ситуації, господар наказав відновити межу, а у жителів села Гвіздівці в якості покарання за опір відібрати 50 биків[28].

Середньовічні монети, знайдені у Гвіздівцях

Згідно сурету (молдавський переклад слов’янської грамоти), який датується 04 вересням 1611 року нам стає відомо, що саме згаданий Ністор і був власником Гвіздівців у ті часи[29].

У 1616 році територію захопили поляки, які виступили на підтримку синів молдовського господаря Ієремії Мовили (Могили). Поляки заволоділи фортецею Хотин і територією Хотинського повіту нишпорили їх загони. Все ж до 1617 року молдавські війська вибили поляків з Хотина, але невдовзі господар Граціані-Вода знову віддав фортецю полякам і вони сиділи в ній до 1620 року, коли турки вигнали відти польського гетьмана Жолкевського. Після цієї перемоги вся більш ніж 300-тисячна турецька армія, на чолі з самим султаном Османом перейшла Дунай і рухалася (в тому числі Сокирянщиною) до Подолії[30]. Та поляків спасло козацьке військо гетьмана Петра Сагайдачного, яке разом з польським військом досить сильно побили турків, а в генеральній битві під Хотином у 1621 році повністю розбили турецьку армію і примусили її тікати.

Щоправда, внаслідок мирного договору між турками і поляками Сокирянщина залишилася за Молдовським князівством, тобто, фактично під владою Туреччини.

В грамоті 1635 року власником Гвіздівців згадується урядник Петрашко[31]. Нажаль, окрім самого імені нам про цього власника нічого не відомо.

Молдовське князівство мало нести перед турками і військові повинності: у разі необхідності надавати у розпорядження султанської армії військо до 10 тис. чоловік для участі у загарбницьких походах і каральних експедиціях. Зокрема, у 1556 р. Господар Олександр Лепушняну і у 1657 р. Господар Григорій Гіка з своїм військом брали участь у походах на Трансільванію. Молдовські війська брали участь у поході на Чигирин, а в 1683 р. – в осаді Відня та в інших кампаніях. Військова повинність також полягала в постачанні будівельних матеріалів, транспорту і робітників для будівництва і ремонту військових укріплень та доріг. Значним тягарем також були постої турецьких і татарських військ, які призводили до розорення[32]. Все це, в тій чи іншій мірі, перепадало і долю гвіздівчан.

Перша з відомих мап нашого краю була складена французським картографом Г. Лавассером у 1639 році. Гвіздівці на карті не вказані, але це напевне тому, що вони на той час були дуже маленьким поселенням.

З того часу, край дуже часто перетворювався у район бойових дій. Тривали періодичні війни між турками, Моськовським царством, поляками. Час від часу то на один бік, то на інший приставали українські козаки і молдовські Господарі з своїми військами. Зокрема у вересні-жовтні 1621 року через нашу місцевість періодично проходили козаки гетьмана Петра Сагайдачного та яничари султана Сулеймана. Чи були козаки безпосередньо у селі – достеменно не відомо, але турки точно проходили. Місцевість часто попадала під спустошливі набіги татар[33].

Й. Брандт. «Возвращение козаков»

З 1690-91 р. османський уряд почав стягувати подушну подать із християн (з кожного чоловіка починаючи з 15-ти років), розділяючи платників на три категорії, згідно з їхнім майновим станом — вища (найбільш заможна), середня й нижча (найбідніша). У Стамбулі попередньо виготовлялися квитанції для збору податі, які продавалися відкупникам подушної податі. Останні пред’являли християнам, відповідно до їхнього матеріального стану квитанції й вимагали з них суму грошей, зазначену у квитанції. Звичайно, все це проводилося на практиці далеко не ідилічним образом і ніколи не обходилося без вимагань і насильства.

Після придушення в 1704 році поляками козацького повстання Палія на правобрежжі Дніпра, козаки полками йшли в Бессарабію, а за ними ішло й осіле населення сіл, містечок і міст зі своїм майном. Всі вони осідали в різних місцевостях Бессарабії і Валахії[34]. Чимала їх частина осіла в північних районах краю, можливо, що хтось і в Гвіздівцях.

27 червня (8 липня) 1709 року, як відомо, відбулася Полтавська битва між військами Петра І-го, з одного боку, та військами шведського короля Карла XII-го і гетьмана Мазепи, з іншого боку. Здавалася б битва була далеко від нашого краю, але, як це не дивно, вона вкрай істотно і трагічно  вплинула на його долю і на долю нашого села, в тому числі.

Шведський король Карл і гетьман Мазепа

Карл XII з Мазепою втекли в Бессарабію, що перебувала під владою Туреччини. 29 липня 1709 р. російський посол П.А. Толстой пред’явив турецькому султанові ультиматум про видачу Карла XII і Мазепи. Між Туреччиною й Росією наростала напруженість, але турки відмовилися видавати шведського короля й українського гетьмана. Втім, сам Мазепа помер у турецькій фортеці Бендери 22 вересня 1709 р. Його наступником став Пилип Орлик[35].

Залишки шведських військ і мазепівських козаків були розселені на постій по Бессарабії, у тому числі й на території Хотинської округи. І як писав в одному зі своїх указів сам султан, під час зимівлі на території Хотинської райї вчиняли злодіяння й насильства[36].

Дмітрій Кантемір

У травні 1710 р. гетьман Пилип Орлик уклав військовий союз із кримським ханом Девлет-Гиреєм II, а 20(09) листопада 1710 р. Османська імперія, яку підбурювали Карл XII і Девлет-Гирей II, оголосила війну Росії. 26 травня 1711 р. почався Прутський похід російської армії. Війська генерал-фельдмаршала графа Б.П. Шереметьєва дійшли до села Рашків на Дністрі (нині Хотинський район Чернівецької області) і 5 червня 1711 р. підійшли до ріки Прут. 12 червня 1711 р. до Шереметьєва приєднався Петро І із гвардійськими полками. Ці війська пішли униз за течією Пруту, але надалі основні сили росіян і молдавського Господаря Дмитра Кантемира, який примкнув до них, були зосереджені в районі міста Сороки. При цьому, все середнє Подністров’я й прилеглі до нього райони Північної Бессарабії (у тому числі Гвіздівці) опинилися під контролем російської армії. Населення краю, особливо Північної Бессарабії, з ентузіазмом зустріло петровських воїнів, велика кількість чоловіків добровільно вступали в союзне росіянам військо Дмитра Кантемира.

Але цей похід у цілому був невдалим для російської армії. Внаслідок недостатньої підготовки походу, відірваності обозів і інших факторів, військо страждало від недоліку продовольства й хвороб у вже розореному шведами, козаками й татарами краї. Змучена великими й швидкими переходами, частими бойовими сутичками, армія насамкінець була оточена турецькими військами. Втім, турки теж не мали сил і бажання вступати в рішучу битву. До того ж вони теж у певній мері мали такі ж проблеми, що й російська армія. Росія й Туреччина 12 (23) липня 1711 р. уклали  Прутський мирний договір. Російська армія пішла з Бессарабії. При цьому тисячі молдавських і українських селян Північної Бессарабії залишили свої села і пішли на північ разом з російськими військами[37].

Багато сіл залишилися повністю без мешканців. Серед них були і Гвіздівці, і сусідні Клокушна та Сербичани[38]. Звичайно, у селах залишалися окремі жителі, в основному старі, які просто не хотіли йти, воліючи вмерти на рідній землі. Так і відбувалося. Паралельно з російською армією постійно йшла татарські кіннота й загони козаків-мазепівців, які увесь час намагалася атакувати росіян. Слід зазначити, що турецька армія, незважаючи на відоме східне підступництво, строго дотримувалася умов мирного договору й навіть охороняла російську армію від своїх же союзників. Проте, охороною населення турки не переймалися й розлючені татари знищували всіх жителів, які залишилися в селах, не дивлячись на їх вік.

Таким чином, колишнє населення нашого села Гвіздівці в повному складі пішло із села з російською армією. Село повністю спустіло і фактично припинило своє існування.

Де згодом осіли гвіздовчани і чи повернулася через якійсь час їх частина на рідну землю — не відомо. Хоча, швидше за все, деяке число селян повернулося, але цілком вірогідно, що на території сіло в тім або іншому ступені оселилися зовсім інші селяни.

В Оріентальному відділі Народної бібліотеки імені Кирила і Мефодія в Софії зберігся уривок реєстру (дефтера), який містить цікаві відомості про розвиток поземельних відносин в Хотинській окрузі (нахіє або райї)[39]. Після відходу російської армії й військ молдавського Господаря землі Хотинської райї пустували. Державні доходи Османської імперії, що збираються із цієї території, різко скоротилися. Дана ситуація змусила османську владу застосувати особливу політику відносно цієї прикордонної області. Метою такої політики було залучити назад селян, що втекли,  відродити й заселити пусті села, щоб землі почали знову оброблятися, а податки знову надходили в скарбницю.

Землі Хотинської округи до війни 1710 — 1711 р. входили до складу «Богдана», тобто Молдавського князівства. Але після зради Дмитра Кантемира турецький султан передав монопольне право на престол у Молдовському князівстві, так званим, фанаріотам – багатим грецьким купцям з Фанару (пригород Стамбулу). Державним органом управління князівства став диван – державна рада, у якій провідну роль грали бояри-фанаріоти. За ними наглядав представник султана – ефенді при дивані.

яничари

Та Гвіздівці були під управлінням фанаріотів не довго. У 1715 р. турки вивели Хотинський цинут зі складу князівства і перетворили його у Хотинську райю – адміністративно-територіальну одиницю на кшталт повіту, під управлінням турецького паши[40]. Таким чином, Гвіздівці з 1715 р. стали частиною Туреччини. Через турецьку назву, навіть після звільнення від турецького панування, населення цієї території ще тривалий час називали райками або райлянами[41].

Тепер, за султанським указом ці землі були виділені зі складу молдавських володінь і закріплені за Хотинської фортецею. Цими землями тепер безпосередньо розпоряджався призначений стамбульським урядом начальник Хотинської фортеці й хотинського гарнізону[42].

Незабаром після війни стамбульський уряд надіслав до Хотинської округи своїх чиновників, щоб зробити повний перепис сіл, з’ясувати чисельність населення, що залишилося, а також доходи, належні із цих сіл, — коротше кажучи, навести порядки в підірваній за час війни адміністративно-фіскальної організації даних земель. Хотинським правителям було запропоновано наполегливо збирати селян, що бігли, змушуючи їх селитися у своїх колишніх селищах.

турецькі казначеї — збирачі податків

Спеціальним декретом османський уряд заново затвердив податі, які повинні були платити селяни Хотинської округи, тобто регламентувало обсяг феодальної ренти, що відбирається в селян. У цьому декреті вказувалися розміри подушної податі, десятини, податку з окоту й інших повинностей, щорічно виплачуваних селянами. Селянам цього району надавалися деякі пільги: подушна подать стягувалася з усіх у розмірах, передбачених для людей найбіднішої категорії; десятина повинна була бути дійсно десятиною, тобто становити одну десяту частину врожаю, у той час як у деяких районах брали одну восьму й навіть більше.

Безпосередньо, за найвищим указом, з райятів (жителів райї), які фактично проживали на території, з кожного, кому більше дванадцяти років, належало, починаючи з першого мухар-рема 1128-го (1716) року стягувати по одному золотому з тугрою (тугралі алтун), беручи його в чотири платежі й збираючи, таким чином, їхню подушну подать за ставками нижчого (найбіднішого) розряду. Із зернових і інших продуктів землеробства належало стягувати одну десяту. З кожного вулика належало платити по чотири акче (дрібна монета, що чеканилася в Османській державі із середини XIV в.) замість десятини. З тих, хто протягом місяця березня стане придатним для обкладання подушною податтю, брати по половині гуруша в якості іспендж. Іспендж – це податок з немусульманського населення, що стягувався з кожного працездатного чоловіка, незважаючи на його родинний стан (в XV — XVI століттях він становив 25 акче із платника, на початку XVIII століття із самих юних платників стягувався в розмірі полгуруша, тобто 60 акче).

З кожної голови овець, кози і ягнят — по одній пара (теж якась міра, навряд чи малась на увазі «пара» — дві), а з кожної свині — по чотири пара. З кожних десяти копиць сіна стягувати по одній копиці, як це було й колись[43].

турецькі чиновники

Але, як писав султан у своєму указі, якщо райяти (жителі райї), «…що розбіглися через вторгнення московітів або через злодіяння й насильства шведів, що зимували колись у цих місцях, і київського воєводи, повернуться у свої села, стануть жити там, побудують собі заново будинки, почнуть орати землю й зберуть річний урожай, то з них не вимагати подушної податі, десятини й інших райятських податків, тому що в силу встановленого порядку вони на рік звільнені від податків, щоб дати їм зміцніться. Волею божої, із другого року, яким є 1129 (1129 рік хиджри відповідає 16 грудня 1716 — 4 грудня 1717 р. – прим. адм.), з них теж будуть стягуватися, як передбачено, що підлягають оплаті подушна подать, десятина та інші податки з райятів. З райятів, які повернулися потім і знову оселилися у вищезгаданих селах, теж не вимагати нічого, поки не зберуть річного врожаю із землі. Згідно із установленим порядком податі з них будуть стягуватися лише із другого року…»[44].

Тобто, пільгові умови надавалися всім селянам, які поверталися на свої місця. Кожному селянинові, який знову оселився в цих селах, надавалася земля, і протягом одного сільськогосподарського року з нього не можна було брати ніяких податей — ні десятини із урожаю, ні подушної податі.

У той самий час хотинським адміністраторам було запропоновано суворо стежити, щоб кожний селянин, який повернувся, звільнявся від сплати податей тільки на рік, щоб нікому не дозволялось ухилятися від сплати податків під тим приводом, що ще не пройшов рік з моменту повернення й, отже, не наступив час вимагати з його податі.

Після перепису села Хотинської округи були віддані під нагляд різних осіб або військових частин. Формально їм доручалося спостерігати за швидким заселенням цих сіл, за регулярною обробкою земель. Така політика не була новою в османській поземельній і адміністративній практиці. І в попередній період розвитку поземельних відносин в Османській імперії ніколи не відчувався недолік у селах, що збезлюділи, і землях, що пустують, особливо в прикордонних районах. Такі землі, звичайно ні за ким не закріплені, віддавалися «кому-небудь із гідних прикордонних жителів у якості тімару для відродження й заселення їх», а власникам «виправлялася берат», тобто жалувана грамота на умовах ленної служби[45].

Особи, яким були роздані хотинські селища, були вихідцями з яничарського корпусу, командирами перебуваючих у Хотині капі-кулу, тобто місцевих військових гарнізонів. До цих сіл прикладали руку, або безпосередньо, або через своїх представників, мухафиз (комендант) Хотинської фортеці, ага яничарів і інші. Але села надавалися їм не як умовні феодальні володіння — тімари або зєамети, і їхні власники не ставали ленниками — тімаріотами або позиками. Вони володіли селами не в обсязі прав силахійського берата, а користувалися набагато більш широкими повноваженнями.

Незабаром після перепису й розподілу сіл особи, яким вони були віддані, зажадали з головного казначейства офіційні документи, що гарантували їм право безперешкодно володіти селами й збирати податі із селян. Цим власникам видавалися вже не берати, а мюльк-наме (жалувані грамоти на умовах необмеженої власності).

Іншими словами, султанський уряд наділяв їх більш широкими правами, надаючи можливість розпоряджатися землями за своїм розсудом — передавати частину «своїх» земель кому побажають, поселяти на цих землях кого завгодно й т.п. Стамбульський уряд, передаючи землі й села цим людям, тим самим формально відшкодовував частково або повністю платню, що вони отримували до того часу зі скарбниці. Очевидно, це було більше вигідним для власників селищ, тому що замість нерегулярно одержуваної зі скарбниці платні їм надавалася можливість забезпечити себе надійними доходами, оббираючи селян. Видко саме тому спалахнуло невдоволення серед яничарських начальників в інших прикордонних фортецях, оскільки вони отримували лише платню зі скарбниці й заздрили хотинським начальникам. Щоб запобігти «порушенням в прикордонних областях і падінню духу у воєначальників», султанський уряд вирішив анулювати видані мюльк-наме[46].

У зв’язку із цим було наказано зробити новий перепис у Хотинській окрузі, що проходив, вочевидь, в 1718 — 1719 р. Немає докладних вказівок і про те, який режим був установлений відносно цих сіл після другого перепису — чи стали вони знову тімарами чи залишилися прикріпленими до хотинського казначейства, що почало збирати належні податі із селян і витрачати їх на оплату платні солдатам і начальникам хотинського гарнізону. Однак не підлягає ніякому сумніву, що селяни продовжували платити всі податки, які були зафіксовані декретом 1716 р.

До цьому всього залишається додати тільки те, що, що запустіле в той час село Гвіздівці (у турецькому варіанті – «Вєздовічє», напевне, що від молдовського «Ваздауць») було довірено Ахмедові-бєше з 61-го бьолюку яничарських військ[47] (яничари — регулярна турецька піхота XIV-XIX століть, які разом із сіпахами й кіннотою — акінджі становили основу війська в Османській імперії, складалися з рабів і ув’язнених; крім військових функцій, виконували також поліцейські й каральні функції в державі. Бьолюк — частина яничарського корпусу, що відносилася до особистої гвардії султана).

Надалі Хотинська округа знову увійшла до складу молдавського воєводства. Збір мит, а може бути і інших податків, перейшов до молдавського господарського казначейства[48].

У 1716-1718 роках пройшла турецько-австрийська війна, яка теж суттєво вплинула на долю населення краю, адже бої йшли в районі Хотина та навіть нижче по Дністру.

Нова російсько-турецька війна розпочалася у 1735 році і тривала до 1739 року. На боці Росії виступала Австрія. 17 (28) серпня 1739 р. біля села Ставчани в 12 км. на південний захід від Хотина сталася велика битва російської армії під командуванням фельдмаршала Б. X. Мініха (біля 48 тис. чол., 250 гармат) з турецькою армією сераскера Велі-паши (80—90 тис. чол.). Російські війська захопили турецький табір і змусили османів тікати. При цьому будо захоплено 50 гармат і велику кількість інших трофеїв. Турки втратили до 1000 чол. вбитими. Наслідком цієї перемоги стала капітуляція 19 (30) серпня фортеці Хотин і заволодіння у вересні того ж року російськими військами більшої частини Молдови. На прохання молдавської делегації князівство було прийнято в російське підданство.

Але, Австрія понесла низку поразок від турецьких військ, раптово уклала з Туреччиною сепаратний мирний договір та вийшла з війни. Росія була змушена припинити бойові дії і піти на укладання 18 (29) вересня Болградського мирного договору, який звів нанівець майже всі успіхи російської армії і залишити територію Бессарабії. Не мала кількість мешканців краю пішла з Молдови разом з російським військом, уникаючи помсти турків. Коли турки повернулися, то піддали села і міста нещадному пограбуванню[49].

В 1741 р., відповідно до Уложєнія Костянтина Маврокордата, було уніфіковано цинутське керування. На чолі цинутів стояли 2 цинутських ісправника, що призначалися Господарем на 1 рік. Вони здійснювали адміністративне керування, виконували судові й фіскальні функції. К.Маврокордат розділив цинути на більш дрібні адміністративні одиниці — околи. В XVIII ст. багато міст стали приватною власністю бояр або монастирів. Це призвело до обмеження міської автономії ісправниками й власниками міст. У приватних містах власники призначали капітана, що мав судові й поліцейські повноваження[50].

25 вересня 1768 року Туреччина, яку підштовхували Франція і Австрія, в котрий раз оголосила війну Росії. Спочатку війна йшла мляво. У березні 1769 р. Перша російська армія під командуванням А.М.Голіцина рушила в Молдавію, яка пообіцяла прийняти російське підданство. Територію навколо Гвіздівців від турків звільняла у 1769-му році російська армія під командуванням генерал-фельдмаршала князя А.А.Прозоровського. Безпосередньо в селі та поряд з ним боїв не було. Військові зіткнення відбувалися на території сучасного Кельменецького району. Достеменно відомо, що 16 квітня 1769 року значна частина армії разом з князем зупинялася на постій в с. Романківці. 17 квітня армія перейшла в табір під с. Новоселиця, а ввечері перейшла під село Нелипівці.

Є детальний опис одного з бойових епізодів. О 6-й год. ранку 18 квітня князь отримав рапорт від підполковника Жандра, що неприятель на 30-ти конях наближається до форпостів, а в полумилі ще видко деяку кількість. Підполковник Жандра свої полки донських козаків поставив під горою і оманливо відступаючи фланкерами, заманив супротивника, якого згодом відрізала сотня козаків. Але їм заважало болото, через яке перебралося лише декілька козаків. Але ці декілька сміливців напали на турків, відразу вбили трьох, решта османів почали тікати. Прапорщик Ставицький гнав їх до основних турецьких сил, вбив ще п’ять турецьких вояків. Турки ретирувалися до Хотина. С російського боку було поранено 2 козаків і 1 кінь.

Того ж дня армія розташувалася правим флангом до с. Вартиківці. Саме там відбулася одна з битв з турецьким військом під командуванням Алі-Паши. По флангах розташувалися козаки підполковника Жандри і отамана Поздєєва. По центру розташувалися гусари. Війська ще витягувалися по фронту, коли був помічений неприятель: турки — до десяти тисяч вояків йшли по хотинскій дорозі до Дністра без будь якого строю. Турки атакували першими в бік гусар, прямо так — купами. Козаки отамана Поздєєва мали їх атакувати, але вони зупинилися і почали відступати, не зважаючи на присутність князя. Але як раз підійшли п’ять ескадронів Угорських і Ахтирських гусар, та князь атакував ними ворога. В той самий час, в іншу наступаючу кучу турків на лівому фланзі з єдинорогів вистрілили гранатами і турки трохи розсіялися. Отаман Поздєєв атакував неприятеля. Гусари бригадира Текелія за підтримки полковника Чорби з трема харківськими ескадронами та з трема Ахтирскими ескадронами розігнали обидві купи турків і ті почали втікати по дорозі до Хотина побігли. Козаки з 11-тью ескадронами гусар кололи, рубали і гнали їх з півтори милі аж за село Мошанець. Острогожський полк і Чорний ескадрон під командою полковника Сатіна прикривав атаку з правого боку. На лівому фланзі прикриття здійснювали бригадир Текелі з Сербським полком. За ними йшли декілька гармат з єгерями. У неприятеля було відбито чотири прапори, два бубни (цей значний символ турецької армії), вбито більш як 300 вояків, відбито 200 коней.

Російські війська понесли значно менші втрати. Були вбиті: 3 гусар, полковник козачий Пушкарьов, 1 осавул, 13 козаків, 4 коней. Поранені: 1 вахмістр, 1 капрал, 1 трубач, 7 гусар, полковник козачий Федотов, який на другій день від рани помер, 4 осавулів, 5 хорунжих, 1 сотник, 1 п’ятидесятник, 19 козаків[51].

У активну фазу війна перейшла лише у вересні 1769 року, коли російські війська під командуванням П.А. Румянцева захопили Хотин, а згодом і Яси. Але війна завершилася лише у 1774 р.

Наприкінці травня 1770 р. турецька армія під командуванням великого візира Халіль-Орі початку черговий наступ в Молдавії. Вона переправилася через Дунай, зайняла Ізмаїл, 3(14) червня форсувала Прут у Фальчі, але Перша армія завдала поразки турецько-татарським загонам хана Каплан-Гірея 17(28) червня у Рябої Могили та 7(18) липня на річці Ларга. 21 липня (1 серпня), незважаючи на майже десятикратну перевагу супротивника, російська армія наголову розгромила головні сили Халіль-Орі під Кагулом та згодом — під кінець року був установлений повний контроль Росії над Дунайськими князівствами.

Військові дії між турецькою і російською арміями тривали і надалі у 1771 — 1773 роках, але вони відбувалися виключно у південній Бесарабії і в південній частині території сучасної Румунії.

За даними на 1771 – 1774 рр. село Гвіздівці належало бану[52] — полковнику Георгію Карпу (? – 1802 роки життя). Йому ж належали Білоусівка і Коболчин. Георгій Карп був одружений з Сафтою Наку, від якої народилися дев’ятеро дітей: Тоадер, Костянтин, Іоанн, Марія, Костин, Анастасія, Петракі, Олександр і Катрина (? – 1782 рр.). На Сокирянщині, якщо казати умовно, «залишилася» дочка Марія. Вона вийшла заміж за відомого в свої часи бессарабського діяча – Сандула Феодосіу, який у нашому краї володів селом Сербичани.

Село тривалий час майже не зростало[53]. Згідно з матеріалами переписів населення Молдавського князівства 1772-1773 і 1774 років, проведеного під контролем російських військових влад, станом на 25 грудня 1772 року, в селі нараховувалося нібито 54 двори, основним житлом в яких, як то зазначено у документах перепису, були «землянки» (хоча, не виключено, що то був російський переклад слова «мазанки», або аналогічної молдавської назви?) з проживаючими в них людьми, тобто порожніх житл не було. В селі проживали лише вільні селяни і духовенство: 1 особа духовного звання, 62 молдована і 1 жид[54] (у зведеннях перепису все населення ділилося на молдован, циган і жидів).  Рахувалися лише особи («души») чоловічої статі, тобто слід вважати, що загальна кількість населення села складала приблизно вдвічі більше, тобто близько 130 осіб[55].

У той самий час, за відомостями поіменного списку населення, в селі рахується лише 28 дворів. Та слід мати на увазі, що поіменний список складався для врахування платників податку, тому і кількість дворів може бути заниженою, або землянки, які знаходилися на одному подвір’ї в одному випадку записувалися окремими дворами, а в іншому – різними.  Можливо це тому, що платниками податків рахувалися голови родин.

Платниками податків у списку[56] записані (тут записи подаються в українській транскрипції): «Урсул Молдован, Іван — русул, Тоадер Пуюл, Іліє Мутіле, Петре Плингеу, Петраш Бієскул, Ніколає Ковіце, Василє — син Ковіце, Тімко Фьодор, Василє — кожокар[57], Тоадер Циганчук, Остап — син Крушнірул, Іван Баранчук, Іван Ткач, Іван Хуцул, Штефан Циганчук, Фьодор Доханскіє, Філо Зеленко, Фьодор Олєйнік, Міхайло — векар[58], Войку Мазур, Ніколає – рус[59], Василє – рус, Іоніце — син Веданул, Ніка – ветемен[60], Хавріш – присекарюл попій[61], Міхелакє – ворнік. Духовенство – піп Василє».

Зазначені у списку професії окремих платників податків навмисне відображені без перекладу, адже згодом у багатьох ці назви професій перетворилися у прізвища. Але, незалежно від цього, як бачите, знайомих прізвищ – з тих, хто живе в селі в наш час майже не має. З можливих предків сучасних гвіздовчан можна зазначити Івана Хуцула (Гуцула) та Фьодора Олєйніка. З великою невпевненістю можна також вказати ще Івана Ткача. За національністю, наскільки можна зрозуміти з записів, приблизно половину населення становили молдовани, половину – українці і росіяни.

Після завершення війни Гвіздівці (як і вся Бессарабія) по Каюк-Кайнарджійському договору 10 липня 1774 року хоча і залишилися під владою Туреччини, але й далі перебували під захистом і контролем Російської імперії. Було обмежено розмір данини на користь Туреччини, турецьким сановникам заборонялося збирати з населення подарунки і побори на свою користь, учасникам війни на боці Росії оголошувалася амністія. Відповідно до умов договору і під тиском Росії 15 грудня 1774 р. султан видав хатті-шеріф (указ), яким, зокрема було ліквідовано Хотинську райю і повернуто під владу Господаря Молдови (хоча і під васальну). Населення цієї території було звільнено від стягнення несплачених за роки війни податків і від сплати податків ще на 2 роки. Всі бажаючі мали право протягом року виїхати в Росію[62]. Дехто з гвіздівчан цим правом теж скористався.

Турки після завершення війни постійно порушували умови мирного договору 1774 р. Вони самі не збирали нічого з населення, але обкладали поборами Господарів. Ті в свою чергу тягнули з народу. В останні роки XVIII-го сторіччя селянське подвір’я сплачувало в цілому державні повинності у розмірі 70-100 леїв на рік. Окрім подвірного податку – біра, податне населення сплачувало прямі податки з худоби, з вина, з нерухомого майна, податки на сіль, податок з обороту. Збирали податки бояри. 52,7% йшли Порті, 14,2% — Господарю, 27,9% — служилому боярству та 5,2 % — духовенству.

Панщину на цей період вже врегулювали 12-ма урочними днями на рік. Але, на прохання бояр, які просили збільшити її до 36 днів на рік, Господар Григорій Гіка у 1775 р. додав ще 2 дні панщини, тобто – всього 14 днів.

В подальшому воєнні дії між Росією і Туреччиною йшли у період з 1783 по 1791 роки. 13(24) серпня 1787 р. турецький султан Абдул-Хамид (1774-1789) в черговий раз оголосив Росії війну. Основні сили росіян були організовані у дві армії — Українську (П.А.Рум’янцев) і Єкатеринославську (Г.А.Потьомкін); допоміжна роль приділялася Кубанському корпусу, що діяв на Кавказі. Турецький флот напав на російську фортецю Кінбурн (неподалік від Очакова), але був майже повністю знищений адміралом Ф.В. Ушаковим (1788-1790). О.В.Суворов розгромив висаджений турками під Кінбурном десант, а згодом і сухопутні турецькі війська під Фокшанами (21.06.1789), Римником (11.09.1789) та під Ізмаїлом (11.12.1790). У січні 1788 р. на боці Росії у цю війну вступила Австрія: одна австрійська армія (принц Фрідріх-Іосія Кобург-Заалефельд) підійшла до Хотина (він був під володінням Молдовського Господаря), але потім наступ австрійців сповільнився. Величезна (300 тис.) турецька армія вступила в Молдавію й зайняла Яси. Українська армія з’єдналася з австрійцями під Хотином, однак через розбіжності союзникам не вдалося здійснити великих операцій.

Навесні 1789 турки витиснули австрійців у Трансільванію, але потім потерпіли кілька поразок від П.А.Румянцева. Після його відкликання Єкатеринославська і Українська армії були об’єднані в Південну під командуванням Г.А.Потьомкіна. Спроба турків розбити російські війська поодинці зазнала повної невдачі: корпус А.В.Суворова за підтримки австрійців розгромив 21 липня (1 серпня) корпус Осман-Орі під Фокшанами, а 11 (22) вересня армію великого візира Юсуф-Орі на річці Римник.

Та у 1790 р. Австрія знову (під тиском Англії і Пруссії) підписала з Туреччиною сепаратний мир. Та все ж, і надалі російські війська постійно громили турків та змусили султана Селіма III укласти 29 грудня 1791 р. (9 січня 1792 р.) Яський мир з Росією. Султан поступився Росії межиріччям Дністра й Південного Бугу, зобов’язався не зміщати без згоди російського уряду Господарів Молдавії й Валахії[63].

І хоча бойові дії цієї війна, скоріш за все, не проходили в районі Гвіздівців, але без сумніву торкнулася їх мешканців, як і будь яка війна у краю. Та після цієї війни Гвіздівці і вся Північна Бессарабія вже повністю і навіки вийшли з під контролю Туреччини. Край входив до Молдовського князівства, яке перебувало під реальним протекторатом Росії і формальним пртекторатом Туреччини. Але з того часу турецькі вояки жодного разу не ступали на ці землі. У краї настав довгоочікуваний спокій більш як на 100 років: аж до Першої світової війни припинилися будь які військові дії і ворожі набіги. Такого в історії краю не було ні коли за всі його історичні часи (слід зауважити, що поки що такого тривалого періоду спокою на нашій землі не було і після завершення Першої світової війни).

У 1795 році у Гвіздівцях (тоді їх називали Гвоздівцями) було побудовано нову церкву, яку освятили на честь Архангела Михаїла і називалася вона – Архангело-Михайлівська. Церква була простенька. Згодом, у 1812-му чи 1813-му роках, під час, так би мовити, інвентаризації бессарабських церков, її описали наступним чином — «деревянная, помазана глиною, во всем ветхая; покрыта соломою; одеждами и книгами недовольная»[64].

Черговий раз відносини між Росією і Туреччиною загострилися в період 1802-1806 років. 12(24) серпня 1806 року турецький султан Селим III, на порушення умов Яського мирного договору, без згоди Росії змістив Господарів Молдавії і Валахії Олександра Мурузі та Костянтина Іпсіланті (фактично — лише видав указ). Султан також закрив для російських судів проливи Босфор і Дарданелли. Після того як протести Росії і її союзниці Великобританії, були відкинуті, Російська Молдавська армія І.І.Михельсона 11(23) листопада без оголошення війни вступила в Молдавію, 15(27) листопада зайняла Хотин і до кінця грудня окупувала Дунайські князівства, опанувавши майже всі фортеці на лівому березі Дунаю. У відповідь Порта 18(30) грудня оголосила війну Росії.

Військові дії проходили на Балканах. 5 серпня 1807 року було підписано Слободзійське перемир’я. З того часу, на території Молдовського князівства було встановлено тимчасову російську цивільну адміністрацію, яка управляла країною разом з молдовськими боярами. При цьому російська адміністрація здійснила деякі заходи щодо припинення зловживань з боку молдовського боярства[65].

Війни з Туреччиною з перервами тривали до 1812 року, але на території північної частини Бессарабії, як вже зазначалося, бойових дій не було. Та зрозуміло, що війна в будь-якому разі відображалася на мешканцях краю. На цей час не відомо, чи брали участь гвіздовчани у війні в складі російської армії, або в складі армії молдовського Господаря (що більш вірогідно). Але достеменно відомо, що, у 1808-му році у Гвіздівцях (Гвоздівцях) квартирував полк Донських козаків під командуванням військового старшини Єфремова. Сам військовий старшина Єфремов також жив у селі[66].

Коротка довідка: Єфремов Василь Іванович — військовий старшина Війська Донського, кавалер Ордена Святого Георгія 4-го класу № 781 від 5 серпня 1807 року за бойові відмінності: «В воздаяние отличного мужества и храбрости, оказанных в сражениях против французских войск, где командуя полком, особенно 7 и 13 при сел. Коте и мельнице Присово и 15 марта при вытеснении неприятеля из м. Антельсбурга и при всех нападениях на онаго поступал с особенною неустрашимостью, будучи сам впереди и поражая собственноручно неприятеля, подавал тем пример всему полку». Помер у 1809 році[67].

Іоан Кєшку (з потртрета)

За даними на 1808 – 1812 рр. власником Гвіздівців був стольник[68] Іоанн Кєшку (Кєшко) – нащадок роду, який веде свій початок від запорозьких козаків[69]. Іоан вважався заможним власником свого часу, його маєтки були розкидані в самих різних районах Бессарабії[70].

М.І.Кутузов, який був призначений головнокомандуючим Дунайської армії, у квітні 1811 року запропонував тим, хто побажає оселитися у Бессарабії, вільні землі, які вони самі оберуть, пообіцяв захист від місцевих поміщиків, звільнення на декілька років від податей та повинностей. Щоправда, це більше стосувалося іноземних переселенців, наприклад болгар, німців, греків. Після того, кількість переселенців у Бессарабію виросла з 4 тиc. у 1809 р. до 25 тис. до 1812 року. Але з від’їздом Кутузова з армії через війну з Наполеоном, управління у краї знову стало здійснюватися за місцевими законами і звичаями. Переселенців позбавили прав на особливе становище і відновили його лише у 1818-му році, коли про порушення їх прав узнав імператор Олександр І.[71]

1811 р. став роком вирішальних успіхів російської зброї на Балканах. М.І.Кутузов, незважаючи на невелику кількість військ, 22 червня (4 липня) завдав поразки Ахмет-Беєві під Рущуком; Ісмаїл-Бєй був блокований російськими військами в Калафаті. 2 (14) жовтня М.І.Кутузов успішно атакував і оточив армію великого візира в Слободзєї, а 23 листопада (5 грудня) примусив її до капітуляції. Порті довелося почати переговори, які, незважаючи на протидію французької дипломатії, завершилися 16(28) травня 1812 р. підписанням Бухарестського мирного договору.

За цим мирним договором ця територія була приєднана до Росії. Підписання договору офіційно завершило російсько-турецьку війну 1806-12 р.р. Підписанню передували переговори, що були розпочаті в жовтні 1811 у Журжеві, після розгрому російською Дунайською армією під командуванням М. І. Кутузова 60-тисячної армії турків на лівому березі Дунаю під Рущуком і оточення їх більшої частини під Слободзеєю (Молдова). Мирні переговори розпочалися на прохання великого візира Османської імперії. З боку Росії переговорами керував М.І. Кутузов, з боку Туреччини – уповноважений від султана Галіб-Ефенді.

Незважаючи на спроби Галіба-Ефенді затягти переговори, М.І. Кутузов домігся їх завершення за місяць до нападу на Росію армії Наполеона. У цьому був головний політичний і військовий виграш Росії: її південні рубежі стали безпечними, та з’явилася можливість перекинути частину Дунайської армії для посилення військ, що прикривали західні кордони. До того ж, Туреччина вийшла із союзу з Францією.

З боку Туреччини мирний договір підписав Ахмед-Паша. Договір складався з 16 офіційних і 2-х таємних статей. За договором границя Росія пересувалася з ріки Дністра на ріку Прут. До Росії відійшла територія Бессарабії й Східної Молдови площею в 40 000 квадратних верст із фортецями Ізмаїл, Кілія, Хотин, Бендери й Акерман з населенням більше 200 тисяч чоловік. Секретною статтею договору в користування Росії передавалося морське узбережжя Кавказу.

Бухарестський мирний договір забезпечував привілеї Дунайських князівств і внутрішнє самоврядування Сербії, що поклало початок її повної незалежності, що було кроком уперед у справі національного звільнення балканських народів[72].

 Кучерявий О.П.©

2010

__________________________________________________


[1] Мохов Н. А. Формирование молдавского народа и образование Молдавского государства. — Кишинёв: 1959.

[2][4]     «Княжество Молдавия». Сайт «Академик»

[5] «История Молдавской ССР». Кишинев, «Штиинца», 1984; Димитрий Кантемир «Описание Молдавии», Кишинів, «Картя молдовеняскэ», 1973.

[6] О. Чорний, О. Мандзяк «Сокирянська бистрина», Чернівці, Прут, 2011, арк. 34

[7] З розповідей Кучерявого Порфірія Філіповича, 1888 року народження, якому це розповідав в свій час його батько – Кучерявий Філип (перший і єдиний на той час грамотний селянин у Гвіздівцях).

[8] О. Чорний, О. Мандзяк «Сокирянська бистрина», Чернівці, Прут, 2011, арк. 34

[9] Фасмер Макс. Этимологический словарь русского языка, М., 1964 — 1973.

[11] M. Costachescu. Docymente Moldoveneste inainte de Stefan cel Mare. Vol. 1, Iasi, 1931, арк. 329; Documenta Romaniae Historica. Seria A: Moldova. Vol. I: 1384-1448. – Bucureşti: Editura Academiei Republicii Socialiste România, 1975. – P. 72; Rezachevici C. Magnaţii Buczacki-Jazłowiecki şi Moldova În secolele XV – XVI şi ramura necunoscuta a acestora, boierii moldoveni Buceaţchi // Revista de istorie a Moldovei. – Chişinău, 2006. – N 3-4 (67 – 68). – P. 21 – 25; Bogdan I. Documentele lui Ştefan cel Mare. Vol. 2: Hrisoave şi cărţi domneşti (1493-1503), tractate, acte omagiale, solii, privilegii comerciale, salv-conducte, scrisori (1457-1503). – Bucureşti: Atelierele Grafice Socec & Co, 1913. – P. 230 – 232.

[13] «Княжество Молдавия». Сайт «Академик»

[14] «История Молдавской ССР». Кишинев, «Штиинца», 1984.

[15] Димитрий Кантемир «Описание Молдавии», Кишинів, «Картя молдовеняскэ», 1973, стор. 149-151.

[16] Див., в т.ч., П. А. Несторовский. Бессарабские русины. Историко-этнографический очерк. Варшава, 1905.

[17] Димитрий Кантемир «Описание Молдавии», Кишинів, «Картя молдовеняскэ», 1973

[19] Княжество Молдавия». Сайт «Академик»

[20] Rezachevici C. Magnaţii Buczacki-Jazłowiecki şi Moldova În secolele XV – XVI şi ramura necunoscuta a acestora, boierii moldoveni Buceaţchi // Revista de istorie a Moldovei. – Chişinău, 2006. – N 3-4 (67 – 68). – P. 21 – 25.

[21] Bogdan I. Documentele lui Ştefan cel Mare. Vol. 2: Hrisoave şi cărţi domneşti (1493-1503), tractate, acte omagiale, solii, privilegii comerciale, salv-conducte, scrisori (1457-1503). – Bucureşti: Atelierele Grafice Socec & Co, 1913. – P. 230 – 232.

[22] «История Молдавской ССР». Кишинев, «Штиинца», 1984; Димитрий Кантемир «Описание Молдавии»,

Кишинів, «Картя молдовеняскэ», 1973.

[23] «История Молдавской ССР». Кишинев, «Штиинца», 1984.

[24] «Княжество Молдавия». Сайт «Академик»

[25] Портар (портарь) – високий сановник при господарі Молдови, що відповідав за охорону кріпосних воріт, та який також служив толмачем (перекладачем) під час прийому іноземних посольств.

[26] Пиркелаб (паркалаб) – начальник фортеці у Молдовському князівстві. Напевне, що С. піліповський був на той час начальником або Хотинської, або Сорокської фортець. Щоправда, не виключена можливість, що він просто мав цей боярський чин без реального керування фортецею.

[27] Постельник (постельничий) – боярський чин у Молдовському князівстві, якій відав опочивальнею господаря, а також був довіреною особою під час переговорів з  іноземними послами.

[28] Молдавия в эпоху феодализма. – Том I: Славяно-молдавские грамоты (XV в. – первая четверть XVII в.) /  Сост.: П.Г. Дмитриев, Д.М. Драгнев, Е.М. Русев, П.В. Советов. /Под ред. Л.В. Черепнина. – Кишинев: «Штиинца»,  Академии наук Молдавской ССР, 1961. – С. 277 – 278.

[29] Documente privind istoria României. A. Moldova. – Veacul XVII. Vol. 3: 1611-1615. – Bucureşti: Editura Academiei Republicii Populare România, 1954. – P. 34.

[30] «Труды Бессарабской Губернской ученой архивной комиссии». Кишинев, Паровая Типо-Литография Ф.П.Кашевскаго, 1902, т. 2

[31] Documenta Romaniae Historica. Seria A: Moldova. – Vol. XXIII: 1635 – 1636. – Bucureşti: Editura Academiei Române, 1996. – P. 277.

[32] «История Молдавской ССР». Кишинев, «Штиинца», 1984.

[33] Див., в т.ч., П. А. Несторовский. Бессарабские русины. Историко-этнографический очерк. Варшава, 1905.

[35] Турецкие документы о состоянии хотинской округи (нахие) в первой половине XVIII в. // Восточные источники по истории народов юго — восточной и центральной Европы. Т. 3. М. Институт Востоковедения. 1974; Н. А. Мохов, Молдавия в эпоху феодализмаКишинев, 1964; «История Молдавской ССР». Кишинев, «Штиинца», 1984.

[36] Турецкие документы о состоянии хотинской округи (нахие) в первой половине XVIII в. // Восточные источники по истории народов юго — восточной и центральной Европы. Т. 3. М. Институт Востоковедения. 1974

[37] Н. А. Мохов, Молдавия в эпоху феодализмаКишинев, 1964

[38] Турецкие документы о состоянии хотинской округи (нахие) в первой половине XVIII в. // Восточные источники по истории народов юго — восточной и центральной Европы. Т. 3. М. Институт Востоковедения. 1974

[39] Турецкие документы о состоянии хотинской округи (нахие) в первой половине XVIII в. // Восточные источники по истории народов юго — восточной и центральной Европы. Т. 3. М. Институт Востоковедения. 1974

[40] «История Молдавской ССР». Кишинев, «Штиинца», 1984.

[41] Див., в т.ч., П. А. Несторовский. Бессарабские русины. Историко-этнографический очерк. Варшава, 1905.

[42] Н. А. Мохов, Молдавия в эпоху феодализмаКишинев, 1964

[43] Турецкие документы о состоянии хотинской округи (нахие) в первой половине XVIII в. // Восточные источники по истории народов юго — восточной и центральной Европы. Т. 3. М. Институт Востоковедения. 1974

[44] Турецкие документы о состоянии хотинской округи (нахие) в первой половине XVIII в. // Восточные источники по истории народов юго — восточной и центральной Европы. Т. 3. М. Институт Востоковедения. 1974

[45] Турецкие документы о состоянии хотинской округи (нахие) в первой половине XVIII в. // Восточные источники по истории народов юго — восточной и центральной Европы. Т. 3. М. Институт Востоковедения. 1974

[46] Турецкие документы о состоянии хотинской округи (нахие) в первой половине XVIII в. // Восточные источники по истории народов юго — восточной и центральной Европы. Т. 3. М. Институт Востоковедения. 1974

[47] Турецкие документы о состоянии хотинской округи (нахие) в первой половине XVIII в. // Восточные источники по истории народов юго — восточной и центральной Европы. Т. 3. М. Институт Востоковедения. 1974

[48] «История Молдавской ССР». Кишинев, «Штиинца», 1984.

[49] «История Молдавской ССР». Кишинев, «Штиинца», 1984; http://www.diclib.com/cgi-bin/d1.cgi?l=ru&base=bse&page=showid&id=67776

[52] Бан – боярський чин Молдавського князівства.

[53] «Історія міст і сіл Української РСР. Чернівецька область», К., 1969.

[54] так зазначено у документі.

[55]  ЦГАДА, ф.293, д.200, л.136-143 об.

[56] «Молдова ын епока феудализмулуй» = «Молдавия в эпоху феодализма». – Волумул 7, партя 1, партя 2: Реченсэминтеле популацией Молдовей дин аний 1772-1773 ши 1774 = Переписи населения Молдавии 1772-1773 и 1774 гг. / алкэтуиря, кувынтул ынтродуктив ши коментарииле де П. Г. Дмитриев ; суб редакция луй П. В. Советов, кандидат ын штиинце историче. — Кишинэу: «Штиинца», 1975.

[57] кожокар (молд.) – кушнір, спеціаліст з виділки шкір

[58] векар (молд.) – пастух.

[59] рус (молд.) – руський. Може й дійсно росіянин, а може й українець,

[60] ветемен (молд.) — староста

[61] присекарюл попій (молд.) – пасічник попа

[62] «История Молдавской ССР». Кишинев, «Штиинца», 1984.

[63] «История Молдавской ССР». Кишинев, «Штиинца», 1984.

[64] Халиппа И. Сведения о состоянии церквей в Бессарабии в 1812 – 1813 гг. // Труды Бессарабской Губернской ученой архивной комиссии. – Т. III. – Кишинев, 1909. – С. 260. Інформацію надано істориком, письменником Олексієм Мандзяком

[65] «История Молдавской ССР». Кишинев, «Штиинца», 1984.

[66] «Труды Бессарабской Губернской ученой архивной комиссии. Кишинев, Паровая Типо-Литография Ф.П.Кашевскаго, 1902, т. 2, стр. 383

[68] Стольник (стольнік) – боярський чин.

[69] Zotta S. Semi-mileniul unui document de la Alexandru cel Bun şi al satelor Bănila moldovenească şi Igeştii din Bucovina (1428-1928). – Iaşi, 1928.

[70] Bezviconi, Gheorghe G. Boierimea Moldovei dintre Prut şi Nistru: Actele Comisiei pentru cercetarea documentelor nobilimii din Basarabia, la 1821. – Vol. 1. – Bucureşti: Fundaţia Regele Carol I, 1940. – P. 122.

[71] Скалоковский А. Болгарские колонии в Новороссийском крае. Одесса, 1848; В.Таки. «Историческая память и конструирование региона после присоединения к империи: особая форма правления в Бессарабии в 1812-1828 гг.» http://ee-history.alfamoon.com/index.php?module=articles&act=show&c=7&id=57

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар