admin on 31st Январь 2013

pv_21691201 rus1Одним з командирів підрозділів загону Георгія Барбуци під час Хотинського повстання був Міша (саме так його здебільшого називали) Нягу. Саме його підрозділ, пройшовши через Секурянську волость, звільнив від румунських загарбників станцію Ларга й багато сіл Кельменецької волості. Насправді Нягу звали не Михайло, в Іларіон — Іларіон Степанович Нягу. Йому мабуть не подобалося це «попівське» ім`я і він перейменував себе на Михайла.

Сьогодні ми пропонуємо увазі відвідувачів сайту короткі розповіді про І.С. (Мішу) Нягу.

Доречи, напевне, більшості відвідувачів сайту І.С. Нягу дещо знайомий, адже саме він у свій час став головним прообразом Петрі — червоного кіннотника-котовця з кінофільму «Весілля в Малинівці» у виконанні Миколи Сліченка (режисер А. Тутишкін, екранізація однойменної оперети Б. Александрова, Ленфильм, 1967 — див. відривок нижче).

Кіноафіша

Є й ще одна, дещо менш відома кінострічка — «Чекайте нас на світанку»  (режисер Эміля Лотяну, сценарий Эміля Лотяну та Иосіфа Прута, кіностудія «Молдова-фильм», 1964), яка відзнята безпосередньо про один з бойових епізодів підрозділу під командуванням І.С. Нягу, а саме  про історію походу загону І. Нягу у 1919 році до устя Дунаю на територію, окуповану військами королівської Румунії, для вивозу тайного складу зброї.

&&&

Серед бессарабців — молдаван, що поповнювали загін Котовського, особливо багато було хотинських повстанців.

У морозні січневі дні, на півночі Бессарабії, бідняки — молдавани, що були доведені до розпачу окупантами, вирішили скинути із себе ненависне ярмо. Чаша терпіння переповнилася.

Повстання швидко охопило весь Хотинський повіт і перекинулося на Сорокський. У містечку Атаки, в Окниці, у молдавських селах Сталінешти, Динауци, Коленкоуци повсталі з вилами й сокирами накидалися на загарбників, скидали румунські застави й заарештовували жандармів. Але повстанці не були підготовлені до тривалої партизанської боротьби. У них не було належного керівництва, не було зброї, снарядів і патронів.

На нашому березі орудували петлюрівці. На словах підтримуючи повстанців, вони на ділі сприяли їхній поразці. Хотинці були залишені собі самим.

Румунські війська, вигнані з Хотинського повіту, одержавши підкріплення, перейшли в наступ. Вони жорстоко розправлялися з повстанцями. Карателі зрівняли із землею повсталі села, влаштовували масові розстріли; пороли людей нагайками, рубали шашками, закопували живими в землю. Під час придушення хотинського повстання від рук боярських катів загинуло одинадцять тисяч бессарабців. Більше п’ятдесяти тисяч хотинців втекли з Бессарабії. Румунські влади заочно засуджували учасників повстання до страти. Велику кількість людей було кинуто у в’язниці.

У дні, коли на правому березі Дністра яскраво горіли села, сотні бессарабців під кулеметним вогнем відступали через Дністер. Основна маса хотинських повстанців перейшла Дністер у районі Кам’янця-Подільского — Могилів-Подільського.

Петлюра розраховував поповнити свої банди, що зріділи в боях із Червоною Армією. Але бессарабці не піддалися на агітацію петлюрівців. Вони організувалися в загони й з боями пішли від Кам’янця-Подільського на з’єднання із Червоною Армією.

Серед хотинців виділявся робітник-муляр Міхаїл Нягу. Він знав, що більшовики борються за мир, за землю, за бідняків, проти гнобителів. У партизанських рядах Міхаїл Нягу командував загоном бессарабських вершників.

Нягу, життєрадісна людина велетенського росту, відрізнявся сміливістю. Його чорні очі горіли відвагою, коли він летів у бій поперед своїх кіннотників, захоплюючи їх за собою.

У темні ночі партизани під предводительством Нягу переправлялися через Дністер на рідний берег. Раптово з’являлися вони біля поміщицьких стаєнь і гнали кращих коней.

…У той час, як Котовський зі своїми кавалеристами воював проти01 румунів і відбивав натиск петлюрівців, в Одесі формувалися частини Південної групи. З розрізнених партизанських загонів і частин 3 Українські армії створювалися полки регулярної Червоної Армії. В Одеському комітеті партії більшовиків для нових частин підбирали відданих і вмілих командирів.

Григорій Котовський — легендарний бессарабець, організатор і доблесний командир червоногвардійського загону, виділявся із всіх партизанів, що оперували в Наддністрянщині. Ця людина зуміє повести людей у бій. Більшовики, що зустрічалися з Котовським, знали, як він виріс політично. 3 липня 1919 року Котовського було призначено командиром 2 піхотної бригади, знову сформованої 45 дивізії.

До складу другої бригади входили 400, 401, 402 стрілецькі полки, кавдивизион із трьох ескадронів і артилерійський дивізіон. У другу бригаду був улитий загін Нягу, що йменувався тоді Першим кавалерійським бессарабським полком.

У станцій Рудниця відбулася перша зустріч Котовського з Нягу.

Комбриг другої стрілецької бригади хотів якнайкраще й більш урочисто зустріти своїх земляків — кавалеристів. На галявині був вибудуваний духовий оркестр. Під звуки маршу Котовський на короткому галопі помчався назустріч новоприбулим.

Нягу їхав поперед своїх вершників на сірій в плямах кобилиці. Коні зрівнялися. Нягу віддав рапорт. Командири потисли один одному руки й, нахилившись із коней, поцілувалися.

— Здрастуйте, орли! — радісно крикнув Котовський бессарабцям.

Не злізаючи з коня, він звернувся до них із промовою:

— Товариші бійці й командири, із сьогоднішнього дня ви входите до складу бригади своїх земляків — бессарабців, де разом будете боротися, рубати білогвардійську й усяку сволоту, що хоче розгромити Червону Армію й задушити Радянську владу. Цього не буде! — говорив Котовський. — Нехай не думає буржуазія, що їй вдасться знищити Радянську владу, владу робітників і селян. Влада Рад дала робітникам фабрики й заводи, а селянам — землю. Хай живуть Радянська влада й товариш Ленін! Ура!

Після врочистої зустрічі Котовський і Нягу довго розмовляли. Так почалася їхня дружба.

Загін Нягу повністю увійшов до кавалерійського дивізіону стрілецької бригади. Міхаїл Нягу був призначений командиром цього дивізіону.

Перший кавполк, командиром якого був призначений Міхаїл Нягу, об’єднав молдаван.

Переслідуючи білополяків, ведучи щоденні бої, котовці підійшли до містечка Любар, на ріці Случ. Польські батальйони зміцнилися за рікою. Білополяки вирішили припинити відступ. У Любарі розташувалося більше тисячі польських стрільців і багато артилерії. Високий берег Случа був досить зручний для оборони.

24 червня Котовський намагався увійти в Любар через міст, однак, білополяки, кинувшись у контратаку, потіснили, котовців та підпалили міст.

Комбриг доповідав, що «зробленим нальотом м. Любар захопити не вдалося, тому що супротивник міцно закріпився. Перший кавполк увірвався в кінному ладі в містечко, але був вибитий супротивником, що відкрив ураганний кулеметний і рушничний вогонь. Потім спішився й у пішому ладі вибивав супротивника, але не міг утриматися й змушений був відступити. Другий кавполк діяв з боку Гриневці, переправився на інший берег ріки, але через місцевість, що не дала можливості розгорнутися кавалерійському ладу, через канави й трясовини, змушений був відступити».

Котовський вирішив більш ретельно зробити розвідку. Треба було вибрати зручну ділянку для прориву, знайти брід через Случ.

Комбриг був замислений і зосереджений. Командири й ординарці не турбували його розпитами. Вся бригада знала, що, коли їхній командир, стискаючи кулаки, ходить по кімнаті, він обмірковує рішення. Котовський був розсерджений невдалою атакою. Треба будь-що негайно розбити ворога, поки той ще не оправився.

По ескадронах роздавали багнети. Старі бійці, що боролися на фронтах імперіалістичної війни, пояснювали й показували молодим прийоми багнетного бою.

Котовський вирішив атакувати Любар у пішому ладі.

Ледве засірів світанок, як до Злучу сталі підтягуватися ланцюги котовців. Незабаром вони увірвалися в Любар, у його тісні й криві вулички.

Кілька годин тривав рукопашний бій. Зарожевіло небо, піднялося сонце, а бій все тривав. Червоноармійці вибивали з містечка запекло сопротивлявшихся білополяків.

Ескадрон під командуванням Нягу, у кінному ладі, кинувся знищувати супротивника, що засів у глибокому яру. Назустріч загриміли постріли. Кінь під Нягу спіткнулася й упав на передні ноги. І коли Нягу, лаючись молдавською, тяг коня на поводі, куля потрапила йому в плече й роздрібнила кістку. Саме в цей час приспів на допомогу боєць 1 кавалерійського полку Володимир Підлубний. Він помітив білополяка, що вистрілив у Нягу, погнався за ним і, наздогнавши, зарубав клинком.

Підлубний разом з Нягу брав участь у хотинському повстанні; разом з ним вступив у Червону Армію. Цей кремезний, суворий боєць був немов створений для бою. Його звичайно похмура кругла особа пожвавлювалася, коли починалася атака.

І в цьому бої Підлубний бився з жорстокістю, поки, убитий кулею, не звалився з коня.

Вибивши супротивника з Любара, котовці продовжували наступ.

Котовський під’їхав до тачанки, на якій лежав Нягу, що вже знав про смерть Підлубного.

— Мене тільки поранили, а Підлубный убитий, — сказав Нягу комбригові.

— За Підлубного ми візьмемо не одну сотню голів ворогів революції, — відповів Котовський.

У цьому бої назавжди вибув з ладу командир 1 полку Міхаїл Нягу, що незабаром помер від важких ран.

Владимир Шмерлинг «Котовский». М., Военное издательство военного министерства Союза ССР, 1951

&&&

Ну й ще деякі відомості про Михайла Нягу вдалося довідатися із книги Е.М. Ткачука «Не втратити скарбу» (Кишинів, «Картя молдовенясці», 1986, стор. 114-115).

Автор описує спогади хотинця Степана Филимоновича Круглецького: «Народився в грудні 1891 р. у м. Хотині Бессарабської губернії. Батько — бідняк, у сезон займався рибними ловами, узимку працював за наймом в м. Хотині, В 1914 р. царський уряд послав мене на імперіалістичну війну, і я воював до 1918 р. В 1918 р. повернувся додому. Через 1,5 місяця вступав до 5-го полку Червоної гвардії, що стояв в Окниці. Але в березні 1918 р. наша гвардія була розбита румунами. Звідти наш полк відступив у Могильов, але відбулася неустойка, і ми розбіглися хто куди. Я через Могильов добрався до  Калуша,  що  був захоплений австрійцями й петлюрівцями. З Кам’янця я негайно повернувся до Хотина. Це було вже у квітні 1918 р.

Пробувши вдома до 1919 р., я брав участь у Хотинському повстанні проти румунів. Але оскільки ми зазнали поразки, то я разом з іншими бессарабськими повстанцями, що повстали проти румунів, відступив на Україну в м. Дунаївці Подільської губернії й тут вступив у знову сформовану частину — полк Барбуци. Цей полк формувався для допомоги більшовикам, і коли петлюрівці це помітили, то вони зробили наліт і вбили командира Барбуцу, а нас усіх заарештували.

Я втік з-під арешту у м. Кам’янець. Через два тижні вступив у знову організований загін проти Петлюри, що виступив і вигнав Петлюру. Після цього в м. Кам’янці вступив у кінний загін т. Нягі. Відправилися на позицію, а потім відступали до Вапнярки. Там наш загін з’єднався з Котовським, і з тих пор, з 1919 до 1921 р., я служив у кавалерії Котовського.

Знаю свого командира т. Нягу, що був поранений у м. Любарі. Після видужання занедужав тифом і вмер у м. Тараща, там він і похований. Знаю командира 2-го полку т. Макаренка, що був поранений у живіт у с. Озерна. Він умер у м. Тараща,  там він і похований. Знаю командира батареї т. Просвіріна, що під Проскуровым був важко поранений, умер у м. Ладижині,  там він і похований.

Знаю своїх командирів тт. Котовського, Попова, Скутельника, Воронянського, Хібрєєва. І знаю командира піхотного полку т. Криворучка, що був поранений під Одесою…»

&&&

Одна з наявних фотографій І.С. Нягу (з особистого архіву Світлани Нягу).

На жаль, ми не багато знаємо про особу легендарного учасника Хотинського повстання й такого ж легендарного котовця Михайла Нягу. Із усього, що описано, відомо, що він нібито був робітником-муляром велетенського росту. Під час Хотинського повстання, командував загоном бессарабських повстанців під загальним командуванням Г. Барбуци, який, у тому числі, за підтримки місцевого населення відбив у румунів залізничну станцію Ларга[1], відрізавши ворогові можливість перекидання підкріплення у район повстання. З досить невеликого загону М. Нягу поступово сформував Перший кавалерійський бессарабський полк. Після поразки повстання бійці загону, що залишилися, перебралися через Дністер і брали участь у боях з петлюрівцями, які зіграли зрадницьку роль відносно Хотинского повстання й повсталого населення нашого краю. Зокрема, Перший кавалерійський бессарабський полк під командуванням М. Нягу в складі Окремої Бессарабської бригади Червоної армії брав участь у захопленні у квітні 1919 року м. Кам’янець-Подільського, вигнавши війська Директорії.

Після того, як 3 червня 1919 р. 3-я дивізія армії УНР під командуванням А. Удовиченко, форсувавши Збруч, штурмом знову опанувала Кам’янець-Подільським[2], розрізнені полки Окремої Бессарабської бригади відійшли убік Вінниці та Одеси, де в липні 1919 року біля станції Рудница[3] Перший кавалерійський бессарабський полк влився в кавалерійський дивізіон 2-й бригади 45-й піхотної дивізії Червоної армії. Бригадою командував Г.І. Котовський. Поступово з кавалерійського дивізіону був сформований 1-й кавалерійський Бессарабський полк кавбригады Г.І. Котовського. Його основу становили бессарабці, переважно — молдовани.

Загинув М. Нягу від важкого поранення під час бою з білополяками під Любарем[4] 24.06.1920 р. [5]

&&&

Біографічні відомості про Нягу більш привідкриває Є. Морозов.

І.С. Нягу народився в 1890 році в селі Сатул-Ноу Одеського повіту Херсонської губернії (зараз – с. Новосільське Ренійського району Одеської області – прим. адм.) в родині селянина-бідняка. Важко жилося сільській бідноті в ті роки, важко доводилося зводити кінці з кінцями і його батьком.

В 1912 році І.С. Нягу був покликаний на військову службу й зарахований в артилерійський полк, що дислокувався в місті Очакові. Щоденна солдатська муштра, зубріння військових уставів, дисциплінарні стягнення й образи обурювали його. На одному зі стройових занять поручик викликав зі строю солдата й замахнувся на нього за те, що той горбився й крокував не в ногу. Але вдарити йому солдата не вдалося, перешкодив І. Нягу, що схопив офіцера за рукав і відкинув убік. Він був арештований і підданий суду військового трибуналу за образу офіцера дією. На питання голови трибуналу, хто підбурив підсудного образити офіцера, вірного слугу його величності, І.С. Нягу відповів:

— Солдат теж царський слуга! Але щоб бити його — такого в статуті не записано!..

За зухвалість І.С. Нягу був засуджений до тюремного ув’язнення строком на один місяць.

В 1914 році гримнула перша світова імперіалістична війна. В 1916 році Румунія вступила у війну на стороні Антанти, і її війська під натиском німецьких військ відходили на схід. Полк, у якому служив І.С. Нягу, був перекинений на Румунський фронт у район Ізмаїлу. Там він зблизився з більшовиками, довідався справжню правду, кому потрібна війна, які лиха вона завдає народу, і став супротивником царського режиму.

25 жовтня 1917 року відбуласі Велика Жовтнева соціалістична революція. Перші декрети радянської влади здивували увесь світ. Солдати артилерійського полку одноголосно обрали І.С. Нягу до складу полкового комітету. Він і його однодумці роз’ясняли солдатам сутність ленінських декретів, призивали непохитно боротися за зміцнення влади Рад, за розділ землі.

На Одещині в той час верховодили комісари Центральної Ради, і питання про землю обіцяли оприлюднити у своєму універсалі. Приїхавши в рідне село, І.С. Нягу очолив демобілізованих фронтовиків і рішуче зажадав від сільської Ради розподілу землі. Кінні гайдамаки, що були викликані сільським старостою, розігнали фронтовиків, Іларіона Степановича заарештували й під конвоєм відправили в повітову Раду. На інший день він втік.

У січні 1918 року, коли королівська Румунія окупувала Бессарабію, І.С. Нягу рішуче встав на шлях боротьби з окупантами. Румунська сигуранца заарештувала й зачинила його у в’язницю. Але незабаром він вчиняє втечу, продовжуючи боротьбу поблизу від свого рідного села.

На початку 1919 року проти окупантів спалахнуло Хотинське повстання, у якому І.С. Нягу взяв активну участь. Він на чолі кінних розвідників відходив по льоду на лівий берег Дністра. Тут розвідники влилися в Бессарабський піхотний полк, сформований з учасників Хотинського повстання. У травні 1919 року був сформований 1-й Бессарабський кавалерійський полк Червоної Армії, командиром якого був призначений І.С. Нягу. У період формування 45-ої Волинської стрілецької дивізії полк був переданий на правах кінного дивізіону 2-ої піхотній бригаді, який командував Г.І. Котовський. У дні переходу Південної групи військ Червоної Армії з Наддністрянщини в район Житомира (1919 р.) кінний дивізіон виявив героїзм, відбиваючи натиск військ Денікіна, Петлюри, банд Махно та інших білогвардійців.

У жовтні того ж року дивізіон під командуванням І.С. Нягу боровся проти денікінців, що рвалися до Києва в Нової Греблі й Бородянки. Потім 45-та дивізія була перекинена на Петроградський фронт проти військ Юденіча, що загрожували червоному Пітеру. Тут дивізіон, першим вивантажившись із ешелону, вступив у бій з білогвардійцями й гнав їх до самого Ямбурга.

Після повернення на Україну, дивізія відразу включилася в переслідування денікінських військ, що відходили до Чорного моря. Для переслідування супротивника з кінних дивізіонів піхотних бригад була сформована кавалерійська бригада, яку очолив Г.І. Котовський. Командиром 1-го кавалерійського полку бригади був призначений І.С. Нягу. Котовці сміливо кинулися в рейд по тилах супротивника, звільнивши Вознесенськ, Березівку, Одесу, Тирасполь. За вмілі й рішучі дії 1-го кавалерійського полку в районі Одеси — Тирасполя І.С. Нягу був нагороджений орденом Червоного Прапора.

У дні вигнання військ панської Польщі з України кавалерійська бригада Г.І. Котовського стрімко тіснила загарбників на південний захід. У завзятих боях за містечко Любар, оперезане окопами й колючим дротом, І.С. Нягу був важко поранений, але не покинув поля бою. Потім був винесений з вогневої позиції й евакуйований у Одеський військовий госпіталь. В 1921 році при переїзді з Одеси в Таращу Іларіон Степанович занедужав запаленням легенів і незабаром помер.

 

Є. Морозов

___________________________________________

[1] Ларга – селище та залізнична станція в сучасному

Пам`ятник І.С. Нягу на його батьківщині — в с. Новосільське (колишнє — Сатул-Ноу) Ренійського району Одеської області

Кельменецькому районі Чернівецької області

[2] Історія Кам’янця-Подільського. Вікіпедія.

[3] Рудниця — селище міського типу в Україні, у Піщанському районі Вінницької області, з залізничною станцією.

[4] Любар — центр Любарського району Житомирської області України.

[5] Дана інформація в цілому викладеному виді отримана шляхом зіставлення змісту цієї публікації по книзі «Котовский» і по книзі Є.М. Ткачука з відомостями, що містяться в статтях про Хотинське повстання на нашому сайті: «До 95-тої річниці Хотинського повстання»,  «Ще раз про Хотинском повстання».

 

Публікацію підготував А. Грушецький

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар