Ми вже не один раз писали про звільнення нашого краю і села від румунсько-німецьких окупантів. Досить детально описані ці події на сторінці «Історія села» нашого сайту. Та завтра — 25 березня 2011 року виповнюється 67 років від дня цієї події. Звільняли Сокирянщину бійці і командири 133-ої Смоленської, Орденів Суворова і Богдана Хмельницького стрілецької дивізії, якою в той час командував полковник Бєлодєд В.І. Тому, нагадаємо відвідувачам сайту про ці події ще раз і додамо фотознімки, які пов’язані з бойовим шляхом 133-ої стрілецької дивізії.

У березні 1944 р. війська 2-го Українського фронту під командуванням генерала армії Конєва І.С. (який тільки прийняв командування фронтом після загибелі генерала армії Ватутіна М.Ф.), у взаємодії з військами 1-го Українського фронту під командуванням маршала Жукова Г.К. провели одну з найважчих військових операцій – Умансько-Ботошанську наступальну операцію. Радянським військам протистояли війська німецької групи армій «Південь» під командуванням генерала-фельдмаршала Еріха фон Манштейна. В полосі 2-го Українського фронту оборонялися німецькі 8-ма армія (під командуванням генерала піхоти Отго Велера) і частина сил 6-й армії (під командуванням генерал-полковника Карла Холлідта), які налічували 20 дивізій, в тому числі 4 танкові и 2 моторизовані. Війська фронту розгромили німецьку 8-ю армію и частину сил 6-ої танкової армії, розсікли полосу оборони німецької групи армій «Південь», звільнили значну частину Правобережної України і Молдовської РСР, увійшли на територію Румунії.

Підтримку радянським військам з повітря надавала 5-та повітряна армія (командуючий генерал-лейтенант авіації генерал-полковник авіації Горюнов С.К.). Літак У-2, якій за декілька днів до звільнення обстріляв німецьку колону під гвіздівецьким лісом, належав саме до цієї повітряної армії. Це був літак 930-го Червонознаменного Комсомольського авіаційного полку нічних бомбардувальників під командуванням активного учасника бойових дій в Іспанії, члена ЦК ВЛКСМ майора Єренкова М.Д. Полк входив до 312-ої нічної бомбардувальної Знаменської ордена Суворова авіаційної дивізії (командир дивізії полковник П.Н. Кузнецов).

Радянська 40-ова армія під командуванням генерал-лейтенанта Ф.Ф. Жмаченко (член військової ради генерал-майор Кулик К. П., начальник штабу генерал-майор Шарапов В. М.), отримала наказ, рухаючись вздовж Дністра, відрізати шлях до відступу 1-ої танковій армії німців (під командуванням генерал-полковника Ганса Хубе). Саме при цьому 25 березня 1944 р було визволено Гвіздівці.

Безпосередньо до села Гвіздівці першим увійшла передова піхотна частина 681-го гвардійського стрілецького полку гвардії майора Білаонова П.С. 133-ої стрілецької дивізії.

Відбувалися події наступним чином: у ніч на 24 березня 1944 року, переслідуючи супротивника під сильним артилерійським и мінометним вогнем, без технічних засобів форсування, на своїх підручних матеріалах, першим з полків 40-ої армії форсував Дністер одночасно в двох місцях – в районі села Ліпчани Могилів-Подільського району і в районі села Василівка (Василівці) Сокирянського району. Протягом доби бійці Білаонова утримували плацдарм на правому березі річки в районі Ліпчан, а в районі Василівки майже відразу захопили Василівку, с. Ожево, далі через с. Коболчин і напевне через станцію Сокиряни, через ліс пройшли до молдовського с. Клокушна, а вже з лісу та з Клокушни – в Гвіздівці. Під час запеклих боїв в районі Ліпчан (з постійно контратакуючим супротивником), і в Сокирянському районі бійці полку знищили батальйон вражої піхоти (до 400 чоловік), взяли у полон 150 солдатів и офіцерів, захопили 3 танки, 150 коней, знищили 60 автомашин з набоями озброєнням. При цьому, полк Білаонова не втратив жодного солдата. Слідом за полком Білаонова Дністер форсували ще деякі частини дивізії.

Не дивно, що саме за цю частину операції (за захоплення і утримання плацдарму і в тому числі за звільнення Гвіздівців) гвардії майор Білаонов П.С. був нагороджений орденом Леніна і йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

У Гвіздівцях першим з бійцями Червоної армії зустрівся Михайло Васильович Мафтуляк, який тоді був маленьким хлопчаком. Сад його діда був неподалік від лісу, хлопчик вийшов в сад та раптом побачив, як з снігу піднялася голова і якійсь чоловік помахав йому рукою, щоб йшов до нього. Михайлик підійшов і побачив трьох бійців у маскхалатах. Один з них запитав хлопчика, чи не має в селі німців. Михайло відповів, що не знає. Старший (як згодом з’ясувалося – старший лейтенант) попросив покликати когось з дорослих. Михайлик покликав діда, той прийшов, запросив бійців до хати. Але й він не знав точно, чи є в селі німці або румуни. Червоноармійці зайшли до хати, дід пригостив їх обідом, а Мишко відправився на розвідку в центр села. Він пробігся центром села, запитав дорослих і хлопців – німців і румунів ніхто не бачив. Він повідомив це бійцям, вони доповіли цю інформацію по рації командуванню і відразу від лісу і з боку села Клокушна в село пішли колони бійців.

Входячи в село, радянські воїни відразу разом гримнули “Розпрягайте хлопці коні!”. Вони були обірвані, вкриті пилом доріг та пороховим гаром, обмотані бинтами (всі мали поранення), але були дуже веселі. Гвіздівчани з великою радістю зустрічали радянські війська. Всю ніч йшла гулянка селян з вояками. Бійців годували всім, що мали, в тому числі ще тими макаронами, які зібрали біля підірваного ешелону на початку війни. Лилася річкою горілка, до ранку не затихала стрілянина: стріляти у повітря бійці давали навіть дітям. Вранці ця частина пішла далі. 25 березня 2005 р. про звільнення села навіть було об’явлено на весь Радянський Союз (та можна рахувати, що і на весь світ) у радіозведенні Совінформбюро.

Білаонов Павло Семенович після війни продовжив службу в Радянській Армії, з 1980 р. звільнився на пенсію і проживав у Києві, помер 28 травня 1996 року, похований на Лукьянівському цвинтарі.

Безпосередньо після звільнення в селі залишився один з підрозділів, в складі якого 21-річний ефрейтор Анатолій Цвєтков. До нас він прибув важко поранений осколком у праве стегно, через що кульгав на ногу. Він дуже любив спілкуватися з сільчанами, гарно співав та грав на гітарі. За ним дбайливо доглядала Барчук Олександра Антонівна, але все ж 10 квітня 1944 року він помер і був похований у Гвіздівцях.

В селі залишався також ще один боєць. Він не був поранений і ніхто не пам’ятає – чому він залишався. Селянам цей хлопець дуже подобався, був душею будь якої компанії. Всі звали його – Ванька Московський, справжнє прізвище не знав ні хто. Він залишався у селі десь 2 тижні, а згодом пішов наздоганяти свою частину. Подальша його доля не відома…

Після проходу передових частин радянської армії, десь два тижні, а може й трохи більше в селі залишалося безвладдя. Михайло Порфирович Кучерявий, якому тоді було 16 років, зустрів в селі людей, одягнутих в німецьку форму. Але ті розмовляли російською і українською мовами. Згодом і інші хлопці зустрічали в лісі таких самих. Виявилося, що то власівці, або на кшталт того, які дезертирували з своїх частин. Вони просили хлопців знайти їм цивільний одяг, міняли його на свою форму і амуніцію. Їх форма і амуніція (навіть ковдри), до речі, були дуже добротні і згодом довго – навіть до 60-х років слугували гвіздівчанам. Самі власівці оселилися в селі і сказали, що будуть чикати на представників радянської влади, щоб здатися.

Та в один з днів в село заскочили на конях троє козаків у бурках, розпитали у хлопчаків на краю села (Петро Якуба, Петро Кучерявий, Михайло Бурченко та інші): чи є в селі німці. Хлопці відповіли, що німці є, але розмовляють на російській мові. Бійці попросили показати тих дивних німців, зібрали 12 власівців на подвір’ї церкви (один охороняв, а двоє збирали по селі) та повели їх десь. Яка їх подальша доля – ніхто не знає.

В гвіздівецькому лісі ховалися чимало і інших дизертирів – як з радянських військових частин, так і декілька гвіздівчан, які переховувалися від призову на військову службу, боялися йти на фронт. Сторонніх дизертирів в основному поступово повиловлювали, а свої – сільські так і ховалися – аж до післявоєнної амністії.

В подальшому мешканці села підвозили військам боєприпаси, продовольство, постачали продукти госпіталям. Ще багато гвіздівчан були призвані на фронт. Значну кількість з них надіслали у склад козацьких частин і майже без підготовки кинули у бій. Всього на фронтах воювали 173 мешканця села. Понад 90 з них загинуло. Серед фронтовиків є учасники оборони Ленінграда, Сталінграда, визволителі Варшави, Праги, ті хто штурмував Кенігсберг та Берлін. 28 односельчан померли на роботах в трудових таборах на Уралі.

На фото:

—  на перших 2-х фото — форсування Дністра;

група бійців 133-ої стрілецької дивізії влітку чи восені 1943 року. Серед них — згодом померший і похований у Гвіздівцях Анатолій Цвєтков;

 

— фото з бою, що вела 133-тя стрілецька дивізія 3 квітня 1944 р. під Хотином;

 

—  особовий склад управління 133-тьої стрілецької дивізії під Прагою у травні 1945 р.;

 

— бійци протитанкового дивізіону 133-тьої стрілецької дивізії. Травень 1945 р.;

 

— школяри гвіздовецької школи — піонери біля могили Анатолія Цвєткова;

 

— гвіздовчани — ветерани війни: тоді їх було ще багато…

___________________________________________________________

Також можете подивитися сайт «Клуб ветераны и наследники» 133-я стрелковая дивизия» московської школи № 1001.

Для тих, хто цікавиться – як були звільнена Буковина та інші прикарпатські території, в тому числі Чернівці (1-й Український фронт), може узнати це з публікації А.Х. Бабаджаняна, Н.К. Попеля, М.А. Шаліна, І.М. Кравченко «Люки открыли в Берлине«.

Не менш цікавий матеріал з архівними документами опубліковано на сайті Чернівецького обласного державного архіву.

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар