admin on 21st Декабрь 2015

475 сіл втратила Україна за роки незалежності. Такі дані наводив497628 Державний комітет статистики України у 2013 році. Фактичне становище – ще більш сумне. А скільки ж їх зникло за сотні років історії українських земель? Цього, мабуть, не знає і не узнає ні хто й ні коли… Чимало таких зниклих сіл і на Сокирянщині.

Як вже повідомляв наш сайт, у чернівецькому видавництві «Друк Арт» минулого року вийшла із друку книга наших земляків-дослідників – журналіста-краєзнавця Олександра Чорного та історика-етнографа Олексія Мандзяка — «Не загубились села у віках». Ця книга повертає Сокирянщині із забуття майже 40 сіл і хуторських поселень, які колись існували, але згодом через різні причини зникли.

Про одне з таких поселень, яке було розташоване неподалік від нашого села і поряд з сусідньою Олексіївкою – ГРОЗИНЦІ, ми розповімо Вам сьогодні.

Пропонуємо Вам нарис з книги О. Чорного і О. Мандзяка…

*****   

Олександр Чорний

Олексій Мандзяк

Околиці села Олексіївка зберігають чимало таємниць про існування тут давніх і не дуже далеких літами від нашої епохи поселень. Навряд чи нам вдасться коли-небудь про всіх них довідатися – час безжально усе стирає не тільки з лиця землі, а й з пам’яті людей. Однак дещо із минулого таки стає відомим. Для багатьох буде дивиною, коли сказати, що раніше десь у цих місцях існувало малодвірне поселення – Грозинці, яке в офіційних документах зазначене як хутір. Тим не менше це так.

Розташовувалось воно поза Олексіївкою, справа від дороги, що веде на Романківці. Спочатку землю для господарювання тут одержав якийсь Марко. Тож за його ім’ям цю ділянку поля почали, було, називати Марківцями. Однак зовсім скоро першопоселенець не витримав самітності і труднощів, що виникли на новому місці вже з перших днів. Вони згубили в ньому бажання мати поле, бути самостійним господарем, і чоловік подався десь в інші краї шукати кращої долі.

На місці колишнього поселення Грозинці залишились стара тополя і викопана переселенцями криниця

Цей випадок майже ніхто не пам’ятає, а переповідає його родич колишніх першопоселенців із села Грозинці на Хотинщині Іван Назарович Снігур, який живе в Чернівцях. Каже, що в той час, як румунські власті, що «хазяйнували» в нашому краї, у 1920-х роках затіяли аграрну реформу ніби в інтересах простих людей, у їхньому селі Грозинці завирувало особливе пожвавлення. Всі тільки й говорили: «В Молдавії землю дають для людей, їдьмо брати поле».

Поспіхом збирали свої пожитки, вантажили на візки і кіньми чи волами вирушали під Мендиківці (тепер Олексіївка). Серед перших прибульців були брати з багатодітної і безземельної родини – Олексій та Іван Снігурі, а також сім’ї Шевчиків, Запотічних, Бураків та інших.

Вони одержали по 5 чи 8 фальчів поля. Місце і земля людям відразу сподобалися, адже неозброєним оком було видно, що врожаї тут будуть. Правда, дещо боязко було на окраїні, ніде – жодної деревини, тільки вітер і палюче сонце. Доріг не було, по воду доводилось ходити з відром аж на долину, до рівчака.

Перші роки жили в землянках, бурдеях, а згодом почали будувати невеличкі хатини без підмурівка, оскільки камінь можна було знайти тільки на берегах Дністра. Як пригадує І.Н. Снігур, зими стояли суворі, снігом замітало аж до верхівки димаря. В хаті були невеличкі пічки, вогонь у яких розпалювали тизиками, соломою чи сухими бур’янами.

Та люди переборювали труднощі, всі вони мали господарську жилку, багато хто вмів теслярувати, робити вікна і двері, знався в ковальській справі. Тож незабаром поселення розросталося. З’явилися 40 чи 50 будинків, рівненько потягнулися вулички. Мешканці викопали для себе дві криниці, одна з яких, до речі, збереглася до цього часу, але ніким тепер не доглянута. На долині зробили загату річки і мали свій став, у якому було повно риби.

Прижилися й дерева. У 1940 році тут рясно цвіли вишні, були яблуні і груші. А зерна в підмендикауцьких Грозинцях одержували стільки, що фірами возили його в хотинські Грозинці та в Чернівці і обмінювали на гончарні вироби, продукти харчування та життєво необхідні речі.

Невдовзі, як і скрізь, війна завадила мирному розвитку поселення. Почалися побутові труднощі, зменшилась кількість чоловічого населення,оскільки декого забрали на фронт. Відтак свою згубну справу зробили післявоєнні неврожаї, а відтак і голод 1947-го…

Однак, як пригадує жителька Олексіївки, якій після гімназії у 18-річному віці довелось вчителювати в новозбудованих Грозинцях, Марія Василівна Щаслива (Михайлевська), після війни на хуторі було близько 50 дітей шкільного віку. На краю села для них в одному з кращих на той час будинків одинокого жителя (в кімнаті, що називалася «великою хатою») влаштували початкову школу.

Перша вчителька в поселенні Грозинці – Щаслива (Михайлевська) М.В.

Щодня сюди стежкою через поле поспішала з Олексіївки вона, дівчина-вчителька, на вказівному пальці несла з собою будильник, адже свого школа немала. Повідує, що ця життєва картинка часто приходить до неї у снах і тепер.

Учні тоді були різні, часом значно старші від неї, та до знань тягнулися. Вчила їх читати, писати, рахувати, організовувала навчальні ігри. А одного разу, ще коли йшла війна, разом із дітьми і їх батьками вирішила зібрати посилку бійцям на фронт. Приготували простенькі малюнки, написали листа, а батьки принесли до школи різну випічку, деякі речі. Поклали зібране в кладовку, щоб взавтра відправити через пошту, та коли вранці прийшли, посилки немає. Через заднє віко хтось забрав приготовлене. Потім дехто казав: «Ми й самі їсти не маємо що»…

Та більше всього запам’яталося першій вчительці, як у 1946 році вона проводила свято зустрічі з вчителями Олексіївської школи. Розповідала, що при в’їзді на хутір облаштували арку з зеленого ялинового гілля, зробили вітальний напис, принесли квіти.

Місця в найкращій хаті Пилипа Максимчука, що була єдиною під червоною черепицею, вистачило всім. Серед присутніх вчителів гостями були і її дідусь Іван Григорович Михайлевський та бабуся Єлизавета. Батько в цей час ще не повернувся з фронту.

Нащадок родини Снігурів із села Грозинці – Іван Назарович Снігур

Нащадок родини Снігурів із села Грозинці – Іван Назарович Снігур

Ділилися міркуваннями, як навчати дітей, серед яких було чимало переростків, яку роботу проводити з батьками, щоб вони не відривали їх від школи. Учні читали невеличкі віршики, показували свої перші малюнки, виконані чорнилом з бузини.

Свято всім сподобалося, і після нього зовсім юна вчителька поступила на навчання в Чернівецький державний університет.

А на хуторі вчителювала інша людина. Згодом діти ходили в Олексіївську школу. Люди втрачали потяг до землі, яку з настанням колективізації від них стали забирати. Дехто полишав обжите місце і повертався знову в рідні місця, інші переселялися в Олексіївку та Молдавію. Чимало людей з того невеличкого хутора померли, і певний час на пагорбі, неподалік хутора можна було бачити хрести місцевого цвинтаря.

Жителька Олексіївки Марія Яківна Бурак розповідала, що двоюрідні брати її батька  — Яків Тимофійович і Федір Тимофійович Бураки також жили на хуторі, але будувалися в Олексіївці. Хатини там були непогані, але не в усіх. Коли батькові доводилось розбирати одну оселю, то не повірив своїм очам, що стеля в ній трималася на обмащених глиною стеблах соняшничиння, а стіни від дотику руки прогиналися.

Як трохи стали на ноги, брати купили в Олексіївці панський сад, що був у центрі села, за теперішнім приміщенням сільської ради. На перших порах зробили бурдей (такий собі намет) і жили в ньому з родиною: батько, його брат, мама і сестра. Згодом спорудили хату. Запам’ятала, що під нею були щепові черешні і криниця, яку викопав тато. Однак невдовзі вони продали той сад та й перейшли на поселення, як тоді казали, «на шлях», тобто на місце біля дороги, що веде із Сокирян на Новололексіївку. У невеличкій, але затишній батьковій хаті, яку він спорудив сам, і живе тепер Марія Яківна. Вона нагадує їй умілі батькові руки, якими робив вікна, двері, дахи для осель, копав криниці, та свідчить про нелегку долю колишніх переселенців.

Переселялися під Олексіївку люди не тільки з Грозинців, а й з інших сіл, зокрема, з Шилівців того ж Хотинського повіту. Один із них, Дмитро Денисович Антонюк (1932 р.н.) розповідав, що його батьки переїхали сюди в румунський період, бо тут давали землю. Більшість прибульців одержували по 4-5 гектарів поля, яке обробляли, збирали врожаї, але потім знову поверталися в рідні місця. Його ж батьки тут осіли, збудували свою хату і господарювали. Як прийшла радянська влада, землю довелося здати в колгосп і працювати, як тоді казали, на громаду.

Бурак

Колишній житель хутора Грозинці Бурак Яків Тимофійович (тримається за кермо) з односельцями

Згадуючи ті часи, Д.Д. Антонюк та його дружина Домка Якимівна кажуть, що хто мав у руках якесь ремесло, був господарником, жили непогано, однак праця була тяжкою. Сам він закінчив школу майстрів-червонодеревників, що було дуже, як тепер кажуть, престижно. Своїми руками робив шафи, гарні столи та інші меблі. А треба було майструвати верхи для будинків, вікна і двері, взявся й за цю роботу. Навчився й кахельні грубки мурувати, криниці копати, за які люди й тепер дякують.

Його старший брат І.Д. Антонюк також вивчився на майстра-червонодеревника, очолював у місцевому колгоспі будівельну бригаду. А сестра Марія працювала в рільництві, вона була ланковою.

Запитаєте, а звідки ж походить назва – Грозинці. Дослідники стверджують, що вона пішла, мабуть, від особового імені Гроза. Відомо ж, що в буковинських письмових пам’ятках ХV ст. згадуються бояри Гроза Витязя, Гроза Кашота, Гроза Купчич. Можливо, що село належало комусь із цих феодалів.

А відомий буковинський краєзнавець І.Н. Снігур, цей самий, що розповідав про своїх родичів – батькових братів, написав книгу про рідне село і додає, що раніше на пограниччі поселяли мужніх і сміливих людей, щоб вони могли захищати наші землі від ворогів. В хотинських Грозинцях колись чоловіки, щоб показати свою силу і безпечність, ходили з відкритими грудьми, а сорочки часом зовсім не застібали на ґудзики. Цим самим у якійсь мірі демонстрували, що вони сильні люди, так би мовити, гроза. У своїй книзі він також вказує, що в його селі один кут ще й до нині називають – «Залізний». А це теж може свідчити про безстрашність грозинських людей.

 За офіційними даними адміністративно-територіального поділу Української РСР на 1 вересня 1946 року хутір Грозинці був у складі Олексіївської сільської ради Сокирянського району[1]. За даними «Алфавітного покажчика населених пунктів, об’єднаних з іншими поселеннями, а також включених в смугу міст і селищ міського типу» із офіційного «Довідника адміністративно-територіального поділу Чернівецької області» 1965 року, хутір Грозинці об’єднано з селом Олексіївка[2].

Глава «Грозинці з-під Олексіївки» із книги: Чорний О.Д, Мандзяк О.С. Не загубились села у віках: Дослідження, знахідки, відкриття / Олександр Чорний, Олексій Мандзяк. – Чернівці: «Друк Арт», 2014. – 344 с.: 167 іл. (ISBN 978-966-2021-99-8)

Фото авторів.

___________________________________________

[1] Українська РСР. Адміністративно-територіальний поділ, на 1 вересня 1946 року. – Видання перше. – Київ: Українське видавництво політичної літератури, 1947. – С. 664.

[2] Довідник адміністративно-територіального поділу Чернівецької області. – Ужгород: «Карпати», 1966. – С. 60.

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар