Сьогодні ми пропонуємо Вашій увазі наш переклад досить цікавої статті молдовського дослідника радянських часів — Б.Н. Флорі, яка стосується взаємовідносин запорізьких козаків, Молдовського князівства і Московського царства  у 70-х роках 16-го сторіччя. Ця стаття була опублікована у збірнику «Карпато-дунайские земли в средние века», виданому Академією наук СРСР і Академією наук Молдавської РСР (Кишинів, «Штиинца», 1975). Стаття у збірнику низивалася «Росія і походи запорожців у Молдавію в 70-х роках ХVI ст.», але ми цьому матеріалові при цій публікації дали дещо іншу назву, адже безпосередньо про молдавські походи запоріжців у статті вказано не так вже і багато.

Та все ж праця молдавського вченого дає досить цікаву картину політики багатьох держав в нашому регіоні у ті часи.

*************************************************

Походи запорожців у Молдавію й спільна самовіддана боротьба запорожців і молдаван проти турецького ярма притягувала до себе значну увагу ще буржуазних істориків XIX ст.1 Ця ж тема продовжує цікавити й радянських дослідників та істориків СРСР. У роботах Е. Стенеску2 і Н.А. Мохова3 був даний критичний розбір досягнень і помилок буржуазної історіографії у вивченні військового співробітництва молдаван і козаків у боротьбі проти Османської імперії, а також з достатньою повнотою охарактеризований соціальний аспект подій, що ігнорувався в роботах буржуазних істориків: тісний зв’язок антітурецької боротьби запорізького козацтва з масовим народним рухом у Молдавії, якій з розвитком подій усе більше набирав антифеодального характеру.

У меншій мері, і це природно, увагу даних дослідників притягували ті міжнародні умови, у яких підготовлялися, а потім починали здійснюватися запорізькі походи в Молдавію 70-х рр. XVI ст. И хоча щодо цього ряд важливих сторін висвітлений досить повно (наприклад, офіційна позиція Речі Посполитої стосовно запорізьких походів у період правління Стефана Баторія; міжнародні фактори, що її визначали, реакція на протурецький урядовий курс у різних суспільних колах цієї держави4, багато моментів продовжують залишатися неясними. До їхнього числа варто віднести питання про те, яку роль у підготовці запорізьких походів у Молдавію зіграла російська зовнішня політика.

У загальній формі питання про можливе політичне співробітництво Росії із запорізьким козацтвом і молдавськими повстанцями проти Туреччини, у літературі поставало5. Однак конкретної відповіді на нього дослідники «не дали, тому що мали в основному справу лише з неясними вказівками в дипломатичній переписці між Річчю Посполитою і Туреччиною про те, що воюючі в Молдавії козаки знаходять собі притулок в «Московії». Зрозуміло, на ці дані не можна було опиратися, тим більше що не можна бути впевненим, чи йдеться в цьому випадку про дійсні факти або про тенденційний вимисел польських політиків, що намагалися перенести відповідальність за інциденти, що виникли, на сусідню країну.

Введення в науковий оборот нового, який не використовувався в такому зв’язку, джерела — повідомлень російських дипломатів, що перебували в Криму «протягом 1574 — 1576 р. — дозволяє не тільки з деякою грунтовністю порушити питання про роль Росії в підготовці запорізьких походів у Молдавію, але й краще уявити собі ті обставини, у яких ці походи підготовлялися.

Звіти російських дипломатів насамперед дають можливість більш широко й точно обрисувати картину наступу запорізького козацтва на Крим в 1574 — 1576 р., що з’явилося  як би своєрідною прелюдією козацьких походів у Молдавію. Російські дипломати не тільки точно зафіксували всі основні козацькі набіги на Крим і турецькі фортеці Причорномор’я, але й навели у своїх повідомленнях чимало фактів як про внутрішній стан Криму в зазначені роки, так і про вплив козацького наступу на зовнішню політику ханства.

Як відомо, вже антітурецьке повстання під керівництвом Іоанна Води Лютого супроводжувалося нападом запорізьких козаків на Акерман (Бєлгород) — один з головних опорних пунктів турків на молдавській території6. Надалі ці напади практично не припинялися, що змусило синів кримського хана Девлет-Гірея стояти всю зиму 1574 — 1575 р. «на заставі у Молочних вод на Дніпрі»7. Якщо ці заходи в якійсь мірі забезпечили безпеку самого ханства, то вони не могли запобігти низці великих ударів по турецьких і татарських фортецях Причорномор’я.

Так, дуже великий набіг козаків8, зібраних Язловецьким — одним з магнатів, що підтримували раніше Іоанна Воду Лютого, був початий у лютому-березні 1575 р. Козаки нанесли великі  втрати гарнізону Акермана, а потім пішли на татарські улуси в районі Очакова. Спроба перекопського намісника мурзи Дербиша відбити козаків скінчилася для нього повним фіаско. Як повідомляв до Москви російський гонець, татар «усіх побили, тільки Дербиш-князь втік у Іслам-Кірмень»9. У наступні місяці набіги козаків тривали. У квітні вони знову «у Бєлгорода посади попалили», а в травні приходили до Очакова, «місто взяли й людей побили», у червні пішов їхній набіг на Іслам-Кірмень. Спроба кримських мурзів відбити козаків від міста й цього разу закінчилася невдало. Напавши на «їх на переправі через Дніпро, козаки «триста чоловік убили, а чотириста чоловік живих взяли»10.

Ці набіги відбувалися в роки, які, як ми вже відзначали в літературі11, були важкими для Криму. Саме в цей час через голод, що почався, і падежу худоби цілий ряд улусів залишив територію півострову, у спробах знайти собі їжу в інших районах причорноморських степів. У цих умовах набіги козаків, що систематично уводили з території Орди «худобину»12, завдавали шкоди й економічному життю й військовій силі ханства. У результаті, коли в травні 1575 р. до Девлет-Гірея прибув чауш із наказом султана йти в похід на Речь Посполиту, хан, що часто ходив у набіги й без повелінь падишаха, цього разу відмовився залишати Крим, прямо вказуючи, що «йому йти на литовського не має на чому, що кіньми обпали й голод… великий»13.

Щоправда, після нових нагадувань зі Стамбулу Девлет-Гірею вже восени 1575 р. довелося піти в похід. Похід, під час якого орда піддалася новим нападам козаків, виявився, чого й побоювалися в Криму, не цілком вдалим, оскільки українські магнати виявилися напоготові, а падіж коней тривав. Повідомляючи про повернення з набігу царевича Адил-Гірея, І.Т. Мясоєдов писав, що татари вернулися «об один кінь, у деяких проміж двох кінь простий», «а тому кіньми сильно обпали…»14.

В 1576 р. напади козаків на кримські улуси відновилися з новою силою. Про їхній розмах і наслідки красномовно свідчить відзначене в другому вістовому списку І.Т. Мясоєдова прохання коменданта Іслам-Кірменя до хана терміново надіслати йому підкріплення, тому що «за Перекопью-де ніково людей не залишилося, усі-де за Перекоп утекли від козаків»15. Козаки знову приходили на Акерман, Очаків, і «воювали» татарські улуси в самому Криму. «Білгородська орда» понесла від цих набігів такий збиток, що, коли хан знову запропонував йти в похід на Литву, білгородські татари не змогли до нього приєднатися.

Однак і спроби Криму виявити активність закінчилися в 1576 р. безрезультатно. Коли хан зібрав орду перед виступом у похід на Овечих водах, то знову виявилася її велика безкінність» (зрозуміло, що це було, в чималій мірі, наслідком козацьких набігів). З іншого боку, наступи козаків набули настільки широких розмірів, що стали викликати самі серйозні побоювання татарської знаті. « Ми, — казали мурзи Девлет-Гірею, — підемо на війну, а від козаків Криму нашого не буде». 27 травня орда пішла з Овечих вод назад за Перекоп16.

Побоювання татарських мурзів виявилися не даремними. Саме в той час, коли орда вийшла на Овечі води, почався великий похід  козаків на Іслам-Кірмень, якій закінчився узяттям і руйнуванням цієї турецької фортеці17. Не бажаючи поступитися містами козакам, хан направив проти запорожців свої війська, але, як він був змушений визнати у своїй грамоті Баторію, вони не змогли домогтися успіху й відступили, кинувши руїни міста напризволяще18. У підсумку ханові залишалося лише скаржитися в Стамбул, що «козаки Міндер-місто порожнє доспіли й Бєлгород і Очаків… взяли місто моє Іслам-Кірмень»19.

Таким чином, протягом 1575 — 1576 р. запорізьке козацтво вело практично безперервний наступ на Крим, «білгородську орду» і турецькі фортеці в Причорномор’ї. У результаті турецьким опорним пунктам у Молдавії було завдано істотної шкоди і одночасно сильно поослаблено Кримське ханство, чия зовнішньополітична активність в ці роки фактично була скована. Тим самим ставилася під загрозу вся система турецького панування в даному районі й створювалися сприятливі умови для поновлення антитурецької боротьби молдавського народу.

Важливо, що саме на ці роки наступу запорізького козацтва на Крим, припадає ціла низка повідомлень про контакти між козаками й російським урядом.

Так, уже навесні 1575 р. татарські вивідачі, що виїхали із Дніпра, повідомляючи про підготовку походу запорожців на Іслам-Кірмень, додавали: «А московських козаків буде з ними Дніпром чотири тисячі». Тоді ж у Бахчисараї довідалися, що Іван IV «грамоти днепрським козакам писав не єдиножди, ходите-де-ви на улуси на кримські»20. Це згадування про кількаразові звернення Івана Грозного до козаків дозволяє відносити переговори між ними про спільний наступ на Крим, напевне, вже до перших місяців 1575 р.

В 1576 р. ці контакти, як видно з низки подальших повідомлень І.Т. Мясоєдова, продовжували розвиватися. Уже взимку цього року цар надіслав своє посольство до «голови (тобто гетьманові — Б. Ф.) князєві Богданові Ружинському та й до козаків до усіх до дніпровських». Як стало відомо кримському ханові, посланник обіцяв від імені царя надіслати на допомогу запорожцям своїх «козаків», а також «селітру… і запасу усякого», «щоб-де вам приходити одноособисто на весну на кримські улуси й до Козлова». У результаті, як відзначив у своєму звіті І.Т. Мясоєдов,  козаки  «узялися государеві  міцно служити»21.

Як бачимо з подальших повідомлень, до початку весни обіцяна платня й «запаси» були доставлені з Путивля. «Козакам усім по три рублі грошей на людину, а іншим по чотири рублі добрим козакам ще по зіпуну» і, що саме головне, «по три чверті запасу на людину, як селітру… і всіляку нужю» Цим допомога не обмежувалася: царський посланник обіцяв, що, крім запасів, до Ружинського прибуде «государевих козаків шість тисяч»22. Наприкінці квітня до Криму дійсно надійшли повідомлення про появу на Дніпрі великих загонів «московських» (тобто служивих северських) і донських козаків23.

Ці повідомлення, вочевидь неповні, оскільки вони засновані лише на інформаціях, що надходили до Криму, до того ж, лише в тій частині, що ставала відомою московському дипломатові, можуть бути доповнені записом, що міститься в Розрядних книгах про узяття Іслам-Кірменя. Про руйнування цієї турецької фортеці повідомляли царя, поряд з «отаманами й черкасами», Андрій Верьовкін і Яків Прончищев24 — діти боярські25, які, на думку А.А. Новосільського, командували російськими військами, що брали участь у воєнних діях проти татар26.

Найбільш пізні повідомлення про союзні відносини між російським урядом і запорожцями відносяться до осені 1576 р. Запорізькі козаки, що зустріли в цей час на шляху до Криму російського посланника Е. Ржевського, казали йому: «Государ ваш «нас дарує, надсилає-де до нас гроші й запасі борошно»27. На цьому наявні в нас відомості обриваються.

Але вже ці факти призводять до висновку про те, що в 1575 — 1576 р., у період широкого наступу козаків «на Крим, запорожці взаємодіяли із загонами російських ратних людей і одержували з Москви грошову платню, продовольство й спорядження. Про те, наскільки значною була російська участь у козацькому наступі на Крим, ясно вказує оцінка, що дав тому, що відбувалося, старий кримський хан Девлет-Гіирей. Події 1575 — 1576 р. нагадали йому ситуацію, що передувала узяттю Казані. «Так, де, він, — казав, за свідченням Мясоєдова про Івана IV хан, — і козаків напустив до Казані, далі — Свіяжське поставив, а після Казань взяв»28. Ця оцінка представляється досить показовою. Безсумнівно, такі дії російського уряду істотно сприяли збільшенню військових можливостей козаків, розширенню розмірів їхнього руху, посиленню їхньої наступальної сили й відповідно послабленню військово-політичних позицій Криму й Білгородської орди. У числі передумов нового підйому антитурецької боротьби запорізького козацтва цей фактор повинен бути взятий до уваги.

Можна, однак, говорити й про більш безпосередній зв’язок між російською політикою й запорізькими походами в Молдавію. Наявні дані дозволяють установити, з яким саме угрупованням запорізьких козаків російський уряд налагоджував військово-політичні контакти. З наведених вище текстів видно, що на чолі «дніпровських козаків», що одержували допомогу з Москви, в 1575 — 1576 р. стояв відомий український феодал, названий у деяких сучасних текстах «гетьманом низових козаків», князь Богдан Ружинський23. Однак при узятті Іслам-Кірменю влітку 1576 г. він загинув30. Тому в запису розрядних книг про узяття Іслам-Кірменю фігурує вже не князь Богдан, а особа, його що замінила, — Федір Шах31. Тим часом Федір Шах давно й добре відомий дослідникам як гетьман запорожців, які висунули зі свого середовища Івана Підкову, і що стали його головною бойовою силою при поході 1577 р. у Молдавію32. Про те, що російська допомога надавалася саме загонам запорожців, які об’єдналися в 1576—1577 р. навколо Ф. Шаха, свідчать і деякі непрямі відомості. Так, уже цитувалися висловлення запорожців, що зустрічалися восени 1576 р. з російським посланником Е. Ржевським, про допомогу, що робить їм цар. Як видно з повідомлень Ржевського, ці козаки захопили й повели із собою кримського посла, який повертавсяз російським дипломатом{33}. Тим часом, пізніше хан звинувачував у захопленні свого посла саме козаків Ф. Шаха{34}. Нарешті, у листі одного з литовських магнатів від квітня 1578 р., де повідомляється про поразку військ запорожців, що ходили в Молдавію, міститься цікаве повідомлення про те, що до рук переможців потрапили «листи» козакам від «московського воєводи, якого цар послав на Дніпро»35, тобто, ймовірно, від одного із дворян, які брали участь в узятті Іслам-Кірменю. Таким чином, можна виразно затверджувати, що засоби, витрачені росіянином урядом, пішли на зміцнення саме тих груп запорізького козацтва, які надалі взяли безпосередню участь в антитурецькій боротьбі в Молдавії, і, отже, російська зовнішня політика в 1575 — 1576 р. безпосередньо підготовляла успіхи молдавського визвольного руху й запорожців на наступний час.

Зібрані матеріали дозволяють досить точно охарактеризувати об’єктивну роль, що зіграла російська політика в подіях, які безпосередньо передували запорізьким походам, і суттєво впливала на підйом антитурецької боротьби в Молдавії. Однак для більш повного висвітлення поставленої теми необхідно відповісти ще на такі питання: якими міркуваннями керувався в 1575-1576 р. російський уряд, надаючи дієву підтримку набігам запорізьких козаків на Крим? Чи прагнув Іван Грозний лише забезпечити в такий спосіб безпеку свого південного кордону в період Лівонської війни або за цими актами російської політики стояли політичні плани, щойдуть далеко?

Неважко помітити, що активність російського уряду на півдні в ці роки на тлі загальної його політики стосовно Криму в період Ливонської війни виступає як «щось незвичайне. Після знаменитих походів на Крим Д. Вішневецького й Д. Адашєва, російський уряд, як відомо, відмовися від планів наступальної політики на півдні й протягом 60-х — першої половини 70-х рр. XVI сторіччя прикладав чимало зусиль до того, щоб домогтися встановлення мирних відносин з Туреччиною  й Кримом. Така тактика пояснювалася тим, що боротьба зі Швецією й Реччю Посполитою за Прибалтику вимагала концентрації всіх сил на балтійському фронті.

Початок у 1572 р. «безкоролівья» у Речі Посполитій призвело до істотних змін у цій системі міжнародних відносин. Коли Іван IV став одним з головних кандидатів «на спустілий польський трон, а можливість об’єднання Росії й Речи Посполитої в один політичний організм представлялася реальною не лише російському уряду, але й ряду польсько-литовських політиків, здавалося, виникала основа для спільної боротьби обох цих держав проти грабіжницьких набігів кримських татар і Туреччини. У Москві безсумнівно брали до уваги, що обрання іншого найважливішого претендента на престол Речи Посполитої — австрійського ерцгерцога Ернеста, представника традиційно ворожої туркам держави — також могло створити сприятливі умови для формування в Центральній і Східній Європі широкої антитурецької коаліції. Російська дипломатія не тільки враховувала ці можливості, «але й активно сприяла втіленню їх у життя, наполегливо пропонуючи й польсько-литовським колам і Габсбургам укладення союзу проти «бусурманських держав».

Виходячи із цих загальних міркувань, можна було б очікувати активізації російської зовнішньої політики на півдні вже в період першого польського «безкоролівья» 1572 —1573 р. Однак ніяких ознак активізації російської політики на півдні або пожвавлення контактів з Молдавією ми в цей період не знаходимо. Припущення Б.П. Хашдеу, що тодішній правитель Молдавії Іоанн Вода Лютий підтримував під час «безкоролівья» кандидатуру Івана IV на польський трон, засновано на непрямих міркуваннях36 і не підтверджується свідченнями джерел. Повідомлення різних авторів (і насамперед знаменитий твір Горецького) про повстання під керівництвом Іоанна Води Лютого проти турків також не містять яких-небудь відомостей про допомогу повсталим з боку російського уряду37. Щоправда, під час повстання в Москві перебував посол молдавського воєводи єпископ Ісайя, але він, вочевидь, виїхав у Росію ще до розриву між Іоанном Водою й турками38. З царської відповіді39 на пропозиції Іоанна видно, що це посольство було взагалі першим посольством Іоанна Води в Москві, якому не передував аналогічний крок з російської сторони, і під час переговорів питання про союз проти турків не обговорювалося. Правда, Іван IV виявив явне бажання зміцнити зв’язок з Молдавією, висунувши проект шлюбу між воєводою й дочкою князя І.Ф. Мстиславського, але ніяких конкретних наслідків цей крок мати не міг, тому що ще до повернення посольства на батьківщину Іоанн Вода загинув у боротьбі з турками.

Однак на посольстві Ісайї нитка молдавських контактів у російській зовнішній політиці не обірвалася. Адже тоді ж російський уряд установив зв’язок з останнім молдавським правителем з роду нащадків Стефана Великого — воєводою Богданом Олександровичем. Цей воєвода, вигнаний з Молдавії турками й в 1573 — 1574 р., находився у володіннях Габсбургів. Вже на початку 1574 р. він вступив у якісь контакти з російськими дипломатами40 і 13 червня 1574 р. прибув до Нарви «відповідно до небезпечної грамоти великого князя». З ним приїхали австрійський «пристав» і гонець від «гетьмана Роберта» — Ганс Рюбер, австрійський намісник «Верхньої Угорщини»41. Гонець привіз із собою лист, про зміст якого ми довідаємося з відповідної царської грамоти Рюберу42.

Рюбер просив царя від імені імператора Максиміліана II дати вигнанцеві притулок у Москві й допомогти йому повернутися на втрачений молдавський трої. Оскільки Росія перебувала в той час у явно ворожих відносинах з Туреччиною, це фактично означало пропозицію Іванові IV у підходящий момент почати війну за вигнання турків з Молдавії. Можливо, Габсбурги керувалися лише прагненням позбутися від незручного гостя, але для царя ці заяви Рюбера, безсумнівно, повинні були мати велике значення, свідчачи про те, що подібна акція, спрямована на ослаблення турецько-татарських позицій у Причорномор’я одержить підтримку Габсбургів. Це було особливо важливо у випадку, якби австрійський ерцгерцог вступив «на польський трон. Не дивно, що у своїй відповіді цар наполегливо просила Рюбера надіслати в Москву свого представника для подальших переговорів з цього питання.

Молдавський воєвода незабаром після приїзду, 19 липня 1574 р., одержав аудієнцію в царя, що прийняв його, «як сина, подарував йому «два володіння»43 — Лух і Тарусу44 — і, що саме головне, обіцяв воєводі надати допомогу в поверненні на рідну землю. Ці обіцянки стали актуальними, коли в Москву надійшли повідомлення про від’їзд із Польщі короля Генріха Валуа. «Безкоролівья», що розпочалося, відкривало російській зовнішній політиці нові можливості, багато чого обіцяло молдавському воєводі, що зв’язав свою політичну кар’єру з Росією.

З наступум «безкоролівья» Іван Грозний і ерцгерцог Ернест знову стали головними претендентами на трон Речи Посполитої. Цар і його радники відновили адресовані Габсбургам пропозиції про союз, і знову різко зріс їхній інтерес до проектів антитурецької коаліції45. Знову почалося обговорення зацікавленими сторонами проекту звільнення Молдавії від турків.

Тут насамперед слід зазначити активні дипломатичні акції самого воєводи Богдана, про які ми довідаємося із украй цікавого листа Ганса Рюбера від 15 травня 1575 р. до імператора Максиміліана II46. Із цього документа ясно, що навесні 1575 р. у Речи Посполитій і у володіннях Габсбургов побували посли воєводи, метою яких було з’ясувати, яке відношення австрійського двору й польських прихильників Богдана до його планів повернення на молдавський трон. Як зрозуміло з листа, вони інформували австрійський двір (а ймовірно й польських магнатів) про надані царем «запевнення», що господарю «буде надана допомога для повернення в країну». Мета цієї акції цілком зрозуміла: встановити зв’язок між тими силами, які могли бути зацікавлені у звільненні Молдавії від влади турків: Росією, Габсбургами й феодалами українських земель Речи Посполитої.

З листа зрозуміло, що для встановлення контактів з австрійським двором посли звернулися до Г. Рюбера, тобто до тої особи, що у свій час готувала виїзд Богдана в Москву. Наведені в листі відомості про польських прихильників воєводи проливають світло на деякі цікаві аспекти задуманої акції. Ще під час перебування воєводою Богдан мав тісні контакти з польською шляхтою, яку широко залучав до себе на службу, викликаючи цим невдоволення в середовищі молдавського духівництва. У боротьбі проти присланого зі Стамбула Іоанна Води Лютого Богдана в 1572 р. підтримували такі відомі магнати корони, як подільський воєвода М. Мелецький і гетьман М. Синявський. У листі Рюбера, однак, як головну особу, що підтримує Богдана у Речи Посполитій, названий не хто-небудь із цих магнатів, а «пан (Негг) Костянтин». Імовірно, це — «князь Костянтин», що, як згадується в одному документі від травня 1574 р., за чцтками мав намір одружити Богдана на своїй дочці47. Князівський титул цієї особи дозволяє досить упевнено ототожнити його зі знаменитим українським православним магнатом київським воєводою князем Костянтином Острозьким. Про його антитурецьку орієнтацію в 70-х рр. XVI в. можна навести цілий низку свідчень. Так, відомо, що він надавав військову допомогу Іоаннові Воді Лютому під час його повстання проти турків в 1574 р.48  Про глибоку ворожість К. Острозького до Туреччини говорить і лист, посланий їм литовському гетьманові К. Радзивиллу 25 травня 1579 р. напередодні початку нової війни між Реччю Посполитою і Росією. «Як мені важко… — писав старий князь, — що ми, залишивши тих, які п’ять років шаблею «розоряли українські землі, б’ючи й ведучи в полон населення», тепер, залишивши цього головного ворога, йдемо на християнина. Хто цього не бачить, хто про це би не шкодував, той повинен був би народитися від бусурманської крові й відректися від Христа… Тепер у бусурман — веселощі, а вбогі християни плачуть». На завершення він багатозначно нагадував своєму кореспондентові, що Візантія й слов’янські держави на Балканах загинули через міжусобиці між християнами49. Цей документ — один з яскравих відбиттів існуючого серед певних кіл панівного класу Речі Посполитої уявлення про необхідність антитурецького союзу з Росією, уявлення, що перебувало в явному протиріччі з офіційним курсом польської зовнішньої політики другої половини XVI століття.

Особистість Острозького, як людини, пов’язаної з воєводою Богданом (а через «нього, отже, і з російським урядом), цікава для «нас і в іншому відношенні. Саме на нього покладали відповідальність за організацію козацьких походів на Крим і в Молдавію такі особи, як кримський хан Мегмет-Гірей50 і призначений Баторієм для розслідування причин козацьких набігів урядовий комісар люблинський воєвода Тарло51. Таким чином, вимальовується ще одна, непряма лінія контактів (через воєводу Богдана й К. Острозького) між російським урядом і запорізьким козацтвом, що готувалосядо антитурецьких походів52. Переговори з Острозьким є свідченням того, яку важливу роль повинне було грати козацтво в задуманих планах.

Якою була реакція австрійського двору на зроблені пропозиції, з листа Рюбера ми довідатися не можемо: він, природно, лише інформував про «них імператора. Що стосується польських прихильників Богдана, то вони обіцяли йому підтримку, але наполегливо радили «почекати результатів польських виборів»53. Для такого досвідченого політика, як Костянтин Острозький, було, звичайно, зрозуміло, що в існуючій міжнародній ситуації лише обрання антитурецького кандидата на польський трон може створити реальні умови для успішної боротьби з турками за Молдавію.

Тим часом навесні 1575 р. здавалося, що кінець «безкоролівья» наближається: у травні в Стенжиці повинен був зібратися з’їзд сенаторів і шляхти для «нізложенія Генріха Анжуйського й виборів нового польського короля. Характерно, що саме до цього часу відноситься поява перших відомостей про контакти російської дипломатії з козацтвом (а отже, і перших спроб направити козацький рух у потрібному для російського уряду напрямку), і в той же самий час укладач «Щоденника» Стенжицького з’їзду зафіксував у ньому, повідомлення, що дійшли до Малої Польщі про появу воєводи Богдана в Чернігові з 40-тисячним російським військом54. У світлі всіх вищевказаних фактів поява Богдана з російським військом на території Северської землі повинне мати лише одне пояснення: у випадку успішного результату акції передбачався, мабуть, його виступ у похід на Молдавію, умови для якого були б підготовлені акціями козаків, спрямованими проти Криму й «білгородської орди».

Саме так оцінював ситуацію молдавський воєвода Петро Кульгавий. У грудні 1575 р. до кримського хана прибув посол воєводи із проханням про захист від «ляхів» — жителів Речи Посполитої. «А говорить, государ,— передавав Мясоєдов слова посланця Петра Кульгавого, — воює-де з Литви Волохи князь Богдан, що до тебе, «про государя, переїхав»55. Це повідомлення становить особливий інтерес у двох напрямках. По-перше, звернення воєводи за допомогою явно свідчить про те, що вже в 1575 р. набіги запорізьких козаків охопили не лише Крим і Білгородську орду, але й територію Молдавії, викликаючи у господаря сумніви в міцності його влади. По-друге, ясно, що за цими набігами молдавський двір вбачав акцію, пов’язану з діяльністю воєводи Богдана, що перебував в Росії.

Нарешті, слід зазначити ще один аспект ситуації, що склалася: вплив на навколишні країни обстановки, що створювалася в Речі Посполитій у період «другого безкоролівья». Більша популярність кандидатури Івана Грозного серед польської й литовської шляхти призвела до широкого поширення в Речі Посполитій чуток про те, що обрання царя (або за деякими версіями, його сина) на польський трон по суті вже справа вирішена. У першому «вістовому списку» І. Мясоєдова можна відзначити цілу низку повідомлень такого роду, що відносяться до 1575 р., принесених до Криму татарами, що побували у Речі Посполитій, або полоненими козаками56. Московський дипломат зафіксував і ті враження, які викликали ці повідомлення у хана й татарської знаті. «А Криму, государ, — доповідав І. Мясоєдов, — те великі страхи, що сподіваються твого сина на державу в Литву»57. Причини «страху» цілком зрозумілі: об’єднання Росії й Речі Посполитої під егідою одного монарха фактично означало кінець військово-феодальної експансії Кримського ханства — цього форпосту Османської імперії на території Східної Європи. Але ця ж сама перспектива повинна була спонукати до активності антитурецькі сили в Молдавії. Уже в 1575 р. у країні намітилося відоме загострення внутрішнього становища. Російський гонець Я. Бастанов, що побував у Речі Посполитій восени 1575 р., повідомляв царю: «А Волоська земля нині за Турським. А чекають тебе, государя, на королівство Польське, а хочуть приложитись до тебе, до государя»58. Ймовірно, неміцність його позицій у країні, що усе більше выявлялася, була додатковою причиною, що спонукала Петра Кульгавого шукати союзу із Кримом.

Однак хоча умови для поновлення боротьби за Молдавію складалися сприятливо, улітку 1575 р. похід воєводи Богдана з російським військом на південь так і не відбувся. Неважко вказати головну причину цього: на Стенжицьком з’їзді справа до виборів не дійшла, і влітку — восени 1575 р. питання про долю польського трону як і раніше залишалося відкритим, що не дозволяло російському уряду приступитися до реалізації своїх планів.

До початку 1576 р. ситуація змінилася. «Безкоролівья» закінчилося. Наприкінці лютого в Старицю прибуло посольство від глави польської церкви архієпископа Я. Уханського й сенаторів з повідомленням про обрання дружнього Росії кандидата — імператора Максиміліана II59. У відповідній грамоті Іван IV пропонував новому польському королеві надіслати в Москву своїх «великих» послів «про всі справи, про докончаньї й з’єднанні на всякого недруга стояти за один»60. Представляється не випадковим, що саме в цей час знову різко підсилилася інтенсивність контактів між російським урядом і запорізьким козацтвом. Запорожці стали відкрито демонструвати свою ворожість стосовно молдавського правителя61, а в польських джерелах знову з’явилися повідомлення про зібрання великого російського війська під Черніговом62.

Однак у міру того, як тривав час, ставало зрозумілим, що більш реальні шанси має суперник Максиміліана, висунутий ворожим сенаторському угрупованню шляхетским табором — трансільванський воєвода Стефан Баторій. На виборах він виступав як кандидат, тісно пов’язаний з Туреччиною й який буде продовжувати дружній стосовно цієї країни зовнішньополітичний курс останніх Ягеллонів. Уже на початку серпня староста прикордонної Орші офіційно сповістив російську владу про вступ Баторія на польський трон, а до кінця місяця в Смоленськ прибули представники обох частин Речі Посполитої із грамотами короля Стефана й сенаторів до Івана Грозного63. Коли ж у Москві стало відомо про смерть Максиміліана II, те російський уряд остаточно переконався в тім, що «безкоролівья» у Речи Посполитій закінчився повною перемогою того політичного угруповання, що вважало за потрібне зберегти дружні відносини з Туреччиною й направити свої сили на боротьбу проти Росії. Ці обставини зажадали від Івана IV і його радників зміни зовнішньополітичного курсу. Так, необхідно було знову концентрувати сили на головній ділянці боротьби з Річчю Посполитою — Прибалтиці, і влітку 1577 р. дійсно почався грандіозний за своїм розмахом похід Івана IV у Лівонію. Цей похід повинен був зміцнити російські позиції в Прибалтиці на випадок можливого польсько-литовського виступу. Одночасно провал проектів антитурецької коаліції й перспектива швидкого поновлення російсько-польської війни змушувала російських політиків повернутися до старої лінії пошуків мирної угоди із Кримом. Уже в жовтні 1576 р. цар і боярська дума «присудили» «направити в Крим своїх великих послів В. Масальського й А. Шапілова для укладання мирного договору із Кримом і виплати ханові традиційних «поминков»64.

У цих умовах підтримка набігів запорожців на турецькі фортеці й Крим втрачала для російського уряду свій сенс. Тому зрозуміло, чому саме восени 1576 р. у повідомленнях російських дипломатів обривається нитка відомостей про контахти російського уряду із запорізьким козацтвом.

Правда, і після повороту, що наступив у російській зовнішній політиці, російський уряд протягом деякого часу ще не виключав для себе можливості при сприятливій ситуації відновити боротьбу за Молдавію. Не випадково російський посланець в Австрії Ж. Квашнін, що покинув Москву у вересні 1577 р., при зустрічі з Рюбером інформував його про те, що померлий воєвода Богдан «вотчинну свою землю дав» Іванові IV і що в підходящий час цар «за ту вотчину заступиться65. Однак почати які-небудь практичні кроки щодо цього російський уряд в умовах, коли східна політика Баторія приймала усе більше ворожий стосовно Росії характер, не мало ніяких можливостей, і походи козаків у Молдавію в 1577 — 1578 р. розгорнулися як самостійна акція козацтва, не пов’язана з діями яких-небудь інших політичних сил.

_________________________________________________

ПРИМІТКИ

  1. М. Грушевський. Історія України-Руси, т. VII. Київ-Львів, 1909.
  2. Е. Stanesku.
  3. Н.А. Мохов. Боевое содружество украинских казаков и молдаван в 70—80-х гг. XVI в. и деятельность И. Подковы. — «Учен. зап. Мол­давского филиала АН СССР» (сер. нет.), т. VI. Кишинев,  1957.
  4. Докладну характеристику цих аспектів міжнародної ситуації див. Н. А. Мохов. Указ. соч., стор. 29-33, 38-41.
  5. Е. Stanesku.
  6.  Н.А. Мохов. Указ. соч. Стр. 16
  7. Центральний     Державний архів Древніх актів (далі — ЦГАДА), ф. 123 (Зносини Росії із Кримом), кн. 14, л. 262.
  8. Російський гонець І.Т. Мясоєдов указує у своєму «вістовому списку» явно    перебільшену    цифру  — 15 тис.
  9. ЦГАДА,  ф.   123,  кн.   14, л.  262 — 263.
  10. Там же, л.  266 — 266 про.,  268 — 268 про.
  11. А.А. Новосільський. Боротьба Московської держави з татарами в першій половині XVII століття. М. — Л., 1948, стор. 45.
  12. Лише під час березнево-лютневого набігу було викрадено 17 тис. коней.
  13. ЦГАДА, ф. 123, кн.  14, л. 268.
  14. 14.                 Там же, л. 271-273.
  15. ЦГАДА, ф.  123, кн.  15, л. 33. про.
  16. Там же, кн.  15, л. 35 про.- 37.
  17. Там же, л. 40 про.- 41  про.
  18. Книга посольська метрики Великого Князівства Литовського, що містить відомості про дипломатичні зносини Литви в період правління короля Стефана Баторія. М., 1843, стор. 13.
  19. ЦГАДА, ф. 123. кн. 15. л. 28- 28 про.
  20. Там же, кн.   14, л.  266-267.
  21. ЦГАДА, ф. 123, кн. 15. л. 26- 26 про.
  22. Там же, л. 31-31; більш конкретне уявлення про розміри посланої допомоги дозволяє скласти ханська грамота, доставлена в Москву восени 1576 р. У ній Девлет-Гірей висував претензії із приводу того, що Іван IV спослал… до литовських козаків на полутораста юкех грошей і куї» (ЦГАДА. ф.   123, кн.   14. л. 305).
  23. ЦГАДА, ф.  123, кн.  15, л. 35, 37.
  24. Розрядна книга 1475—:1598 р. М., 1966, стор. 266.
  25. Про Андрія Верьовкіна відомостей розшукати не вдалося, Яків Прончищев — це, очевидно, Яків Богданович Прончищев — один з тульських і каширських дітей боярських, що одержали в 1571 р. землі у Веневському повіті. — Писцові книги Московської держави, т. II. М., 1872, стор. 1570.
  26. А.А. Новосільський. Указ. соч., стор. 46.
  27. ЦГАДА, ф.  123, кн.  15, л.  15.
  28. Там же, л. 37.
  29. М. Грушевський. Історія України-Руси, т. VII., стор. 146.
  30. Там же, стор. 147.
  31. Розрядна книга 1475-1598 р., стор. 266.
  32. Н.А. Мохов. Указ. соч., стор. 25 — 26.
  33. ЦГАДА, ф. 123. кн. 15, лл. 14 про. — 15.
  34. польське джерело.
  35. О. Волович — К. Радзивиллу (польське джерело).
  36. Б.П. Хаждеу
  37. Єдиним винятком є австрійське повідомлення від 14 червня 1574 р., у якому вказується, що, як кажуть, Іоанн одержує допомогу від Польщі й Московії й що «московіти» брали участь у руйнуванні посаду Бендер, але ці відомості  не  підтверджуються  свідченнями ні польських, ні російських джерел.
  38. У січні 1574 р. Ісайя перебував уже в Москві: див. вказівку «приставам», що зустрічали в цей час австрійське посольство, поставити послів окремо від «волошського владики», — ЦГАДА, ф. 53 (Зносини Росії з Данією), кн. 2, л. 109.
  39. Історичні зв’язки народів СРСР і Румунії, т. I (1408- 1632).   М.,   1965,   стор.   129-134.
  40. Так, відомий лист секретаря воєводи К. Гаевського саксонському курфюрстові від 26 березня 1574 р. із проханням клопотатися перед датським королем про видачу йому проїзної грамоти в Москву. У листі прямо згадується про те, що рішення про поїздку було прийнято після зустрічі воєводи з «московськими послами». За рекомендацією Августа Саксонського датський король не тільки дозволив Богданові їхати в Москву, але й наказав своєму адміралові супроводжувати воєводу в Нарву з військовими кораблями. У листі до царя Фредерик II писав, що зробив це тому, що, як його повідомили, воєвода Богдан перебуває в «кревному спорідненні» з Іваном IV. (Фредерик II — Іванові IV, 28 квітня 1574 р. Ю. Н. Щербачев. Копенгагенські акти, що відносяться до російської історії, вип. 11 — «Читання Суспільства Історії й стародавностей Російських», 1916, кн. 2, стор.  104-105).
  41. ЦГАДА, ф. 68 (Зносини Росії з Молдавією й Валахією), 1574 р., № 2, л. 1.
  42. Э. Хурмузарі.
  43. Див. повідомлення невідомої особи (може бути, австрійського «пристава»?) Максиміліанові II — Э. Хурмузарі.
  44. Про володіння Богдана в Росії див. С. М. Каштанов. Про внутрішню політику Івана Грозного в період «великого князювання» Сімеона Бекбулатовича. — «Учений. зап. Московськ. держ. архівних-архівної-історико-архівного ін-ту», т.  16. М.,  1961, стор. 440-441.
  45. Не випадково саме в цей період Іван IV неодноразово пропонував дипломатам, що їздили у Відень, дізнаватися: «уперед цисарю й сусідом його, сложась із ним чи стояти на турського», — ЦГАДА, ф. 53 (Зносини Росії з Данією), кн. 2, л. 99, 217.
  46. Історичні зв’язки…, т. I, стор. 138- 144.
  47. Э. Хурмузарі.
  48. Н. А. Мохов. Указ. соч., стор.  16.
  49. польське джерело.
  50. польське джерело.
  51. польське джерело.
  52. Зрозуміло, не можна виключати й прямих контактів між Острозьким і російським урядом у ці роки. Адже саме в 70-х рр. (у всякому разі до початку російсько-польської війни в 1579 р.) з Москви в Острог був надісланий текст, що послужив оригіналом для видання знаменитої Острозької біблії.
  53. Вони вказували воєводі, що такий варіант дій буде більше прийнятний і для царя, тому що «Московіт буде його тим бажаніше підтримувати і відпустить від себе, чим менше небезпек  і  витрат  буде    пов’язано із цією справою». У виданні «Історичні зв’язки…» це місце переведене невірно («вони впевнені, що Московіт волів би, щоб він виїхав»). Це створює неправильне враження про відмови російського уряду підтримати Богдана.
  54. польське джерело.
  55. ЦГАДА, ф. 123, кн. 14, л. 275-276.
  56. Там же. л. 257-257 про., 261, 267 і далі.
  57. Там же, л. 276 про.
  58. ЦГАДА, ф. 79 (Зносини Росії з Польщею), кн. 10, л. 104 про.
  59. Там же, л.   113 про.  і  сл.
  60. ЦГАДА, ф. 79, кн.  10, л.  127.
  61. Десь 16 квітня 1576 р. І. Мясоєдов позначив у своєму «вістовому списку», що козаки вбили послів, відправлених Петром Кульгавим у Крим (ЦГАДА, ф. 123, кн. 15, л. 33).
  62. польське джерело.
  63. ЦГАДА, ф. 79, кн. 10, лл. 195 і сл.
  64. ЦГАДА, ф. 123, кн. 14, л. 322- 322 про., 329-329 про.
  65. Див. про це в листі X. Рюбера — Іванові IV у кн.: Пам’ятники дипломатичних зносин древньої Росії з державами іноземними, т. II. Спб., 1852, стб. 751- 752.

Б. Н. ФЛОРЯ

************************************************

На ілюстраціях

— козацький гетьман Іван Підкова;

— московський цар Іван Грозний;

— хан Девлет-Гірей;

— молдовський господар Іон Воде Лютий.

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар