Був 1918-ий… Двадцятилітній солдат Григорій Забудько повертався з служби у рідні Сокиряни. І хоч в морозяному повітрі сріблився передноворічний сніжок, він думав про весну. Потомственному хліборобу хотілось швидше почути спів жайворона над головою, вдихнути на повні груди пахощі розімлілої землі, за чим він скучав у фронтових окопах. Та через декілька днів вир подій примусив забути про подібні бажання…

…Біля опівдня стрілочниця Ірина Букор та її чоловік Георгій, теж залізничник, налякані громовицею гарматних пострілів і багатоголоссям вигуків, вони вибігли з будки і були вражені дивовижною картиною. На відстані трьохсот метрів від них з сходу на захід, випльовуючи цівки вогню з димом, рухався бронепоїзд.

А десь вдалині, з сторони Сокирян, татахкав кулемет і хльостали, немов пастухи батогами, гвинтівки.

Бронепоїзд уповільнив ходу, а поблизу будки зовсім зупинився. З нього вибігло декілька чоловік. Серед них Ірина впізнала сокирянців Григорія Багрія, Петра Корчового, а у командирі бронепоїзда — Миколу Скутельника. Всі вони прибули з Радянської України, де жили чимало часу і тепер прийшли з братами звільняти рідну землю від румунських пригноблювачів.

— Слухайте, шановні, — звернувся командир до залізничників, — якщо хочете жити вільно, щасливо і допомогти нам це здійснити, то швидше розбирайте залізничну колію, аби ворог не зміг нас потім переслідувати.

Роздумувати було ніколи. Георгій та Ірина приступили до роботи. Їх підганяли наростаючі постріли і крики. Десь там, за виднокругом, румунських жандармів били сокирянські повстанці. В їх числі, у взводі односельчанина Василя Штеплюка, був і Григорій Забудько.

…1969-ий… Зібрались за святковим столом у почесній сім’ї Забудьків рідні, сусіди, учасники і свідки тих далеких буремних подій. Тут і Ірина Варфоломіївна Букор, нагороджена в післявоєнні роки за самовіддану працю медаллю «За трудову доблесть», Олександра Василівна Савчук, батько якої загинув у дні повстання, сусід — бойовий товариш Василь Іванович Миронюк. Крутизна нелегких років залишила на немолодих обличчях помітний слід. Але в очах ветеранів розквітає їх нев’януча юність і тривожна молодість, коли згадують про ці вікопомні дні. Сам хазяїн (учасник трьох воєн) з сивою мов лунь, головою дивиться з гордістю на чотирьох своїх синів, для яких завойовував щастя і згадує, згадує…

Є що згадати, чим гордитись Григорію Івановичу. Всі чотири сини знайшли при Радянській владі своє місце і покликання в житті. Павло — працівник райспоживспілки, Іван — колгоспний ветлікар, Василь трудиться в райхарчокомбінаті, а Микола — старший агроном науково-дослідного господарства.

Медалі «За взяття Кенігсберга», «За відвагу», «За взяття Берліна», які показала дружина господаря Оксана Петрівна, доповнили розповідь про бойовий шлях, шлях овіяний безсмертям живого творця історії.

О. Бондар

м. Сокиряни

 

«Дністрові зорі»  (газета Сокирянського районного комітету Компартії України та районної ради депутатів трудящих Чернівецької області) № 10 (2620), 23.01.1969 р.

Матеріал також публікувався сайтом «Сокирянщина»

****************************

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

2 комментария к “До 100-ої річниці Хотинського повстання: «Григорій Забудько»”

  1. Не зрозумів? Ви пишете про 100 річницю, а вказуєте 1918 рік. Щось у вас не складається?

  2. Бульба, Хотинське повстання відбувалося у січні 1919 року, тому сторіччя буде саме у січні 2019 року. Стаття сама по собі, є автентентичним передруком статті, що була опублікована в районній газеті у 1969 році — до 50-ої річниці повстання. Стосовно вказаної у статті дати — 1918 рік, то йдеться про те, що солдат Забудько повернувся до дому з війни у 1918 році і майже відразу — на початку 1919 року потрапив у вір подій повстання. Просто для сучасного читача не все так зрозуміло, як це було зрозуміло читачам 1969 року, котрі на той час були набагато краще обізнані про історію свого краю.

Залишити коментар