О. Кучерявий, О. Мандзяк

 

У січні цього – 2019 року виповнюється 100 років масштабному повстанню селян Північної Бессарабії проти румунських загарбників та поневолювачів.

Повстання відбулося в основному на території Хотинського і Сорокського повітів, дещо зачепивши Белєцький повіт і навіть Сучавский повіт Румунії, у повстанні брали деяку участь селяни окремих придністровських сіл Поділля, а також окремі підрозділи військ Директорії УНР (слід зазначити, що вони діяли всупереч позиції і вимог Директорії УНР і командування петлюрівських військ). Села піднімалися одне за одним. Повстання, з одного боку готувалося, а з іншого — було стихійним.

Нажаль, до цього часу в описах подій повстання дуже багато плутанини — через те, що період повстання  припав на період становлення на території колишньої Російської імперії нового календарного літочислення за Григоріанським календарем. І хоча, на січень 1919 року нібито вже всі країни перейшли на «новий» стиль, православна церква продовжувала використовувати «старий» стиль. І населення, йдучи за церквою та за звичками, продовжувало  рахувати дати за «старим» стилем. Це істотно позначилося на спогадах багатьох учасників і очевидців повстання, внесло в подальшому плутанину в опис подій. Та основні події перебігу повстання вдалося все ж привести у «норму», визначивши їх і за «старим» і за «новим» стилями. Допоки ще залишається багато «білих плям» стосовно періоду підготовки повстання.

Друга сторона плутанини пов`язана з політичною трактовкою подій, адже в різні часи представники різних влад і політичних спрямувань, як і під час повстання, так і після його придушення, намагалися перетягнути провідну роль в організації повстання на ті чи інші, близькі для них, політичні рухи.. Та нам в цьому плані нарешті вдалося достеменно з`ясувати, що повстання, не зважаючи на декотру наявність різних політичних впливів, в цілому носило стихійно-народний характер. Його багато хто готував і багато хто ним керував. Але ні якого єдиного центру не було. Чи було це добре, чи ні? Мабуть скоріше, що ні, адже напевне саме це від початку й визначило поразку повстання, але не нам судити наших дідів і прадідів тих часів…

 

Перші центри підготовки повстання виникли у жовтні 1918 року за Дністром, де почали гуртувалися і створювали військові підрозділи колишні солдати російської царської армії, що перебралися за річку з Бессарабії: у Могилеві-Подільському — під керівництвом Георгія Барбуци і А. Старова; у Кам’янці-Подільському — Н. Адажія; у Могилеві-Подільському також виник ще й «Комі­тет спасіння Бессарабії».

У листопаді 1918 р. — відразу після окупації румунами Хотинського і Сорокського повітів, на окупо­ваній території рух солдатів колишньої царської армії був підхоплений «Національним союзом бессарабців» і комітетом «У захист Бессарабії», а безпосередньо діями окремих підготовчих груп почав керувати Хотинський вій­ськово-революційний комітет (голова — Й. Волошенко-Мардар’єв, члени — Н. Адажій, Г. Журавець та інші).

У тому ж листопаді 1918 р. у селі Дарабани Хотинського повіту відбулась нарада, на якій були представники із Хотина та з сіл повіту: Рукшин, Атакі, Каплівка, Долиняни, Дарабани, Ставчани, Кельменці. Усі учасники наради висловились за під­готовку до збройного повстання з метою звільнення від румунської окупації.

Також у листопаді – грудні 1918 року в містечку Жванець Поділь­ської губернії «емігранти» з Хотинського повіту створили «Міжнаціональний бессарабський союз».

У тому ж грудні 1918 р. — на другій нараді в селі Дарабанах для керівництва повстанням була створена Бессарабська (Хотинська) Директорія, куди спочатку увійшли Дунгер, Латій, Токан. Шестобузу було доручено організувати Рукшинський загін, Адажію — Ставчанський загін; Раренко, Воробьєвскому й Крючкову — проводити роботу серед залізничників станцій Ларга й Окниця. Керівникам підпільних бойових груп Просвіріну, І. Дідику й А. Кандибі доручили переправитися  на лівий берег Дністра, встановити зв’язок з петлюрівськими солдатами й з молодшим комскладом для того, щоб вони допомогли повстанцям зброєю й живою силою. Довганюку, Дикову й Дралюку доручили відправитися в ті села, де були жандармські пости, організувати загони, які повинні будуть напасти на ці пости після початку повстання.

 

Але не Директорія визначила початок повстання і не вона керувала його початком. Допоки вони визначали свій склад, планували виступ на весну 1919 року, події  вийшли з під будь якого контролю і впливу Директорії, адже ініціативу перехопили  «могилівці», підбурювані з незрозумілих допоки причин отаманом петлюрівських «військ Могилівського району» Йосипом Маєвським  (член Української Партії Соціалістів-Революціонерів, член Української Центральної Ради і Малої Ради; згодом, як не дивно – радянський функціонер і що, геть не дивно, розстріляний).

 

В ніч з 5 січня за старим стилем (18 січня – за новим стилем) на 6 (19) січня 1919 р. загін, керований Г. Барбуцою і Рудем, що за різними відомостями, налічував від 400 до 600 бійців, повіривши в надану Й. Маєвським обіцянку військової підтримки з боку Директорії УНР, переправився через Дністер у районі Могилева-Подільського, завдав раптового удару по румунських заставах та разом з місцевими партизанами виз­волив містечко Атаки Сорокського повіту. При цьому, команду­вання партизанського загону, щиро розраховуючи на підтримку петлюрівців, попросило у них в якості допомоги невеличкий бронепотяг, що знаходився в Могильові. Але ті, не лише відмовили, а й несподівано відпові­ли вогнем по повстанцях. Та особовий склад бронепоїзда, серед яких були бессарабці, вийшов з під контролю свого командування і перейшов на бік бессарабських партизан, пішов через Дністер. Прямо на мості повстанці повісили командира румунської дивізії – генерала Поеташа. Загін Г. Барбуци, долаю­чи опір ворога, швидко рухався вперед на захід, звільняючи міста і села Сорокського, а згодом і Хотинського повітів; населення з радістю зустрічало своїх, надаючи збройну допомогу. Вже перед світанком захопили вузлову станцію Окниця, волосний центр Секуряни та полустанок Гвіздівці. На станції Окниця бронепотяг посилили додатковими платформами станційні робітники, що дещо затримало його рух.

Але, одночасно, загін на чолі з А. Старовим переправився через Дністер в районі села Наславча. У Секурянську волость із-за Дністра також вступили повстанці взводу Василя Штеплюка. В цілому, вже в перших боях у районі станції Окниця — містечка Атакі Сорокського повіту та містечка Секуряни взяли участь понад 2 ти­сячі повсталих, що мали на озброєнні п’ять гармат і тридцять кулеметів.

В день та ввечері 6 (19) січня 1919 р. і 7 (20) січня 1919 р., відразу потому, як розійшлися звістки про перші успіхи загонів Г. Барбуци, А. Старова, і В. Штеплюка, почалися стихійні спалахи повстання по селах всього краю. Віри в успіх повстання їм надавала надія на підтримку з боку УНР, підкріплена переходом на їх бік петлюрівського бронепотягу (на жаль, в реальності все сталося навпаки: як тільки повстання спалахнуло, Директорія УНР вирішила тримати нейтралітет, а згодом, й ще гірше…).

7 (20) січня 1919 р. загін В. Штеплюка і М. Скутельника за підтримки місцевих селян визволили Сокиряни, Ломачинці, Михалкове, Непоротово, Сербичани та багато інших сіл. В Романківцях і Гвіздівцях селяни самі впоралися. Загін під командуванням Михайла Нягу, за підтримки кельменецьких повстанців, захопив станцію Ларга, тим самим перерізавши окупантам можливість отримання підкріплень. Точилися запеклі бої за станцію Сокиряни.

8 (21) січня 1919 р. у селі Гвіздівці 86 селян, на чолі з Мироном І. Ткачем, Артемом М. Швецем, Митрофаном Петровичем Кострижем, озброєні сокирами, вилами, косами, напали на жандармів, захопили декілька гвинтівок. Звільнили з посади старосту — ставленика та прихильника румунського уряду. Бідняка Григорія Барчука обрали старостою, на допомогу йому обрали Артема Швеця, також бідняка. Вони і гвіздівчанин Кривкін Михайло, унтер-офіцер, налагодили зв’язок зі збройними групами на окраїні села.

9 (22) січня 1919 р. в районі Окниці, Секурян і полустанку Гвіздівці наступ повстанців був затриманий румунами, які одержали підкріплення залізницею з Бельць і Чернівців. Зокрема, на полустанку Гвоздівці виван­тажився ешелон румун — до 500 чоловік. Увесь день точився запеклий бій за Окницю, Сокиряни і станцію з перемінним успіхом.  В кінці дня 9 (22) січня з настанням темряви постріли артилерійські і кулеметні з бронепоїзда було чутно все далі і далі, і, нарешті, зовсім стрільба припинилася. Стало зрозуміло, що партизани відступили. Але всі гвіздівчани залишилися в селі. Кілька фронтовиків внесли пропозицію орга­нізувати підрозділи, взводи, роти, підшукати і утворити базу забез­печення боєприпасами, виділити здібних командирів, діяти компакт­но, в тому числі – поза межами села. Та більшість повстанців не погодилась: «Станемо кругом села і не пустимо румуна». Але вже стало зрозуміло, що утриматися в цій частині повіту досить розрізненими групами не вдасться і повстанці вирішили уходити на Поділля. Направляю­чись до с. Сербичани, по путі ліквідували 6 румунських вояків, що направлялися до місця бою с сербичанськими повстанцями. Атакували станцію Романківці, але безуспішно, адже вогонь станкових кулеметів не давав можливості підійти до вокзалу.

10 (23) – 11 (24) січня 1919 р. частина гвіздівчан біля с. Кормань переправились на човнах через Дністер (він ще тоді не став) і зупинилися у с. Калюс на Поділлі. Там об’єдналися з іншими повстанцями і рухаючись вздовж Дністра, то одним берегом, то іншим, пішли в бік Могилева-Подільського, дорогою знищуючи румунські і петлюрівські підрозділи, які намагалися їх затримати.

 

9 (22) січня 1919 р. повстання спалахнуло в с. Рукшин, де повстанцями керували К.С. Єремецький, В.І. Довганюк і Ф.П. Шестобуз. І лише після цього, тобто на 4-ту добу — у ніч із 9 (22) на 10 (23) січня 1919 р. Хотинська Директорія все ж вирішила негайно підтримати фактичне розпочате повстання. Під її керівництвом Рукшинський і Ставчанський за­гони, у кількості 230 чоловік, під командуванням Н. Адажія і К. Єремецького зібралися у Хотинському лісі. Підступи до мостів пильно охоронялися румунськими військами, які звели дротяні укріплення, виставили кулемети. Захопити їх можливо було лише ударом зненаць­ка, одночасно як з боку Дністра, так і з тилу. Сигналом до бою повинні були стати постріли петлюрівської артилерійської батареї (можливо, що за сприяння Й. Маєвського), що стояла в Жванці. Але збір за­гону у Хотинському лісі виявив кінний румунський па­труль. Артилерія окупантів обстріляла ліс. Вибухи снарядів були сприйняті повстанцями як очікуваний сигнал. У темноті партизани наблизились до ворожих укріплень і кинулись на штурм. У цей же час ін­ший загін повсталих у 300 багнетів під командою І. Бабича пішов у наступ на Атакі (це вже Атакі Хотинського повіту) з лівого берега Дністра. П’ята піша 7-го Подільського полку й кінна кармелюцька сотні військ Директорії УНР всупереч вказівкам командування також виступили у підтримку повстанців, самовільно виступили в Хотин і взяли участь в узятті редуту Атаки.  Частина солдатів 4-го кінно-артилерійського полку петлюрівської армії теж пішла на допомогу хотинським повстанцям.  В результаті рішучих дій переправи були захоплені, а місто визволене від окупантів. Понад 100 румунських солдатів і офіцерів потрапили у полон, захоплено 10 кулеметів, багато рушниць і набоїв. Звуки гарматних пострілів (їх було 40) послужили сигналом для всього населення Хотинського повіту, і воно — хто зі зброєю, хто з косами — виступило проти румунів. Ті румунські солдати й жандарми, які пручалися, були вбиті, а ті що здали зброю взяті в полон;

10 (23) січня 1919 р. Хотин і навколишні його села були в руках повстанців;

11 (24) січня 1919 р. Анадольський полк розгорнув наступ у напрямку Хотин – Кельменці – Ларга – Сокиряни, а Данковецький і Рукшинський діяли в інших напрямках – на Новоселицю, Ліпкани й Окницю. Разом вони незабаром очистили від румунських загарбників значну частину Хотинського повіту.

 

Все ж дещо відхиляючись від хронології, слід зазначити, що боротьбу бессарабців підтримали не лише мешканці українських сіл Буковини — повстали також селяни 6-ти сіл Сучавського повіту самої Румунії. Та й румунські солдати (і молдовани і румуни) не мали бажання битися з повстанцями, здавалися в полон, а окремі підрозділи у повному складі переходили на бік повсталих. Зокрема група румунських артилеристів перейшла на лівий берег Дністра і згодом вступила в інтернаціональний батальйон М. Кошелєва і М. Ракоші.  

Але румунські вояки поступово оговталися. У Хотинський і Сорокський повіти були стягнуті значні сили румунських військ: 1-й прикордонний полк, 1-ша кавалерійська дивізія, 8-ма та 9-та піхотні дивізії, загони спецпризначення. Значну допомогу їм надавали інші держави Антанти – у бойових діях безпосередню участь брали французькі артилерійські частини. Англійські офіцери стали інструкторами. Загальне керівництво по придушенню повстання, разом з румунським генералом Давідоглу,  здійснював керівник англійської місії в Румунії генерал Гринглі.

 

В ніч з 12 (25) на 13 (26) січня 1919 р., десь після півночі Гвіздівці розбудив гуркіт артилерії та стрекотіння станко­вого кулемету. Снаряди рвалися десь між Гвіздівцями і Клокушною, потім гармати французької артилерійської батареї почали від краю лісу бити прямо по селі, підпалили 25 будинків. У принципі, гарматним вогнем було спалено весь сільський кут під лісом. Після того на село з кулеметним вогнем пішов броньовик, за ним до села вдерлася румунська кіннота. Чоловіки, з числа учасників повстання, які не пішли за Дністер і залишалися в селі, схопились за гвинтівки, коси, вила, але цей спалах повстання у селі був придушений. Шістьох, в тому числі Григорія Барчука було розстріляно під лісом. З відомостей, що містяться у метричній книзі гвіздовецької церкви за січень 1919 року, стало відомо, що серед розстріляних і застрілених румунськими солдатами 13 (26) січня були також Матей Бучка, Василь Бучка, Спиридон (Стратон) Козороз, Ганна Урсуляк-Бойко; був смертельно поранений син Григорія Барчука – Ілля Барчук, який помер 16(28) січня. Чимало гвіздівчан арештували і відвезли в Сокиряни. Арештованих били прикладами, залізними прутами по спині, відливали водою і знову били (потім 19 найактивніших учасників повстання перевезли до Ліпкан і судили військовим трибуналом. Вирок – 10 років тюремного ув’язнення. Згодом перевезли до тюрми «Буковець». А. Швець два тижні був у кайданах. В тюрмі «Дофтана» і на соляних копальнях він знаходився 10 років, повернувся до села в 1929 році).

 

13 (26) січня 1919 р. в другій половині дня у селі Недобоївці румунські солдати запалили 8 будинків, забороняючи жителям гасити; заходили у вдома й грабували населення, відбираючи гроші; убили 53 мешканців (серед них 3 жінки й 1 хлопчик 12-ти років) і багатьох ранили (серед них 2 жінки). У родині Ватаманюків, що складалася із чотирьох чоловік, мати вбита, дочка 20 років і син 12 років також убиті, дівчинка 13 років поранена, причому зазначений хлопчик Микола Ватаманюк для розстрілу був витягнутий з хати й відразу у дворі був розстріляний. Ілля Манюк у перший день відкупився від солдатів за 50 рублів і був залишений живий; на другий день солдати прийшли й порубали його шашками на шматки, так що довелося поховати його в мішку. Терентій Старчук (54 років) поранений кулею в пах у той момент, коли відчиняв двері, щоб вийти з хати назустріч солдатам, причому солдати стріляли в хату з його двору. Василь Софроний (56 років) — солдат зажадав від нього грошей, взяв 40 рублів і після цього в хаті ж пострілом із гвинтівки ранив у груди навиліт. Микита Зиньковський — солдати забрали в нього гроші, виволокли з хати й біля неї під деревом, незважаючи на його благання, на очах його родини закололи багнетами».

 

Аналогічні розправи відбувалися по всьому краю.

 

14 (27) січня 1919 р. румунські війська перейшли в повний наступ;

20 січня (2 лютого) 1919 р. румунські війська захопили місто Хотин, поступово розгромили й витиснули за Дністер залишки розрізнених загонів повсталих. Повстання зазнало поразки.

 

Та події, що пов`язані з повстанням на цьому не припинилися, але то вже тема інших статей.

 

Ця стаття підготовлена по матеріалах книги О. Кучерявого і О. Мандзяка «Гвіздівці. Шляхами століть», що готується до видання.

 

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар