78451295Олексій Мандзяк

У 1969 році в Україні побачив світ унікальний енциклопедичний довідник «Історія міст і сіл Української РСР. Чернівецька область», який був виданий в рамках 26-ти томного проекту «Історія міст і сіл Української РСР», де кожний том висвітлював історію населених пунктів окремої області України.

За словами краєзнавців Сокирянщини, вихід цієї книги для них став справжнім святом. Інформація про історію населених пунктів із цього видання для них послужила підмурком на якому вони зводили стіни своїх досліджень. Майже теж саме можна сказати про тодішнє керівництво району і голів сільських Рад. Щоправда, деякі чиновники не дуже вчитувалися, не розібравшись чи не розуміючи різницю між «першою згадкою» і датою виникнення населеного пункту, вони поспішили видерти з книги дати для так званої офіційної (тут – затвердженої) історії. Завдяки такому підходу, перші згадки про те чи інше село, знайдені чи відомі на той час авторам збірника, в деяких випадках перетворилися в дати виникнення села, які відзначають і нині (хоча вже в той час були відомі і опубліковані документи в яких ці самі дати були більш давнішими ніж у збірнику «Історія міст і сіл Української РСР»).

Про те як писалася історія Гвіздівців для цього збірника нам відомо зі слів причасних до цього старожилів і з деяких архівних документів, з яким вдалося ознайомитись. Ми не будемо говорити про все відоме і маловідоме. Тема дуже широка – праця над історичним нарисом Гвіздівців, проте це стосується й інших численних населених пунктів Чернівецької області, тривала не один рік і потребувала значних зусиль багатьох видатних вчених, працівників в галузі освіти і культури, чиновників, а також простих селян. Обмежимось тільки деякими фрагментами цієї історії, які мають відношення до історії самого села.

29 травня 1962 року була підписана постанова Центрального Комітету Комуністичної партії України (ЦК КПУ) № 16/18-3 «Про видання «Історії міст і сіл Української РСР», яка офіційно санкціонувала початок роботи над цим проектом. Цією ж постановою визначалися кількість і поіменний склад Головної редколегії, а обкомам компартії України віддавалося розпорядження утворити обласні редколегії, комісії для керування підготовкою окремих томів довідника. До складу редакційної колегії тому присвяченому Чернівецькій області увійшли представники науки, культури, освіти, громадських об`єднань, органів державної влади. На останньому етапі підготовки тому склад редколегії був наступним: Курило В.М. (голова редколегії), Гриценко І.А. (заступник голови редколегії), Цебенко Г.С. (відповідальний секретар редколегії), Богомолов О.П., Васюк Л. І., Габ Г.С, Демочко К.М., Зайцев В.М., Іванушко Г.С, Ігнатенко М. Г., Карпенко Ю.О., Ліщенко М.О., Малишко В. М., Михайлина П.В., Павлій П.Д., Приходько  Є.С, Романець О. С., Сирота Н.Й., Скурлатов Д.П., Тимощук Б.О., Тимченко В.В., Филипович О.Й., Фініков В.Ф., Цвентарний Л.П., Шепета М.Т., Янюк А.О.

Того ж 1962 року керівництву Сокирянського району, а звідти у сільські ради надійшло розпорядження про надання довідкових матеріалів для цього видання. Для цього у Гвіздівцях була утворена спеціальна комісія, до складу якої увійшли представники громадських організацій та державних інституцій. Про те, що являла собою ця комісія і який був її склад ми дізнаємось із «Книги протоколів засідань виконавчого комітету сільської ради депутатів трудящих села Гвоздівці[1] Сокирянського району». В протоколі виконкому Гвоздівецької сільської ради № 16 від 16 жовтня 1962 року читаємо наступне:

Аркуш з Книги протоколів засідань виконкомусільради депутатів трудящих с. Гвіздівці за 1962 р.

Аркуш з Книги протоколів засідань виконкому сільради депутатів трудящих с. Гвіздівці за 1962 р.

«Про утвердження та затвердження комісій по підготовці довідкових матеріалів для видання «Міста і села УРСР» слухали члена виконкому директора Гвоздівецької восьмирічної школи тов. Черняка М.Ф.[2]

Виконком Гвоздівецької сільської Ради депутатів трудящих рішив:

Рішення № 25

  1. Головою комісії по підготовці довідкових матеріалів для видання «Міста і села УРСР» затвердити члена виконкому директора Гвоздівецької восьмирічної школи тов. Черняка М.Ф..

2 Затвердити склад комісії по підготовці довідкових матеріалів для видання «Міста і села УРСР» в кількості 40 чоловік з числа представників громадських організацій та вчителів Гвоздівецької школи.

  1. Створити шість груп (комісій) по підготовці довідкових матеріалів для видання «Міста і села УРСР», в склад яких внести слідуючих товаришів:

I.

Топонімічні, географічні дані, відомості про тваринний і рослинний світ та природні багатства.

  1. Ткач Ольга Макарівна – керівник групи.
  2. Дячук Євгена Сергіївна.
  3. Кучерявий Дмитро Дмитрович.
  4. Пижівська Зіна Павлівна.
  5. Процюк Ліда Василівна.

II.

Відомості про населення.

  1. Чекан Володимир Іванович – керівник групи.
  2. Бурченко Іван Мефодійович.
  3. Олійник Микола Іванович.
  4. Голяк Галина Іванівна.
  5. Зеленська Людмила Василівна.
  6. Олійник Марія Іванівна.

III.

Відомості про господарство.

  1. Шеремета Петро Васильович – керівник групи.
  2. Остапчук Василь Іванович.
  3. Ахтирська Євгена Михайлівна.
  4. Філоненко Володимир Іванович.
  5. Маркевич Ольга Ілічна.
  6. Вередін Неоніла Гаврилівна.

IV.

Відомості про науку, культуру, освіту, охорону здоров’я, громадські організації.

  1. Матусевич Алла Василівна – керівник групи.
  2. Чорний Василь Юхимовичю
  3. Чорнобай Ольга Федорівна.
  4. Голяк Олександра Семенівна.
  5. Бокол Микола Онисимович.
  6. Бандурак Роман Олексійович.
  7. Чорна Галина Леонтіївна.

V.

Відомості про благоустрій населеного пункту.

  1. Бацура Петро Маркович – керівник групи.
  2. Шипілов Дмитро Тихонович.
  3. Кишка Василь Опанасович.
  4. Жмеречук Тамара Олексіївна.
  5. Черняк Раїса Михайлівна.
  6. Вербна Євдокія Павлівна.
  7. Барчук Ганна Миколаївна.

VI.

Історичні відомості про населений пункт.

  1. Бурченко Зіна Михайлівна – керівник групи.

  2. Маркевич Леонід Адольфович.

  3. Кучерява Галина Феодосіївна.

  4. Бацура Люба Іванівна.

  5. Клюс Марія Олексіївна.

  6. Черній Ольга Іванівна.

  7. Гангал Ніна Григорівна[3].

Перший аркуш з рукопису В.Г. Фірсанової

Перший аркуш з рукопису В.Г. Фірсанової

Найбільше навантаження припало на гвіздовецьких вчителів. Вся зібрана і підготовлена інформація передавалася саме їм. Вони також підключили до збору інформації своїх учнів та їх батьків. Учні, керуючись складеним вчителями опитувальником повинні були розпитати своїх батьків, дідусів і бабусь про те, що вони пам’ятають про минуле, записати легенди і перекази і т.д. Самі вчителі також ходили по хатах і робили записи, особливо в тих випадках, коли річ йшла про жителів села, які були учасниками відомих історичних подій – учасники воєн, революцій, Хотинського повстання і т.п. Далі ті ж самі вчителі систематизували всю зібрану інформацію і переводили її в готові для подальшої передачі керівництву тексти. Підготовлений матеріал передивлявся директор школи і далі передавав її у район (відділ науки і культури та відділ пропаганди і агітації), а відти все відвозилося у Чернівці, де зібраний матеріал опрацьовували призначені автори і члени редколегії.

По деяким селам Сокирянщини було зібрано стільки матеріалу, що його б вистачило на окрему, не малу за обсягом, книгу. Але, структура статті для тому мала обмеження, вона визначалася структурою анкети-довідки про населений пункт, і унікальний матеріал зібраний місцевими жителями залишився порошиться на полицях, це ж стосується старовинних світлин, які взагалі не буди задіяні. Як відзначає В. Бездрабко, який освітлив історію написання довідника «Історія міст і сіл Української РСР» на прикладі тому, присвяченого Хмельницькій області, послідовність викладу матеріалу відбувалася наступним чином: назва населеного пункту, його географія, історія, населення, економіка, соціальна інфраструктура (наука, культура, освіта, охорона здоров`я), громадсько-політичне життя, благоустрій, добробут[4].

Основна робота по підготовці остаточної статті, тобто глави про село Гвіздівці довідника лягла на плечі молодого вченого В.Г. Фірсанової (1928–2011). Валерія Герасимівна Фірсанова народилася 17 лютого 1928 року у м. Харкові в сім’ї лікарів. У 1962 році захистила дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук[5]. В подальшому – доцент кафедри російської літератури, багато років працювала в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича. Вона була одним з найактивніших і найвідоміших діячів громадського руху Чернівців років незалежності України. Була головою обласної громадської організації «Російське культурне товариство ім. академіка А.Д. Сахарова». Депутат Чернівецької міської ради п’яти скликань (І-V). У 2012 році виконком Чернівецької міської ради відзначив її заслуги перед громадою міста – «За багаторічну невтомну працю на благо Чернівців та його жителів, сумлінне та бездоганне служіння територіальній громаді міста» В.Г. Фірсановій було присвоєно звання «Почесний громадянин міста Чернівці» (посмертно).

 Вулиця у Гвіздівцях. 1968 р. Фото з книги

Вулиця у Гвіздівцях. 1968 р. Фото з книги.

Валерія Герасимівна провела дослідження в обласних архівах Чернівецької області і архівних відділах організацій Сокирянського району. В пошуках потрібної інформації вона опрацювала численні друковані джерела в бібліотеках і перебрала всі матеріали зібрані і підготовлені вчителями Сокирянщини. У 1966 році якийсь час вона проживала у Гвіздівцях – опитувала місцевих жителів і чиновників, черпала інформацію з документів сільської ради, тощо. Того ж року вона закінчила працю над главою про Гвіздівці.

Через деякий час текст В.Г. Фірсанової був перероблено і докладено членом редколегії, кандидатом історичних наук Є.С. Приходько, який став спів автором статті. У 1959 році він захистив дисертацію «Соціально-економічний розвиток поміщицького (помісного) господарства на Правобережній Україні в другій половині XVIII століття»[6]. Йому належить авторство глав про місто Вашківці Вижницького району, а також став співавтором глав присвячених місту Сокиряни і сілам Вашківці, Гвіздівці, Романківці Сокирянського району. При праці над цими главами автором було залучено різні документи: постанови, положення, статути, листи, витяги з протоколів, звіти, доповіді державних, самоврядних громадських структур, а також фонди діячів краю.

Саме спільний текст В.Г. Фірсанової та Є.С. Приходько увійшов у збірник. Щоправда, перед тим як текст потрапив під олівець літературного редактора, він пройшов через очі майже кожного члена редколегії тому. Кожин із них відповідав за визначену тему. Наприклад, видатному українському мовознавцю Юрію Олександровичу Карпенко (1929–2009) належить більшість топонімічних довідок і відомостей про перші згадки описуваних в томі населених пунктів. Відомий український дослідник давньої історії східних слов’ян Борис Онисимович Тимощук (1919–2003) відповідав за данні з археології.

Докладемо, що у 1968 році на Сокирянщину приїхали фотографи. Були зроблені численні фотографії й у Гвіздівцях, частина яких увійшла у збірник в якості ілюстрацій. Нажаль нам невідомі імена фотографів які працювали на Сокирянщині і зокрема в Гвіздівцях, тому даємо весь список тих фотографів, які прийняли участь у підготовці тому: В.І. Балацький, Р.Б. Бреславець, М.А. Вільдавер, А.П. Горбатюк, Л.Г. Гулянський, Б.М. Злочевський, В.О. Карлов, Н.С. Кацман, Г.Г. Коган, В.А. Кошовий, М.А. Місюра, А.Г. Михайлов, М.А. Ревуцький, І.М. Розумій, В.О. Смолянінов, В. П. Ткаченко та Г.Ф. Шевчук.

Нижче ми наводимо два тексти. Перший із них – це робочий текст Валерії Герасимівни Фірсанової, який був закінчений у 1966 році[7]. Другий – це остаточний, відредагований текст, написаний В.Г. Фірсановою у співавторстві з Є.С. Приходько і опублікований у двадцять шостому томі «Історії міст і сіл Української РСР», присвяченому Чернівецькій області[8].

**************************************

I

РОБОЧИЙ ТЕКСТ В.Г. ФІРСАНОВОЇ

 Будинок тваринників колгоспу ім. Г. І. Котовського. 1968 р. Фото з книги.

Будинок тваринників колгоспу імені Г.І. Котовського. 1968 р. Фото з книги.

Гвіздівці – село, центр Гвоздівецької сільської Ради Сокирянського району. Гвіздівці розташовані на залізниці, яка сполучає Чернівці з Кишиневом, в 160 км на північний схід від Чернівців і в 16 км на південний захід від залізничної станції та районного центру м. Сокиряни.

На 1 січня 1966 р. в селі нараховувалось 2528 мешканців[9].

Перша згадка про Гвіздівці відноситься до 1442 року, коли село було подарене молдавським воєводою Олександром боярам Івашку Владичинку та Петру Іордашку[10]. Наступні документи свідчать про часту зміну володільців села. У 1503 р. Гвоздівці стають власністю Данчала Бучацькі[11], в кінці XVIII ст. ним володіє Самсон Лемешевський, в 1809 р. село переходить у власність капітана Іоніци Бояна[12]. З 1811 р. Гвоздівці вже в руках поміщиків Богушевих, а в 1818 р. половину Гвоздівецького маєтку купив Іван Кешка. У 1823-1836 рр. село належить Феодосію Сандулу (Томульцю)[13].

Майнові інтереси і родинні права попередніх власників настільки заплутані, що новому «хозяїну» Гвоздівець поміщику Немішеску доводиться вести нескінчені позови за гвоздівецькі землі, які закінчаться продажею в 1867 р. Гвоздовецького маєтку Катерині Самсон[14].

Документальних матеріалів які б розкривали юридичний стан, кількість і характер заняття населення Гвоздівець у перші три століття його існування не виявлено. Однак, з наведених фактів приналежність села окремим феодалам можна зробити припущення, що гвоздівецькі селяни були феодально залежними, а їх становище мабуть нічим істотно не відрізнялось від становища селянства інших населених пунктів Молдавської держави.

До останньої третини XVIII ст. Гвоздівці – невелике село, у 1771 р. в ньому нараховувалось лише 34 селянських двори[15]. Після приєднання Бессарабії до Росії населення села помітно зростає за рахунок втікачів з Правобережної України. У 1859 році тут вже було 160 селянських дворів і 597 мешканців[16].

В XIX ст. до проведення в Бессарабії селянської реформи 1868 р. гвоздівецькі селяни відносились до категорії царан, тобто були феодально-залежними, однак не покріпаченими[17].

Їх становище визначалось пунктами Молдавського Дивану, виданими спеціально для Хотинського повіту 23 квітня 1810 р.[18], а також «Нормальним контрактом» 1846 р.[19].

В умовах розвитку товарно-грошових відносин прагнення поміщиків збільшити прибутковість свого господарства супроводжувалось посиленням феодального визиску селян, що в свою чергу загострювало антифеодальну боротьбу.

У 1823 році жителі с. Гвоздівці відібрали частину землі у вотчині сусіднього сербичанського поміщика Ф. Сандула. Озброєні косами селяни забрали у поміщика 20 возів, навантажили їх хлібом і відвезли до Гвоздівців[20]. Ця справа розглядалась у суді до 1829 р.

У 1826 р. доведені до відчаю постійними здирствами посесора Янка Поповича, селяни подають на нього до суду. Скаргу підписали (хрестиками) 21 гвоздівчанин (в тому числі Семен Тимчук, Микола Олійник, Йосип Микитюк та ін). Селяни скаржились на утиски і побої з боку посесора, на те, що він примушував працювати по над норму, грабував при розрахунках. «Через цього пана посесора утиски, – писали селяни, – повинні втратити останній шматок хліба, і тоді більш нічого не залишається, як іти жебракувати»[21].

Звичайно, царський суд став на бік посесора; після дворічної тяганини справа була передана в архів, нібито через недоведеність вини посесора – «утиски достатньо не довели», – говорилось у вироку суду[22].

В кабінеті політосвіти, с. Гвіздівці. 1968 р. Фото з книги.

В кабінеті політосвіти, села Гвіздівці. 1968 р. Фото з книги.

Селянська реформа 1868 року в Бессарабії, яка проводилась російським царизмом, не могла розв’язати повністю назрілих питань буржуазного ламання феодальних відносин. Кріпосницький грабіжницький характер реформи особливо яскраво виявився при проведенні її в Хотинському повіті, до складу якого входили Гвоздівці. В Хотинському повіті селяни одержали найнижчі в усій Бессарабії наділи на ревізьку душу – по 1,9 дес. в середньому по повіту, в той час як в середньодушовий наділ по всій Бессарабії складав 4,9 дес., а в Акерманському повіті – 9,3 дес.[23] До того, грошова повинність, яку повинні були сплачувати селяни з однієї десятини надільної землі на користь поміщика була найвищою в усій Бессарабії – 2 крб. 50 коп., тоді як, наприклад, в Акерманському повіті – 1 крб. 20 коп.

В цілому ряді випадків селяни Хотинського повіту одержали значно менші наділи ніж ті які були передбачені «Положенням про поземельний устрій поселян (царан) Бессарабської області». Зменшені наділи одержали і селяни с. Гвоздівці[24].

Переконавшись в тому, що реформа несе їм дальше обезземелення і розорення, селяни Гвоздівець, разом з селянами навколишніх сіл піднімаються на боротьбу. У 1870 році під час введення уставних грамот і відведення селянам земельних наділів гвоздівчани відмовились від виконання відробіткових повинностей. Коли в с. Гвоздівці прибув член Сокирянського волосного правління, щоб примусити царан приступити до виконання відробіткової повинності та заарештувати проводирів, царани «члену волосного правління не підкорились, прашувати кукурудзу не вийшли, заарештувати бунтівників не дали, а, зібравшись цілою громадою, з’явились у волосне правління»[25], де вимагали скасування відробіткової повинності і переводу її в грошову. Хотинський повітовий ісправник повідомляв бессарабському губернатору про те, що для придушення заворушення є потреба у введенні до Гвоздівець військової команди з Празького полку, що незабаром і було зроблено[26].

Придушення селянського заворушення 1870 р. в Гвоздівцях відбулась жорстокими засобами, при допомозі військ. Однак, по скільки, причини заворушення не були усунені, переведення царан з відробіткової повинності на грошову затримувалось, то в квітні 1871 р. гвоздівчани знову відмовились від сплати оброку і їх виступ був придушений після прибуття батальйону Празького полку, солдати якого вчинили над селянами розправу[27].

Заворушення гвоздівчан у квітні 1871 р. було одним з найбільших у Бессарабії виступів селян у відповідь на реформу 1868 року[28]. Для остаточного приборкання цього заворушення, на вимогу командуючого каральними загонами генерала Рауха в травні 1871 р. в Гвоздівцях був розквартирований батальйон царських військ[29].

Селянська реформа 1868 р. лише підірвала, однак не знищила повністю становий характер землеволодіння і пов’язані з ним феодально-кріпосницькі відносини на селі. Зберігши за собою величезні масиви орної землі та різні угіддя, поміщики тим самим одержали можливість і надалі кабалити селян, які потребували землі та угідь, і експлуатувати їх старими феодально-кріпосницькими прийомами.

Разом з тим селянська реформа створила більш сприятливі умови для розвитку капіталізму на селі, активізувала працю розшарування селянства. У 1883-1884 рр. із 1416 жителів с. Гвоздівці було безземельних 250 чоловік, селян з дарчим наділом 225, 49 господарств, господарств без всякої худоби – 30, селянських сімей, які не мали власної хати – 18, господарств х однією коровою – 15[30].

Привертає на себе увагу значна кількість так званих дарчих селян, які були наочним підтвердженням грабіжницького характеру селянської реформи в Бессарабії. Заплутавшись в боргах частина селян змушена була погодитись на те, щоб із свого наділу по 7 десятин на двір, віддали поміщиці по 4 десят. (всього 204 десят.) і решту одержати без викупу. Дарчі селяни не одержали ні сінокосів ні випасів. 809 із них здавали свою землю в оренду. Із 40 господарств – 26 здали 27 десятин місцевій поміщиці у довготривалу оренду (по 35 крб. за десятину), 7 дарчих селян здавали всю свою землю. Біля двох третин усього дорослого населення села йшло на заробітки за межі села[31].

Процес соціальної диференції села дедалі більше поглиблюється. На початку 80-х років із 312 селянських господарств у Гвоздівцях безземельних було 24%, серед безземельних 43% не мали робочої худоби, серед дарчих робочої худоби не мали 53%.[32]

В подальшому забезпеченість селян землею більше погіршується. У 1910 році в Гвоздівцях було 411 селянських господарств, в яких налічувалось 2443 душі, на які припадало лише 1850,8 десятини землі, тобто менше, ніж по 0,8 десятини на душу[33].

В той же час поміщицька економія мала 650 десятинами землі і таку ж кількість лісу. Місцеве волосне начальство в донесенні Хотинській земській управі змушено було констатувати, що «добробут господарств з кожним роком приходить до занепаду … внаслідок нестачі надільної землі» та низького рівня культури землеробства[34].

Погіршення становища селян супроводжувалось загостренням класової боротьби, одним із проявів якої було спалення під час першої радянської революції у 1905 р. хліба на панському току.

Доба капіталізму не принесла скільки-небудь помітних зрушень в культурному житті гвоздівчан. Переважна кількість населення залишалась неписьменною. На 2443 чоловік населення у 1910 р. в селі була лише початкова земська школа[35].

Незадовільне медичне обслуговування було причиною розповсюдження епідемійних захворювань. Лише за офіційними звітами в 1911 р. у Гвоздівцях було відмічено 151 випадок захворювань на дифтерит, 12 – на коклюш, 10 – на скарлатину і інш.[36]

В роки першої світової імперіалістичної війни Гвоздівці опинились у прифронтовій смузі, з усіма негативними наслідками, які випливали з такого становища (реквізиціями, примусовою мобілізацією гужового транспорту та ін.) і які сприяли дальшому зубожінню і розоренню селянських мас, що в свою чергу привело до ще більшого загострення класових протиріч на селі.

Після Лютневої буржуазно-демократичної революції у Гвоздівцях посилюється аграрний рух. В посиленні аграрного руху, в рості революційної боротьби біднішого селянства в Гвоздівцях значну роль відіграли революційно настроєні селяни 8-ї армії, окремі частини якої після залишення російськими військами Буковини влітку 1917 року були розквартировані у Гвоздівцях та інших селах повіту[37].

%d0%b3%d1%80%d1%83%d1%88%d0%b5%d1%86%d1%8c%d0%ba%d0%b8%d0%b9

Колишній член Хотинського підпільного повітового комітету Компартії Румунії Грушецький С.С. на зустрічі з школярами, 1968 р.. Фото з книги.

В день проведення збройного повстання в Петрограді, 25 жовтня 1917 року голова Сокирянського волосного комітету Петрик повідомляв Хотинському повітовому земельному комітету про самостійну порубку лісу солдатами і місцевим населенням у Гвоздівцях та ряді інших сіл волості, та про безсилість волосного комітету протидіяти цьому[38].

Велика Жовтнева соціалістична революція переконала селян, що лише партія більшовиків спроможна розв’язати земельне питання про землю став керівництвом до дій широких селянських мас. Конфіскація поміщицьких земель супроводжувалась здебільшого розгромом поміщицьких садиб. В Хотинському повіті особливо потерпіли поміщицькі маєтки в Сокирянській волості[39].

Гвоздівецькі селяни також розгромили маєток поміщика Бібера, який втік за кордон, земля була поділена. На сільській площі, перед будинком колишнього поміщика, солдатами 8-ї армії був організований мітинг, на якому виступаючі говорили про необхідність захищати права народу, висловились за підтримку Радянської влади[40]. Вимоги селян про встановлення Радянської влади на території повіту переконливо продемонстрував з’їзд Рад Хотинщини, який відбувся в розпалі тріумфального ходу радянської влади 18 лютого 1918 року[41].

Однак перші кроки соціалістичного будівництва в селі були перервані австро-угорською окупацією. В кінці лютого 1918 року окупанти захопили Гвіздівці[42].

Австро-Угорська окупація супроводжувалась жорстокими розправами над трудящими за їх участь в революційному русі, в наділі поміщицьких земель тощо[43].

Після розвалу Австро-Угорщини в листопаді 1918 р. територія Хотинського повіту разом з Буковиною була загарбана боярською Румунією. Темна, непроглядна ніч жорстокого окупаційного режиму знову нависла над Гвоздівцями. Кривавий терор, нещадне пограбування, примусова румунізація, ось що принесли з собою румунські загарбники.

Відповіддю на розбійницьку сваволю румунських окупантів був новий спалах боротьби трудящих за своє соціальне і національне звільнення. Яскравою сторінкою цієї боротьби було Хотинське повстання, у якому активну участь брали селяни Сокирянської волості. У січні 1919 р. Мирон Ткач і Арсеній Колісник піднімають своїх односельчан на окупантів. 8 січня 1919 р. починається повстання селян с. Гвоздівці під проводом Ткача Мирона Івановича, Швеця Артема Михайловича, Кострижа Митрофана Петровича. Дорослі чоловіки села (86 чол.) озброїлись сокирами, вилами, косами. У повсталих було декілька гвинтівок, тому що вони арештували жандармів і забрали їх зброю.

Повсталі селяни напали на румунські обози з награбованим по українським селах добром, це добро роздавали населенню, знищували румунських жандармів і солдат. Серед повсталих відзначились Григорій Юхимович Олійник, Петро Андрійович Пазюк, Григорій Васильович Пижівський, Петро Кирилович Тимчук, Арсеній Якович Колісник та інші[44].

Румунський уряд кинув великі сили на придушення повстання. Село обстрілювали з броневика. Було спалено 25 будинків. В село вдерлася румунська кіннота. Повстання було придушено, з його учасниками люто розправились. 6 чоловік було розстріляно, по 10-15 років відсиділи у в’язниці учасники боротьби Костриж М.П і Швець А.М. 18 учасників повстання переправились через Дністер і двинулись на допомогу Хотинським повстанцям. Серед них був і Григорій Юхимович Олійник. Гвоздівецькі повстанці не встигли приєднатися до Хотинського повстання, бо воно було придушено, але вони не склали зброї і продовжували боротьбу в лавах кавалерійської бригади Котовського на фронтах громадянської війни. Частина згону в м. Тирасполі влилась у кавалерійську бригаду Котовського, яка входила до складу 45 дивізії Червоної Армії.

Григорій Юхимович Олійник стає кінним розвідником дивізіону кавалерійської бригади Г. Котовського і всю громадську війну б’ється разом з котовцями, як і багато інших його товаришів по загону[45].

Надзвичайно важким було становище гвоздівецьких селян за часів румунської окупації. Як і раніше, селяни страждали від безземелля. У 1919 році в Гвоздівцях на 2445 жителів припадало 1415 десятин землі[46], тобто менш, ніж по 0,6 десятини на душу. В той же час поміщику Біберу, який повернувся в обозі румунських окупантів, належало 70,5 десятини орної землі; попу – 12 десят, куркулям – 79,5 десят. Недостаток і злиденність, як і раніше гнали селян в кабалу до багатіїв, а свої дрібні клаптики землі вони обробляли здебільшого вночі, примітивним реманентом.

Лише незначна частина селянських дітей могла навчатись у чотирикласній школі, яка була збудована ще у 1890 р. В ній працювало лише 4 вчителі[47], які до того ж викладали чужою і незрозумілою мовою.

Протягом цього періоду окупації трудящі гвоздівчани не припиняли боротьби з румунськими загарбниками і їх прислужниками з числа місцевих багатіїв за возз’єднання з Радянською Україною.

В кінці 20-х років в селі виникає підпільна комуністична організація, яка стає на чолі визвольної боротьби[48]. Підпільна організація розповсюджувала комуністичну літературу (листівки, прокламації), організовувала гуртки, де вивчалися твори В.І. Леніна: Ні жорстокі переслідування, ні знущання з боку румунських жандармів не могли зламати бойового духу революціонерів.

У Гвоздівцях чотири підпільні комуністичні групи проводили активну революційну діяльність. Організатором і беззмінним керівником був Семен Спиридонович Грушецький, член Румунської Комуністичної Партії з 1929 р., член підпільного райкому з 1931 року, а з 1935 року – член Хотинського підпільного повітового комітету[49].

Сміливими й відважними підпільниками були також жителі села Микола Павлович Матковський, Іван Андрійович Видиш, Петро Семенович Тимчук.

Напередодні 1 травня 1932 р. С.С. Грушецький із своїми бойовими товаришами розповсюдив у селах Романківці, Гвоздівці, Клокушна 1000 листівок із закликом до боротьби проти гніту окупантів. 1 серпня, у день боротьби проти війни, у Гвоздівцях було розклеєно у церкві, на хатах і парканах листівки[50].

%d0%bc%d0%be%d0%bb%d0%be%d0%b4%d1%8c-%d0%bd%d0%b0-%d0%b2%d1%96%d0%b4%d0%bf%d0%be%d1%87%d0%b8%d0%bd%d0%ba%d1%83

Молодь на відпочинку, с. Гвіздівці. 1968 р. Фото з книги.

Комуністична організація працювала у глибокому підпіллі. «Нам, комуністам, згадує С. Грушецький, доводилось діяти в глибокій конспірації. Кожний знав лише кілька чоловік. Записів ніяких не вели, різних шпиків навколо нишпорило багато. Сходились разом не часто, більше на ходу удвох, утрьох вирішували те чи інше питання»[51].

Жандармам вдалося натрапити на слід підпільників і відкрити комуністичний осередок[52]. Після викриття у 1934 році за допомогою провокаторів комуністичних осередків у Гвоздівцях та інших селах, у вересні того ж року в Чернівцях був проведений судовий процес над 150 комуністами та комсомольцями[53]. Грушецького був засуджений до 6-ти місяців і 1 дня ув’язнення, позбавлення громадянських прав на 10 років і 10 тис. лей штрафу[54].

Незважаючи на переслідування і розправи над комуністами, революційна боротьба трудящих с. Гвоздівці не припинялась до 28 червня 1940 р.[55].

28 червня 1940 р. гвоздівчани хлібом-сіллю зустріли радянських воїнів-визволителів[56]. Розпочалася нова доба в історії села. Було створено сільську Раду, першим головою якої став Грушецький. Під керівництвом районних, партійних та радянських органів трудящі села приступили до соціалістичних перетворень.

На час визволення у Гвоздівцях було 3210 чоловік населення, з яких 3201 українців, 6 молдаван, 1 росіянин та 2 інших національностей. Селянам належало 2191,89 га землі, поміщику 40 га. Із 853 господарств 85 мали до 1 га землі, 445 – від 1 до 3-х га, 255 – від 3-х до 5 га, а 68 господарств – понад 10 га[57].

12 липня 1940 року Гвоздівецька Сільська Рада прийняла постанову про конфіскацію поміщицького майна (в тому ж селі орної землі, лісу та будинку з садибою) і про передання його народу[58]. Вирішено було поділити між 61 найбіднішими селянськими господарствами («лише бідним селянам чесно і благородно»)[59].

Протягом липня-жовтня було конфіскована і розподілена між селянами попівська та частина куркульської землі.

Поміщицький будинок було передано під школу, попівський – під сільраду.

Активну участь у здійсненні заходів Радянської влади беруть селяни Я.О. Швець, В.М. Олійник, І.О. Дячук, О.Ю. Остапчук, П. Тимчук, С.С. Грушецький, І.А. Видиш, М.Г. Матковський та б. інш.

В селі утворюється комсомольська організація. Її фундаторами стали вчителі-комсомольці з Київської області, які приїхали на роботу в Гвоздівці – Василь Семенович Копійка та Софія Наумівна Кумейко. Довгими вечорами молодь слухала їх розповіді про Радянський Союз, разом співали пісень[60].

Першою серед комсомольців села в ряди вступила Олександра Семенівна Грушецька. Так виник на селі перший комсомольський осередок. Потім комсомольцями стали О. Гуцул, М. Голяк, Л. Кучерява, Т. Груба, Н. Грушецька, В. Кучерявий, М. Видиш, Василь і Марія Тимчуки[61].

Значну школу політичного виховання проходять гвоздівчани під час підготовки і проведення виборів до Верховних Рад СРСР та УРСР. В селі стали відзначатись революційні свята.

З початком Великої Вітчизняної війни дорослі чоловіки-гвоздівчани, здатні носити зброю пішли до лав армії. Безпосередньо на фронтах війни брали участь 173 чоловіка, з них смертю хоробрих загинуло 91 (за уточненими на цей час відомостями, на фронти війни і на трудові фронти в період Великої Вітчизняної війни і війни з Японією 1945 року було мобілізовано більш, ніж 600 чоловіків. З них більше 200 чоловіків загинули – прим. адм. сайту). Серед тих хто залишився в живих, є нагороджені орденами Вітчизняної війни, Червоної Зірки, Слави, медалями «За Отвагу», «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною». Серед них є учасники оборони Ленінграду і Сталінграду, визволення Варшави і Праги, взяття Кенігсбергу і Берліну[62].

4 липня 1941 року Гвоздівці захопили румунські окупанти. Розпочалась жорстока розправа над комуністами й активістами села. В перші ж дні після жорстоких тортур були розстріляні П.С. Тимчук, М.П. Матковський та І.А. Видиш. Тіла їх довго лежали під відкритим небом: сім’ям заборонялось ховати загиблих. Було заарештувано 11 місцевих жителів, які зазнали знущань і побоїв[63]. Зрадники видали С.С. Грушецького, однак останньому пощастило врятуватись[64].

Румунські загарбники пограбували село – забрали повністю товари з державних крамниць 40 возів, угнали 100 коней, 100 голів великої рогатої худоби, вивезли 5 тис. пудів зерна відібраного у селян. Варварськи  була знищена сільська бібліотека, яка нараховувала 2 тис. книжок[65].

Не дивлячись на переслідування та звірську розправу окупантів і їх пособників – буржуазних націоналістів, гвоздівчани не припинили боротьбу. Вони ухилялись від роботи на поміщицькій землі.

24 березня 1944 р. Червона Армія звільнила Гвоздівці[66]. Населення села надало допомогу радянським військам: селяни підвозили боєприпаси, поранених, доставляли продовольство тощо.

З початку квітня 1944 р. відновила діяльність Гвоздівецька сільська Рада, яку знову очолив Грушецький. Тоді ж оновила свою діяльність і комсомольська організація села, вожаком якої стала О.С. Грушецька. Всі свої зусилля комсомольці спрямовували на подання допомоги фронту. Вони відправили в діючу армію 30 посилок з продовольством та іншими речами, заготовили близько 6 цнт. вовни, зібрали 3 тис. крб. на танкову колону[67], розповсюдили квитків 4-ї грошово-речової лотереї на 17 тис. крб.[68].

Комсомольці шефствували над сім’ями фронтовиків і загиблих воїнів. Для них комсомольсько-молодіжна бригада звезла і обмолотила хліб, 7,5 га, виорала і засіяти 4 га землі[69].

В серпні–вересні 1944 р. для дітей-сиріт було зібрано 80 пудів хліба[70]. Силами молоді було відремонтовано і оформлено клуб, зібрана нова бібліотека.

Одночасно з відбудовою господарства, під керівництвом районних партійних і радянських органів у селі проводжуються соціалістичні перетворення, перервані війною. 20 березня 1946 р. у Гвоздівцях 25 селянських господарств об’єдналися в колгосп «Перше Травня». Першими  вступили до колгоспу сім’ї Голяка П.В, Мудрика С.Г., Олійника Ф.М.[71] Першим головою колгоспу було обрано Якова Опанасовича Швеця. За колгоспом було закріплено агронома, підібрані бригадир та ланкові, укладено договір з МТС[72].

13 серпня 1947 р. в селі було організовано другий колгосп – ім. Котовського, який очолив Іван Оксентійович Барчук. В колгосп об’єднались 84 господарства, було усуспільнено 160 га землі, 26 коней та сільськогосподарський реманент[73].

На перше січня 1949 р. у Гвоздівцях було повністю завершено колективізацію (100% як по дворах, так і по площі)[74]. 13 серпня 1950 р. обидва колгоспи об’єдналися в один – ім. Котовського, з загально земельною площею в 2152 га[75].

Здійснення соціалістичних перетворень, ліквідація залишків капіталістичного ладу відбувались в умовах гострою класової боротьби. Мали місце факти ворожої агітації з боку буржуазно-націоналістичних елементів, куркулів, попів[76].

Однак ворогам не удалось звернути трудящих з шляху, по якому впевнено вела комуністична партія. І на цьому шляху вони дістали значних успіхів. Загальна площа землекористування в колгоспі ім. Котовського складає 2209 га, з них орної землі – 1864 га, сінокосів – 51 га, пасовищ – 93 га, садів і плодоягідних насаджень, виноградників – 80 га, ягідників – 1 га, тутовників – 8 га. Ліс складає 10 га, при садивні ділянки – 259 га, ставки – 27 га[77].

Із року в рік міцніє матеріальна база колгоспу. У 1950 р. в колгоспі не було жодного трактора, в 1960 р. їх стало 19, а в 1965 р. – 28; кількість автомашин за цей час зросло з 2-х до 11 у 1965 р. У 1950 р. колгосп не мав жодного комбайна, в 1960 р. їх було 4, а в 1965 р. – 7. Колгосп має власну електростанцію, потужністю на 54 квт. За час існування колгоспу (до 1966 р.) збудовано майстерня, кузня, пилорама, водонапірна башта.

Провідна галузь колгоспного виробництва – рільництво. В колгоспі вирощують головним чином пшеницю, жито кукурудзу, горох, цукровий буряк. Найбільше сіють озимої пшениці. У 1965 р. площа під цією культурою склала 567 га, під цукровим буряком – 270 га[78].

Завдяки застосуванню передових прийомів агротехніки неухильно підвищується врожайність. Про це свідчать дані – врожайність окремих культур по роках складала: пшениці у 1950 р. – 11,2 ц, в 1960 р. – 16,2 ц, в 1965 р. – 22,5 ц, в 1966 р. – 23,9 ц; кукурудзи відповідно – 4,8 ц, 11ц, 20ц, 30,8ц; овочі – 53ц, 60ц, 143ц, 220ц. Значного розвитку одержало за цей час тваринництво. З 1950 по 1965 рр. (включно) збудовано капітальних будівель: 5 корівників, 3 свинарника, 2 вівчарні, 2 птахоферми, 4 стайні.

В колгоспі виникли і розвиваються нові галузі: виноградарство, ставкове господарство, бджільництво, тощо.

Колгоспники розводять качок, гусей. В семи ставках розводиться дзеркальний короп. Колгоспна пасіка нараховує 63 бджолосім’ї. Перші успішні кроки зроблені у шовківництві.

Є в колгоспі і ряд допоміжних підприємств: масло бойня, млин, тощо[79].

Неухильно ростуть грошові прибутки колгоспу. Якщо у 1950 р. вони складали 25 тис. крб., то в 1865 – 556 тис. крб., тобто зросли більше як у 22 рази[80].

Боротьбу трудящих за втілення у життя накреслень Комуністичної партії та Радянського уряду очолює сільська партійна організація, яка у 1965 р. нараховувала 36 комуністів. Комуністі зайняті в усіх галузях колгоспного виробництва і відіграють авангардну роль у праці.

Кращі традиції перших комсомольців села підтримує і розвиває комсомольська організація – надійний помічник партійної організації. У 1965 р. вона нараховувала в своїх рядах 73 комсомольця. За роки Радянської влади змінилось обличчя села. Воно електрифіковано і радіофіковане, державні установи мають телефонний зв’язок, шосейна дорога зв’язує його з Чернівцями і Сокирянами. На місці старих кривих вулиць з’являються широкі вулиці. Швидкими темпами йде житлове будівництво. У звичайному 1963 р., наприклад, було збудовано понад 40 нових будинків. У 1952 р. було збудовано новий сільмаг[81].

На 1 січня 1966 р. в селі працювало 6 торгових точок. Велосипед і мотоцикл, радіоприймач стали звичайною приналежністю нового побуту. В сільський пейзаж чудово вписуються стрункі телевізійні антени. До послуг трудящих – медичний пологовий будинок і дитячий садок.

Нові духовні обрії відкрились перед гвоздівчанами. За роки Радянської влади Гвоздівці стали селом майже суцільної письменності. У 1883-1884 рр. на 1416 чол. населення писемними було лише 4 чол.[82] На 1 січня 1966 р. із 2528 мешканців села мали початкову і неповну середню освіту, 21 чол. загальну середню освіту, 19 – середню спеціальну освіту, 11 чоловік незакінчену в 7 закінчену вищу освіту, 31 чоловік навчається в ВУЗах і технікумах. Протягом тривалого часу – за царизму і за часів румунської окупації в селі була лише початкова школа з 2 класними приміщеннями. У 1901 р. з 186 дітей шкільного віку школу відвідувало лише 42[83].

У 1965-1966 навчальному році в селі працювали загальноосвітня восьмирічна школа, де навчалось 475 учнів і працювало 25 учителів, та вечірня школа сільської молоді, де навчалось 101 чоловік.

Показовою є доля дітей селянки Катерини Гангал, яка втративши чоловіка на фронті залишилась з 3-ма малими дітьми. Радянська влада допомогла їх виховати всіх. Один з її синів став кваліфікованим робітником, другий закінчив медінститут і став головним лікарем медичної установи, дочка закінчила школу медичних сестер[84].

За перші роки семирічки в центрі села виріс колгоспний будинок культури, в ньому працюють гуртки художньої самодіяльності, хоровий, драматичний, танцювальний, музичний та інші. До колгоспників приїздять актори Чернівецького драмтеатру ім. О. Кобилянської. В будинку культури демонструються широкоекранні фільми, читаються лекції, проводяться бесіди.

Сільська бібліотека на 1 січня 1966 р. нараховувала 12 тис. примірників книг. Її регулярно відвідують 995 читачів. Колгоспники виписують 1251 примірник газет і журналів. В позаурочний час людно на новозбудованому стадіоні.

Сповнені пафосу творчої праці сміливо дивляться трудящі Гвоздівець у своє світле завтра.

 *************************************

II

ОСТАТОЧНИЙ ТЕКСТ В.Г. ФІРСАНОВОЇ ТА Є.С. ПРИХОДЬКО

Гвіздівці – село, центр сільської Ради. Розташовані за 9 км на південний захід від Сокирян. Шосейним шляхом сполучені з Чернівцями й Сокирянами. Населення -2595 чоловік.

Місцевість нинішнього села заселялася здавна. Археологічними розкопками виявлено поблизу села, в урочищі Гнила Річка, рештки поселення трипільської культури, а в центрі села, на правому березі річки Вілії та в урочищі Студена Криниця – рештки ранньослов’янського поселення черняхівської культури[85].

Перша згадка про Гвіздівці датується 1432 роком, коли молдавський воєвода Олександр подарував село боярам Івашку Владиченку та Петру Іордашку[86]. Тяжкою була доля селян. Гвіздівці багато разів перепродувались. Лише в XIX столітті сім разів змінювалися його володарі, і кожен дбав ляше про те, щоб більше пограбувати селян.

Це призводило до того, що село майже не зростало. У 1771 році в ньому налічувалось лише 34 двори[87]. Після приєднання Бессарабії до Росії населення помітно збільшується за рахунок втікачів. У 1859 році тут уже було 160 дворів і 597 мешканців[88].

В умовах розвитку товарно-грошових відносин прагнення поміщиків збільшити прибутковість свого господарства супроводжувалось посиленням феодального визиску й розоренням селян. Це неминуче загострювало антифеодальну боротьбу. У 1823 році жителі Гвіздівців, озброєні косами, відібрали частину землі в сусіднього сербичанського поміщика Ф. Сандулакі, забрали у нього 20 возів, навантажили їх хлібом і відвезли до Гвіздівців[89]. Справа розглядалась у суді протягом 6 років.

Доведені до відчаю постійними здирствами посесора Я. Поповича, селяни у 1826 році поскаржились на нього до суду. «Через цього пана посесора, – писали селяни, – ми повинні втратити шматок хліба, і тоді більш нічого не залишається, як іти жебракувати»[90]. Звичайно, царський суд був на боці посесора; після дворічної тяганини справу передали в архів, нібито через недоведеність вини посесора.

Грабіжницький характер реформи 60-х років XIX століття особливо яскраво виявився в Хотинському повіті, до складу якого входили і Гвіздівці. Селяни одержали тут найнижчі в усій Бессарабії наділи – по 1,9 десятини в середньому на ревізьку душу. Грошова повинність з однієї десятини на користь поміщика була найвищою в усій Бессарабії – 2 крб. 50 копійок. Трудівники одержали значно менші наділи проти передбачених «Положенням про поземельний устрій поселян (царан) Бессарабської області».

Переконавшись у тому, що реформа загрожує дальшим зубожінням, селяни піднімаються на боротьбу. У 1870 році під час впровадження уставних грамот і відведення селянам земельних наділів жителі Гвіздівців відмовились виконувати відробіткові повинності. До села прибув член сокирянського волосного правління, щоб втихомирити «непокірних», примусити виконувати відробіткові повинності та заарештувати призвідників. Та всі його намагання виявилися марними. Працювати на панське поле селяни не вийшли і не дозволили арештів. Всією громадою з’явились вони у волосне правління, вимагаючи скасувати відробіткову повинність та перевести її в грошову. Налякані власті викликали військову команду. Заворушення у Гвіздівцях було придушене. Оскільки переведення царан з відробіткової повинності на грошову затримувалось, то в квітні 1871 року селяни знову відмовились від сплати оброку. Для придушення нового виступу до села прибув батальйон Празького полку. Це заворушення було одним з найбільших у Бессарабії у відповідь на реформу. Щоб остаточно розправитись з повсталими, на вимогу командуючого каральними загонами генерала Рауха в травні 1871 року у Гвіздівцях розквартирувався батальйон царських військ[91].

Реформа 60-х років прискорила процес соціального розшарування селянства. Вже у 1883—1884 рр. 250 жителів Гвіздівців з 1416 залишились без землі. Господарств, що зовсім не мали худоби, було 30, а тих, що мали лише корову, налічувалось 15. Сімей, які не мали навіть власної хати, було 18[92]. В Гвіздівцях нараховувалось 49 дворів (225 чоловік) т.зв. дарчих селян. Заборгувавши поміщикові, частина з них змушена була із свого наділу (сім десятин на двір) віддати чотири панові, а решту одержати без викупу. Дарчі селяни не одержали ні сінокосів, ні випасів. 80 проц. з них здавали свою землю в оренду, бо не мали своєї робочої худоби, щоб обробити її. Із 49 господарств 26 здавали поміщиці у довготривалу оренду частину своєї землі, а 7 дарчих господарств здавали всю свою землю. Близько двох третин дорослого населення Гвіздівців змушені були шукати заробітків за межами села.

На початку XX століття землі у селян залишилось ще менше. В 1910 році в Гвіздівцях було 411 господарств, в яких налічувалось 2443 душі. їм належало лише 1850,8 десятини землі, тобто менше, ніж по 0,8 десятини на душу. А тим часом поміщик володів 750 десятинами орної землі і такою ж кількістю лісу[93].

Місцеве волосне начальство в донесенні Хотинській земській управі змушене було констатувати, що селянські господарства з кожним роком занепадають через нестачу надільної землі та низький рівень культури землеробства[94].

Погіршення становища селян супроводжувалось загостренням класової боротьби. На початку XX століття у Гвіздівцях вів революційну пропаганду, розповсюджував заборонену літературу вчитель О. Костенко, за що був засланий до Сибіру. Проте його діяльність залишила по собі добрі зерна. Після заслання О. Костенка поширення революційної літератури в селі не припинилося[95]. А коли почалася перша російська революція, в селі сталися заворушення. Восени 1905 року селяни спалили хліб на панському току.

Мало що змінилося в культурному житті села і в другій половині XIX і на початку XX століття. У 1883-1884 рр. на 2416 чоловік населення припадало лише 4 письменних. Тільки у 1890 році тут відкрили початкову земську школу. Однак і після цього більшість жителів лишалась неписьменною. У 1901 році з 186 дітей шкільного віку школу відвідувало лише 42[96].

Через погане медичне обслуговування в селі часто спалахували епідемічні захворювання. В 1911 році у Гвіздівцях зареєстровано близько 200 випадків захворювань на дифтерит, коклюш, скарлатину.

В роки першої світової війни Гвіздівці опинились у прифронтовій смузі: почалися реквізиції, примусові мобілізації гужового транспорту тощо. Це ще більше загострювало класові протиріччя на селі.

Після Лютневої буржуазно-демократичної революції на селі посилюється боротьба селян за землю. В зростанні класової боротьби значну роль відіграли революційно настроєні солдати 8-ї армії, окремі частини якої влітку 1917 року були розквартировані у Гвіздівцях. 25 жовтня 1917 року місцеві жителі разом з солдатами вчинили самовільну порубку панського лісу. Власті виявились безсилими, щоб протидіяти цьому.

Велика Жовтнева соціалістична революція переконала селян, що лише партія більшовиків спроможна розв’язати земельне питання в їх інтересах. Ленінський декрет про землю відкрив шлях до революційних дій широких мас. Селяни захопили маєток поміщика Бібера (власник його втік за кордон), поділили землю. На площі, перед поміщицьким будинком, солдати 8-ї армії організували мітинг, на якому промовці закликали захищати права народу, висловлювались за підтримку нового ладу. У січні 1918 року в селі проголошено Радянську владу[97].

Однак першим крокам соціалістичного будівництва перешкодила австро-німецька окупація. Наприкінці лютого 1918 року інтервенти захопили Гвіздівці. Після розпаду Австро-Угорщини в листопаді 1918 року село загарбала боярська Румунія.

Кривавий терор, нещадне пограбування, примусова румунізація – ось що принесли з собою поневолювачі.

Відповіддю на жорстокість окупантів був новий спалах боротьби трудящих за свою соціальну і національну незалежність. Яскрава сторінка її – Хотинське повстання, в якому активну участь брали й селяни Гвіздівців. 8 січня 1919 року на чолі з М.І. Ткачем, А.М. Швецем, М.П. Кострижем, озброєні сокирами, вилами, косами, вони напали на жандармів і захопили кілька гвинтівок. Селяни перепиняли румунські обози з награбованим добром, повертаючи його населенню, знищували тих, хто чинив опір.

Щоб придушити повстання, румунський уряд кинув великі сили. Обстрілюючи село з броневиків, окупанти спалили 25 будинків. Карателі вчинили люту розправу: шість чоловік було розстріляно, а М.П. Кострижа і А.М. Швеця засуджено до 10-15 років ув’язнення. 18 учасникам повстання вдалося переправитись через Дністер на радянську територію. Вони влились у кавалерійську бригаду Г.І. Котовського. Один з них – Марко Шеремет став командиром підрозділу, а Г.Ю. Олійник розвідником дивізіону[98].

Тяжко жилося гвіздівчанам за часів румунської окупації. Як і раніше, вони терпіли через безземелля. У 1919 році на 2445 жителів припадало 1415 десятин землі[99], тобто менш, ніж по 0,6 десятини на душу. В той же час поміщикові Біберу, який повернувся в обозі румунських окупантів, належало 70,5 десятини орної землі, попові – 12, куркулям – 79,5 десятини. Нестатки й злидні нестримно гнали селян у кабалу до багатіїв, а свої клаптики землі їм доводилось обробляти здебільшого вночі примітивним знаряддям. Нічого не змінила на краще аграрна реформа, здійснена румунським урядом.

Лише незначна частина селянських дітей могла навчатись у чотирикласній школі, в якій викладали чужою і незрозумілою румунською мовою.

Протягом всього часу окупації трудящі не припиняли боротьби з румунськими загарбниками та їх прислужниками з числа місцевих багатіїв за возз’єднання з Радянською Україною.

Наприкінці 20-х років у селі створюється підпільна комуністична організація, яка стає на чолі визвольної боротьби трудящих[100]. Комуністи розповсюджували революційну літературу (листівки, прокламації), створювали гуртки, де вивчалися праці В. І. Леніна: Ні жорстокі переслідування, ні знущання румунських жандармів не могли зламати бойового духу підпільників.

Комуністична організація складалася з чотирьох підпільних груп. її засновником і беззмінним керівником був С.С. Грушецький. Син сільського шевця С.С. Грушецький пройшов школу політичного гарту в роки першої світової війни в російській армії. Зустрічі з- революціонерами-солдатами, колишніми пітерськими робітниками, їх розповіді про революційну боротьбу, про партію більшовиків, її вождя В.І. Леніна назавжди визначили його життєвий шлях. Повернувшись до рідних Гвіздівців, він почав революційну пропаганду, став членом Румунської комуністичної партії з 1929 року, членом підпільного райкому з 1931 року, а з 1935 року – членом Хотинського підпільного повітового комітету[101].

Сміливими й відважними підпільниками були також жителі села М. П. Матковський, І.А. Видиш, П.С. Тимчук.

Напередодні 1 Травня 1932 року С.С. Грушецький із своїми бойовими товаришами розповсюдив у селах Романківцях, Гвіздівцях, Клокушні понад 1000 листівок із закликом до боротьби проти гніту окупантів. 1 серпня, у день боротьби проти війни, у Гвіздівцях жителі знаходили листівки на хатах, на парканах і навіть у церкві.

Комуністична організація працювала в глибокому підпіллі. «Нам, комуністам,— згадує С. Грушецький, – доводилось діяти в глибокій конспірації. Кожний знав лише кілька чоловік. Записів ніяких не вели, різних шпиків навколо нишпорило багато. Сходились разом не часто, більше на ходу удвох, утрьох вирішували те чи інше питання»[102].

Жандармам вдалося натрапити на слід підпільників[103]. Після викриття у 1934 році за допомогою провокаторів комуністичних осередків у Гвіздівцях та інших селах у вересні того ж року в Чернівцях відбувся судовий процес над 150 комуністами та комсомольцями. С.С. Грушецького засуджено до 6 місяців ув’язнення, позбавлення громадянських прав на 10 років і 10 тис. лей штрафу. Ув’язнення відбував у жахливій румунській тюрмі Дофтані, де тримали політичних в’язнів.

Незважаючи на переслідування й розправи над комуністами, революційна боротьба трудящих Гвіздівців не припинялась до 28 червня 1940 року.

В цей день місцеві жителі хлібом-сіллю зустрічали радянських воїнів-визволителів. Розпочалася нова доба в історії села. Розгорнула роботу сільська Рада, першим головою якої став С.С. Грушецький. Під керівництвом районних, партійних та радянських організацій трудящі здійснювали соціалістичні перетворення.

На час визволення у Гвіздівцях проживало 3210 чоловік населення, з яких 3201 українець, 6 молдаван, 1 росіянин та 2 представники інших національностей. Селянам належало 2191,89 орної землі і пасовиськ. Із 853 господарств 85 мали до 1 га землі, 445 – від 1 до 3-х, 255 – від 3-х до 5, а 68 господарств – понад 10 га[104]. Сільська Рада розподілила між найбіднішими господарствами поміщицьку, попівську та частину куркульської землі. Поміщицький будинок було передано під школу, попівський-під сільраду. В селі відкрили клуб, бібліотеку.

Активну участь у здійсненні заходів Радянської влади взяли селяни І. А. Видиш, С.С. Грушецький, І.М. Дячук, М.Г. Матковський, В.С. Олійник, О.М. Остапчук, П.С. Тимчук, Я.О. Швець та багато інших.

В цей же час у селі створюється комсомольська організація. Її фундаторами стали вчителі-комсомольці В.С. Копійка та С.Н. Кумейко. Вечорами молодь слухала їх розповіді про Радянський Союз, Комуністичну партію, разом співали пісень. Першими комсомольцями стали О.С. Грушецька, О.В. Гуцул, М.П. Голяк, Г.Ф. Кучерява, Н.К. Груба, Н.С. Грушецька, В.О. Кучерявий, М.М. Видиш, М.С. Тимчук.

Значну школу політичного виховання пройшли селяни під час підготовки і проведення виборів до Верховних Рад СРСР та УРСР.

В липні 1941 року Гвіздівці захопили німецько-румунські окупанти. Розпочалась жорстока розправа над комуністами й активістами. В перші ж дні після жорстоких тортур були розстріляні П.С. Тимчук, М.П. Матковський та І.А. Видиш. Тіла їх довго лежали просто неба: сім’ям заборонялось ховати загиблих.

Згодом окупанти заарештували 11 місцевих жителів, які зазнали знущань і побоїв. Зрадники видали С.С. Грушецького, однак останньому пощастило врятуватись.

Румунські загарбники дуже пограбували село – вивезли всі товари з державних крамниць, у селян забрали 40 возів, 100 коней, 100 голів великої рогатої худоби, 5 тис. пудів зерна, знищили сільську бібліотеку.

Та ніякі переслідування й репресії окупантів та їх посібників – буржуазних націоналістів – не залякали патріотів: вони продовжували боротьбу – ухилялись від роботи на поміщицькій землі, вели агітацію проти окупантів, саботували розпорядження.

24 березня 1944 року Червона Армія визволила Гвіздівці.

Населення подавало радянським військам всіляку допомогу: підвозило боєприпаси та продовольство, постачало продукти госпіталям тощо.

З початком Великої Вітчизняної війни багато гвіздівчан поповнили лави Червоної Армії. У боях брали участь 173 воїни, більшість з них нагороджені орденами й медалями Союзу РСР. Понад 90 жителів села загинули смертю хоробрих. Серед фронтовиків є учасники оборони Ленінграда й Сталінграда, ті, що визволяли Варшаву й Прагу, штурмували Кенігсберг і Берлін.

Пам’ять про загиблих живе у серцях вдячних гвіздівчан. В селі відкрито пам’ятник воїнам-землякам та селянам-активістам і підпільникам, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни. Біля його підніжжя не в’януть живі квіти. Вдячні односельчани комуністів. Вони вічно житимуть в їхніх серцях.

З квітня 1944 року відновила свою діяльність Гвіздовецька сільська Рада, її знову очолив С.С. Грушецький. Тоді ж почала працювати й комсомольська організація, секретарем якої стала О.С. Грушецька. Всі свої зусилля молодь спрямовувала на подання допомоги фронту – відправляли бійцям посилки з продовольством і теплими речами, заготовили близько 6 цнт. вовни, зібрали 3 тис. крб. на танкову колону, розповсюдили багато квитків грошово-речової лотереї[105].

Комсомольці взяли шефство над сім’ями фронтовиків і загиблих воїнів. Комсомольсько-молодіжна бригада допомогла їм звезти й обмолотити хліб, засіяти їх землі. Лише за серпень – вересень 1944 року для дітей-сиріт було зібрано 80 пудів хліба. Молодь власними силами відремонтувала клуб та бібліотеку.

Відбудова зруйнованого господарства велася на соціалістичній основі. 20 березня 1946 року у Гвіздівцях створено перший колгосп ім. 1 Травня. Головою артілі обрали Я.О. Швеця. До складу правління увійшли П.В. Голяк, Г.Ю. Олійник, М.В. Піживський, М.А. Кучерявий.

13 серпня 1947 року – дата народження другого колгоспу – ім. Г.І. Котовського, який очолив І.О. Барчук.

До кінця 1948 року у Гвіздівцях повністю завершили колективізацію[106]. 13 серпня 1950 року обидва колгоспи об’єдналися в один – ім. Г.І. Котовського[107].

Здійснення соціалістичних перетворень, ліквідація залишків капіталістичного ладу відбувались в умовах класової боротьби. Буржуазно-націоналістичні елементи, куркулі, попи вели ворожу агітацію. Однак ворогам не вдалося звернути трудящих з обраного шляху. Докорінно змінилося життя селян за Радянської влади. Колгоспний лад забезпечив їм вільну працю, заможне й культурне життя.

Колгосп ім. Г.І. Котовського став багатогалузевим, добре оснащеним технікою господарством. Він має 2485 га землі, у т. ч. орної – 1797 га, пасовиськ – 179, садів – 60, виноградників – 6,7, шовковиці – 6 гектарів. Земельні угіддя його щороку поліпшуються. В цьому велику допомогу подає держава. Держава й колгосп дбають про родючість ґрунтів. Лише в 1967 році здійснено вапнування кислих ґрунтів на площі 330 гектарів. На це держава витратила 5123 карбованці.

Щороку міцніє матеріальна база колгоспу. В 1967 році тут було 20 тракторів, 11 автомашин, 12 комбайнів. Працює тут і електростанція потужністю 60 квт. В ювілейному 1967 році стали до ладу механічна майстерня та новий гараж.

Провідною галуззю колгоспного виробництва є рільництво. Трудівники села вирощують пшеницю, жито кукурудзу, горох. Цукрові буряки. Всі культури засіваються лише сортовим насінням. Більше половини масиву зайнято високоврожайними сортами пшениці «Миронівська-808», «Безоста-1», «Партизанська місцева». У 1967 році площа під цією культурою становила 405 гектарів, під цукровими буряками – 270. Вирощують також вику, сою, картоплю.

Переважна більшість сільськогосподарських робіт механізована. Хлібороби села сумлінно працюють, щоб бути в числі передових у районі. Механізатори колгоспу – бригадир тракторної бригади А. Потульницький, трактористи І.Ф. Шеремета, І.М. Видиш розробили простий і дешевий метод реставрації дискової борони.

Завдяки застосуванню передових прийомів агротехніки та наполегливій праці постійно збільшуються врожаї. У порівнянні з 1950 роком врожайність пшениці, кукурудзи, овочів та інших культур у 1967 році зросла у 2-4 рази.

За сумлінну працю в колгоспному виробництві урядовими нагородами відзначені – І.В. Пазюк, О.С. Козловська та інші. Г.Ю. Олійник удостоєний Малої срібної медалі Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Чималих успіхів досягнуто за цей час і в тваринництві. Зросло поголів’я худоби. Лише корів у 1967 році налічувалось – 880. Поголів’я свиней збільшилось у 5 разів, овець – у 2 рази.

Якщо оглянути тваринницьке містечко з літака, мов на долоні видно під світлими покрівлями нові будівлі. їх тут чимало. Всі вони покриті черепицею, капітально відремонтовані або недавно зведені. Лише за останні кілька років споруджено новий типовий корівник, два свинарники, птахоферму. В тваринницькому містечку прокладено тротуари, під’їзні шляхи. В приміщеннях – транспортери, механізми для транспортування кормів, автонапувалки, доїльні агрегати. Побудували новий кормоцех з кількома відділеннями, водонапірну башту, автовагу, завантажувальну площадку тощо. Щороку зростає продуктивність тваринництва.

Протягом останніх років, завдяки впровадженню прогресивних зооветеринарних методів роботи, значно підвищилась рентабельність свиноферми. Якщо 1962 року собівартість центнера свинини в колгоспі складала 173 крб., то у 1968 – 78 крб. 19 коп., тобто знизилась більше як удвоє.

Майже у три рази зросли надої молока, з 925 кілограмів на одну корову у 1950 році до 2570 у 1967 році. 1967 року на 100 га земельних угідь вироблено м’яса 56,3 цнт, молока 457 центнерів.

Високих надоїв добились у 1967 році доярки В. І. Гангал та М. В. Видиш (3270-3240 кг на корову). Молода телятниця В.С. Мудрик довела до 700 грамів середньодобовий приріст ваги телят, за що відзначена Грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Дві інші її сестри після закінчення школи також працюють на фермі.

Правління колгоспу постійно дбає про поліпшення умов праці й побуту колгоспників, зайнятих у тваринництві. Для них споруджено Будинок тваринника. Тут просторо й затишно. В ньому розміщені їдальня, червоний куток, кімната відпочинку, кабінет спеціалістів. У кабінеті багато наочних приладь. Всі тваринники навчаються або в школі передового досвіду, або опановують загальноосвітню програму.

У вільні години їм є де відпочити. В червоному кутку – телевізор, книги, свіжі газети й журнали. Сюди часто навідуються агітатори, лектори, виступають з концертами учасники самодіяльних гуртків. Поблизу Будинку тваринника, на пагорбку, закладено фруктовий сад. Про все це піклуються самі тваринники. Вони вирощують також капусту, помідори, огірки.

В артілі успішно розвиваються нові галузі – виноградарство, ставкове господарство, бджільництво. В семи ставках площею 70 га колгоспники розводять качок, гусей, дзеркального коропа. Артільна пасіка нараховує понад 76 бджолосімей. Перші вдалі кроки зроблено у шовківництві. Є в колгоспі своя олійня, млин, 3 крупорушки, лісопилка, ремонтна майстерня тощо.

Боротьбу трудящих за втілення у життя накреслень Комуністичної партії та Радянського уряду очолює сільська партійна організація, що об’єднує понад 40 комуністів, переважна більшість їх працює в усіх галузях колгоспного виробництва.

Кращі традиції перших членів ВЛКСМ підтримує й примножує комсомольська організація – надійний помічник партійної організації. У 1967 році в ній налічувалось понад 70 членів.

Радянська влада зробила жінок повноправними громадянками, відкрила шлях до культурного й заможного життя. Жінки працюють на всіх ділянках комуністичного будівництва. Виконавчий комітет сільської Ради очолює комуніст О.С. Голяк. Вона є одночасно і депутатом Сокирянської районної Ради.

Гвіздовецька сільрада за рівнем організаційно-масової роботи одна з кращих у районі. В обраній у 1967 році сільській Раді 15 депутатів-жінок. Неодноразово висувались в депутати сільради і з честю виправдовували довір’я виборців Н.М. Бурчаківська, А.Г. Барчук, 3.М. Бурченко, Л.І. Бацура. Вони ведуть велику громадську роботу, очолюють побутову та культурно-освітню комісії, є ініціаторами впровадження у побут нових радянських обрядів: реєстрації шлюбів, відзначення новосілля, звіздин, проводів до лав Радянської Армії, зустрічей демобілізованих тощо. З 32 вчителів школи – 20 жінок, 5 жінок працює зв’язківцями, 5 – майстрами побутового комбінату, 3 – продавцями. Серед передовиків колгоспного виробництва жінкам належить почесне місце[108].

За роки Радянської влади змінилось обличчя села. В побуті й на виробництві широко використовується електрика. Густішає ліс телевізійних антен над селом. На місці старих кривих вуличок з’являються нові широкі, впорядковані. Швидкими темпами розвивається житлове будівництво. Лише у 1963 році зведено понад 40 будинків, побутовий комбінат, профілакторій. За останні 15 років споруджено 500 нових котеджів. Солом’яні стріхи на будинках замінено черепицею й шифером. Для будівництва широко використовують місцеві матеріали, зокрема білий камінь. Нові будинки просторі, на 3-4 кімнати з кухнею й верандою.

В селі працюють 6 торговельних точок. Одну з них – сільмаг – відкрито у новозбудованому приміщенні. Стали до ладу медпункт, пологовий будинок і дитячий садок, їдальня. Предметами першої необхідності стали велосипед, мотоцикл, радіоприймач.

Кожного року група хліборобів лікується в кращих здравницях нашої Батьківщини. Половину витрат щодо оплати путівок бере на себе колгосп.

За роки Радянської влади Гвіздівці стали селом суцільної грамотності. Близько 100 жителів мають середню загальну та спеціальну або вищу освіту, решта – початкову та неповну середню освіту.

Нині тут працюють восьмирічна школа та школа сільської молоді, в яких навчається понад 600 учнів. Юнаки і дівчата не лише здобувають знання, але й оволодівають почесною професією хлібороба. Учнівська виробнича бригада гідно відзначила 50-річчя Ленінського комсомолу. У 1968 році вона зібрала по 25 цнт. пшениці з га, по 40 цнт. кукурудзи та по 20 цнт. соняшнику.

Вчителі шкіл, навчаючи й виховуючи молодь, ведуть також велику громадську роботу. За бездоганну педагогічну й громадську діяльність К.І. Лисогор нагороджена орденом Леніна (працює нині в Сокирянах). Багато зробила для піднесення культури рідного села вчителька М. І. Чекан, дочка бідняка – одного з перших колгоспників у селі.

В селі добре дбають про створення найкращих умов для навчання дітей і роботи вчителів. У ювілейному 1967 році зведено інтернат для учнів та житловий будинок для освітян.

Прикладом турбот Радянської влади про сім’ї трудящих може бути сім’я К.П. Гангал. Після загибелі чоловіка на фронті жінка залишилась з трьома малими дітьми. Радянська влада допомогла виховати їх. Один син став кваліфікованим робітником, другий закінчив медінститут і тепер працює головним лікарем, дочка здобула професію медичної сестри.

Активну участь у громадсько-політичному житті села беруть ветерани громадянської і Великої Вітчизняної воєн; Одним з таких ентузіастів є Г.Ю. Олійник. Незважаючи на свій похилий вік (йому вже 70 років), він допомагає виховувати молодь на революційних традиціях, ділиться багатим життєвим досвідом, разом з своїми односельчанами будує нове життя.

Добре налагоджено в селі культурно-масову роботу. В центрі його виріс колгоспний Будинок культури, при ньому працюють хоровий драматичний танцювальний, музичний та інші гуртки, які об’єднують десятки юнаків та дівчат.

Участь у художній самодіяльності допомогла знайти своє справжнє покликання жителеві села М.В. Мафтуляку. Він став автором музики до пісень «Марш миру», «Дівчина моя», «Впала смерека», «Я збираю листя яворове», які збагатили репертуар хорових колективів Сокирянського району. Активну участь у художній самодіяльності бере передова доярка В.І. Гангал.

В Будинку культури села часто виступають актори Чернівецького музично-драматичного театру ім. О. Ю. Кобилянської.

Тут відкрито кімнату атеїста. Її обладнано стендами, підібрано бібліотечку наукової та науково-популярної літератури, тут часто відбуваються диспути, вечори запитань та відповідей тощо.

Завжди людно в сільській бібліотеці. В ній налічується понад 12 тис. примірників книг. Книга й газета стали невід’ємними у духовному житті трудівників села. У 1968 році вони передплатили 1300 примірників газет та журналів. На новозбудованому стадіоні молодь села змагається з різних видів спорту. Щороку зростають і упорядковуються Гвіздівці. Відповідно до затвердженого плану в селі закладено сквер, будуються нові дитячі ясла, їдальня, лазня, багатоквартирний житловий будинок для спеціалістів сільського господарства.

Поблизу Гвіздівців починається Радянська Молдавія. Та не знає кордонів дружба братніх народів. Особливо тісні зв’язки у гвіздівчан з жителями сусіднього молдавського села Клокушна. Міцні економічні відносини, взаємна допомога існують між Гвіздовецьким колгоспом ім. Г.І. Котовського й Клокушнянським – ім. С.М. Кірова. Дружба допомагає удосконалювати господарство, колгоспи обмінюються досвідом, насінням. Разом ділять радощі й невдачі. В святкові або вихідні дні відбувається обмін концертами, де линуть пісні «Ляна» і «Черемшина». Звичайним явищем є змішані шлюби. На вулицях Гвіздівців можна, завжди почути дзвінке молдавське «Буна зіуа», а в Клокушні – українське «Добрий день». І лунають вони як символ непорушної дружби.

Сповнені пафосу творчої праці, сміливо дивляться трудівники Гвіздівців у своє світле завтра.

_______________________________________________

ВИНОСКИ О.С. МАНДЗЯКА

[1] Так на той час офіційно записувалася назва села. Але вже на час виходу збірника село було перейменовано на Гвіздівці.

[2] У Гвіздівцях восьмирічна школа починає працювати з 1959 р., а її директором призначено М.Ф. Черняка. Він прослужив на цій посаді до 1963 року, а далі його змінила З.М Бурченко (1963-1965 рр.), після якої, в свою чергу, на цій посаді був Б.Й. Яворський (1965-1966 рр.).

[3] Книга протоколів засідань виконавчого комітету сільської ради депутатів трудящих села Гвоздівці Сокирянського району за 1962 рік (6 січня 1962 р. – 21 грудня 1962 р.). – Архівний відділ Сокирянської районної державної адміністрації, ф. 15, оп. 1, спр. 111. – С. 24-26.

[4] Бездрабко В. Архівісти й «Історія міст і сіл Української РСР»: історія написання (на прикладі досвіду Хмельницького облдержархіву) // Славута і Славутчина : минуле і сучасне. – Славута, 2003. – С. 75 – 86

[5] Фирсанова В.Г. Повести Н.В. Гоголя «Сорочинская ярмарка», «Майская ночь» и «Ночь перед Рождеством» в инсценировке М.П. Старицкого (К вопросу русско-украинских литератупных связей). Автореферат дисертации на соискание ученой степени кандидата филологических наук / Акад. наук УССР. Ин-т литературы им. Т.Г. Шевченко. – Черновцы, 1962. – 25 с.

[6] Приходько, Е.С. Социально-экономическое развитие помещичьего (поместного) хозяйства на Правобережной Украине во второй половине XVIII века. Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата исторических наук / Акад. наук Укр. ССР. Ин-т истории. – Киев, 1959. – 19 с.; Приходько, Е.С. Социально-экономическое развитие помещичьего (поместного) хозяйства на Правобережной Украине во второй половине ХVIII века. Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук / Е.С. Приходько. – Черновцы: Чернов. гос. ун-т, 1959. – 294 с.

[7] Фірсанова В. Історія села Гвоздівець. – Із фондів Сокирянського історичного музею, м. Сокиряни.

[8] Фірсанова В.Г., Приходько Є.С. Гвіздівці // Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Чернівецька область / АН УРСР. Ін-т історії; Голов. редкол.: П.Т. Тронько (голова) та ін. – Київ: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1969. – С. 522–531.

______________________________________________

ВИНОСКИ В.Г. ФІРСАНОВОЇ

[9] Поточний архів Чернівецького облстатуправління. Статзвіти про кількість населення на 1 січня 1966 р., арк. 6.

[10] Чернівецький облдержархів, ф. 117, спр. 1008, арк. 1.

[11] Ian Bogdan. Documentele lui Ştefan cel Mare. V. II., Bucureşti, 1913, стр. 230.

[12] Чернівецький облдержархів, ф. 117, спр. 1008, арк. 13.

[13] Там же, ф. 110, спр. 202, арк.

[14] Чернівецький облдержархів, ф. 117, оп. 1, спр. 2597, арк. 1.

[15] Г. Гибенеску. Бессарабские документы, Яссы, 1922, стр. 89.

[16] Списки населенных мест Российской империи, ч. III, Бессарабская губерния. СПб, 1861, стр. 62.

[17] Я. Гросули И. Будак. Крестьянская реформа 60-70-х годов XIX в. в Бессарабии. Кишинев, 1956, стр. 71.

[18] Чернівецький облдержархів, ф. 117, оп. 1, спрю 512, арк. 97-98, 71.

[19] Я. Гросули И. Будак. Крестьянская реформа 60-70-х годов XIX в. в Бессарабии, стр. 19.

[20] Чернівецький облдержархів, ф. 117, on. 1, спр. 200, арк. 5.

[21] Чернівецький облдержархів, ф. 117, on. 1, спр. 292, арк. 10-11. Чернівецький облдержархів, ф. 117, on. 1, спр. 200, арк. 5.

[22]  Там же, арк. 22.

[23] Я. Гросули И. Будак. Крестьянская реформа 60-70-х годов XIX в. в Бессарабии, стр. 174.

[24] Там же, стр. 71.

[25] Я. Гросули И. Будак. Крестьянская реформа 60-70-х годов XIX в. в Бессарабии. Кишинев, 1956, стр. 112.

[26] Там же, стр. 112.

[27] Там же, стр. 116, 119.

[28] Гросули И. Будак. Крестьянская реформа 60-70-х годов XIX в. в Бессарабии. Кишинев, 1956, стр.119.

[29] Там же, стр. 116, 119.

[30] Сборник статистических сведений по Хотинскому уезду Бессарабской губернии. М, 1886, стр. 50-52.

[31] Сборник статистических сведений по Хотинскому уезду Бессарабской губернии. М, 1886, стр. 61-62.

[32] Там же, стр. 56.

[33] Отчеты Хотинской земской управы. Хотин. 1913, стор. 262.

[34] Чернівецький облдержархів, ф. 42, оп. 2, спр. 52, арк. 10.

[35] Бессарабский календарь-ежегодник, 1910, № 1, стр. 287.

[36] Отчеты Хотинской земской управы, Хотин 1913, стр. 232, 272, 284.

[37] М.С. Френкин. Революционное движение на румынском фронте, М., 1965, стр. 187.

[38] Боротьба трудящих Буковини за соціальне й національне визволення і возз’єднання з Українською PСP 1917-1941. Збірник документів і матеріалів,. Чернівці, 1958, стр. 56.

[39] М.С. Френкин. Революционное движение на румынском фронте, М., 1965, стр.191.

[40] Газета «Радянська Буковина», 28 листопада 1961 р.

[41] А. Юрченкою. Хотинское восстание. К., 1948, стр. 19.

[42] Там же, стр. 31.

[43] Газета «Радянська Буковина», 28 листопада 1961 р.

[44] Газета «Колгоспне життя», 1 травня 1962 р.

[45] Газета «Радянська Буковина», 28 листопада 1961 р.

[46] Чернівецький облдержархів, ф. 42, оп. 2, спр. 157, арк. 57.

[47] Там же, ф. Р-662, оп. 1, спр. 4415, арк. 2.

[48] К. Г. Ципко. Велика Жовтнева соціалістична революція і боротьба трудящих Буковини за владу Рад та возз’єднання з Радянською Україною. Чернівці, 1958, стор. 166.

[49] Газета «Колгоспне життя», 1 травня 1962 р.

[50] Газета «Колгоспне життя», 1 травня 1962 р

[51] Газета «Радянська Буковина», 9 червня 1957 р.

[52] Чернівецький облдержархів, ф. 501, оп. 1, спр. 2, арк. 16-19.

[53] Там же, ф. 15, оп. 1, спр. 7083, арк 37; ф. 79, оп. 1, спр. 49, арк. 1.

[54] Там же, ф. 15, оп. 1, спр. 5, арк. 54.

[55] Газета «Радянська Буковина», 30 липня 1965 р.

[56] Там же.

[57] Чернівецький облпартархів, ф. 15, on. 1, спр. 9 арк. 9зв і 10, 35.

[58] Там же, ф. Р-1691, оп. 2, спр. 1850, арк. 2.

[59] Там же, арк. 2,22.

[60] Газета «Радянська Буковина», 30 липня 1965 р.

[61] Там же.

[62] Поточний архів Чернівецького облвійськомату, 1966 р. Справа про кількість учасників Великої Вітчизняної війни, арк. 7.

[63] Чернівецький облпартархів, ф. 15, on. 1, спр. 264, арк. 5.

[64] Газета «Радянська Буковина», 30 липня 1965 р.

[65] Чернівецький облпартархів, ф. 15, on. 1, спр. 264, арк. 5.

[66] Сообщение Советского информбюро, М., 1944, Т. 91, стп. 145.

[67] Газета «Радянська Буковина», 30 липня 1965 р.

[68] Чернівецький облпартархів, ф. 15, on. 1, спр. 259, арк. 20.

[69] Там же.

[70] Чернівецький облпартархів, ф. 15, on. 1, спр. 259, арк. 20.

[71] Газета «Оновлене життя», 20 травня 1946 р.

[72] Чернівецький облдержархів, ф. Р-4, оп. 9, спр. 527, арк. 28.

[73] Газета «Оновлене життя», 14 вересня 1947 р.

[74] Чернівецький облдержархів, ф. Р-4, оп. 4, спр. 132, арк. 28.

[75] Газета «Оновлене життя», 17 серпня 1950 р.

[76] Чернівецький облдержархів, ф. Р-3, оп. 1, спр. 281, арк. 3.

[77] Земельні фонди Чернівецької області Української РСР. Чернівці, 1959, стор. 52-53.

[78] Поточний архів колгоспу ім.. Котовського. Річні звіти за 1950, 1960, 1965 рр.

[79] Поточний архів колгоспу ім.. Котовського. Річні звіти за 1950, 1960, 1965, 1966 рр.

[80] Там же. Річні звіти за 1950, 1965 рр.

[81] Газета «Колгоспне життя», 25 листопада 1952 р.

[82] Сборник статистических сведений по Хотинскому уезду Бессарабской губернии, М., 1886, стр. 144.

[83] Zamfir Arbore. Dictionar geografic al Basarabiei, Bucureşti, 1904, стор. 107.

[84] Газета «Радянська буковина», 30 липня 1965 р.

______________________________________________

ВИНОСКИ В.Г. ФІРСАНОВОЇ І Є.С. ПРИХОДЬКО

Нажаль, це єдине фото Фірсанової В.Г., яке нам вдалося знайти.

Нажаль, це єдине фото Фірсанової В.Г., яке нам вдалося знайти.

[85] Материалы и исследования по археологии СССР, № 116, стор. 194.

[86] М. Costăchescu. Documente Moldovenesti înainte de Stefan cel Mare. Vol. I. Iasi, 1931, стор. 329.

[87] Gh. Ghibănescu. Documente Basarabene. Vol. 11. Iasi, 1922, стор. 89.

[88] Списки населенных мест Российской империи, ч. III, Бессарабская губерния. СПб, 1861, стор. 62.

[89] Чернівецький облдержархів, ф. 117, on. 1, спр. 200, арк. 5.

[90] Там же, спр. 292, арк. 10, 11.

[91] Я. Гросули И. Будак. Крестьянская реформа 60-70-х годов XIX в. в Бессарабии, стор. 112-119.

[92] К. Ермолинский. Сборник статистических сведений по Хотинскому уезду Бессарабской губернии, стор. 50-52.

[93] Отчеты Хотинской земской управы. Хотин. 1913, стор. 262.

[94] Чернівецький облдержархів, ф. 42, оп. 2, спр. 52, арк. 10.

[95] Газ. «Дністрові зорі», 20 травня 1967 р.

[96] Бессарабский календарь-ежегодник, 1910, № 1, стор. 287.

[97] Боротьба трудящих Буковини за соціальне й національне визволення і возз’єднання з Українською PGP 1917-1941. Документи й матеріали, стор. 58, 78, 95, 96.

[98] Газ. «Колгоспне життя», 1 травня 1962 р.; Газ. «Радянська Буковина», 30 листопада 1966 р.

[99] Чернівецький облдержархів, ф. 42, оп. 2, спр. 157, арк. 57.

[100] К. Г. Ципко. Велика Жовтнева соціалістична революція і боротьба трудящих Буковини за владу Рад та возз’єднання з Радянською Україною, стор. 166.

[101] Газ. «Колгоспне життя», 1 травня 1962 р.

[102] Газ. «Радянська Буковина», 9 червня 1957 р.

[103] Чернівецький облдержархів, ф. 501, оп. 1, спр. 2, арк. 16-19.

[104] Чернівецький облпартархів, ф. 15, on. 1, спр. 9, арк. 9. 10, 35.

[105] Чернівецький облпартархів, ф. 15, on. 1, спр. 259, арк. 20.

[106] Чернівецький облдержархів, ф. Р-4, оп. 4, спр. 132, арк. 28.

[107] Газ. «Оновлене життя», 17 серпня 1950 р.

[108] Газ. «Дністрові зорі», 8 березня 1967 р.

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар