Окупація. — Французька декларація про цілі румунської окупації.

 

Румунські війська зайняли Бессарабію (крім частини Хотинського повіту), на самому початку 1918 року під приводом захисту населення від більшовиків і, звичайно, із благословення «Антанти[1]». Були при цьому зроблені офіційні завірення румунського уряду, що королівські війська займають російську територію виключно для відновлення порядку, що є враженим революційним рухом — особливо захопленнями поміщицьких земель і руйнуванням економії. Було обіцяно, що війська ні в якому випадку не будуть втручатися у внутрішнє життя окупованого краю. Французький посланник опублікував декларацію, у якій від імені представників союзних держав сповіщав стривожене бессарабське населення, що єдина мета введення румунських військ — відновлення в краї порядку й забезпечення найближчого тилу румунської армії, що тоді ще воювала на боці союзників. Населення Бессарабії, однак, бачило, що румуни бажають округлити «Велику Румунію». Бессарабці намагалися протестувати, російські війська, що залишалися в краї, намагалися пручатися. Але те й інше було подавлено крутими, жорстокими заходами, і населення, яке тільки скинуло із себе ярмо царату, відразу потрапило в ще більш нестерпні умови життя.

Терор

Вогнем і мечем пройшли королівські румунські війська по Бессарабії, усюди насаджуючи такі порядки, перед якими сполотніли всі зловживання царського режиму. З перших днів окупації в столиці Бессарабії — Кишиневі, у центрі міста, у дворі будинку духовної семінарії, де помістилася румунська комендатура, була влаштована катівня, у якій катували, сікли різками, розстрілювали будь якого підозрюваного у ворожнечі до румунів. По доносах детективів, що наводнили країну, допитували під катуваннями й часто відразу вбивали неугодних осіб. Так напр., убиті були 17 солдатів Молдавського полку, що відмовилися від присяги на вірність королеві Румунії. Почалася масова висилка підозрілих румунам діячів за Дніпро, на Україну, і зрадницькі вбивства тих, кого висилали, на шляху до Бендерської фортеці й на Бендерському мості.

Протягом усього 1918 р. Дністер був наповнений трупами жертв румунського терору. Бендерський міст став одним з найбільш кошмарних символів румунської окупації. Тут крадькома, під покривом ночі, румунські жандарми розстрілювали тих, кого нібито висилали за межі Бессарабії й трупи страчених кидали в Дністер. Як це робилося,- показує наступний приклад.

Румунські влади розпорядилися вислати в Україну H.E. Грінфельд, відому соціал-демократку, депутатку Сфатул-Церій. Батькові її, завдяки великим зв’язкам, удалося домогтися дозволу супроводжувати дочку до кордону. Жандарми повезли її на автомобілі разом з журналістом Врановим. За автомобілем жандармів випливав автомобіль із батьком і братом Грінфельд. Коли доїхали до Бендер, проводжаючим було заборонено рухатися далі. Їм було сказано, що тих, кого висилають, переведуть під конвоєм через міст і там відпустять, а для того, щоб проводжаючі не турбувалися їм привезуть з українського берега записку. Записку привезли, але Грінфельд і Вранов зникли безвісти. Відібравши від них записку, жандарми повернули їх назад на міст і розстріляли (28 січн. 18р.). У такий самий спосіб була зроблена «висилка» і багатьох інших. Трупи поодинці й групами, чоловіків і жінок, зі зв’язаними руками й ногами, з прив’язаними важкими предметами, тривалий час викидалися хвилями на український берег; берегом ходили друзі й родичі зниклих безвісті, намагаючись впізнати в знівечених трупах близьких людей. Але більша частина трупів, що викидалися, так і залишилася невпізнаними. А скільки трупів було викинуто на Бессарабський берег, — про це знають тільки румунські жандарми.

Влади, звичайно, заперечували ці вбивства й навіть лицемірно вживали заходів до розшуку висланих зниклих. Але наприкінці 1919 р. один з міністрів Бессарабії прямо заявив у засіданні румунського парламенту: «Бандитів і румунофобів ми топимо й будемо топити в Дністрі, і ще бажаніше, щоб топили у Дніпрі».

Румунофоби — це те всі ті, від яких можна було чекати протесту проти анексії Бессарабії, а «бандити», звичайно, — більшовики або підозрювані в більшовизмі. Скільки загинуло їх, навряд чи коли-небудь буде пораховано. Особливо багато загинуло залізничників, яких румунські жандарми безжалісно топили в Дністрі, — причому, бендерських, ледве не поголовно.

У той самий час у селищах і селах — байдуже в малоруських або в молдаванських почалися жорстокі розправи із селянами, що взяли участь в аграрних «безладдях». Розстріли стали тут звичайною справою. Пороття призначалося за самі дріб’язкові провини. У Кронєштах[2], напр., привселюдно висікли жінок-торговок за те, що вони не бажали прийняти в румунів леї по 50 коп., коли офіційний курс їх був 45 коп.

Серед незлічимих розстрілів і екзекуцій надзвичайна увага приділялася євреям. Так, у с. Єдинцях[3], без усякого приводу, для розваги румунського коменданта, у дні єврейської паски заарештовано 13 євреїв. Деякі з арештованих були розстріляні в присутності інших, яких румунські солдати змусили відразу рити могили.

Румунський уряд, очевидно, побоювалося, що держави Згоди[4] утрудняться санкціонувати захоплення Бессарабії, якщо воно буде здійснене відкритим насильством, без дотримання деяких обов’язкових формальностей. Тому треба було влаштувати «волевиявлення населення», змусити його «добровільно» приєднатися до Румунії.

Домогтися цього в такому випадку було не легко. Єдиноплемінники румунів — молдавани в Бессарабії становлять менше половини (47 %) населення[5]. Більша частина населення складається з українців у селах, і росіян і євреїв у містах. Немає про що й казати — ця молдавська частина населення, пов’язана культурою й економічно з Росією, і в думках не мала приєднання до Великої Румунії. Але навіть і самі молдавани, про яких румуни голосно печалились, як про пригноблених закордонних братів, чути не хотіли про своїх визволителів, знаючи добре, як гнітиться й експлуатується селянське населення в Румунії. Селянське населення Бессарабії не могло не знати про повстання, до якого доведене було нещасне селянство Румунії у 1908 р., — повстання, що буквально було потоплено в крові повсталих, і для придушення якого була мобілізована вся румунська армія, що зносила цілі села з обличчя землі артилерійським вогнем.

Ясно, що населення Бессарабії, з погляду великорумунських прагнень, являло матеріал самий невдалий. Проте, румунський уряд не відступив перед завданням «самовизначити» цей матеріал по теорії Вільсона й відповідно до румунської практики.

 

«Сфатул-Церій» — Акт 27 березня 1918 р.

 

У Бессарабії вже існувала крайова рада, «Сфатул-Церій». Невизнана більшістю населення, ця рада, надалі за думці його організаторів і натхненників, повинна була стати тимчасовою установою, надалі до скликання бессарабських установчих зборів.

Румунський уряд змусив «Сфатул-Церій» оголосити 27 березня 1918 р. приєднання Румунії до Бессарабії.

Попередньо, за наказом головнокомандуючого, були розстріляні кілька найвизначніших депутатів «Сфатул-Церій», що стояли на чолі супротивників приєднання до Румунії. Досить характерно, що майже всі розстріляні були молдавани. Побоюючись такої самої розправи, змушені були бігти з Бессарабії, за малим виключеннями, всі депутати соціалістичних партій. Але й цього було замало. 27 березня приміщення «Сфатул-Церій» було оточено румунськими військами; на будинок були наведені кулемети; у саме приміщення «Сфатул-Церій були введені румунські солдати. У цій обстановці депутатів змусили голосувати відкрито й поіменно. Проте, селянські депутати відмовилися від участі в голосуванні з питання про приєднання, заявивши, що «Сфатул-Церій» не вповноважений на вирішення цього питання. Інші депутати, частково налякані, частково заздалегідь підкуплені, винесли необхідну постанову.

Румунська печать не забарилася оголосити приєднання Бессарабії результатом вільного волевиявлення населення, без усякого тиску з боку. Бессарабська печать, зрозуміло, мовчала під тиском цензури.

Як не був тероризований «Сфатул-Цэрий», однак він знайшов необхідним обумовити приєднання до Румунії збереженням у краї земства й російських законів. Румунські влади вирішили, що буде корисним для Європи, для Антанти й для Ліги Націй інсценувати нову комедію «самовизначення», настільки був великий страх перед наслідками «урочистого акту» 27 березня.

Після довгої перерви «Сфатул-Церій» був знову зібраний, і йому наказано було 27 листопада 1918 р. вотувати «добровільну відмову від всіх автономних прав, обумовлених актом про з’єднання. Депутати, які були ще краще, ніж у березні місяці обізнані про настрій населення й про румунські порядки — багато хто вже випробував ці порядки на власних спинах, — покинули зал засідань, і відмова від бессарабських «привілеїв» вотована була лише 36 депутатами з 162; 40 депутатів опублікували протест; інші просто роз’їхалися. Продажна румунська преса оголосила й це насильство новим актом вільного самовизначення бессарабського населення; й румунський режим установився в краї не тільки на практиці, але й «на законній підставі».

 

Румунська адміністрація

 

Румунські влади не чекали відмови « Сфатул-Церій» від автономних прав Бессарабії, щоб завести на новій території свої порядки й почати насильницьку румунізацію краю. Незабаром після окупації в містах була введена румунська поліція, а в селах — румунська жандармерія. У всіх установах поступово була введена румунська мова, і службовці повинні були принести присягу на вірність румунському королеві; небажаючі присягати замінялися румунами. Школи, як міські, так і народні піддалися посиленій румунізації; виборний мировий суд був скасований. Поступово було скасовано й міське й земське самоврядування. На все російське почалися гоніння, — на російські вивіски, російські афіші, російський театр, печать й т.д.

Нема що й казати — всі проблиски вільного політичного життя були швидко знищені; печать взята під цензуру; соціалістичні партії пішли в підпілля; професійні союзи були приречені на сумне існування, внаслідок постійних переслідувань.

Край наводнився масою румунських чиновників, вояччини, жандармів, шпигунів. Невисокий моральний і культурний рівень румунського чиновництва досить відомий. Відомо, що весь адміністративний апарат Румунії знизу доверху просочений хабарництвом. Хабар служить нормальним доповненням до вбогого жалування чиновника. Без подачок обивателеві не можна ступити кроку. У Бессарабію потрапила, звичайно, не краща частина чиновництва, а й весь цей жадібний люд почав проявляти тут свої адміністративні таланти над беззахисним населенням.

У селі повними хазяями стали румунські жандарми. Вони реквізували кращі будинки й завели господарство, — награбованими в селян коровами, свинями, домашнім птахом. Кожен такий жандарм — маленький царьок на своїй ділянці; населення повинне йому безумовно підкорятися під загрозою жорстоких тілесних покарань, призначуваних на власний розсуд, — звичайно до нестями. На селян покладено у вигляді натуральної повинності, крім постачання такого царька всім необхідним, навіть охорона його безпеки по ночах, для чого наряджаються караульні із ціпками — іншої зброї румуни селянам не довіряють.

Кожній військовій румунській частині, розташованій в Бессарабії, також дано в розпорядження кілька сіл, де ця частина реквізує для себе продукти. Ці реквізиція являють неприкритий грабіж селян, із застосуванням проти непокірливих жорстоких покарань різками. От типова картина румунських прийомів, викрита в пресі (Бесс. Бюлетень від 8/II 19 р.):

«Нещодавно, — пише кореспондент, — у село Етулєю[6], населене переважно російськими старообрядниками, з’явився загін румунів, щоб забрати ще раніше реквізований хліб. Хліба в селян не виявилося. Румунський офіцер наполягав на видачі. Селяни відповіли, що якщо румуни хочуть забрати останній хліб, то нехай беруть також їхніх дружин і дітей і годують, тому що самим селянам їх уже нема чим годувати. У результаті конфлікту 17 селян було арештовано румунами. Їх мучили протягом доби, а потім повезли під конвоєм у село Волконешти[7].

У Волконештах заарештованих етулєйських селян протримали дві доби, при чому в кілька прийомів жорстоко били. Потім привезли їх у Болград, у штаб 10 дивізії, і тут знову стали бити. Лементи тих, кого били були так жахливі, що навіть бувалі, залякані жителі Белграда стали з усіх боків збігатися до будинку жіночої гімназії, частину якого займає штаб.

Іншу частину цього ж приміщення гімназії займають румунські урядові курси для вчителів. Учні й навіть частина вчителів-румунів заявили, що не в змозі займатися під лементи тих, кого били. Однак, директор курсів відмовився припинити заняття, заявивши: — «Якщо ви гарні румуни, ви не повинні звертати уваги на подібні неминучі дрібниці».

Зрештою побиті й покалічені етулєйці були звільнені зa хабар в 17 тисяч руб.

У містах справа обстояла не краще. Для ілюстрації наведемо постанову Аккерманської міської думи від 18/XI-18 р.: «Наше міське управління в останні місяці буквально осаджується потерпілими від побиттів, які вчиняються агентами місцевої поліції й солдатами місцевого гарнізону над цивільним населенням міста й над родичами осіб, що піддаються арештам, без пред’явлення якого-небудь певного обвинувачення. Нашому міському голові, на явну шкоду покладеним на нього законом обов’язкам, доводиться витрачати надзвичайно багато часу на клопотання в справах цього роду, перед місцевою владою. Відносно безпідставних арештів міському голові ще вдається інколи домогтися успіху й досягти звільнення. але відносно побиття громадян він опинився геть неспроможним допомогти населенню.

Кількаразові заяви його місцевій владі не давали, на жаль, жодних позитивних результатів. Побиття, пороття — надзвичайно жорстокі, загрозливі життю й здоров’ю населення, стали пересічним явищам. Побиття практикуються як на вулицях, так особливо в поліцейських ділянках, удень і вночі, як відносно чоловіків, так і відносно жінок. Ніяке заступництво міського самоврядування не в змозі допомогти населенню, тому що таке заступництво завжди відбувається вже після побиття й тому є марним. Окремими голосними зазначений у засіданні думи цілий ряд випадків для ілюстрації подібного сумного явища. Так, між іншим, піддалися побиттю наступні особи: доктор Александров, доктор Коган, доктор Хакам, голосний думи Садовський, старий Хармац, жінки Добровольська, Нейман, м’ясник Мазурек і ін. Багато випадків побиття залишаються неоголошеними, тому що населення залякане й тероризовано. Побиті воліють приховати факт побиття з остраху піддатися новим побиттям і катуванням, або піддатися у вигляді помсти іншим видам репресій і переслідувань.

Крім того, констатовані численні випадки самовільного відбирання на базарах окремими сержантами або солдатами продуктів по надзвичайно низькій таксі, не встановленій й не затвердженій міським самоврядуванням, при чому протестуючі проти такого насильства піддаються побиттю й арештам». Протест свій дума довела до відома місцевої й центральної влади й була розпущена.

Намагалося захищатися й Аккерманське повітове земство. У приватній нараді земельних зборів від 12 січня 1919 р. воно повідомило префекта м. Акермана і його повіту «перелік фактів», де в 21 пункті перераховані насильства, грабежі й вимагання румунських військ і влади.

«п. 12. На початку грудня 1918 року в соло Олександрівку з’явився ескадрон румунських військ на чолі з офіцерами й почав бити селян, що проходили по вулиці, під приводом, що вони не знімають шапок. Коли населення в паніці сховалося по будинках, солдати, спішившись, заходили у двори, ловили птицю, свиней та ін., різали на дворах і вантажили у взяті з сіл підводи. Крім того, з льохів і інших приміщень забирали сир, вино, картоплю та інші продукти; замкнені двері зламувалися й у населення забиралися також шуби, упряж, білизну, взуття.

«п. 13. Такий же набіг 31 грудня був здійснений у с. Cємьоновка[8], де є поранені й убиті.

«п. 14. Такий же набіг здійснений на початку січня 1919 р. на с. Петропавлівку, де в населення була відібрана частина хліба й на вбраних уночі 40 підводах хліб був відправлений на ст. Каушани. Їдучи, солдати погрожували з’явитися знову й забрати й інший хліб.

«п. 15. Акцизний чиновник Староказачої дільн. Константінєско, об’їжджаючи ділянку, купував особисто для себе усякі товари за половинну плату» і т.д.

У наведених двох офіційних документах рисується повсякденний спосіб румунського керування, що незабаром довів до відчаю не лише населення, але й навіть тих з румунізаторів, яких румунський шовінізм не отруїв ще до втрати будь якої здатності бачити й почувати навколишнє. Щодо цього досить чудове визнання письменника Александрі, діяльного прихильника приєднання Бессарабії до Румунії. У промові, вимовленої в «Сфатул-Церій» через 9 місяців після того, як це приєднання відбулося, він з гіркотою дав наступну характеристику сталому в краї режиму:

«У нашій країні стогін стоїть від краю й до краю; беззаконня, знущання, знущання такі, яких, може бути, не було від століття; час царського абсолютизму нам здається ледве не раєм»…

«Наша селянська маса, числом біля 2-х мільйонів чоловік, суцільно, поголовно до того обурена політикою наших румунізаторів, що кожен день, самим щирим образом мріє про відділення від Румунії; вона готова приєднатися до будь кого, тільки б відділитися від Румунії».

«Якщо від одного російського урядника стогнала ціла волость, те що казати про 5 — 6 жандармів — румунах, які розквартировані в кожному селі і які не сідають за стіл без того, щоб кури з курчатами не чергувалися з качками й іншою живністю. Якщо до цього додати 50 тис. військ, які живуть поза законом і грабують усе, що тільки потрапить під руку, ведучи правильну атаку збройовими пострілами на сади й городи мирних жителів, то буде зрозумілою фраза, що циркулює в нашому суспільстві, що румуни за півроку русифікували край у незмірно великому ступеню, ніж росіяни за 106 років»…

До якого ступеню доходить знущання над населенням, показують наступні випадки, також підтверджені офіційними документами. Комендант містечка Єдинці за те, що хто те з жителів йому не поклонився, наказує надягти свій кашкет на тичину й змушує обивателів розкланюватися перед нею. Виданий із цього приводу наказ вказує:

«Кожний присутній повинен зупинитися на місці особою до начальника й з посмішкою на особі зняти шапку до самої землі; для навчання населення цьому й точному виконанню мол кашкет коменданта буде прогулюватися на ціпку, і всі зобов’язані її привітати».

Що цей випадок — явище не виняткове, доводить наказ, виданий улітку 1919 року комендантом м. Бельці: «Наказую жителям, чоловічої і жіночої статі при зустрічі із мною й з моїми офіцерами сходити із тротуару, відступаючи на три кроки на бруківку, і з веселим виглядом вітати нас. За невиконання цього наказу винні будуть покарані різками тричі до нестями» (опубл. В «Бессарабській Правді» 13/VII 1919 р.)

 

Відносини між населенням і румунською владою.

 

На початку листопада 1919 р. в с. Медвекоуцах[9] (Хотинського повіту) був убитий румунський солдат. Убивця втік. За вбивство були покарані всі жителі цього села. Кожен домохазяїн повинен був сплатити 3000 рублів. При несплаті продавали все майно. На поховання вбитого солдата були скликані окружні священики в числі близько 40 чоловік. Під час поховання місцеві селяни повинні були стояти па колінах у бруді, тому що день був дощовий. По закінченні поховання вчителі, священики й інші запрошені були поставлені у два ряди, і почалося поголовне пороття селян. По закінченні пороття румунський офіцер звернувся до священиків і вчителів і сказав: «Оголосите всім, що так будуть покарані жителі всіх сіл, де будуть виявлені вбивства румунських солдатів».

У листопаді місяці 1918 р. були піймані румунські солдати при пограбуванні млина. Місцеві жителі обеззброїли злодіїв і вирішили відправити їх до коменданта. Але тому що один зі злодіїв втік, то він з’явився до коменданта раніше й заявив, що жителі села Левінєць[10] побили невинного румунського солдата. Була послана каральна експедиція. Жителі с. Левінєць були випороті різками й близько 30 чоловік ув’язнено.

До відома румунських жандармів дійшло, що в містечку Секурянах[11] єврейський хлопчик повідомив чотирьом своїм одновірцям, що в Бухаресті почалася революція. Військовий комендант зажадав до відповіді тих, кому це було повідомлено, і вчинив над ними найжорстокішу розправу. Коли жителі містечка прийшли просити про припинення катування, комендант запропонував їм написати про це прохання й зібрати під ним якнайбільше підписів. Зібрано було близько 300 підписів. Тоді комендант викликав всіх цих осіб до себе, після чого вони були оточені солдатами й над ними почалася розправа: їх змусили підняти руки догори й ціпками наносили удари по долонях, а потім пішло пороття, і протягом цілого дня в присутності всього населення відбувалося це нелюдське знущання над мирними жителями.

У грудні 1918 року в м. Ізмаїлі і його повіті були вчинені найжорстокіші розправи з населенням, у зв’язку з розклеєними на вулицях Ізмаїла прокламаціями, що запрошували узятися за зброю для вигнання ненависних «циганів». На інший день з’явився наказ військового начальника повіту генерала Штербєско з такими вимогами до жителів: щоб всі посадові особи не виходили з будинку, щоб жителі, проходячи по вулиці ніде не зупинялися, щоб у готелях, відкритих тільки з 11 до 2 годин дня, в одному приміщенні перебувало не більше двох осіб одночасно, щоб богослужіння в церквах не починалося до прибуття туди жандармських чинів і відбувалося б тільки в їхній присутності, і т.п. Потім цілий ряд осіб був підданий пороттю й висилці «за Дністер».

Скаржитися на всі ці неподобства не було жодної можливості. Особи, яким приносилися скарги, у найкращому разі тільки глузували з наївних шукачів справедливості, а іноді скаржникам й серйозно діставалося, — їх, напр., змушували в комендатурах мити підлоги, чистити чоботи румунським солдатам і терпіти всякі знущання.

Повстання

Доведене до розпачу й не знаходячи ні звідки захисту, населення місцями чинило опір гнобителям чисто повстаннями й безладдям. Всі такі спалахи придушувалися з нелюдською жорстокістю. Найбільш великі розміри набрало повстання в Сорокському й Хотинському повітах на початку 1919 р.

Повстання почалося в районі ст. Окниця й м. Атаки[12], Сорокського повіту. Із цих місцевостей румуни були витиснуті з боєм. Повстанський рух поширився на Хотинський повіт. Тут невелика група селян у ніч на 10 січня намагалася зайняти мости на Дністрі, щоб можна було переправити в Бессарабію зброю, зібрану й закуплену в подільських селян. Румунська батарея відкрила вогонь. Звуки гарматних пострілів послужили сигналом для всього населення Хотинського повіту й воно, — хто з рушницею, хто з косою, — виступило проти румунів. Pyмунські солдати й жандарми, що вчинили опір, були вбиті, а ті, що здали зброю, взяті в полон. Хотин і навколишні села опинилися під владою повстанців. Існуючий у Бессарабії національний союз обрав зі свого середовища 5 чоловік, які, за назвою «директорія», спробували організувати нову владу. Офіцери, що проживали в цій місцевості, організували штаб для ведення воєнних операцій. У Хотин стали прибувати представники з різних сіл і волостей з повідомленнями, що повстання повсюдно й стихійно почалося й що румуни вигнані. Стали прибувати люди із проханням про видачу зброї. Жінки в селах організували випічку хліба для повстанців. Полонені румунські солдати й офіцери були поміщені до в’язниці, а родини чиновників були розміщені в повітовій земській лікарні. Однак незабаром стала відчуватися нестача зброї, патронів і снарядів, виявилося, що допомоги з боку чекати не має звідкіля, з’явилися румунські агенти, які стали залякувати повсталих. Багато хто почали йти із фронту. Тим часом румуни підтягли сильні підкріплення й 20 січня повстанці були вибиті з Хотина й мусили втекти за Дністер. Досить характерно, що в повстанні брали участь і молдавські села. Вже наприкінці повстання найбільш завзятий опір румунським військам, що наступали, було вчинено молдавським селом Сталінешти[13].

За два дні до захоплення румунами Хотина, населення початло спішно евакуюватися, кидаючи напризволяще, насиджені місця й шукаючи порятунку на території України. За приблизним підрахунком, втекло до 50 тисяч чоловік.

При ліквідації повстання румунські війська виявили виняткову жорстокість. За придушення повстання солдатам було обіцяно дозвіл відбирати в населення все, що їм захочеться. Війська широко скористалися цим дозволом, дочиста оббираючи всі села, які потрапляли їм на шляху, і не розрізняючи, хто дійсно брав участь у повстанні й хто був осторонь. У напрямку до Румунії потягнулися цілі обози із селянським скарбом. Розправа з повсталими селищами була жахлива. Багато сіл зовсім знищені. Розстріли вчинялися сотнями, при тому переважно старих, тому що молодь втекла. У селі Долинянах[14], на прохання населення, що залишилося, священик вийшов назустріч румунам із хресним ходом. Румуни кинулися на хресний хід, шашками порубали священика й відкрили стрілянину по селянах. У лісі біля с. Шароца румунський роз’їзд у будинку лісника виявив до 60 жінок і дітей, що зникли там, — підпалив будинок, у якому всі що вкрилися й згоріли.

Після цих екзекуцій Бессарабія затихла.

Преса й суспільна думка.

Хотинське повстання послужило приводом до закриття двох останніх російських газет. Хоча й узяті під румунську цензуру, газети ці все ж давали деяке висвітлення того, що відбувалося: вся грамотна Бессарабія болісно відчула це нове румунське насильство. Як би для того, щоб це почуття щодня підігрівалося, було розпочато на румунські гроші видання рептильного «Бессарабського Вісника», який писав, що румунські письменники Еменеску (?) і Аменандріку (?) в очах усього світу вище Достоєвського й Лева Толстого й що Румунія — спадкоємиця Римської імперії, а тому має виключне право на Константинополь. Для обробки європейської суспільної думки друкувалися різні повідомлення, що свідчили про вдоволення населення румунським режимом, а відкриті повстання доведеного до розпачу населення називалися звичайно придушенням виступу більшовиків, — у простому й вірному розрахунку, що буржуазний світ подивиться крізь пальці на будь які звірства, якщо вони спрямовані проти ненависного більшовизму. У цьому світлі представлено було й Хотинське повстання. Офіційне румунське повідомлення про нього говорило: «Українські більшовицькі банди в декількох пунктах раптово вторглись у Хотинський повіт. Деякі жителі, будучи підбурювані більшовиками, здійснили спроби приєднатися до них. Підоспілі наші війська, знищили більшу частину цих банд і, по останніх звістках, зруйновано тільки кілька сіл, винних у більшовизмі».

Позбавлена своєї преси, не маючи й інших способів заявити про своє відношення до режиму обурливого рабства, що утвердились у краї, Бессарабія лише в соціалістичній партії Румунії й у соціалістичній пресі знаходить зрідка співчуття своєму розпачливому становищу. На початку 1920 року соціалістична партія голосно заявила в парламенті про своє обурення бессарабськими порядками, і в знак протесту навіть залишила зал засідання. Але, звичайно, це не мало ніякого значенні, тому що парламент перебував в руках великих землевласників. Мова соціалістичної печаті показує, що соціалісти введені в розпач бессарабськими подвигами своїх правителів. Із приводу чорного терору агентів поліції, що виявився на одному з процесів проти більшовиків, який проходив в Ясах, газета «Socialismul» у вересні 1920 року писала: «Процес показав, що події в Бессарабії вимагають енергійного втручання. Якщо становище не зміниться, то залишається вдатися до зброї, як до останнього засобу, що може подіяти на уряд. Ми кликнемо клич за кордон, де соціалізм має достатній авторитет. Ми привернемо увагу всього світу до того, що відбувається в Бессарабії й зарадимо розголосу злочинів уряду. Якщо це ні до чого не призведе, то ми звернемося безпосередньо до народних мас».

 

Джерело: К истории интервенции. Румыния и Бессарабия. // Вестник Народного Комиссариата Иностранных Дел. – Москва, 1921. – № 1–2. – С. 46 – 57.

Переклад на українську мову та первісна публікація — сайт «Сокирянщина»

______________________________________________________

[1] Антанта (від фр. еntente — згода, початок виразу фр. Entente cordiale — сердечна угода) — військово-політичне угрупування, основними членами якого були Великобританія, Франція і Росія, створене в 1904—1907 роках, існував до завершення 1-ої Світової війни та навіть дещо пізніше.

[2] Кронешти – мабуть маються на увазі Корнешти (молд. і рум. — Corneşti) — селище в Унгенському районі Молдови з населенням у 3 200 осіб (станом на 2010 рік). Залізнична станція на лінії Кишинів — Унгени.

[3] с. Єдинці – сучасне місто Єдинці Молдови

[4] «Згода» (тут) — військовий союз «Антанта»

[5] тут мається на увазі не лише територія, яка відноситься до сучасної Молдови, а також значна частина сучасних Чернівецької, Вінницької і Одеської областей, які входили до складу Бессарабії в царські часи і раніше

[6] Етулєя – село на півдні Бессарабії, неподалік від Рені та Вулканештів. Чи існує нині не вдалося з’ясувати.

[7] Вулканешти (молд. — рум. Vulcăneşti, гагауз. — Valkaneş) — нині місто-анклав в автономії Гагаузія, на півдні Молдови, центр Вулканештського району.

[8] Сємьоновка (молд. – рум. — Semionovca) — сіло в Штефан-Водськомк (колишній — Суворівський) районі Молдови. Це єдиний населений пункт у складі однойменної комуни. Розташоване в 18 км від міста Штефан-Воде й у 100 км від Кишинева.

[9] с. Медведкоуци — маються на увазі Мендикоуці, нині Олексіївка Сокирянського р-ну Чернівецької обл.

[10] Лєвінці – село Лівинці Кельменецького р-ну Чернівецької обл.

[11] містечко Сєкуряни – нині місто Сокиряни  Чернівецької обл.

[12] Атакі Сорокського повіту (молд. Otaci) – нині селище Окницького району Молдови (через Дністер від Могилів-Подільського).

[13] Сталінешть (молд. — рум. Stălineşti) — село в Молдові в Окницькому районі. Входить до складу комуни, центром якої є село Корестауць.

[14] Долиняни — село в Україні, Хотинському районі Чернівецькій області.

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар