admin on 12th Февраль 2012

Зима – період холоду, морозів, снігу (хоча в наші часи — не завжди), а також час незчисленних свят і святкувань і декотрого відпочинку селян.  У цьому матеріалі ми розповімо Вам про українське зимове село взагалі та про Гвіздівці зокрема. Одночасно представимо Вашій увазі фото цьогорічних зимових Гвіздівців.

Початок зимового циклу календарних свят найбільш виразно виступає 4 грудня, коли відзначається одне із двунадесятих свят — Богородичне свято Введення в Храм Пресвятої Богородиці. Цей день у народі ще називають Третя Пречиста (що значить непорочна).

До цієї дати на всій території України прив’язано чимало прикмет, прогнозів і звичаїв, що свідчили про її важливе значення. Вважалося, що Введення відкривало собою зимовий святковий сезон. І дійсно, після 4 грудня йшла низка дуже популярних у народі свят: Катерини, Андрія, Варвари, Сави, Миколи, Ганни і, нарешті, Різдво, Новий рік, Водохреща.

Введенські прислів’я розкривають прагнення хлібороба зазирнути в майбутнє, передбачити, якою буде наступна зима і як вона вплине на врожай: «Як Введення мосте мостки, а Микола забива гвіздки, то люта зима буде», «Як ляже глибока зима, готов глибокі закрома», «Скільки на Введення води, стільки на Юрія трави», «Як на Введення вода, то буде в мисці молоко», — говорили на Харківщині. Ці народні спостереження вірно вловлювали взаємозв’язок погодних і кліматичних явищ, так як в основі їх лежав трудовий досвід. Адже від цих спостережень значною мірою залежали результати господарювання.

В окремих регіонах України на Введення починалися деякі види робіт, що за існуючим у народі повір’ям, може забезпечити успіх протягом усього року. На Черкащині, наприклад, у давнину деякі жінки опівночі проти Введення сідали голими на порозі сінешних дверей і пряли «самосівні» коноплі, «щоб прядиво пішло на руку». На Поділлі, вранці на Введення, господині обсипали колись своїх корів конопляним насінням та змащували олією вим’я — «щоб давали багато молока». А «щоб була густа сметана» — варили з борошна густу киселицю і давали їсти коровам. Щоб ніхто не відібрав «живності», обкурювали корів, овець тощо пахучим зіллям примовляючи при цьому заклинання. У східних областях України ще донедавна зберігався дивний звичай серед «дівчат-чарівниць» святити воду в ніч проти Введення. З цією метою дівчата збиралися в такому місці, де три струмки зливалися в одне русло. Набравши води у глечик, запалювали два поліна, а коли вогонь добре розгорявся, тримали їх над глиняною мискою й лляли воду так, щоб вона проходила поміж двома вогнями. При цьому промовляли заклинання. Вони вірили, що така «свячена» вода годиться на «привернення» парубків до них.

Українським селянам були відомі колись «житейські правила, пов’язані із цим святом — що можна і чого не можна робити в цей день: «До Введення можна копати лопатою землю, а від нього до Благовіщення не можна, бо земля спочиває і на літо сили набирається», «Від Введення до Дев’ятого четверга (Дев’ятий четвер після Різдва Христового) не можна бити білизну праником, або це зашкодить ниві та приводить улітку бурю на поля»; «Коноплі треба потерти до Введення, а той, хто їх тре після цього свята накликає бурю на поля, а на себе від людей зневагу».

Невдовзі після Покрови розпочиналися вечірні зібрання молоді, що в різних місцевостях називалися: вечорниці, вечурки, супрядки, музики, де дівчата працювали (пряли, шили), а хлопці, залицяючись до дівчат, розважалися самі й розважали дівчат, влаштовували різноманітні ігри, співали, танцювали, розповідали всілякі бувальщини та небилиці й заважали дівчатам працювати. Вечорниці поділялися на два види: буденні, де в основному працювали, допомагаючи собі піснею, й веселили жартами, і святкові, на яких веселощі й ігри, святковий стіл відігравали провідну роль. Крім цього, якщо молодь розходилася додому, після цього «з першими півнями», то це вважалося вечорниці, якщо ж засиджувалися аж до третіх півнів, то це були вже досвітки. Саме з такими святковими вечорницями й досвітками пов’язане виконання багатьох обрядових церемоній та звичаїв протягом зими. Вечорниці були в минулому своєрідним клубом для сільської молоді України, де молодь розважалася, зближалася, пізнавали одне одного і, як наслідок, одружувалася. Кожна частина села, а то й кожна вулиця мала свою хату для вечорниць. Навіть на маленьких хуторах, було не менше, як дві хати для вечорниць, бо вважалося, що ходити на ті самі вечорниці рідним братам чи сестрам не годиться. На вечорниці збиралися тільки дівчата і хлопці, а одружені чоловіки і заміжні жінки ніколи на вечорниці не ходили. Звичайно, збиралися дівчата ввечері.

 

Крім звичайних вечорниць, була колись ще, так звана, складчина. Як правило, вона проводилася лише чотири рази в рік: на третій день Різдвяних свят, Великдень і на заговини — перед Великим постом і Пилипівкою. Назва походить від того, що дівчата й хлопці «складались» і влаштовували спільні розваги з вечерею, музикою й танцями. В обов’язки дівчат входило приготувати вечерю, а для цього вони зносили в хату, де мало відбутися це міроприємство, як кажуть у народі, хто що мав: одна — муки на вареники, друга — сиру, капусти, третя — масла, сметани тощо. В обов’язки ж хлопців входило забезпечення музикою, спиртними напоями й також солодощами для дівчат: цукерками, медяниками, марципанами[1].

У Гвіздівцях, теж, аж до середини 60-х років ХХ-го сторіччя населення села жило практично однаковим укладом, устроєм. Йшли роки, сторіччя, проходили війни, змінювалися влади, покоління зміняли покоління, а устрій життя в селі був практично не змінний: робота від світанку до темна, одні і ті ж самі інструменти протягом багатьох сторіч, не змінні агротехнології. Взимку трохи більше вільного часу. При цьому, чимало релігійних свят, які давали можливість відпочити від важкої праці. Зрозуміло, що не було електрики, телебачення, газет. Головним джерелом офіційної інформації були сільські старости і священики. Та людям ні коли не було достатньо лише офіційної інформації, тому вони мали потребу в обміні інформацією між собою.

 

Взимку молодь обмінювалася інформацією не лише на вечорницях, й під час традиційних для Гвіздівців спільних сільгоспробіт по обробці зібраного врожаю: молодь приблизно одного віку, одного сільського «кута», за спільною домовленістю, увечері збиралися у когось одного на подвір’ї і майже всю ніч спільно обробляли зібраний врожай. Здебільшого, це було лущення кукурудзи. Наступного вечора, або через декілька вечорів, йшли до іншого і так ділі.

Старші покоління ходили (теж, в основному взимку) на «посидіньки», які проходили увечері (в основному – взимку, або у недільні дні) у когось в хаті. Горілку та інші алкогольні напої під час таких заходів не пили десь аж до 50-х років ХХ-го сторіччя. Молодь співала, танцювала, вела між собою розмови. Старші на посидіньках розмовляли і співали.

 

І лише електрифікація села, розвиток грамотності, поява у житті людей газет, радіо, кіно, телебачення,  зміна характеру і методів робіт, колгоспний устрій, ріст міграції населення, прискорення життя в цілому, тощо, змінили ці звичаї для більш молодих поколінь. Чималий внесок в зміну звичаїв зробила більша доступність алкоголю. Більш старші покоління продовжували ці традиції, але з поступовим уходом старших з життя все менш численними ставали посидіньки, і на цей час про них вже давно не чути[2].

7 грудня християнський світ відзначає день пам’яті великомучениці Катерини. В Україні ставлення до Катерини, як і до інших святих великомучениць, було особливим: довірливим і житейським. Невипадково свято Катерини називали святом «дівочої долі». Сподіваючись на розуміння й допомогу святої, жіноцтво просило її про щасливий шлюб, злагоду в сім’ї. У багатьох регіонах України на Катерини дівчата за традицією зрізали гілки вишні, ставили їх у воду чи землю на покуті або на вікні у хаті. Якщо вони розцвітали до Різдва або Нового року, — це передвіщало скорий шлюб, а як ні — то були ще й інші зимові ворожіння… У такий же спосіб ворожили про здоров’я або смерть в наступному році.

 

Для цього у воду ставили гілочки по кількості членів сім’ї, позначаючи їх кольоровими нитками. Чия гілка розквітне — той довго житиме, чия всохне — захворіє або помре. Рослини, що розквітали в найбільш суворий зимовий час, були зрозумілим народному світогляду символом нового відродження природи. Тому їм приписувалась особлива сила — магічним способом пов’язана з долею людей. У повір’ї, оберігати віщу вишневу гілочку від ока священика, коли він під час посту входить до хати з молитвами, а під час свят із кропилом, у противному разі — й гілочка всохне, або ж він сваритиме за тяжкий гріх, відбилися антагоністичні стосунки язичництва з офіційною релігією.

Великим зимовим святом, особливо важливим для молоді, був день Андрія 13 грудня. В українській традиційній обрядовості із днем святого Андрія пов’язувався комплекс давніх, язичницького походження ритуалів, що мали переважно любовно-магічне та аграрно-магічне спрямування. Наповнені дохристиянськими обрядами, веселощами і розвагами молоді андріївські, як і катерининські, вечорниці припадали на час Пилипівського посту і, отже, ніякою мірою не відповідали нормам християнської моралі. Спроби духовенства подолати цю народну позацерковну традицію, не дали бажаних наслідків. У дожовтневий період вечорниці на Катерини і Андрія, як і інші свята, все більше втрачали магічну функцію і перетворювались на своєрідну забаву, привід, щоб зібратися неодруженій молоді. Одним із найбільш цікавих прийомів любовної магії приурочених до дня Андрія, було «засівання конопель» (іноді замість конопляного використовувалось насіння льону, маку тощо).  Шлюбні мотиви ворожіння простежувалися і в ритуальному рахуванні (дрова в оберемку, які дівчина заносила до хати — парне число — одруження, кілля на певному відрізку плоту, супроводжуючи дії словесною формулою — «вдовець — молодець»). У цей вечір намагалися побачити свого обранця в дзеркалі. В ніч на Андрія дозволялись молодіжні бешкети. І тому вранці дехто із господарів знаходив свого воза на даху клуні, а від хат, де жили дівчата на виданні, з’являлись стежини до їхніх залицяльників, позначені буряковим квасом чи потрушені соломою[3]. У Гвіздівцях, як й у багатьох інших місцевостях України, молодь на Андрія часто знімає у когось ворота, двері.

 

Значну роль у релігійно-побутових традиціях українського дожовтневого села відігравав культ святителя, чудотворця Миколи 19 грудня. Культ цього святого був надзвичайно поширений в Україні. До дня Миколи приурочені деякі приповідки про погоду й прогнози на майбутній урожай. Свято Миколи мало переважно церковний характер, хоча в окремих місцевостях України в цей день виконувались і народні звичаї, близькі за значенням до різдвяно-новорічної звичаєвості. Від Миколи вже починали готуватись до Різдва: кололи свиней, скуповувалися на базарі.

22 грудня відзначали Ганни. На Буковині вважали, що з цього дня починається рік. У цей час, як правило, вже встановлювалась зимова дорога, тому говорили: «На Ганьки сідай в санки». До дня Ганни відноситься ряд спостережень, пов’язаних із бджільництвом: «Починають бджоли мед їсти», «Ходять у погріб до бджіл, щоб добре роїлись».

 

Різдво Христове у побутовому селянському календарі українців XIX — початку XX ст. зимові святки — найкраща, найважливіша подія року (за своїм значенням вони майже не поступалися Великодню — найбільшому релігійному святу православних). В українців християнські традиції свята тісно перепліталися з давнішими звичаями язичницького походження. Колись у цей час, невдовзі після зимового сонцестояння, наші пращури відзначали народження нового, літнього сонця, поворот від зими до літа. Це на його честь і досі запалюють під Різдво «живий» вогонь гуцули, а вуглини від тієї ватри вважають помічниками від усіх хвороб.

Вечір напередодні Різдва — «Свят-вечір», «вілія», «кутя» був магічним часом творення іншого, вимріяного буття. Звичні й буденні предмети, речі набували чарівної сили, а господар ставав домашнім жерцем. Урочисто вносив він до господи сніп, як правило, житній, і ставив його на покуті — на врожай і достаток. Це була коляда (а може, то втілення бога Коляди, чиє ім’я згадують літописи?) або ще «дідух», «дідочок». Із застромленими в нього серпом, граблями стояв він на покуті аж до Нового року, мирно сусідуючи з іконами — святинями інших часів, іншої релігії. А панувала у Свят-вечір кутя — головна обрядова страва. Як удасться кутя — буде крута ще й із «верхом» — то буде на урожай, а в оселі щастя.

 

Поклавши в рукавицю гроші (щоб водились), несе кутю на покуть господиня, а діти під час цієї церемонії завзято мекають, мукають, іржуть, квокчуть, крякають — щоб уся Ця живність плодилася, щоб курчата й каченята водилися. І перша ложка куті була для бджіл — кидали її до стелі, щоб рої велися. Друга — для самого морозу, щоб отак задобрений, він не чинив збитків, не морозив посівів і городини. На святковому столі 12 страв, і геть усі пісні. Риба просіл, пісний борщ, вареники, гречаники й пироги, пироги з капустою, грибами, квасолею, горохом, сливами, яблуками тощо. Зійшла вечірня зоря, й можна сідати вечеряти; починали із куті. Кутю давали куркам, «щоб гарно неслися». Її несли на гостинець хрещеним батькам, бабі—повитусі, досвітчаній матері. Для предків, що в ці свята прийдуть у гості із того світу до живих, кутю залишали на столі на ніч[4].

Різдвяна ніч повнилася чудесами: із колодязя можна, згідно з повір’ям, напитися вина, потрібно було тільки втрапити до нього в цей час; вода із трьох криниць принесена в роті, віщувала дівчатам про заміжжя. Правда цієї ночі, як ніколи, гуляє нечиста й зла сила. Це проти неї клали на чотири краї столу зубці часнику, засікав господар сокирою пороги господарських будівель, примовляючи, при цьому: «Згинь, щезни, нечиста сило!» А ще на Різдво «ходили з вертепом». Звичай цей, що виник під впливом католицьких релігійних містерій, поширений переважно у західних областях України.

Святкували Різдво серед зими: біліли сніги, тріщали морози. А за столами в хатах уже загадували на літо: намагалися раніше сісти вечеряти — щоб раніше жати, не дозволяли пити з відра — щоб не линув дощ серед жнив. І якщо вдавались намагання, то вірили, що задумане неодмінно здійсниться[5].

Первісний дохристиянський характер новорічного свята добре зберігся у традиційних звичаях та обрядах українців 13-14 січня. Наш сайт багато писав про святкування, в тому числі – маланкування, тому не будемо повторюватися.

Григорій Іванович Котовський у зимовому вбранні

Найважливішою подією в церковному календарі лютого є свято Стрітення — 14 лютого. В народній традиції це свято початку весни, перших змів, початку роботи без світла. В Україні посвячена на Стрітення свічка — «громниця» («громничка») вважалась помічною од пожежі, бо їх запалювали і ставили перед образами під час грози, щоб оберегти людей і худобу від грому. Її полум’ям малювали хрести на сволоку — од усього лихого, підкурювали дітям волосся — щоб грому не боялись. В день Стрітення, прийшовши із церкви, запалювали «громичну» свічку — «щоб весняна повінь не пошкодила посівам і щоб мороз дерева не побив!» Ці свічки давали також у руки помираючим під час читання відхідної молитви. Цінувалась також «стрітенська» вода, набрана з-під Стріхи чи освячена в церкві. В народі казали, що на Стрітення зима зустрічається з літом. При зустрічі зима і літо сперечаються між собою — кому йти, а кому вертатися? Якщо до вечора стане тепліше — літо переспорило зиму, а якщо холодніше — зима[6].

Тиждень перед Масляною називається в народі «всеїдним» тому, що це останній перед постом тиждень, коли дозволялося їсти м’ясо. Масляна (сирний тиждень, Масниця, Пущення або Сиропуст) — це останній тиждень перед Великим постом, — колись велике язичницьке свято проводів зими. І весь отой святковий розгул і гармидер — пісні й танці, катання на конях, частування варениками і круглими, мов сонце, млинцями, — мав на меті одне: наполохати, прогнати зиму. Але про Масляну ми теж писали.

Перший день Великого посту, що триватиме до Великодня, називається «жилавим понеділком». У народі цей день ще мав назву «полоскозуб»; за звичаєм, «щоб гадюка не вкусила» і щоб у роті не лишилось й крихти скоромного, його «заполіскували» горілкою. Господині «полощучи зуби», пили горілку не чаркою, а новою покришкою від того горщика, в якому варили кашу — «щоб на пшениці золи не було». До столу в понеділок подавалися тільки «жиляники» — тверді, пісні коржі, які їли з хроном та редькою. «Масляна, масляна, яка ти мала, якби тебе сім неділь, а посту одна» — дивись, та й зітхне хто-небудь скрушно того коржа кусаючи. Була колись ще й третя назва цього дня — «чистий понеділок». Чистим тому називався, що господині обіду не варили і їх горщики залишались чистими.

У піст нерідко готували квашу — особливий вид десерту. Для кваші запарювали три види борошна: житнє, пшеничне, гречане й додавали солоду. Схожа на кисіль маса, тепло накрита, вистоювалася й починала бродити. Тут слід було не впустити момент і не дати кваші перекиснути. Варили її на малому вогні, щоб не збігла. Вона набувала кисло-солодкого смаку і була дуже смачною. На жаль, ця нехитра страва сьогодні зовсім зникла з ужитку. І оскільки її вважали ласощами, квашу заборонялося готувати на першому тижні Великого посту. На Полтавщині цей звичай пояснювали у досить оригінальний спосіб: «Не пар на перший тиждень кваші, бо корова загрузне на болоті на пащу». Відносно днів першого тижня Великого посту в народі побутують прикмети: «Який буде перший понеділок посту, такий буде понеділок по Великодню». Те ж саме стосується вівторка, середи тощо[7].

Завершує зиму 14 березня Свята Євдокія, або як її ще називають у Гвіздівцях — Явдоха, Дукія, з дуже мінливою погодою, яка дуже часто супроводжується намаганням зими повернутися – «поборотися з весною». Але те все марно…

____________________

 Фотоілюстрації можна збільшити кліком мишки.  


[5] Бондаренко Г.Б. «Хлопчика назвали Спаситель». «Людина і світ», 1991, № 12, ст. 4-6

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар