Олег Кучерявий

Олексій Мандзяк

 

Злочинність існувала повсюдно із самих прадавніх часів. Як тільки люди почали організовуватися в суспільства, як тільки виникли якісь норми й правила (моральні, соціальні, релігійно-ритуальні й ін.), завжди з’являлися й ті, хто не бажав підкорятися цим нормам. Згодом з’явилися більш стійкі й контрольовані суспільством або владою норми, які сприймалися, як такі, що перебувають усередині обкресленого кола («кон»), за яке не можна виходити. Тобто, установлені норми поведінки, перебували у внутрішній частині кону, а все заборонне – за рисою кола, тобто – «за коном». Звідси й пішло праслов’янське слово «закон». А ті, хто переступав цю рису, ставав «злочинцем».

Історія злочинності, як явища, досить тривала й досить широко розглянута правознавцями, антропологами, істориками й соціологами. Наша ж ціль розповісти про відомі факти «злочинів і покарань» у віддаленій від нинішніх днів історії села Гвіздівці (період – до 1944 року). Далеко не всі історичні факти із цих питань нам відомі, але з деякими документами по зазначеній темі нам вдалося ознайомитися.

Відразу ж слід зазначити, що як і в більшості сільських населених пунктів нашого краю, вчинені гвіздівчанами злочини, в основному минулому майновими. Втім, іноді траплялися й «забавні» правопорушення.

Наприклад, відома легенда про те, що гвіздівецький поміщик Дмитро Олександрович Самсон (1793 року народження) у свій час вчинив досить «значний» по тих часах злочин: причепив на свої коні особливі дзвіночки, які мали право чіпляти тільки на коней великокнязівських осіб (історичний прообраз «блимавок»). За цей злочин суд, як умову звільнення від покарання, зобов’язав поміщика побудувати в селі нову церкву. Будівництво церкви було завершене в 1872 році, а у вересні 1773 року її освятили на честь Святого Дмитра[1].

 

ЗА ЗЕМЛЮ ТА ЗА УРОЖАЙ…

Звернення поручика Богатирьова до Хотинського суду (ДАЧО, ф. 117, оп. 1, од. 200)

 

Значне число злочинних проявів було пов’язане з незаконним заволодінням землею, лісами, озерами або плодами сільгоспвиробництва. І саме із землею й володінням нею пов’язане й перше з нині відомих згадувань про село Гвіздівці, яке ми знаходимо в дарчій грамоті господаря Молдавського князівства Олександра I Доброго, що датована 1422–1431 роками. У ній, крім іншого, описувалися межі угідь, право на які одержали тодішні співвласники Гвіздівців[2]. В іншому документі, що стосується цього села – потвердній грамоті господаря Костянтина Могили від 19 липня 1611 року, зустрічаємо наступне: «А якщо хто вторгнеться й почне орати усередині їхньої межі». У цьому уривку з документа відображено один з видів злочини проти власності в Молдавському князівстві, з яким доводилося зустрічатися й жителям села Гвіздівці того часу[3].

Історик П.В. Совєтов в одній зі своїх робіт відзначає: «Як видно з документів XV – поч. XVII стст., під поняття протиправного користування землями й водами законодавець відносив такі дії селянських мас, як рубання лісу або чагарників, лов риби, пасіння худоби, косовиці сіна, оранку землі, полювання за дикими звірами, збирання в лісі хмелю й горіхів і, як підкреслює низка документів, будь-які дії в землях, угіддях і водах взагалі. Порушенням прав землевласників господарські грамоти називають навіть входження в угіддя, ліси й води, особливо відзначаючи, що ніхто не має право входити в ці місця без волі феодального власника. У випадку ж порушення документи говорять про те, що феодальні вотчинники мають право й повинні «захищати свої землі й угіддя»[4].

У тому ж 1611 року між селянами села Гвіздівці й сусідніх Сербичан через порушення земельних меж відбувся серйозний конфлікт, а винні за самовільне користування землями були покарані штрафом в 50 волів на користь господарського двору[5].

Подібні порушення фіксувалися не тільки в часи Молдавського князівства, але й у більш пізні часи – у період існування Бессарабської області, а потім губернії.

Так, наприклад, 16 серпня 1823 року в Хотинське земське ісправницьтво звернувся повірний помічник надвірного радника Сандулакія Феодосіу, відставний підпоручик Богатирьов, із проханням, у якому сказано, що з межі між селами Сербичани (що належало С. Феодосіу) і Гвіздівці безвісти зникли три камені «межі мошіє[6] Сербичан означаючі», а посессор (тобто орендар) села Гвіздівці «наказав усім гвоздовським жителям, щоб вони в минуле воскресіння весь хліб, що підлягає секвестру забрали». Тобто, посессор-орендар гвіздівецьких земель, довідавшись про майбутній розгляд із приводу межових знаків, наказав гвіздівецьким селянам забрати весь хліб зі спірних територій, що вони практично відразу ж і почали робити.

Далі, той самий відставний поручик Богатирьов скаржився, що коли ктітор[7] села Сербичани повідомив його про це, він теж намагався зібрати трохи підвод для збирання хліба, але забрав лише «до 40 клань різного роду хліба», а наступного дня виїхав на поле, що відноситься до села Сербичани з тамтешніми двірником і ватагою для діжми[8], але «гвоздоуцкий двірник і ватага[9] із громадою, будучи озброєні з косами … напавши на мене … почали паплюжити лайливими словами, до честі моєї стосовними, схопив коня за повід держачи, тоді я, бачачи такий напад, уставши з оної, взяв у сербичанського двірника іншу таку, звідти урятувався втечею, але гвоздоуцький ватага, увидя мене, що я звідти втік, гналися за мною в погоні до самого села Сербичан…». Потім гвіздівецькі селяни, не зупинилися на тому, й уже в самих Сербичанах «забравши там до 20 пароволових підвод, набрали на оние хліба, відвезли в селище Гвоздоуц; де як ті підводи, так рівно й мій кінь і нині перебувають».

Навівши всі ці факти, Богатирьов просив «оноє ісправництво» «за такий на мене напад гвоздоуцького двірника й ватагу зробити з ними за законами»[10].

На жаль, нам не відомо, чим закінчилося для гвіздівчан ця справа, але як ми вже відзначили – століття різні, а порушення всі ті ж – через землю й плоди її.

 

Позов Сандула Феодосіу 1826 р. , написаний на старомолдавській мові (ДАЧО, ф.117, оп.4, од.56)

ВИСОКОПОСТАВЛЕНІ ШАХРАЇ

 

Злочинами, пов’язаними із землею й землеволодінням, відзначилися в історії також деякі гвіздівецькі поміщики. В основному ці злочини були пов’язані із махінаціями з документами на володіння землею у Гвіздівцях і суміжних територіях, з корупційними діями чиновників в інтересах тих або інших поміщиків.

Як відомо, після вигнання турків, за загальним порядком, що діяв на початку XIX ст., новою владою було вирішено повернути землі колишньої Хотинський райї фактичним власникам. Для розбору таких справ у місті Яси був створений спеціальний комітет. В 1809 році до цього комітету звернувся якийсь капітан Іоніце Боян, який діяв як у своїх інтересах, так і в якості повіреного родин Строєску й Гергелєску. Він особисто з’явився в Комітет з доказами на право власності цих родів на низку вотчин, серед яких вказувалася й вотчина Гвоздоуцы (тобто Гвіздівці). Комітет вчасно розглянув надані документи — докази й визнав означені вотчини належними бояринові Бояну і його родичці, про що 20 червня 1809 року комітет видав відповідне свідоцтво. 24 жовтня 1809 року це свідоцтво було підтверджено висновком Молдавського Дивану, з остаточним затвердженням паном сенатором С.С. Кушніковим[11]. Крім того, був виданий документ на вічне володіння вотчиною Гвіздівцями родинам Строєску й Гергєл (Гергелєску).

Однак, перше ніж з’явилися ці претенденти на володіння Гвіздівцями, сіло, що до того не мало власника, було вже передане Диваном за контрактом у посесію, тобто оренду стольникові Іоанну Кешко[12]. У зв’язку із цією обставиною, Диван у свідоцтві на право власності Строєску й Гергелєску відзначив, що вони вступають у володіння Гвіздівцями, Кривою й іншими належними їм селами з майбутнього — 1810 року, тобто, після завершення строку контракту з посессорами.

Зразок списку затриманих і засуджених з «Ведомости об арестантах существующих в губернии и уездных городах Бессарабской области» за 1815 р., яка була надана з рапортом тодішньому Бессарабському цивільному губернатору

18 березня 1812 року капітан Іоніце Боян, шляхом обміну нерухомістю, частину Гвіздівців передав у власність пахарникові Тодоракію Чурі. Але, коли Чуря приїхав оглядати свої володіння, виявилося, що у Гвіздівців уже є інші власники – представники прадавнього роду молдавських бояр Богушевих (Богуш, Бухуш, Бохуш). Виявилося, що Богушеви придбали це село 15 травня 1811 року у Олени Карпо — представниці роду, якому Гвіздівці належали в давньому минулому: за даними «Відомості в Молдавський Диван від Хотинського цинуту про число в оному селищ, у них дворів і людей» від 25 грудня 1772 року, Гвіздівці належали бану Георгію Карпу (помер в 1802 р.). Але ще в 80-х роках XVIII сторіччя, його дочкою Марією, села, що належали Георгію Карпу і його спадкоємцям на Сокирянщині, були виставлені на публічний торг, а потім продані, про що свідчить соборна грамота господаря Молдавського князівства Олександра I Маврокордата від 28 грудня 1783 року[13]. Виходить, що в 1811 році Богуши тільки підтвердили своє право на раніше куплене маєток.

Фактично ж, на момент приїзду у Гвіздівці Чурі, там продовжував володіти той же Іоанн Кешко. Очевидно, не бажаючи розставатися з маєтком, що припав йому до душі, Кешко вирішив провернути аферу, спрямовану на повне заволодіння сільським маєтком, і для цього став повіреним Богушей.

Саме з його «легкої руки», 20 березня 1812 року, усього через 2 дня після затвердження права на Гвіздівці Тодорокію Чурі й через 3 роки після затвердження володіння на частину села Строєску й Гергелєску, Молдавський Диван виносить рішення, згідно з яким вотчина Гвіздівці присуджувалася боярам Богушевим і самому Кешку: «стольникові Кешко й боярам Богушевим присуджується й вотчина Гвоздоуци на ріці Драбище».

Нам поки не відомо, чи намагалися Строєску й Гергелєску що-небудь робити задля свого маєтку у Гвіздівцях після дати завершення посесії, тобто, після 1 січня 1810 року, але Тодоракій Чуря здаватися просто так не схотів. До того ж, він теж був не останньою людиною в Бессарабії. І новим висновком Дивану від 29 березня 1812 року, право володіння Гвіздівцями І. Кешком й боярами Богушами було припинене. Разом з тим, документ про розділ Богушевих від 20 грудня 1813 року засвідчує, що половина Гвіздівців усе таки залишилася за Кешком, а друга половина – за родом Богушів: «Гвоздоуци — ціле селище, Белявинці – ціле селище, Заведені — ціле селище. Ці вотчини власні Богушевих, за окремими документами розшукані й отримані стольником Іваном Кешком за умовою учиненоюї ним 30 січня 1812 року, який би з вотчин роду Богушевих скільки відшукає й візьме у володіння власною працею й витратами, повинен одержати половину».

Лист з «Ведомости Хотинского уезда о содержащихся в Хотинском тюремном замке обоих пола арестантах», складеної в 3-й декаді 1867 року

Втім, хоча Чуря ще якийсь час і намагався відстояти свої права, але в 1814 році він все ж поступився належною йому частиною тому ж Кешкові: «залишив у володіння його Гвоздоуци за тисячу голландських червінців, надавши обіцянку повернути права Кешкові подачею паперу Бессарабському Уряду». У цьому ж році Іоанн Кешко викуповує частину села, яка належала Ніколаю й Тодору Богушам, а також і частину, якою володів Тодоракій Чуря, й стає одноосібним власником села Гвіздівці.

Яким саме чином, насправді, Кешко з посессорів тимчасово безхазяйного села став його власником?

Як ми можемо судити за матеріалами досліджених нами архівних справ, афера була вчинена за участю Тодоракія Чурі. Відомо, що в 1811 році Кешко прийшов до Т. Чурі й заявив, що він є повіреним прізвища Богушів, які є справжніми власниками вотчини Гвіздівці. На підтвердження своїх слів Кешко надав Чурі в якості доказу, так званий «мировий аркуш» – письмову мирову угоду, укладену ще в ті часи, коли в Молдавському князівстві стояла російська армія під командуванням генерала П.П. Румянцева (тобто в 1768–1774 або 1787– 1792 рр.). Чуря, нібито, побачивши, що Гвіздівці в наданому Кешком документі значаться на ріці Драбіштє (яка дійсно тече через Гвіздівці), а в його документах, отриманих від Іоніци Бояна, вони перебували «на ріці Вілії» (ріки з такою назвою у той час у Гвіздівцях фактично не було), усвідомив, що випадково заволодів не тим селом, і поступився без якого б то ні було судочинства, «щоб Кешко володів цими Гвоздауцами на Драбіштє», а він Чуря, відшукуючи інші Гвоздоуци, які мають бути на Вілії, не знайшов оних»[14].

Цар — реформатор Олександр ІІ

Іншими словами, Чуря побачивши багато складнощів у доведенні свого права на маєток у судовому порядку, вирішив тихо, без зайвого шуму продати свою частину, приховавши при цьому угоду від інших своїх співвласників – Строєску й Гергелєску. Фактично, таким чином, він створив для І. Кешка можливість заграбастати всі село, не упустивши власної вигоди. Про це свідчить і сам Кешко, якій заявив: «домовився з каминарем, якому я зробив деякі в його інтересах полегшення, і він погодився прийняти від мене готівкою тисячу голландських червінців і відмовився добровільно від прав, які дотепер мав на цю вотчину, залишивши оную в повне моє володіння, щоб міг я продати у вічність і тем поповнити інші мої інтереси, з тим однак, що б дана угода між нами була прихована в таємниці від інших осіб, які мають із нами участь у цій й інших вотчинах, щоб не видавалися з їхнього боку претензії й ускладнення в здійсненні цього наміру, … а по одержанню оних він зобов’язано подати з боку свого формальний папір до Бессарабського Уряду, у якому сам би пояснив права мої на вотчину Гвоздоуци, щоб можна було таким папером припинити претензію, яка виникла з боку п. Сандулакія Феодосіу; для затвердження вище записаного підписуюся 1814 року грудня 12 дня Іоан Кешко Стольник». Документ завірений офіційно: «Щоб не змінити. Андронакій Доніч Ворник»[15] .

До речі, ворник Андронакій Доніч, хоча й засвідчив цей документ, але зрозумів його «злосовісність». 8 лютого 1818 року він попередив побратима по масонській ложі Чурю, що Костянтин Вирнав – представник обманутих Чурею й Кешком родів Гергелєску й Строєску, прибув у місто Яси й прагне подати на Чурю скаргу за «образу йому чиниму» із приводу вотчини Гвіздівці. У цьому ж листі Доніч відзначає, що йому вдалося утримати Вирнава від подання скарги.

Із усього комплексу наявних документів можна з досить великою впевненістю зробити підсумковий висновок про те — як усе відбувалося насправді: Кешко одержав Гвіздівці в посесію, а потім вирішив прибрати цей маєток у свої руки. Він вступає в змову із представниками стародавнього знатного молдавського боярського роду Богушів, укладає з ними угоду на представництво їх інтересів, обмовляючи в угоді з ними, що за свої послуги одержує частину села. Після цього він підробив «стару» мирову угоду, що в ті часи було не складно (таких фактів істориками виявлено багато). І вже з використанням підробленого документа й, як ми можемо припустити, не без хабарів (розповсюджене явище й у ті, і в наші час), оформив на Богушів і на себе право власності на село. При цьому він, також скористався розбіжністю між змістом стародавніх документів щодо назви сільської ріки (Вілія) і фактичними назвами рік, які течуть поруч із Гвіздівцями (Раковець, Драбіще (Драбіштє, Драгіште)[16] . Надалі, після угоди із Чурею, він за тою чи іншою угодою з Богушами, переоформив на себе частину сільського маєтку, що залишилася, а Гергелєску й Строєску при цьому опинилися, як то кажуть, «у прольоті».

За великим рахунком – найчистіше шахрайство. Подібних махінацій з боку поміщиків – землевласників було в ті часи безліч, але карного продовження у них, як правило, не було – гроші робили свою справу…

 

ЗВИЧАЙНИЙ КРИМІНАЛ…

 

Але гроші рятували не всіх, та й не у усіх було достатньо грошей, для того, що б намагатися відкупитися від карного переслідування.

Слід зазначити, що з 1843 року кримінальна відповідальність визначалася «Укладенням про покарання карні і виправні». Надалі, в 1864 році був уведений у дію також «Статут про покарання, що накладаються мировими суддями», до якого «увійшли» менш значні злочини, а в 1866 році була введена в дію нова редакція «Укладення про покарання карні і виправні». У ті ж часи почав формуватися й облік осіб, які притягалися до кримінальної відповідальності – для того, щоб поліція й суди могли використовувати ці відомості у своїй діяльності. Відомості про засуджених осіб публікувалися в спеціальному таємному виданні Міністерства юстиції – «Відомість довідок про судимість», що видавалося щорічно й поширювалося по поліцейських управліннях та охоронних відомствах усіх губерній імперії.

Саме із цих облікових видань нам стає відомо про деякі карні злочини гвіздівчан, вчинені у другій половині ХІХ-го й на початку ХХ-го століть.

Наприклад, згідно з обліковими даними, серед тих, хто  «вдостоївся» залучення до відповідальності за статтями Укладання про покарання карні і виправні 1866 року значиться: «Ландига Єфрем Терентієв, царанін с. Гвоздоуци, Хотинського п. (жив у служінні), 14 р.; засуджений Кишинівським Окружним судом, за 1647 ст. і 1649 ст. Укладення про покарання, у монастир на 2 міс. випр. у листопаді 1876».[17]

Стаття 1647 Укладення про покарання карні і виправні 1866 року зазначає:

1647. За крадіжку зі зламом, покарання визначається, дивлячись по роду й важливості учиненого зламу, саме: коли для цього був, зроблений підкоп під будинок або інший будинок, або ж відбиті або розбиті ворота або зовнішні двері будинку, або проламані стіни, або покрівля, або зроблений інший пролам, те винні в оному зазнають: у перший раз, позбавлення всіх особливих, особистих й за станом належних, прав і переваг і засиланню на життя до Сибіру або віддачі у виправні арештантські відділення по третьому ступеню 31 статті цього укладання; у другий раз, тим самим покаранням, з піднесенням їх одним ступенем; а в третій, позбавленню всіх прав стану й засиланню на поселення до Сибіру.

Коли ж злам обмежувався розбиттям, або ушкодженням вікон або внутрішніх у будинку дверей, шкапів, скринь, скриньок або інших сховищ, у яких перебували украдені речі або інші предмети, або ж збиттям замків, що були на тих скринях або інших сховищах, або ж зриванням прикладених до них печаток, те обумовлені цією статтею покарання, за вчинення злочину, як у перший, так і в другий раз зменшуються кожне одним ступенем. Але за вчинення цього злочину втретє, винні засуджуються: до позбавлення всіх прав стану й до засилання до Сибіру на поселення.

А стаття 1649 Укладання визначає:

1649. Якщо крадіжка учинена слугами, працівниками, підмайстрами, або іншими особами, що проживають у того, чиє майно украдене, то покарання за оную визначаються на наступній підставі:

1) Коли крадіжка головним винним учинена за змовою й у співучасті з наведеними їм для цього додому або інше житло або нежитлову будову людьми й зі зламом, то він зазнає: позбавлення всіх прав стану й засилання на поселення в найвіддаленіші місця Сибіру. Суворість покарання зменшується одним ступенем, якщо при тім не було зламу.

2) Коли крадіжка учинена без змови й співучасті з іншими наведеними для того людьми, але зі зламом якого-небудь роду, те винні засуджуються: до покарання, що визначене в попередній 1647 статті за вчинену в перший раз крадіжку зі зламом того роду, але з піднесенням онаго одною проти покладеного в цій статті ступеня[18].

Тобто, чотирнадцятилітній гвіздівчанин Єфрем Ландига, що жив у когось у служінні (слуга, підмайстер, або т.п.), вкрав щось у своїх хазяїв і за це по 2-х статтях, з урахуванням обставин справи, був відправлений на 2 місяця замолювати гріхи в служіння до ченців.

До речі, для Ландиги цим покаранням історія із крадіжкою не закінчилася. В історії Гвіздівців відомі випадки, коли з метою забезпечення громадського спокою усередині населеного пункту, порушників громадського порядку виселяли із села. Причому, виселення могло бути ініційоване сільським сходом (де будь-який бажаючий міг висловити свою думку про одногромадника, що виселяється, наводячи в приклад випадки його «поганої поведінки») і закріплене висновком сільського суспільства (громади). Природно, причинами для виселення члена громади, як правило, були неодноразово вчинені важкі провини й таке рішення вважалося одним з радикальних методів боротьби з асоціальним елементом у селянському середовищі. Подібне, як правило, відбувалося тільки після ретельної перевірки адекватності цього рішення з боку волосного начальника, а потім адміністрацією повіту, і далі – після висновку чиновників відповідних державних органів, до яких селяни клопотали про виселення з постійного місця проживання «неблагонадійного».

Саме в такий спосіб в 1888 році згаданий Єфрем Ландига був виселений із Гвіздівців, про що свідчить «Справа про затвердження вироку сільського суспільства с. Гвоздоуци Хотинського повіту про виселення селянина Ландиги Є. за судимість (02.06.1887-26.06.1888)»[19]. Так саме у 1880-х роках місцеві селяни вчинили й із гвіздівчанином Іваном Богайчуком, про що також свідчать документи з зібрань державних архівів[20].

Залучалися гвіздівчани до відповідальності й за Статутом про покарання, що накладаються мировими суддями, 1864 року (у редакції 1872 року). Так, наприклад, в облікових даних знаходимо: «Шевцова Марія Іванова. Царанка Хотинського повіту, с. Гвоздоуцев (хлебопашица), 40 р.; засуджена Мир. С. 5 ділянки Хотинського округу, по 169 ст. Статуту про покарання, у в’язницю на 3 місяця. Виконано 19 грудня 1881 р.[21]

Стаття 169 Статуту про покарання передбачає відповідальність за крадіжку предмета ціною не вище, ніж 300 рублів. За це винні зазнають ув’язнення на час від трьох до шести місяців[22].

По цій самій статті Статуту про покарання був також засуджений «Кучерявий Іван Гаврилов. Царанін Хотинського повіту, с. Гвоздоуц (хлібороб), 25 р.; засуджений Хотинським З’їздом Мирових суддів, за 169 ст. Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями, у в’язницю на 1½ місяця. Виконано 5 березня 1882 р.»[23]

Більш оригінальним виявився гвіздівчанин Гангал Пантелій Андрєєвич. Він — «царанін с. Гвоздоуц, Хотинського повіту (хлібороб), (вік не позначений); засуджений Хотинським З’їздом Мирових суддів, за 2 п. 178 ст. Статуту про покарання, у в’язницю на 2 тижні. Виконано 10 серпня 1884 р.[24] Стаття 178 Статуту про покарання передбачає відповідальність

«За привласнення знайдених грошей або речей; або ж знайденого в чужій землі скарбу, винні, якщо відомий хазяїн знайденого, зазнають: грошовому стягненню не понад потрійну суму або ціну грошей або речей» (п.1). А по п. 2: «За повторення цієї провини, а рівно у випадку, коли винному не тільки був відомий хазяїн знайденого, але притім знайдене було від них витребуване, або їм було відоме, що про цю втрату оголошено за встановленим порядком, вони можуть бути піддані: ув’язненню від двох до шести місяців» [25].

 

***

На жаль, в історії Гвіздівців траплялися й досить тяжкі злочини. При цьому їх вчиняли, як самі гвіздівчани, так і жителі інших населених пунктів. У цьому плані показовою є нашуміла у свій час історія, що стосується походження однієї з гілок родів Куцьких. Приблизно на початку другої половини ХІХ століття, один з молодих гвіздівчан цього сімейства в пошуках заробітку відправився до сусідньої Подільської губернії, де влаштувався на роботу в м. Шаргороді або десь поряд (нині — Вінницька область). Там він познайомився з місцевою дівчиною — єврейкою на ім`я Хана, у яку закохався. Через те, що її родина була проти цих відносин, закохані втекли у Гвіздівці, де вони і обжилися. Через кілька років, коли у новоявленої родини вже були свої діти, батько Хани якимось чином довідався про її місцезнаходження й із двома синами – братами втікачки приїхав у Гвіздівці, маючи намір забрати дочку – сестру разом з дітьми. Родина Куцьких, звичайно, намагалася цього не допустити. Виникла бійка, у ході якої один із братів утікачки схопив косу, що висіла у дворі й відтяв голову чоловікові Хани. Відразу після цього вбивця зі своїм батьком і братом зникли, їхня подальша доля не відома. А молода вдова разом з дітьми так і залишилися жити у Гвіздівцях. Саме від дітей згаданої Хани і її загиблого чоловіка пішла в селі окрема гілка роду Куцьких.

 

Суд присяжних в Російській імперії

Тюремний замок м. Кишиніва — адміністративного центру Бессарабсбкої губернії

Етапування засуджених до місця відбуття покарання

В останні десятиліття XIX століття в селі «прославилися» своєю асоціальною поведінкою двоє братів, записи про яких знаходимо в згаданих відомостях про судимість: «Відиш Василь Павлов. Звільн. у зап. ряд. (хлібороб), 28 р., народився й приписаний у с. Гвоздоуцах, Хотинського повіту; засуджений Кишинівським Окружним судом, по 1629 ст. Укладання про покарання, у каторжних роботах у креп. На 8 років. Виконано 18 серпня 1884 р.»[26] ; «Відиш Іван Павлов. Селянин с. Гвоздоуцев, Хотинського повіту (хлібороб), 25 р.; засуджений Кишинівським Окружним судом, по 1629 ст. Укладання про покарання, у каторжні роботи у форт. На 8 років. Виконано 18 серпня 1884 р.»[27].

Стаття 1629 Укладання про покарання передбачає відповідальність за розбій з нападом на житло або інший заселений будинок або ціле селище, за що передбачене покарання — від 10 до 15 років каторги, з відбуванням у фортеці[28].

Як бачимо, Василь Видиш, після звільнення в запас з дійсної (строкової) військової служби, мабуть не знашов себе у невійськовому житті і спільно з молодшим братом взялися за розбій. Виходячи з передбаченого законом мінімального покарання за такий злочин (10 років каторги), суд обійшовся з обома братами в достатній мірі гуманно, визначивши їм покарання нижче нижчої межі (8 років). Але в цьому випадку гуманізм судової влади не пішов їм на користь. У виданій через 2 роки – в 1886 році «Відомості довідок про судимість» ми знову знаходимо записи про них: «Відіщук Василь Павлов. Позбавлений особливих прав, селянин Хотинського повіту, с. Гвоздоуц (чорнороб), 32 р.; засуджений Кишинівським Окружним судом (в 2 раз, по різних) по 2 п. 1453 ст. Укладання про покарання, у каторжні роботи на 15 р. Виконано 31 жовтня 1885 р.»[29] ; «Відіщук Іван Павлов. Позбавлений особливих прав, селянин Хотинського повіту, с. Гвоздоуц (чорнороб), 28 р.; засуджений Кишинівським Окружним судом (в 2 раз, по різних) по 2 п. 1453 ст. Укладання про покарання, у каторжні роботи на 15 л. Виконано 31 жовтня 1885 р.»[30]

Каторжани, яких приковували до тачки

Жінки в Арсенальній в’язниці м. Санкт-Петербурга, 1912 рік

Жіночі каторжні роботи в Сибіру

Засуджені терористки на каторзі. На вигляд, нібито виглядає не так вже й суворо, але як то було насправді?.. Відношення до терористів тюремного начальства і переважної більшості населення імперії після вбивства царя-звільнителя Олександра ІІ також  було вкрай негативним.

Тобто, гвіздівецькі брати — розбійники, трохи видозмінивши прізвище й дещо вік (втім, це можуть бути помилки писарів), на наступний рік після відправлення в каторжні роботи вчинили новий злочин. І якій!? Дивимось статті 1452 і 1453 Укладання про покарання:

«1452. Хто, з обміркованим заздалегідь наміром або умислом, уб’є жінку вагітну, знаючи, що вона в цьому стані, той зазнає за це, залежно від обставин справи: позбавлення всіх прав стану й засилання в каторжні роботи в рудниках або на час від п’ятнадцяти до двадцяти років, або без строку.

1453. До одного з зазначених у статті 1452 покарань, залежно від обставин справи, засуджуються також винні в убивстві з обміркованим заздалегідь наміром або умислом:

1) коли це вбивство вчинене або через підпал, або через підрив порохом або газом, або іншим способом руйнування будівлі, або через вчинення прориву греблі, або в інший спосіб затоплення, або ж через псування мостів, залізниць, або через постріли в юрбу людей, хоча й для позбавлень життя однієї лише людини, і взагалі через такі дії, від яких зазнали загибелі або небезпеки кілька осіб, або й ціле селище або місто;

2) коли вбитий позбавлений життя через катування, або ж був перед тем підданий яким-небудь більш-менш жорстоким мученням;

3) коли, для вчинення свого злодіяння, убивця ховався в якій-небудь засідці, або заманив убитого в таке місце, де він зручніше міг зазіхнути на життя його;

4) коли вбивство учинене для пограбування вбитого, або для одержання спадщини, або взагалі для заволодіння якою-небудь власністю його або іншої особи;

5) коли воно учинене за допомогою отруєння» [31].

Таким чином, виходячи з фактичної кримінально-правової кваліфікації по довідці про судимість, брати Відиши/Відіщуки навмисне вбили вагітну жінку, при чому – із застосуванням мучень або катувань.

Втім, не можна стверджувати, що вони зробили це вбивство такі після засудження за перший із зазначених злочинів. Нам не відомі матеріали кримінальної справи й зовсім не виключене, навіть найбільш вірогідно, що вбивство вагітної жінки брати — розбійники зробили ще до їхнього затримання й первинного засудження, і просто не були вчасно викриті до того первинного засудження; а вже потім, після встановлення їх причетності до вбивства, їм ще додали строку каторги.

 

***

 

Дещо відволікаючись від основної теми, відзначимо цікавий історичний факт, пов’язаний з одним з розбійників Відишів-Відіщуків — Василем: він, відбуваючи покарання удостоївся уваги класика світової літератури, великого російського письменника й драматурга (а за сумісництвом – ще й лікаря) — Антона Павловича Чехова[32].

Острів Сахалін. Александрівська в’язниця, де відбував каторжне покарання гвіздівчанин Василь Видиш (він також Відиш, Відіщук, Вєдєщук). Фото П.І. Ноїтакі, кінець ХІХ ст.

А.П. Чехов в 1890 році відвідав о. Сахалін і досить детально провів опис острівного життя. Йому навіть був виданий документ, що дозволяв подорож по всьому острові:

«Посвідчення. Дане це від начальника острова Сахалін лікареві Антону Павловичу Чехову в тому, що йому, п. Чехову, дозволяється збирання різних статистичних відомостей і матеріалів, необхідних для літературної роботи про устрій на острові Сахаліні каторги. Начальникам округів пропоную виявляти п. Чехову для зазначеної мети при відвідуванні їм в’язниць і поселень законне сприяння, а у випадку потреби надавати п. Чехову можливість робити різні витяги з офіційних документів. У чому підписом і прикладанням казенної печатки засвідчуємо, липня 30 дня 1890 року, пост Александрівський.

Начальник острова генерал-майор Кононович.

Правитель канцелярії І. Вологдін.

Тимч. в. об. діловода Андрєєв».

Із цим документом Чехов обстежив самі віддалені в’язниці й поселення острова. «Я об’їздив усі поселення, заходив в усі хати й говорив з кожним; вживав я при переписі карткову систему, і мною вже записані близько десяти тисяч людей каторжан і поселенців. Інакше кажучи, на Сахаліні немає жодного каторжного або поселенця, який не розмовляв би із мною», — писав А.П. Чехов видавцеві А.С. Суворіну 11 вересня 1890 року.

Друкована копія картки, складеної А.П. Чеховим на гвіздівчанина Василя Відиша-Відіщука-Вєдєщука

Тобто Чехов на Сахаліні проробив просто титанічну роботу. Його цікавило буквально все: клімат, гігієнічні умови в’язниць, їжа й одяг арештантів, житла засланих, стан сільського господарства й промислів, система покарань, яких зазнали засланці, становище жінок, життя дітей і школи, медична статистика й лікарні, метеорологічні станції, життя корінного населення й сахалінські стародавності, робота японського консульства в Корсаковському пості й багато чого іншого. З 65 російських селищ, позначених на карті Сахаліну 1890 року, Антон Павлович описав або згадав 54, а особисто відвідав 39 селищ. В умовах тодішнього бездоріжжя й необлаштованості життя на острові здійснити це могла тільки така самовіддана людина, яким був А.П. Чехов.

З 11 липня до 10 вересня А.П. Чехов залишався на північному Сахаліні, відвідуючи селища Александровського й Тимівського округів. Він зупинився в пості Александрівському (нині місто Александрівськ-Сахалінський), побував у селищах, розташованих у долині ріки Дуйка: Корсаковка (зараз у межах міста), Ново-Михайлівка (Михайлівка), Червоний Яр (ліквідоване в 1978 році).

Ссильнопоселенці 1-го з поселень о. Сахалін. Фото_П. Лаббе, кінець ХІХ ст. Може й наш Василь по між них?

Саме в пості Александрівському він зустрів і записав нашого землячка, який на той час займався гонкою дьогтю.

По результатах поїздки А.П. Чехов написав книгу «Остров Сахалин (Из путевых записок)» (М.: изд. ред. журнала «Русская мысль», 1895).

 

У ЧАСИ РУМУНСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ

Сумнозвісна румунська в’язниця Дофтана, яку називли «Румунською Бастілією»

У часи румунської окупації Бессарабії (1918-1940, 1941-1944), злочинність у селі Гвіздівці, звичайно теж проявлялася. Ми тут не будемо торкатися випадків, пов’язаних із сугубо політичним протистоянням, у тому числі й з ідеологічною боротьбою з окупантами, хоча румунська влада такі дії теж кваліфікувала, як злочини.

У сусідньому селі Клокушна в той час знаходився жандармський пост на 2 або 3 села, яким керував офіцер. У Гвіздівцях жандармський пост також мав своє приміщення. За порядком у селі на той час стежили два румунські жандарми – Матєй і плутоньєр Попа. Матєй, за спогадами гвіздівчан, був не дуже злий, а плутоньєра всі дуже боялися. Дітей він бив відразу, не перебираючи, нізащо — просто за те, що попався при зустрічі на вулиці. Жандармам у роботі допомагали два міліціонери із числа місцевих жителів. Одним з них був Ілля Пилипович Гангал, другий – Семен Рудик. Вони теж по різному ставилися до свого службового становища. І. Гангал намагався допомогти людям, коли це було можливо, а С. Рудик був досить злобною людиною й старанно прислуговувався окупантам. З повідомлень зазначених осіб, стає відомо, що у Гвіздівцях у цей період відбувалися різні злочини — від дрібних крадіжок до конокрадства.

На початку 30-х років село тримала в остраху банда конокрадів, які вчинили багато злочинів. Їх очолював якийсь Сливка (нібито із с. Селище). Але так тривало доти, допоки гвіздівчанин Порфирій Філипович Кучерявий не застав Сливку у себе в сараї. Ветеран Першої світової війни просто заколов конокрада вилами. Відтоді про цю банду у селі ніхто більше не чув. До речі, румунські поліцейські, які приїхали на місце події, тільки поплескали П. Кучерявого по плечі, сказали: «Біне омулє!» («Молодець, мужик!») і навіть жодного разу ні куди не викликали.

Засуджені у в’язниці Дофтана.  В таких умовах перебували і деякі вихідці з Гвіздівців, зокрема учасники Хотинського повстання 1919 р., зокрема Артем Швець (звільнений у 1929 р.)

Тривалий час, майже від початку румунської окупації на території всього Хотинського повіту діяла гайдамацька група (або як казали молдавани — гайдуки) Поліщука й Буди, що зухвало грабували поміщиків, представників румунської влади і більш-менш заможних євреїв, які здебільшого активно прислуговувалися окупантам і самі не гребували «обдирати» селян у різний спосіб. Більшість або значну частину награбованого Поліщук і Буда роздавали селянам. Про них у народі складали легенди, і навіть пісню молдавською мовою.

Поліщук – колишній унтер-офіцер царської армії, був досить грамотною й багатосторонньо-розвинутою людиною. Навіть був випадок, коли він, переодягшись у форму румунського генерала, вишиковував перед собою румунських жандармів, що проводили інструктаж селян з його ж піймання. Це відбулося саме у Гвіздівцях біля будинку жандармського посту, який тоді перебував приблизно посередині ділянки Шляху між церквою й селом Клокушна. Жандарм вичитував селянам черговий циркуляр щодо пошуку «бандитів», а в цей час по Шляхові з боку Клокушни убік Романківців їхала бричка з «румунським генералом», денщиком і кучером. Бричка зупинилася біля юрби, «генерал» запитав жандарма про причину зборів. Той витягнувшись і віддаючи честь, доповів. «Генерал» дав команду продовжувати, навіть «штовхнув» коротку мову про необхідність швидкого піймання «розбійників» і поїхав. Збори ще не закінчилися, коли повернулася бричка й кучер передав жандармові записку: «Дякую за честь! Поліщук». Зрозуміло, що «денщиком» був переодягнений Буда, а кучер був лише найнятим селянином, який ні чого не знав.

Наведення «ладу» в північно-бессарабському містечку.

Буда був неписьменним, але не менш відчайдушним. Владі кілька разів вдавалося заарештовувати гайдамаків, але вони увесь час тікали й продовжували свою боротьбу. Неодноразово бували вони й у Гвіздівцях. Якось у гвіздівецькому лісу жандарми влаштували облаву на Поліщука, на яку зібрали багато селян. Гайдамаку, який сховався на дереві побачив П.Ф. Кучерявий, і зрозуміло, що не видав. Уночі Поліщук, який не відомо, як довідався, хто саме йому допоміг, відвідав Порфирія Пилиповича, і подякував йому сумою в 100 румунських леїв.

Поліщук і Буда діяли в основному вдвох, але періодично до них приєднувалися й окремі місцеві селяни. Одним з таких вочевидь був гвіздівчанин Арсеній Іванович Мафтуляк. Разом з іншими односільчанами в 1919 р. він брав досить активну участь у Хотинському повстанні, разом з повсталими пішов за Дністер. Але згодом, досить дивним образом повернувся. Спочатку він займався контрабандою дуже дефіцитними в румунські часи шкіряними ременями, постійно переправляючись туди-назад через Дністер. Одночасно він постійно здійснював серед селян агітаційну роботу «за руських». Згодом узявся за розбійні напади на багатіїв.

Румунський жандармський патруль на сільській вулиці, 1938 рік

Румунські жандарми постійно розшукували його, влаштовували облави в селі, але піймати не могли. Двічі вони викликали в Хотин і Чернівці рідного брата гайдамаки — Василя Івановича Мафтуляка, піддавали його допитам, жорстоко били. І коли Арсеній довідався про це, він дещо копіюючи Поліщука, сам з’явився у формі румунського майора до жандармського «шеф де пост» у селі Клокушна, провів з низовими жандармами інструктаж з пошуку гайдамак, відправив їх на пошук, а коли залишився один на один із шеф-де-пост, завішав того, помстившись у такий спосіб за брата.

Дещо забігаючи наперед, відзначимо, що А. Мафтуляк відкрито з’явився в селі в 1940-му році – майже відразу після звільнення від румунської окупації. Він приїхав на підводі о двох конях та ще й з кобилою. Цих коней він подарував братові Василеві Мафтуляку. Але за якийсь час до початку війни Арсеній Мафтуляк зник. Куди – не знає ні хто. Вже після завершення Великої Вітчизняної війни його місцезнаходженням чомусь цікавилися органі радянської держбезпеки, але й дотепер про його долю нічого не відомо.[33]

Таке дивне повернення А.В. Мафтуляка на окуповану Румунією територію з наступними частими переправами через Дністер, вкупі з агітаційною роботою й відкритою появою в селі в 1940-му року дають підстави досить впевнено вважати, що А.В. Мафтуляк співпрацював з радянською розвідкою. Не можна також виключити, що і його таємниче зникнення перед війною теж якось пов’язане з розвідувальною діяльністю.

Все ж, через деякий час, жандарми в черговий раз піймали Поліщука й щоб позбутися його, спровокували йому втечу, під час якої застрелили народного месника й героя (похований він на цвинтарі м. Новоселиця). Та це було вже під час війни. Буда ж сидів у в’язниці, був звільнений радянськими військами в 1944 році, пішов на фронт, де героїчно загинув[34].

Хотинська фортеця, в якій до 1944 р. була й в’язниця. Саме звідси неодноразово вчиняли втечу Поліщук і Буда

Постраждав від злочинців і гвіздівецький поміщик Платон Іванович Бібері. У довоєнні роки розбійники у відсутність охоронця зайшли до нього додому і під погрозою забрали гроші. Один з колишніх гвіздовчан – Ф.М. Грушецький розповідає: «Мій батько побудувався неподалік від Бібера і дружив з ним. Було, що ще до війни, прийшли до Бібера злодії. А сторожа не було, той пішов додому. Злодії зустріли того сторожа, запитали, чи є у Бібера сторож. А він каже: «Я сторож, та йду додому». Вони й пішли, питали у Бібера, чи є гроші? Бібер сказав їм, що гроші у шухляді. Вони відповіли: «Ми їх туди не клали, ти поклав, ти й бери». Забрали гроші, сказали, щоб 2 годині не виходив з хати».

Ф.М. Грушецький стверджує, що то були не Поліщук і Буда, але все може бути…

 

Мали місце в «румунські» часи й інші протиправні прояви. Вже згаданий П.Ф. Кучерявий був людиною з дуже твердим характером, не любив, як кажуть, «прогинатися» і не терпів образ. Сільські жандарми й міліціонери його зачіпати теж побоювалися, особливо після випадку з конокрадом. Одного разу він їхав на підводі у Гвіздівці із Сокирян. На базарі в Сокирянах Порфирій Пилипович придбав нову підводу, яку причепив до старої. Зрозуміло, що угода була прямо на базарі «обмита» і П.Ф. Кучерявий був в дещо «веселому» настрої. Дорогою йому довелось роз’їжджатися із зустрічною бричкою, на якій їхав чиновник румунської прокуратури із дружиною. Згодом казали, що сам прокурор (але те не факт). При роз’їзді причеплена нова підвода зачепила бричку чиновника. Прокурорська дружина заверещала щось румунською мовою, але Порфирій Пилипович зрозумів тільки одне знайоме йому румунське слово: «поркулє» (свиня). Цього йому було достатньо, щоб прокурор із прокуроршею одержали кілька добрих ударів батогом.

Румуни досить швидко довідалися про те, хто саме побив прокурорського чиновника, оскільки в селі здатних на такий вчинок було не так вже й багато. Але Порфирія Кучерявого попередив міліціонер Ілля Гангал. Через нього заздалегідь домовилися з жандармами про деяку відкупну суму для «панів жандармів», які після цього винуватця навіть допитувати не бралися. У приміщенні жандармського посту в одній кімнаті сидів жандармський офіцер з постраждалим прокурором, у другій кімнаті міліціонер Ілля Гангал з усієї сили лупив батогом по мішкові, а Порфирій Кучерявий кричав, нібито «від болю». Прокурор насолоджувався криками, жандарм внутрішньо посміхався. Тим все й завершилося… До речі, у цьому випадку на користь П.Ф. Кучерявого зіграли свою роль ще два фактори: румунські жандарми не дуже полюбляли своїх прокурорів (на відміну від грошей) і, крім того, за румунськими законами стан алкогольного сп’яніння вважався обставиною, що пом’якшує провину[35].

Є й ще один румунський документ, що повідомляє про незаконні (на той час) дії нашого земляка: «Ми, підполковник прокурор Ташкеу Віржіл, голова Воєнного Суду III Територіального Органу, маючи у виді, наказ пана головного командира III Територіального Органу про пряме спрямування до суду № 692 від 1944 р., яким названий Грабовський Михайло з комуни Гвездєуць — Клокушна Хотинського повіту, спрямований у Військовий Суд III Територіального Органу за злочин про крадіжку й за втечу, злочини кваліфіковані, передбачені й карані по ст. 524, 525 п. 2) літ. b); п. 3) літ. b) КК і ст. 297 КК, разом з D.L. № 509 від 1943 р. З врахуванням того, що вищезгаданий обвинувачуваний не з’явився по повістці, яку йому надіслали, щоб виконати формальності, передбачені ст. 254 С.J.M., а з матеріалів справи випливає, що він зник. На підставі положень ст. 364 С.J.M., постановляємо: обвинувачуваний Грабовський Михайло з відомим останнім місцем проживання в ком. Гвездєуць — Клокушна Хотинського повіту, повинен з’явитися в цей Військовий Суд 3 Березня 1944 року о 8 годині для виконання формальностей, передбачених ст. 254 С.J.M., а якщо ні, те буде засуджений при неявці до суду 8 Березня 1944 року о 8 годині. Ця постанова про неявку до суду буде вивішена в останньому місці проживання вищезгаданого на дошці оголошень цього Військового Суду, буде опубліковано в Офіційному Моніторі й пройде по регістру повісток дня III Територіального Органу. Датовано 17 лютого 1944 року. Голова, підполковник прокурор Ташкеу Віржіл. № 4296 Справа № 716/944»[36].

Виходячи зі змісту цієї постанови, можна з достатньою ймовірністю, припустити, що Грабовський Михайло служив у румунській армії і з врахуванням наближення фронту до румунських кордонів, просто дезертирував, прихопивши із собою дещо з військового майна. А може бути – й не військового?

Слід зазначити, що Михайло Грабовський потім — після березня 1944 року (по звільненню села від окупантів) все ж добрався до Гвіздівців і жив в селі.

 

Дуже розповсюдженим на Сокирянщині в «румунські» часи злочином була контрабанда. Цьому сприяла близькість кордону з СРСР, що тоді проходив Дністром. Через Дністер і йшла контрабанда.

Чесно кажучи, ми не знаємо – що саме переправляли контрабандисти з Румунії в СРСР і чи було що переправляти (мабуть щось було?), але із Союзу в Румунію контрабандним шляхом активно переправлялися предмети одягу фабричного виробництва, оскільки в СРСР такий одяг був набагато дешевшим. Попитом користувалися шкіряні вироби (ремені), побутове начиння й навіть коні. Значну частину контрабанди становили папіроси та інші тютюнові вироби.

Але найбільший дохід контрабандистам приносила переправа в Румунію з СРСР «живого товару» – біженців різного гатунку, у першу чергу – євреїв. Євреї щедро оплачували такі небезпечні послуги. Однак, оскільки вони бігли в Румунію за допомогою контрабандистів завжди зі значною кількістю коштовних речей і, як правило, з досить чималою кількістю золотовалютних цінностей, далеко не всі втікачі допливали далі середини Дністра: їх цілими сім’ями убивали, топили, забираючи все, і тільки сивий Дністер знає, скільки таких утікачів спочиває на його дні… Щоправда, і більшість з тих євреїв, які допливли до румунського берега, в подальшому (після початку Великої Вітчизняної війни) очікувала незавидна доля, але то вже інша історія…

Звичайно, безпосередньо переправлянням контрабанди займалися жителі прибережних сіл з обох сторін Дністра, але подальший рух контрабандних товарів здійснювався вже із залученням жителів більш віддалених від ріки сіл. Були замішані в цьому промислі й деякі жителі Гвіздівців.

Румунські прикордонники затримали перебіжчиків, що допливли до правого берега Дністра. Судячи по фото, зловили й перевізників. Але вони відкупляться. Перебіжчиків румуни теж частково «потрусять».

 

САМОСУД

 

Традиційне сільське суспільство Гвіздівців і Сокирянщини в цілому досить різко негативно реагувало на різного роду злодіяння, і по своєму намагалося реагувати на них. Так, пійманого мілкого злодюжку спочатку могли й не здавати в компетентні органі, а розв’язати проблему власними силами. Наприклад, пійманого злодія приводили на сільську площу або в будь-яке інше громадське місце, клали його на землю обличчям донизу, витягали руки, по яких потім били різками.

Практично у всіх селах Сокирянщини мав місце звичай покарання за злодійство вуликами з медом – злодія із прив’язаним вуликом водили селом й змушували просити прощення. Увесь час його жалили бджоли. У деяких випадках ця процедура доповнювалася принизливими ударами: кожний бажаючий міг вдарити злодія ціпком, різкою, рукою або ногою. Щось подібне зустрічалося й в інших регіонах України[37].

У Гвіздівцях, у 1930-40-х роках («за румунів») здебільшого приблизно саме так обходилися з будь-яким дрібним злодієм. Старожили згадують, що якщо дрібного злодюжку ловили, то хтось із міліціонерів водив того селом і гукав: «Люди, піймали злодія!». Кожному дозволялося підійти, образити злодія, плюнути йому в обличчя, навіть завдати удару рукою. Ногами й предметами бити й завдавати істотні травми не дозволялося.

Однією з реакцій на постійні порушення було так зване побиття «у темну». Як правило, до нього вдавалися в тих випадках, коли інші методи на постійного порушника не діяли. Група чоловіків підстерігала лиходія, хтось накидав йому на голову мішок або щось подібне, і починався «виховний процес» за допомогою ніг і рук. У таких випадках обмеження було одне – тільки не вбити й не покалічити на все життя. Повторимося – це був надзвичайний захід, коли ні суспільство, ні органі правопорядку не могли впоратися із запеклим порушником.

***

Після встановлення в 1944 році радянської влади багато змінилося, але злочинність в селі Гвіздівці, як і всюди, природно, не зникла. Але те вже тема для подальших досліджень і публікацій…

 

&&&

 

Природно, що тепер виникає питання: як до всього цього ставитися? Адже багато зі згаданих у цій публікації людей – предки або, щонайменше, родичі багатьох з нині живучих гвіздівчан… Насправді, відповідь на це питання проста: ставитися – як до історії! І не більш того.

Наші оцінки, які б вони не були, нічого не змінять. Усе вже минуло, відбулося. Пройшло багато часу, перемішалися родини, неодноразово змінювалися умови життя, змінилися люди…

І не наша справа судити предків, що б вони не вчиняли в ті чи інші часи, не побувавши, як то кажуть, «у їхній шкірі»! Ми на це просто не маємо морального права!

Тому, як каже арабська приказка: «Ні коли не смійся над минулим інших, ти ще не знаєшь свого майбутнього!», а також нагадаємо ще й відомий біблійний постулат: «Не судіть, та не будете засуджені!» 

 

 

 

________________________________________________________

 

[1] Кучерявий О.П., Мандзяк О.С. Гвіздівці: Шляхами століть. / О. П. Кучерявий, О. С. Мандзяк – Кам’янець-Подільський: Аксіома, 2019.

[2] Мандзяк А. С. История Сокирянщины в документах и материалах: От первых упоминаний до 1812 года / Алексей Степанович Мандзяк, автор и составитель. – «Сокирянщина», 2015. – С. 42 – 43.

[3] Мандзяк А. С. История Сокирянщины в документах и материалах: От первых упоминаний до 1812 года / Алексей Степанович Мандзяк, автор и составитель. – «Сокирянщина», 2015. – С. 150 – 151.

[4] Советов П.В. Преступления против земельной собственности в Молдавии XV – середины XVII вв. (Сравнительный очерк исследования актового материала и Уложения Василе Лупу) // Ученые записки Кишиневского университета. Том 52. – Кишинев, 1960. – С. 117 – 118.

[5] Мандзяк А. С. История Сокирянщины в документах и материалах: От первых упоминаний до 1812 года / Алексей Степанович Мандзяк, автор и составитель. – «Сокирянщина», 2015. – С. 152 – 156.

[6] Мошия – имение. Известный историк Константин Жюреску (1875–1918) отмечает, что в славянских документах румынскому «мошия» соответствуют славянское «дедина», «очина» и «баштина». Он же пишет, что «термин дедина, также как и мошия, когда-то обозначал имение, доставшееся по наследству от предков или родителей». Ф.А. Грекул уточняет, что «в молдавских актах слово «дедина» переводится тремя идентичными терминами: «мошие», «мош», «бэтрын». Причем большею частью в источниках фигурирует название «мошия». Этимология терминов «дедина» и «мошия» известна: первый происходит от слова «дед»; второй – от слова «мош», что в переводе означает «дед». Следовательно, применительно к исследуемому документу под «мошией» или «дединой» понимается имущество, перешедшее от деда или прадеда.

[7] Ктитор – здесь, церковный староста.

[8] Дижма (дежма) – налог-десятина.

[9] Ватага (ватаман) – общинный старейшина, представитель землевладельца в принадлежащем ему населенном пункте, глава боярского села, управляющий владельческим селом. Обычно эти должности назначались собственниками, но при этом учитывалось и желание сельчан

[10] Дело по иску помещика Феодосия Сандула к жителям с. Гвоздоуц и Романкоуц об отобрании у него части земли из вотчины Сербичаны (25.07.1823-13.03.1829). – Державний архів Чернівецької області, ф. 117, оп. 1, сп. 200.

[11] Кушников Сергей Сергеевич (1767–1839) – с 17 февраля 1808 года до 25 февраля 1810 года – председательствующий в диванах Молдавии и Валахии.

[12] Кешко Иоанн (Иван) Петрович Кешко (молд. — Ионицэ Кешку) (? – 12.08.1817) – потомок рода, который ведет свое начало от запорожских казаков (Zotta S. Semi-mileniul unui document de la Alexandru cel Bun şi al satelor Bănila moldovenească şi Igeştii din Bucovina (1428-1928). – Iaşi, 1928). Считался зажиточным собственником, его имения были разбросаны в самых разных районах Бессарабии.

[13] Мандзяк А. С. История Сокирянщины в документах и материалах: От первых упоминаний до 1812 года / Алексей Степанович Мандзяк, автор и составитель. – «Сокирянщина», 2015. – С. 439; Дело по иску поверенного помещицы Сумароковой титулярного советника Лисовского Льва к помещику с. Гвоздоуць Томульцу Сандулашко за незаконное владение им вотчиной Гвоздоуцы (08.05.1834–25.09.1852). – Державний архів Чернівецької області, ф. 177. оп. 1, спр. 614.

[14] Дело по иску поверенного помещицы Сумароковой титулярного советника Лисовского Льва к помещику с. Гвоздоуць Томульцу Сандулашко за незаконное владение им вотчиной Гвоздоуцы (08.05.1834–25.09.1852). – ДАЧО (Державний архів Чернівецької області), ф. 177. оп. 1, спр. 614.

[15] Андронакий Донич – известный молдавский юрист рубежа XVIII-XIX ст. В 1814 году он подготовил и издал свод законов, который длительное время служил руководством для судей, а по отдельным гражданским делам (например, по вопросам наследования) сохранял силу в течении всего XIX-го ст.

[16] Кучерявий О.П., Мандзяк О.С. Гвіздівці: Шляхами століть. / О. П. Кучерявий, О. С. Мандзяк – Кам’янець-Подільський: Аксіома, 2019… Относительно названия реки отметим, что наиболее вероятно, что во времена молдавских господарей и в частности Александра Доброго и Штефана Великого, Вилией назывался начинающийся в с. Гвоздовцах р. Раковец.

[17] Ведомость справок о судимости. (Секретно) / Издание Министерства юстиции – СПБ.: Типография Правительствующего Сената, 1877. – Кн. 1 (1 -3023). – С. 160.

[18] Уложение о наказаниях уголовных и исправительных 1866 года: с дополнениями по 1 янв. 1876 г. / сост. проф. С.-Петерб. ун-та Н.С. Таганцевым. – Изд. 2-е, перераб. и доп. – Санктпетербург: Тип. М. Стасюлевича, 1876.

[19] Дело о выселении крестьянина с. Гвоздоуцы Хотинского уезда Богайчука К.И. за судимость (27.01.-02.06.1887). – НАРМ (Национальный архив Республики Молдова / Arhiva Naţională a Republicii Moldova), ф. 8, оп. 1, спр. 2033.

[20] Дело об утверждении приговора сельского общества с. Гвоздоуцы Хотинского уезда о выселении крестьянина Ландыга Е. за судимость (02.06.1887-26.06.1888). – НАРМ (Национальный архив Республики Молдова / Arhiva Naţională a Republicii Moldova), ф. 8, оп. 1, спр. 2034.

[21] Ведомость справок о судимости. (Секретно) / Издание Министерства юстиции – СПБ: Типография Правительствующего Сената, 1882. – Кн. 3 (20994 – 28831). – С. 461.

[22] «Устав о наказаниях, налагаемых мировыми судьями с внесением изменений по всем продолжениям 1968, 1869, 1871 и 1872 г. и с разъяснениями по решениям уголовного кассационного департамента с 1866 года по 1-ю половину 1872 г. включительно». Составлено профессором С-Петербургского университета Н.С. Таганцевим. С-Петербург. Издание книжного магазина для иногородних (М.И. Надеина). 1873

[23] Ведомость справок о судимости. (Секретно) / Издание Министерства юстиции – СПБ.: Типография Правительствующего Сената, 1882. – Кн. 5 (33432 – 41415). – С. 227.

[24] Ведомость справок о судимости. (Секретно) / Издание Министерства юстиции – СПБ.: Типография Правительствующего Сената, 1885. – Кн. 3 (18266 – 27926). – С. 93.

[25] Устав о наказаниях, налагаемых мировыми судьями с внесением изменений по всем продолжениям 1968, 1869, 1871 и 1872 г. и с разъяснениями по решениям уголовного кассационного департамента с 1866 года по 1-ю половину 1872 г. включительно / Составлено профессором С-Петербургского университета Н.С. Таганцевим. – С-Петербург,1873.

[26] Ведомость справок о судимости. (Секретно) / Издание Министерства юстиции – СПБ.: Типография Правительствующего Сената, 1884. – Кн. 10 (68857 – 71947). – С. 22.

[27] Ведомость справок о судимости. (Секретно) / Издание Министерства юстиции – СПБ.: Типография Правительствующего Сената, 1884. – Кн. 10 (68857 – 71947). – С. 22.

[28] Уложение о наказаниях уголовных и исправительных 1866 года: с дополнениями по 1 янв. 1876 г. / сост. проф. С.-Петерб. ун-та Н.С. Таганцевым. — Изд. 2-е, перераб. и доп. — Санктпетербург : Тип. М. Стасюлевича, 1876.

[29] Ведомость справок о судимости. (Секретно) / Издание Министерства юстиции – СПБ.: Типография Правительствующего Сената, 1886. – Кн. 2 (13651 – 17711). – С. 39.

[30] Ведомость справок о судимости. (Секретно) / Издание Министерства юстиции – СПБ.: Типография Правительствующего Сената, 1886. – Кн. 2 (13651 – 17711). – С. 39.

[31] Уложение о наказаниях уголовных и исправительных 1866 года: с дополнениями по 1 янв. 1876 г. / сост. проф. С.-Петерб. ун-та Н.С. Таганцевым; [авт. предисл. Н.С. Таганцев]. — Изд. 2-е, перераб. и доп. — Санктпетербург: Тип. М. Стасюлевича, 1876.

[32] На острове отверженных

[33] Из воспоминаний Кучерявого Василия Александровича и Мафтуляка Михаила Васильевича.

[34] Практически никто из рассказчиков не знал или не помнил имени Буды, только некоторые неуверенно говорили, что его звали Иваном и был он родом из Бричан или из Единец. То есть, конкретных данных про Буду, к сожалению, мы не имеем. Из доступных нам архивных источников мы можем только выделить вероятные кандидатуры. Среди них, уроженец г. Единцы – Буда Иван Григорович (или Георгиевич) (1903 г.р.), который 9 октября 1944 года Единецким РВК Бельцкого уезда был призван в ряды Красной армии и погиб 15 апреля 1945 года. Его жена: Евгения Ивановна.

[35] Кучерявий О.П., Мандзяк О.С. Гвіздівці: Шляхами століть. / О. П. Кучерявий, О. С. Мандзяк – Кам’янець-Подільський: Аксіома, 2019.

[36] Monitorul Oficial. Regatul României. Partea 1: Legi, decrete, jurnale ale Consiliului de Miniştri, deciziuni ministeriale, comunicate, anunţuri judiciare (de interes general). – Bucureşti: Monitorul Oficial şi Imprimeriile Statului. Imprimeria Centrală, 1944. – № 50, 29 februarie. – P. 1671

[37] Скуратівський В.Т. Кухоль меду. – Львів: Гердан Графіка, 2000. – С. 85; Скуратівський В.Т. «Я вас бджоли, благословляю…». – Київ: Техніка, 2005. – С. 73.

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

1 коментар к “Злочини і покарання в історії села Гвіздівці”

  1. О це ви повитягували історію! Навіть не знаю, що сказати

Залишити коментар