admin on 1st Февраль 2016

Олексій Мандзяк341748

Олег Кучерявий

01 rus1XVI і XVII століття в історії Молдавського князівства, у складі якого у той час було і село Гвіздівці, відзначилися експропріацією феодалами селянської землі. Феодали від збору оброку переходили до захоплення землі і узурпації прав селян. Тобто, селянство крок за кроком втрачало свої землі і права. Відомий історик М.А. Мохов в своєму досліджені «Молдавія епохи феодалізму» відносно цього періоду історії Молдавського князівства відзначає: «Якщо на початку XV ст. більшість селян Молдавії ще не знали над собою влади бояр або монастирів, залежали тільки від феодальної держави, то до початку XVIII ст. основна маса сільського населення вже проживала на землях окремих феодалів і знаходилася в більшій або меншій від них залежності.

Одною із причин, яка сприяла обезземеленню селян, було їх економічне розорення – прямий наслідок нещадної експлуатації села феодалами і пограбування турецькими і татарськими поневолювачами.

Селянин або навіть ціле село, які і незначні служилі люди, були безсильними перед великими феодалами. Дрібні господарства розорені війнами або безмірними поборами стали оповитими боргами, втрачали свої наділи і потрапляли в залежність від могутніх землевласників. Іноді бояри насильно захоплювали землі селян, причому спроби встановити справедливість судом звичайно були безрезультатними, бо всі суди були в руках тих же бояр»[1].

Не минуло це і гвіздовчан. Наприкінці XVI – початку XVII століття між жителями Гвіздівців і власниками сусіднього села Сербичани виник конфлікт щодо межування цих населених пунктів. Гвіздовчани наполягали на тому, що власники Сербичан самовільно привласнили частину земель, які перше належали жителям села Гвіздівці. На бік гвіздовецької громади став і один із тодішніх співвласників села, а якщо точніше сказати – Гаврилічоая (у деяких грамотах її ім’я записано як Гавриліцоая).

Із доступних нам джерел стає відомо, що Гаврилічоая – це бояриня Марінка (Маріна, Марііца) – дочка вістієрника[2] Іоанна Строіча і Ангеліни[3]. Вона перебувала в шлюбі з Гаврилом Хирьою (Хиря, Хировіч, Хіровіч), який був господарським писарем (1576–1590), третім логофетом[4]. В 1576-1587 роках Гаврил Хиря скупив більше десятка сіл і їх частин, витративши на придбання більш 5320 талерів. При цьому, основні грошові кошти пішли на придбання земель різних служивих землевласників: господарских слуг, немешів і куртян[5]. З кінця 1571 року подружжя Хиря були єдиновладними власниками сусіднього з Гвіздівцями села Коболчин, а також співвласниками самих Гвіздівці. Після смерті чоловіка (між 1590-1600 рр.) Гаврилічоая більше ні з ким не сходилася і проживала в селі Коболчин[6].

Ця сама Гаврилічоая здійснила максимальні зусилля в справі відстоювання, як своїх особистих інтересів, так і інтересів усього гвіздовецької селянської громади. Дійшло навіть до того, що Гаврилічоая судилася з сербичанськими співвласниками, зокрема з Сімеоном Пилиповським, «перед батьком нашого панства, Єремією воєводою». І останній, вислухав всі доводи і ознайомившись з наданими йому документами, став на сторону Гаврилічоаї і селян Гвіздівців, а Пилиповському видав документ, в якому було сказано, щоб той притримувався зазначених границь і не вторгався на гвіздовецькі землі.

Але, як ми можемо судити з текстів грамот того часу, Пилиповського не влаштувало рішення господаря Єремії Могили (правив в 1600–1606 рр.), і після його смерті в 1606 році, він почав активну діяльність відносно «забраних» від нього, як він вважав, – земель. Домігшись прихильності господаря Костянтина Могили (правив в 1607 – 1611 рр.), Пилиповський отримує від нього одну за другою підтвердні грамоти на село Сербичани у відомих його границях.

В одній із грамот, а саме в підтверджувальній грамоті господаря Костянтина Могили колишньому пиркалабу[7] Сімеону Пилиповському і ватаву апродів[8] Вринчану[9] на село Сербичани, виданої 12 травня 1608 року, читаємо наступне:

 «Милістю божою, ми Костянтин Могила воєвода, господар Землі Молдавської, дали лист наш вірному слузі нашому Сімеону Пилиповському, колишньому пиркалабу, і Вринчану, ватаву апродів, та будуть в силі і в праві на підставі цього листа нашого панства володіти і держати всю границю села Сербичани, по старій межі, за котрою володів дід нашого панства, Мовила великий логофет. І вони хай володіють тою границею з боку Гвоздєуць, тому що наше панство змилостивилося і жалувало ту границю вищеописаним боярам нашим, та будуть в спокої і в мирі, як колись держали і володіли, так і відтепер ніхто їм хай не перешкоджає в цьому, всупереч цьому листу нашого панства»[10].

Як бачимо з вищеподаного тексту, Пилиповський знову відібрав значний шматок гвіздовецьких земель. Чого йому це коштувало, нам не відомо. Але те, що свого часу він мав вагому вагу в боярському середовищі і мав впливові зв’язки – це факт. Він син заможного боярина, вістієрника Маноіла (Меноіле) Пилиповського (згадується з 1574 року), онук Іванку Пилиповського з села Піліпеуць Чернівецькій волості. Половина села Сербичани дісталася Сімеону як придане від батьків його дружини Маріки, – дочка Іонашко Дермана (з Угорщини) і Маргіци Вринчану, внучка Івана Вринчану[11]. В грамоті господаря Молдавського князівства Гаспара Граціані від 4 травня 1620 року читаємо: «Сіміон Пилиповський, зять Дермана, і шурин його Онуфрій Вринчану і Дреган Барбовський»[12].

Як би там не було і ким б не був вищезгаданий Пилиповський разом з боярином Вринчану, очевидно, що розклад з землею не влаштовував гвіздовецьких селян, і вони періодично викопували прикордонні стовпи – «знаки» і встановлювали їх в тих межах, які вони вважали правильними. Очевидно, що це призводило до подальшої ескалації гвыздовецько-сербичанського конфлікту. 19 липня 1611 року, господарь Костянтин Могила видає Пилиповському і Вринчану ще одну підтверджувальну грамоту на село Сербичани, в якій сказано:

«Ми, Костянтин Могила воєвода милістю божою господар Землі Молдавської, дали цей лист нашого панства вірним слугам нашим Вринчану постельнику[13] і Пилиповському, колишньому пиркалабу, з тим, щоб вони були вправі і в силі цим листом нашого панства володіти і захищати їх праву границю села Сербичани від села Гвоздєуці, за котрою встановив стовпи покійний Могила логофет, дід нашого панства, і де за повелінням нашого панства встановив межові стовпи і Ністор великий ватав[14].

А якщо хто вторгнеться і почне орати землю всередині їх межі за тими стовпами, вони [тобто Вринчану і Пилиповський], хай будуть вправі і за силою цього листа нашого панства стягувати десятину і з хлібів і зі всього, хто би не орав по їх межі.

Отже, надалі ніхто щоб не втручався і не вторгався в їх межу та не володів би і не чинив би перешкод їм всупереч цьому листу нашого панства.

Сам господар повелів»[15].

Як відредагували на це гвіздівчани, ми можемо тільки припускати. Але, одно точно ясно, що й ця господарська грамота їх не зупинила, і вони далі продовжували користуватися землею, яку вважали своєю. Підтверджує це документ того ж 1611 року від 4 (10) вересня, де сказано, що господар наказав власнику Гвіздівців портарю[16] Ністору розслідувати питання про порушення межі, що призвело до відкритого конфлікту між колишнім паркалабом Сімеоном Пилиповським, постельником Вринчану і жителями села Гвіздівці. Перші звинувачували гвіздовецьких селян у порушенні межі – в тому, що ті незаконно на свою користь перемістили межові знаки їх володінь. Ось текст цього документа, який багатий на важливі дрібниці вказаного конфлікту:

«Милістю божою, ми Костянтин Могила воєвода, господар Землі Молдавської, пишемо панство нашому слузі Ністору, колишньому портарю. Сповіщаємо тебе про те, що скаржилися нам слуга наш Вринчану постельник і Пилиповський колишній пиркалаб, на жителів села Гвоздєуці, стверджуючи, що ті порушують їх межу в селі Сербичани, там, де були володіння діда нашого панства, Могили логофета. І вони судилися з Гавриличоайою із-за тої межі перед батьком нашого панства, Єремією воєводою, а Гаврилічоая стверджувала, що вони не притримуються їх границі, за котрою володів дід нашого панства, Могила логофет, а вторгаються і її границі в селі Гвоздєуці.

І батько нашого панства видав їй листа до Пилиповського, котрий вона пред’явила і перед нашим панством, щоб притримувались вони тої границі, за якою володів дід нашого панства, Могила логофет, а в її володіння щоби не вторгалися. А тепер нам не відомо, за чиїм дорученням і з чийого відома стовпи, встановлені на місцях, де була межа діда нашого, Могили логофета.

Тому наше панство послало слузі нашому … з тим, щоб ви обидва пішли, зібрали добрих і старих людей, навколишніх сусідів… і обстежили по вашій совісті, щоб узнати, де володів Могила Логофет, і там встановити стовпи так, як вони були поставлені перш, і з’ясувати за чиїм розпорядженням вирили вони ті стовпи і викинули їх. А якщо стовпи виявляться виритими не за розпорядженням нашого панства і виявиться, що ті стовпи встановлені не по старій межі, не по правді, тоді хай вищеназваний слуга наш отримає 50 волів від села Гвоздєуці. А якщо слуга наш Вринчану і Пилиповський вторглись в границю Гвоздєуць, візьміть у них таких волів і приведіть їх нашому панству. І як знайдете по правді з добрими людьми, повідомте нашому панству.

Хай буде відомо сіє.

Інакше не поступайте всупереч цьому листу нашого панства.

Сам господар повелів»[17].

Результат розслідування був не на користь гвіздовчан. Після того як Ністор розібрався в ситуації, господарь наказав відновити межі, а у жителів Гвіздівців, в якості покарання за опір відібрати 50 биків. Тобто село втратило і землю і худобу[18]. І плата ця була досить великою, якщо враховувати, що населення села було невеликим, про що ми можемо судити з переписів населення тих часів. Так, за переписом платників податків 1591 року в Хотинському цинуті (повіті) налічувалося всього 2092 сімей, із яких 1948 селянських сімей, 77 – бояр 40 – ватав, 122 – немешів[19], 95 – священиків[20].

Пояснимо. В Молдавському князівстві за самовільне користування землями феодалів з селян стягували особливий судовий штраф – «хаталм». У грамоті господаря Костянтина Могили від 11 червня 1610 (7118) року сказано, що якщо хто-небудь буде орати землю або косити сіно без дозволу землевласника, то «ми пошлемо до цієї людини і заберемо у нього хаталм»[21]. Зазвичай він був у розмірі 12 голів великої рогатої худоби. При систематичному опіру селян, до них могли застосувати калічницькі покарання, а в окремих випадках – смертну кару.

У випадку з вищенаведеним документом, ми маємо справу з поняттям незаконного захоплення землі, яке, згідно дослідженням видатного історика П.В. Совєтова (1927-1991), проявлялося в наступних видах: «а) перестановка або знищення межових знаків з метою захоплення землі; б) порушення межових знаків (без їх переміщення та знищення; в) користування спірною ділянкою землі до судового рішення тяжби; г) повторне порушення раніше вирішеного цивільним шляхом спірного питання про земельну власність, у разі відображення в спеціальній грамоті кримінальної санкції (без нового судового розгляду справи); д) починаючи з XVII ст. під це поняття поступово потрапляє і протиправне користування колишніми загальними угіддями, лісами і озерами, яке з часом зливається в один склад злочину (але з нього виділяється і відмежовується збирання плодів і фруктів і т. д., яке все частіше розглядається як дрібне злодійство)»[22].

Актові джерела Молдавського князівства особливо підкреслювали протиправність і караність самовільного переміщення межових знаків. При встановленні порушень земельної межі передбачався певний термін відновлення правильної межи. В іншому разі або при порушенні встановленого терміну – як зазначає історик П.В. Совєтов, – слідувала сплата кримінального штрафу, як за заволодіння нерухомістю[23]. При цьому, якщо суперечки знову поновлювалися і супроводжувалися захопленням землі, з боку господарською канцелярії передбачалася кримінальна санкція, наприклад, штраф у розмірі 50 биків або волів (в рідкісних випадках баранів) на користь господарського двору. Також мало місце відшкодування потерпілому збитків, завданих у зв’язку із захопленням землі.

Майнові покарання за захоплення землі в більшості документів XV – сер. XVII ст. покриваються загальною назвою судового штрафу – «глоба». У ряді випадків зустрічаємо термін «велика глоба». У грамоті господаря Стефана Томші від 28 листопада 1612 року уточнюється, що «велика глоба» означає 50 биків[24]. При цьому характерно, що, якщо ряд грамот, які оповідують про земельні суперечки між феодалами за перенесення межі, не містять вказівки на стягнення штрафу, то документи, що відображають захоплення землі селянами, згадують про це, як правило, в обов’язковому порядку[25].

Очевидно, що покарання внесло свої корективи в життя громади. Але в будь-які часи, селянин своєю природної практичністю, вирішував проблеми і повертався до звичайного круговороту життя. Ще якийсь час, після смерті в 1612 році Костянтина Могили, у всякому разі, при першому правлінні Стефана IX Томші (правив у 1611-1615 рр. і з 1621 по 1623 рік) і при господарі Олександрові Могилі (правив у 1615-1616 рр.) співвласником (або повноправним власником) села Гвіздівці був, уже не раз згаданий портарь Ністор. Коли саме він отримав власність у Гвіздівцях і яким чином це сталося, нам не відомо, але в архівах збереглися копії грамоти від 4 вересня 1611 року, згідно з якими господарь Костянтин Могила підтвердив Ністору право на володіння землею у Гвіздівцях[26].

Але, вже незабаром після Ністора, Гвіздівцями заволоділо те саме сімейство Пилиповського. Так, 5 серпня 1632 року господар Олександр Ілляш видав Пилиповському і його сестрі Грекі стверджувальну грамоту на частини села Гвіздівці у Хотинському цинуті[27]. Від Греки приналежну їй частку села успадкували її діти – Григораш, Микола Сілітрарь, а також Тодосія, яку взяв в жінки боярин Григорій Коротушко[28].

Спадкоємці згадуваного Пилиповського володіли Гвіздівцями і в другій половині XVII століття. У різного роду документах 1650-1670-х років згадується господарський межувальник «Марко із Гвоздєуц», який зі своєю дружиною Марією постійно проживав у селі Гвіздівці. Марко (Марк, Маркул) – син Миколи Сілітраря (Сілітрарюл, Селітрар, Селітрарь, Селитрар), який у свою чергу, був сином Греки, онуком Маноіла Пилиповського і племінник Сімеона Пилиповського, якому, як ми вже знаємо, належала половина села Сербичани, а потім і частина Гвіздівців[29].

Так що, як бачимо, у вищеописаному конфлікті перемога була не на боці гвіздовецьких селян, а виключно в руках сімейства Пилиповського. А яка зі сторін насправді була від самого початку не правою – це таємниця, що залишилася в далекому XVII столітті.

 

____________________________________________

[1] Мохов Н.А. Молдавия эпохи феодализма: От древнейших времен до начала XIX в. / Академия наук Молдавской ССР. Институт истории. – Кишинев: «Картя молдовеняскэ», 1964. – С. 245.

[2] Вістієрник (вістерник, вистер, вістієр) – скарбник. Також виконував і суддівські обов’язки: розглядав справи зловживань владою збирачів податей і суперечки торговців. Великий вістієрник – член господарської ради, державний скарбник, який займається інкасуванням і розподілом податей, постачанням двору всім необхідним і т.п., для чого мав спеціальний штат збирачів.

[3] Ştefan cel Mare şi Sfânt (1504-2004): Biserica. O lecţie de istorie/ Carte tipărită din iniţiativa şi sub îndrumarea Înalt Prea Sfințitului Pimen, Arhiepiscop al Sucevei şi Rădăuţilor. – Suceava: Sfânta Mănăstire Putna, 2004. – P. 143 – 144; Молдавия в эпоху феодализма. – Т. I. Славяно-молдавские грамоты. (XV в. – первая четверть XVII в.) / Сост. П. Г. Дмитриев, Д. М. Драгнев, Е. М. Руссев, П. В. Советов. Под ред. д-ра ист. наук, проф. Л. В. Черепнина. – Кишинев: «Штиинца», 1961. – С. 121.

[4] Логофет – вищий чиновник господарської канцелярії. Великий логофет в відсутність господаря виконував його функції. Редагував тексти рішень, прийнятих господарем, був держателем печаьки і закріплював нею грамоти, складені в господарській канцелярії. Займав особливе становище в судових справах. Великому логофету допомагали другий і третій логофети. Другий логофет заміщав великого логофета з різних приводів, наприклад, наглядав за розмежуванням кордонів ріллей і сіл, а також розглядав основну масу судових справ. Третій логофет, або секретар, скріплював малою печаткою приватні листи господаря, становив їх і представляв на підпис. Очолював переписувачів грамот і канцелярію. Розбирав монастирські справи, представляв господарю архієпископів, єпископів, все духовенство, якщо від якого-небудь правителя прибували посли, то дбав, щоб при прийомі дотримувався покладений палацовий церемоніал.

[5] Советов П.В. Исследования по истории феодализма в Молдавии. Т. I: Очерки истории землевладения в XV-XVIII вв. / АН МССР. Ин-т истории. – Кишинев: Штиинца, 1972. – С. 386 – 387.

[6] Мандзяк А. С. История Сокирянщины в документах и материалах: От первых упоминаний до 1812 года / Алексей Степанович Мандзяк, автор и составитель. – «Сокирянщина», 2015. – С. 153.

[7] Пиркалаб (пиркелаб; від мадяр. порколаб — воєначальник) – начальник фортеці, уповноважений керувати містом, цинутом. Володів військовими, фінансовими, адміністративними та судовими повноваженнями. У деяких цинутах Молдавського князівства він називався ще й старостою (наприклад в Чернівцях). У Хотині, де знаходилася одна з найбільш важливих фортець було два пиркалаба, про що свідчить Дмитро Кантемір.

[8] Апроди – категорія господарських слуг. Їм були довірені функції кур’єрів, а пізніше – виконавців судових вироків, організованих під командуванням ватава апродів (або ветава апродів). Останній був зобов’язаний привести у виконання судові рішення господаря (за винятком смертної кари); викликати і забезпечити явку в суд сторін, які беруть участь в процесі; забезпечити виконання рішень господаря і дивана за цивільними позовами; і т.д.

[9] Онуфрій Вринчану – син Ончула Вринчану (? — 1618) і Магди Херца, онук Івана Вринчану та Анни Барбовскої, від якої Сербичани і перейшли в рід Вринчану. На час укладання вищевказаної грамоти, частина із половини села Сербичани Онуфрія Вринчану належала також його рідному брату, камарашу Григорію. З документів того періоду відомо, що він не жив у Сербичанах і його часткою розпоряджався Онуфрій. Григорій Вринчану помер не залишивши після себе потомства (Мандзяк А. С. История Сокирянщины в документах и материалах: От первых упоминаний до 1812 года / Алексей Степанович Мандзяк, автор и составитель. – «Сокирянщина», 2015. – С. 150.).

[10] Молдавия в эпоху феодализма. – Т. I. Славяно-молдавские грамоты. (XV в. – первая четверть XVII в.) / Сост. П. Г. Дмитриев, Д. М. Драгнев, Е. М. Руссев, П. В. Советов. Под ред. д-ра ист. наук, проф. Л. В. Черепнина. – Кишинев: «Штиинца», 1961. – С. 225–226; Мандзяк А. С. История Сокирянщины в документах и материалах: От первых упоминаний до 1812 года / Алексей Степанович Мандзяк, автор и составитель. – «Сокирянщина», 2015. – С. 149–150.

[11] Мандзяк А. С. История Сокирянщины в документах и материалах: От первых упоминаний до 1812 года / Алексей Степанович Мандзяк, автор и составитель. – «Сокирянщина», 2015. – С. 149 – 150.

[12] Balan T. Documente bucovinene. Vol. II: 1519-1662. – Cernăuţi: Institutul de Arte Grafice şi Editura «Glasul Bucovinei», 1934. – P. 79.

[13] Постельник (постельничий) – управляв слугами в господарській опочивальні, наглядав за придворними і слугами при дворі, займався справами двору, а також прийомом іноземних послів і зносинами з іншими державами – щось на зразок міністра закордонних справ. В XVII-XVIII століттях став одним з головних радників господаря.

[14] Ветаф (ватаф, ветав, ватав, веташ) – господарський слуга, начальник господарських придворних, начальник охорони при дворі господаря; глава загону з 500 воїнів.

[15] Молдавия в эпоху феодализма. – Т. I. Славяно-молдавские грамоты. (XV в. – первая четверть XVII в.) / Сост. П.Г. Дмитриев, Д. М. Драгнев, Е.М. Руссев, П.В. Советов. Под ред. д-ра ист. наук, проф. Л.В. Черепнина. – Кишинев: «Штиинца», 1961. – С. 272–274; Мандзяк А. С. История Сокирянщины в документах и материалах: От первых упоминаний до 1812 года / Алексей Степанович Мандзяк, автор и составитель. – «Сокирянщина», 2015. – С. 150–151.

[16] Портар (портарь) — високий сановник при господарі Молдавії, що відповідав за охорону кріпосних воріт, очолював столичний гарнізон. Міг також служити толмачем (перекладачем) під час прийому іноземних посольств.

[17] Молдавия в эпоху феодализма. – Т. I. Славяно-молдавские грамоты. (XV в. – первая четверть XVII в.) / Сост. П. Г. Дмитриев, Д. М. Драгнев, Е. М. Руссев, П. В. Советов. Под ред. д-ра ист. наук, проф. Л. В. Черепнина. – Кишинев: «Штиинца», 1961. – С. 275–277; Мандзяк А. С. История Сокирянщины в документах и материалах: От первых упоминаний до 1812 года / Алексей Степанович Мандзяк, автор и составитель. – «Сокирянщина», 2015. – С. 152 – 153.

[18] Мохов Н.А. Молдавия эпохи феодализма: От древнейших времен до начала XIX в. / Академия наук Молдавской ССР. Институт истории. – Кишинев: «Картя молдовеняскэ», 1964. – С. 246.

[19] Немеші – привілейовані власники землі. На відміну від куртян не мали постійних служб і тимчасово призивалися в господарське військо. Відомо, що немеші отримували податкові пільги – платили особливу так звану «немешську подать».

[20] Мандзяк А. С. История Сокирянщины в документах и материалах: От первых упоминаний до 1812 года / Алексей Степанович Мандзяк, автор и составитель. – «Сокирянщина», 2015. – С. 125 – 128; Зеленчук В.С., Попович Ю.В. Население Хотинского уезда XIX в. // Этнография и искусство Молдавии: Сборник статей / АН МССР. Отд. этнографии и искусствоведения; Ред. коллегия: В. С. Зеленчук (отв. ред.) и др. – Кишинев: «Штиинца», 1972. – С. 8.

[21] Documente privind istoria României. A. Moldova. Veacul XVII. Volumul II: 1606-1610. – Bucureşti: Editura Academiei Republicii Populare România, 1953. – P. 301.

[22] Советов П.В. Преступления против земельной собственности в Молдавии XV – середины XVII вв. (Сравнительный очерк исследования актового материала и Уложения Василе Лупу) // Ученые записки Кишиневского университета. Том 52. – Кишинев, 1960. – С. 128.

[23] Советов П.В. Преступления против земельной собственности в Молдавии XV – середины XVII вв. (Сравнительный очерк исследования актового материала и Уложения Василе Лупу) // Ученые записки Кишиневского университета. Том 52. – Кишинев, 1960. – С. 128.

[24] Documente privind istoria României. A. Moldova. Veacul XVII. Volumul III: 1611-1615. – Bucureşti: Editura Academiei Republicii Populare România, 1954. – P. 106.

[25] Советов П.В. Преступления против земельной собственности в Молдавии XV – середины XVII вв. (Сравнительный очерк исследования актового материала и Уложения Василе Лупу) // Ученые записки Кишиневского университета. Том 52. – Кишинев, 1960. – С. 133.

[26] Documente privind istoria României. A. Moldova. Veacul XVII. – Vol. III: 1611–1615. – Bucureşti: Editura Academiei Republicii Populare România, 1954. – P. 34.

[27] Дело по иску поверенного помещицы Сумароковой титулярного советника Лисовского Льва к помещику с. Гвоздоуць Томульцу Сандулакию за незаконное владение им вотчиной Гвоздоуцы (08.05.1834–25.09.1852). – Державний архів Чернівецької області, ф. 117. оп. 1., № 614.

[28] Мандзяк А. С. История Сокирянщины в документах и материалах: От первых упоминаний до 1812 года / Алексей Степанович Мандзяк, автор и составитель. – «Сокирянщина», 2015. – С. 211.

[29] Мандзяк А. С. История Сокирянщины в документах и материалах: От первых упоминаний до 1812 года / Алексей Степанович Мандзяк, автор и составитель. – «Сокирянщина», 2015. – С. 156, 249.

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар