Storonni avtor on 7th Ноябрь 2010

Публікуємо на нашому сайті роботу-доповідь гвіздівчанки Світлани Стрілець – «Музей — жива історія села». Раніше ця робота вже публікувалася на сайті Чернівецького обласного центру туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської молоді. Робота розповідає про Гвіздовецький сіьський краєзнавчий музей.

*********************************************

Профіль музею – історичний. Заснований він у 1986 році під керівництвом вчителів Карпа Олексія Миколайовича, Вербної Євдокії Павлівни. Музей є осередком освіти і виховання, що сприяє формуванню у молодого покоління національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу.

Розміщений музей на третьому поверсі школи. Загальна кількість експонатів — 781. Тут зібрані експозиції силами учнів при допомозі підполковника у відставці Вєрєтєннікова Петра Георгійовича та Солнцедарського палацу піонерів м. Москви. Обладнаний музей у вигляді карт бойових дій, доповнюють їх фотографії, листи, зібрані матеріали, експонати, які мовою фотодокументів розповідають про славний історичний шлях колишньої 133-ї Смоленської, Орденів Суворова і Богдана Хмельницького стрілецької дивізії, що звільняла Буковинський край.

Багато експозиційних розділів про бойовий шлях дивізії передав у дар юним гвіздівчанам комітет ветеранів дивізії, з якими пошуковці підтримують міцні зв’язки. Є в експозиції музею спогади про односельця-підпільника, учасника Хотинського повстання Семена Спиридоновича Грушецького.

Привертають увагу матеріали про земляків-ветеранів війни, прізвища яких занесено в альбом «Пошук-56». На сьогодні 32 учасники Великої Вітчизняної Війни — жива історія нашого краю.

Доповнюють експозицію музею матеріали про земляків-підпільників: Тимчука, Видиша, Матківського. Минають роки, відлітають у вічність…

Більше півстоліття минуло з тієї тривожної ночі коли замовкли останні постріли гармат. Але не згасає пам’ять про тих хто віддав своє життя за наше щасливе майбутнє:

Не спиться ще вдовам,

Бо туга лишилась

Для них ще й сьогодні

Війна не скінчилась.

Серця в них назавжди

Тривогою скуті,

Ніхто не забутий,

Ніщо не забуте.

Справжніми патріотами називають у Гвіздівцях Миколу Павловича Матковського, Івана Андрійовича Видиша, Петра Семеновича Тимчука. Вони загинули від рук румунських окупантів у 1941 році.

4 липня 1941 року в приміщенні Гвіздівецької сільської ради зібралися члени виконкому: М.П. Матковський, І.А. Видиш, П.С. Тимчук, голова сільради — Семен Спиридонович Грушецький. Семен Спиридонович сповістив про те,що знову в село повертаються румуни, вони десь біля Окниці. Залишатися в селі було небезпечно. Ввечері всім треба перебратися на лівобережну Україну. Та вдалося це зробити тільки С.С. Грушецькому. Підпільників було заарештовано.

Під стіною, склавши руки за спину, стояв румунський офіцер, неподалік-сільський піп.

— Оце і є підпільники? — звернувся офіцер до попа

— Вони,вони.

— Ну, що ж, добре написалися книжок? Завтра, о цій порі, щоб були всі тут — загорланив жандарм. — Спробуйте втекти — всю родину перестріляю

На село опускався вечір. Була неділя 25 липня 1941 року

— Ой Миколо, щось місяць надто червоний. Не до добра це. Чує моє серце біду, — тремтячим голосом промовила Олександра Матковська, внісши до хати відро парного молока.

— Та не панікуй, дітей розбудиш.

— Ой Миколо, сховався б ти краще, все бідкалась Олександра.

— Не буду, — відповів і глянув, як обнявшись спали троє діточок.

В понеділок відбувся суд. Без народу, без слідства.

— Шість куль кожному — передавалося з уст в уста, викликаючи в серцях жах.

Вони стояли на цвинтарі, біля викопаної могили й вдивлялися у близькі та рідні обличчя односельчан.

— Не вб’ють. Полякають та людей пристрашать, — думав Микола Матковський, поглядом розраджуючи сумне обличчя дружини.

— Он і могилу викопали де одному не поміститися.

-А де ж Дмитро? Шукав поглядом серед людей сина Петро Тимчук. – П’ятеро біля матері, а де ж шостий? Ага, он він, зрадів, побачивши рідну голівку. Ні, не розстріляють нас серед своїх людей, на очах дітей.

Запанувала мертва тиша. З натовпу вийшов босоногий хлопець, помахуючи батіжком, направився до засуджених.

— Миколо! — розірвав повітря зойк Олександри Матковської

— Он Іванко твій! Поцілуй його! — благав голос жінки.

— Ой, людочки, невже вб’ють!

— За що? Дайте попрощатись з сином — загудів народ Миколі дозволили підійти до півторарічного сина. Простяг руки щоб обняти сина, а тут і дочки підбігли Катруся та Марійка. Вони плачучи тулилися до батька. Дітям наказали відійти.

— Вогонь! — у відповідь тиша.

— Раз! Два! Три! — знову скомандував жандарм

— Вогонь! — загорланив кат і зелена трава закривавилась.

Почали присипати яму. Заворушилася земля

— Та вони ж живі, — кричали люди, — душогуби, людожери, що ж ви робите? Вони справді були живі. Поранених присипали землею. Жандарми розганяли людей.

Всю ніч «жила» могила. Тільки на ранок свіжий насип землі навічно замовк. Завмер по сьогоднішній день. Гвіздівчани свято шанують пам’ять про полеглих односельчан. Несуть квіти, провідуючи могилу на сільському кладовищі в будні і свята.

Доповнюють музей матеріали про Анатолія Цвєткова 21 — річного юнака, єфрейтора, який будучи важко пораненим, залишався в строю до останнього подиху і похований на кладовищі нашого села. Є в музеї спогади родичів Анатолія Цвєткова, документи, матеріали, зібрані учнями на батьківщині, де народився юнак.

Кінець березня 1944 року. Дивізія, що визволяла наш район, просувалася все далі на захід. В селі залишився один підрозділ, в складі якого був і Анатолій Цвєтков. До нас він прибув важко пораненим осколком бомби в праве стегно, через що кульгав на ногу. Він дуже любив спілкуватися з дорослими людьми, молоддю, співав та грав на гітарі. Ні духовна підтримка гвіздівчан, ні дбайливий догляд Олександри Антонівни Барчук не врятували Анатолія Цвєткова. 10 квітня 1944 року він помер. Не в’януть квіти на його могилі. Зустрічі з учасниками війни, бесіди, проведення уроків пам’яті, допомагають школярам глибше усвідомити ціну мирного сьогодення.

Доповненням до музею є «дідусева хата». Зразки народного вбрання, хатнього набутку, різноманітних гаптувань, мережив, гончарних та дерев’яних виробів. У світлиці відтворено інтер’єр давньої української оселі. Керує роботою рада музею, в яку входять учні старших класів. При рад і створено сектори: екскурсоводів пошуково-краєзнавчий та листування.

Рада музею проводить таку роботу: організовує дослідницьку діяльність згідно з тематикою музею, систематично поповнює публікації та матеріали преси з подальшим їх використанням у роботі, в тому числі стосовно знаменних дат.

Проводиться робота по опису бойових подвигів, опис нагород членів окремих родин, свідків подій. Триває пошук по зібранню матеріалів, що значно можуть розширити сторінки «Книги Пам’яті. Триває пошук матеріалів про участь земляків у бойових діях на території інших держав, зокрема в Афганістані. Зібрані матеріали описуються, вносяться до експозиції, доповнюючи тексти екскурсій.

В даний час оформляється кімната-музей історії школи.

Щоразу відвідуючи село Гвіздівці, мимоволі поспішаємо до світлого триповерхового приміщення місцевої середньої школи. Приємно тут бувати, бо працюють в ній щирі і багаті душею люди, закохані в рідний край, своє село, свою професію. А звідси-їх ґрунтовне знання історії, глибока шана до їх колишніх творців, а також тих, хто розумом і працею звитяжною творять сьогодення.

У центрі села Гвіздівці, як і подобає, на чільному місці знаходяться два освітні заклади: школа і клуб. А це свідчення прихильного ставлення до освіти, культури громади села. Біля клубу, де сьогодні височить пам’ятник загиблим односельчанам у роки Другої Світової Війни. До 1980 року знаходилась перша споруда школи — колись церковно-приходська. І сьогодні згадують старожили-сельчани своє школярство за часів румунської окупації у тій же двокімнатній хатині. А потім перестінками зробили чотирикімнатною. В повоєнні роки школа поповнилася панським будинком і хатою священика. Першим директором школи був Василь Степанович Копійка, який пішов добровольцем на фронт і не повернувся.

З 1 серпня 1946 року директором, як свідчать книги записів, що зберігаються у школі, був І.Нестеренко. В цей час працювали вчителями Н.Г.Олійник, М.Ф.Лісогор, К.І.Лісогор, П.П.Владківський, Є.П.Владківська, Г.А.Саміло, Г.І.Груба, Л.І.Літвінова, Л.Л.Науменко. У школі навчалися учні у 1-4 класах, а перші випускники семирічної школи були у 1948 році.

Директорами школи були: П.Л. Смирнов (1947-1952 р.р.), 3убенко В.В.(1952-1957р.р.), Маркевич Л.А. (1957-1959р.р.), Дерняк М.Ф. (1959-1963 р.р.), Бурченко З.М.(1963-1965р.р.), Дворський Б.І. (1965-1966 р.р.).

У 1966 році було відкрито середню школу і призначено директором школи Гевліча Анатолія Тимофійовича, який пропрацював у школі до 1994 року. 48-ми першим випускникам вручили атестати в 1968 році. Відкриття середньої школи в селі сприяло підвищенню відповідальності учнів за навчання, більшому згуртуванню учнівського колективу, зростанню престижу освіченості. Опорою в становленні школи стали лідери учнівської молоді-перша медалістка Людмила Ткач, активісти: Микола Бабій, Василь Блинда, Надія Видиш, Леонід Багрій та інші випускники першого випуску.

Доброю навчальною активністю відзначились учні наступних років: Петро Перепелиця, Леонід Кулій, Віктор Потульніцький, Людмила Бацура, Анатолій Козловський (2-й випуск), Микола Ткачук, Валентина Петренюк, Людмила Голяк, Марія Гангал (3-й випуск), Микола Вишнівський, Тамара Бурченко, Лідія Мартинюк, Борис Перепелиця (4-й випуск) та багато інших.

Новим поштовхом розвитку освіти на селі стало введення в дію приміщення школи, яке збудував колгосп з ініціативи колишнього голови колгоспу Василя Федоровича Попези. Всією громадою працювали на її спорудженні, але найбільшу участь після будівельників ПМК-13 взяли самі учні, особливо випускники 1973-75 років. Якою втіхою та задоволенням була нова школа.

Зустрічі з учасниками Другої світової війни, бесіди з ними, проведення уроків мужності, конференцій, конкурсів допомагають школярам глибше усвідомити ціну мирного сьогодення. Всі пошукові матеріали передаються в музей. Їх використовують вчителі на уроках та в позакласній роботі, виховуючи молодь на бойових традиціях нашого народу. У музеї панує тиша, яку порушує хіба що захоплений шепіт екскурсантів: учнів, батьків прикордонників застави. З часу відкриття музею їх побувало тут чимало. І кожен виніс у своєму серці вдячність організаторам роботи музею, що свято бережуть пам’ять про своїх односельчан.

Світлана Стрілець

с. Гвіздівці

2003 рік

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар