Storonni avtor on 17th Ноябрь 2010

Представляємо читачам ще один досить цікавий історичний матеріал з історії України – уривок глави «Гетьманство и Директория на Украине» з книги «Очерки русской Смуты» одного з головних керівників всеросійської контрреволюції під час Громадянської війни 1918-20 років, головнокомандуючого контрреволюційними «Збройними силами Півдня Росії», генерал-лейтенанта Денікіна Антона Івановича. Уривок, який пропонується Вам, присвячений часам правління гетьмана Скоропадського П.П. Дуже цікаво, що не дивлячись на тривалий проміжок часу між нашими «незалежними» роками і тими «незалежними» роками, окрім війни все майже однакове.

Останніми роками ми узнали багато «нового» про цього професійного запроданця. Особливо любив його попередній Президент України, хоча напевне було би неправильно дивуватися його любові до запроданців-колабораціоністів.

А.І. Денікін

Автор книги — генерал-лейтенант Денікін А.І. народився в родині офіцера. У 1892 р. закінчив Київське піхотне юнкерське училище і Академію Генштабу (1899). Під час 1-й світової війни командував бригадою, дивізією, з осені 1916-го р. — 8-м армійським корпусом на Румунському фронті. У квітні — травні 1917 р. він вже начальник штабу Верховного головнокомандуючого, потім командував військами Західного й Південно-Західного фронтів. Згодом — активний учасник корніловщини. 19 листопада (2 грудня) 1917 р. разом з Л.Г. Корніловим втік з Биховської в’язниці на Дон, де брав участь у створенні Добровольчої армії, яку очолив після загибелі Корнілова 13 квітня 1918 р. Восени 1918 р. за сприяння Антанти (військовий союз Англії, царської Росії, Франції та деяких іншіх держав проти Німеччини, Австро-Угорщини і їх союзників) став головнокомандуючим «Збройними силами Півдня Росії» та заступником верховного правителя Росії адмірала А.В. Колчака. Влітку — восени 1919 р. керував походом на Москву. Після розгрому білогвардійців у березні 1920 р. із залишками армії евакуювався в Крим, де 4 квітня здав командування генералові П.Н. Врангелю й відправився на англійському есмінці в Константинополь. Виступав за буржуазну парламентарну республіку. Хоча до кінця життя залишився ворогом Радянської влади, в 1939 виступив зі зверненням до білоемігрантів — не підтримувати фашистську Німеччину у випадку її війни з СРСР. Автор мемуарів про Громадянську війну («Очерки русской Смуты», т. 1-5, Париж, Берлін, 1921-26; у скороченому варіанті — «Похід на Москву», М., 1928).

А.І. Денікін був безпосереднім свідком, а подеколи і безпосереднім учасником подій, тобто знав реальну обстановку. Крім того, кого-кого, а Денікіна по відношенню до Скоропадського важко підозрювати в упередженості. Денікінці (і взагалі — «біла гвардія»), хоча і не «якшалися» під час Громадянської війни з окупаційними німецькими військами, але ніколи з ними не вступали у військове проистояння та навіть, значною мірою, вітали їх участь у боротьбі  з більшовиками. Практично вони були союзниками і з німцями і з Скоропадским.

Спогади Денікіна цікаві також і самим описом окремих історичних подій в Україні, які з інших джерел узнати було б важко.

Отже – Денікін про скоропадщину.

********************************************************

Генерал Гофман, начальник штабу Східного фронту і учасник мирної конференції, згодом, у 1919 р., говорив: «В дійсності Україна — це справа моїх рук, а зовсім не плід свідомої волі російського народу. Я створив Україну для того, щоб мати можливість укласти мир хоча б із частиною Росії«… (так само було і при створенні сучасної незалежності, лише то відбувалося під керівництвом Штатів і війна була «холодною» — прим. адмін.).

Ця самовпевненість німецького генерала, що не заглиблювався в складну сутність української проблеми, перебувала, однак, зовні в повній відповідності з військово-політичним становищем. Германський уряд поспішно визнав самостійність України і повноважність ради, уряду Голубовича і посольства на конференції нікому невідомих панів Севрюка, Любінського і Левицького, що мали по суті такий же легальний титул, як Рада комісарів і його делегати панове Іоффе, Бронштейн і Бриліант.

Згадаємо, що й уряди союзників до «Брест-Литовська» фактично були готові визнати радянську владу, і Нуланс від імені союзників пропонував Троцькому матеріальну допомогу… для боротьби проти німців. З тих самих міркувань визнали «Українську республіку» Франція 5 грудня 1917 р. і Англія на початку 1918 р. «Представник Великобританії на Україні» Піктон Багге заявив, що його уряд «буде підтримувати всіма силами український уряд у прагненнях до творчої роботи, до підтримки порядку і війні із центральними державами — ворогами демократії й людства«…

Уряди центральних держав підписали мирний договір з Україною 26 січня — у той час, коли майже вся Україна і стольне місто Київ були під владою більшовиків. На прохання уряду Голубовича, що втік до Житомира, німці рушили корпуси генерала Ейхгорна на Україну і майже без усякого опору (билися тільки чехословаки), разом з австрійськими військами генерал Бельца протягом двох місяців зайняли весь наш південний захід і Новоросію. «Треба було придушити більшовизм на Україні, — пише Людендорф, — проникнути глибоко в країну і створити там становище, яке надавало би нам військову перевагу, дозволило б черпати звідти хліб і сировину«.

Кордони новоутворення були визначені в договорі лише на заході — лінією Белгорай — Красностав — Межиріччя — Сарнаки. Але бурхливий протест поляків і тиск австрійців змусили мирну конференцію «роз’яснити» і цей пункт, надавши розмежувальній комісії право «провести границю, беручи до уваги етнографічні відносини і побажання населення… на схід від цієї лінії«. На сході кордони встановлювалися згодом теоретично — нескінченними, часом досить курйозними переговорами Шелухіна з Раковським і угодою гетьмана з донським отаманом. Фактично, лінія розташування германських аванпостів, що не узгоджувалася ні з етнографічними, ні з історичними ознаками, але охоплювала найважливіші залізничні вузли. Ця лінія проходила через Клинці — Стародуб — Рильськ — Бєлгород — Валуйки — Міллєрово.

Гетьман Скоропадський з німецьким кайзером Вільгельмом

Мирний договір і додаткові угоди накладали важкий економічний тягар на Україну. До 31 червня Рада зобов’язалася доставити австро-германцям величезну кількість хліба і інших продовольчих припасів, сировини, лісу та ін. За ці предмети вивозу, оцінювані по низьких ставках і низькому валютному курсі, германці зобов’язалися доставити на Україну «приблизно», «у міру можливості» по дуже високих тарифах фабрикати своєї промисловості. В основу всієї своєї економічної політики Німеччина поставила: для сьогодення – викачування з України як можна більшої кількості сировини, для чого був утруднений або зовсім заборонений товарообмін її із сусідами, навіть із окупованої німцями Білорусією; для майбутнього — захоплення українського ринку і торгівлі, заволодіння або підрив української промисловості і штучне створення сильної заборгованості України (і знову — як в наші часи — прим. адмін.).

Здійснення цих цілей вимагало встановлення хоча б елементарного порядку в краї й законослухняності населення. Тим часом рада та уряд Голубовича із цим завданням упоратися не могли.

Непопулярність і непідготовленість українського уряду, його повна залежність від німців, дикі й образливі форми українізації, що відштовхували одних і не задовольняли інших, — піднімали проти влади більшовицьке і протибільшовицьке населення міст, настрій яких стримувався присутністю австро-германських гарнізонів. Напівбільшовицькі гасла універсалів і проголошення соціалізації землі підняли анархію в селі, доти порівняно спокійному. Вимога роззброювання та прийоми, що вживалися для викачування хліба із села, підсилювали хвилювання. Втручання фельдмаршала Ейхгорна, який оголосив у наказі, що врожай належить тому — поміщикові, або селянинові — хто засіяв поля, викликало тільки озлоблення і у Раді і у селянстві. Все це загрожувало перекрити транспортні шляхи у краї та можливість його експлуатації німцями. І тому німецька влада вирішила усунути Раду.

5 квітня був укладений договір між фельдмаршалом Ейхгорном і бароном Муммом, з одного боку, та Скоропадським, — з іншого, про напрямок майбутньої української політики. 10 квітня австро-германці спішно закінчили й підписали «господарську угоду з Українською народною республікою», щоб одіум його ліг на Раду, не на гетьмана. 13-го фельдмаршал Ейхгорн увів воєнний стан, із застосуванням германської польової юстиції, а 16-го при обстановці майже анекдотичній німці розігнали Раду та поставили гетьманом всея України генерала Скоропадського.

«Народ мовчав».

Обізнана в київських справах організація Шульгіна повідомила нам на південь текст телеграми імператора Вільгельма від 13 квітня до фельдмаршала Ейхгорна: «Передайте генералові Скоропадському, що я згодний на обрання гетьмана, якщо гетьман дасть зобов’язання неухильно виконувати наші поради» …

Знайомі мотиви. В 1708 році один з попередників гетьмана — Іван Мазепа писав Стародубському полковникові Скоропадському: «За згодою всієї старшини ми вирішили віддатися у протекцію шведського короля в надії, що він оборонить — нас від московського тиранського ярма і не тільки поверне нам права нашої вільності, але ще помножить і розширить іх; у цьому його величність запевнив нас своїм незмінним словом і даною на листі ассекурацією«. Полковник Скоропадський не послухався тоді «чарівних умовлянь» Мазепи, поїхав до стану московського боярина Долгорукова і сам одержав гетьманську булаву.

Положення змінилося лише зовні: встановився відомий порядок, принаймні в містах, безпека пересування і навіть видимий економічний підйом, який у сутності лише прикрив спекулятивну гарячку. Втім, ненадовго — основа цього благополуччя мала нездорові передумови.

Залежність України та повна підпорядкованість її германській загальній і економічній політиці при гетьмані не тільки не ослабнули, але навіть зросли. Національний шовінізм і українізація лягли в основу програми та гетьманського уряду. Сам гетьман в офіційних виступах урочисто проголошував самостійність України на вічні часи і паплюжив Росію, «під ярмом якої Україна стогнала протягом двох століть«… Кадетське міністерство не відставало в шовіністичних заявах і в прямих діях: міністр внутрішніх справ Кистяковський вводив закон про українське підданство і присягу; міністр народної освіти Василенко взявся до масового закриття і насильницької українізації навчальних закладів; міністр сповідань Зеньковський готовив автокефалію української церкви… Усі разом у формах безглуздих та образливих рвали зв’язок з російською культурою та державністю.

Тільки соціальні заходи гетьмана різко розійшлися з політикою Ради: кермо її круто повернули вправо. Незабаром видано гетьманський указ про повернення землі поміщикам і про винагороду їх за всі понесені в процесі революції збитки. Практика реквізиції (для експорту), кривавих утихомирень і стягнення збитків при участі австро-германських загонів була жорстока та безжалісна. Вона викликала по всій Україні і Новоросії стихійні повстання, часом багатотисячними загонами. Повстанці винищували дрібні частини австрійців, німців, убивали поміщиків, чинів державної варти, повітових старостів і інших агентів гетьманської влади. У повстанській психології не було і тіні українського сепаратизму: вони бачили своїх ворогів не в «росіянах», а в поміщику та у німці. Втручання прибульців вносило в загальну суму соціальних і економічних причин порушення селянських мас ще і елемент яскраво національний — не український, бути може, і не російський, але у всякому разі в негативному його відбитті противонімецький; ним захоплювалася також і частина офіцерства, що входила в загони повстанців і вносила у них деяку організованість.

«Жовто-блакитный прапор», який вкривав собою політичний і соціальний рух, служив національним символом хіба тільки в очах української, переважно соціалістичної інтелігенції, але аж ніяк не народної маси.

Гетьманська влада спочивала тільки на германських багнетах, а германські війська, що займали міста та залізничні станції збаламученого краю, рили окопи, обпліталися колючим дротом, почуваючи себе там, як в оточеній місцевості. Відношення до гетьманського режиму, хоча і з різних спонукань, майже у всій росіян та української громадськості було негативним.

«Український національний союз», що об’єднав у липні всі українські партії, «підтримував близькі відносини з вершителем долі України генералом Тренером, з його політичним, супротивником — австрійським представником графом Форгачем і одночасно знаходив підтримку в лівих парламентських колах Німеччини. Союз вів конспіративну роботу, намагаючись направити хвилю народних повстань демагогічними обіцянками в русло самостійної та соціалістичної політики колишньої ради.

Видні російські соціалісти, що примикали до Союзу відродження Росії, влаштовували змови проти «реакційної й ненаціональної» влади й намагалися організувати терористичні акти, які, однак, не приводилися у виконання, через глибоко мирний напрямок керівників союзу.

Національний центр писав 2 липня В. Шульгіну: «Ми з обуренням стежимо за розвитком фізичного (?) процесу у вас у Києві й вважаємо, що це марення, одержимі усякого роду манією«…

Конференція кадетської партії 13 — 15 травня прийняла, як безперечні основи — «возз’єднання Росії, обласну автономію й національну рівноправність» і заборонила членам партії «участь в уряді, утвореному при германській коаліції«. Від прямого осуду своїх київських членів конференція, однак, відмовився: «Виконавчий комітет, не висловлюючи в цей час свого остаточного судження«, доручав одному зі членів своїх з’ясувати… положення, що створилося, і заходи «для узгодження положення членів на Україні с… директивами ЦК«. Тільки 27 червня центральний комітет партії виразив їм несхвалення «за прийняття участі в організації влади, що опирається на німецьку підтримку«. У приватній переписці відношення московських кадетів до київського висловлювалося набагато легше й лапідарніше. Так, В. Степанов писав: «Тут немає нікого, хто б не вважав їх поведінку обурливою і мараючу партію. Мене підбадьорює, що гоніння на партію в Москві частково змиває той бруд, яким облили нас кияни, кинувшись головою долілиць у помийну яму германофільства«…

Київські націоналісти, що групувалися навколо В. Шульгіна, суворо засуджували гетьманську владу за мотивами національними і політичними.

На стороні її залишалися, та й те — лише до падіння Німеччини, тільки союз хліборобів — власників в особі великих землевласників, що очолювали цю бутафорську організацію, весь сектор крайніх правих і «Протофіс», — словом, земельна й фінансова знать — максималісти в області класових цілей і інтернаціоналісти в засобах їхнього досягнення.

Я приведу характеристику цього середовища, що виходить із джерела, яке не можна запідозрити в некомпетентності й в упередженості. Кн. Гр. Трубецькой писав: «Аристократичний квартал Лідки був моторошною примарою минулого. Там зібралися Петербург і Москва; майже всі один-одного знали. На кожному кроці зустрічалися знайомі типові особи бюрократів, банкірів, поміщиків з їхніми родинами. Відчувалося, у буквальному значенні слова, що на їхній вулиці свято. Звідси доносилися розповіді про якусь вакханалію в області спекуляції й наживи. Усі, хто мав вхід в урядові заклади, промишляли всілякими дозволами на вивіз, на продаж і на перепродаж усякого роду товарів. Поміщики квапилися відшкодувати собі за те, що потерпіли, і стягували, коли могли, із селян утроє за награбоване. Праві й аристократи підлещувалися перед німцями. Були й такі, які відкрито лаяли німців і в той же час забігали до них із заднього ґанку, щоб виклопотати собі те або інше. Все це у відмінності від німців, які, проти очікування, тримали себе аж ніяк не зухвалим образом«.

Також на стороні гетьманської влади стояли ще досить широкі бездіяльні обивательські шари, що не заглиблювалися у зміст подій і які жадали спокою, безпеки й примітивного порядку — якою завгодно ціною…

Ззовні гетьманську владу підтримував московський — «правий центр» і Милюков, що примкнув до нього персонально. Останній своїм впливом на кадетів, членів уряду, намагався, скільки міг, стримати буйний характер їхньої самостійної практики, але в самому факті українського й донського переворотів бачив «явище одного порядку і явище позитивне… початок відродження російської державності«… «Державна самостійність областей, що звільнилися від більшовиків раніше Москви, — писав він — є неминучою перехідною стадією й неминучим наслідком безсилля Москви звільнитися… власними силами… Участь у перевороті германців є печальною неминучістю, але все-таки другорядною рисою«…

В. Шульгін, відображаючи погляди націоналістів, писав на південь: «Я не зміг себе переламати, тобто працювати над відновленням Росії з німцями… Всупереч думці Мілюкова стверджую, що київські кадети всенародно продали єдність Росії, що не може бути прощене«. Ці два питання (єдина державність і «орієнтація») поглинали цілком увагу російських політичних кіл і викликали серед них запеклу полеміку.

Всі інші сторони життя України в їхніх очах відходили на задній план. Зокрема досить характерно, що в цьому величезному калейдоскопі особистих, письмових і друкованих орієнтувань, які зосереджувалися в руках командування добровольчої армії, вони відображення майже не знаходили.

Як дивився гетьман на свої взаємини з Німеччиною?

За кілька днів до захоплення влади він приїхав до одного з відомих київських генералів і запропонував йому взяти участь в утворенні нового уряду, «який повинний замінити Центральну раду й з’явитися посередником між германським командуванням і українським народом«. Згадав, що в цій справі зацікавлені німці… Коли співрозмовник його відповів відмовою, мотивуючи «неприйнятністю для нього роботи з німцями на них», Скоропадський заперечив, що «німці тут не при чому, що він буде вести цілком самостійну політику, — і закінчив навіть наївною заявою, — що сподівається обійти німців і змусити їх працювати на користь України».

«Обійти» виявилося неможливим.

У середовищі окупантів ішли серйозні внутрішні тертя: германська парламентська більшість і урядів, австрійське посольство в особі графа Форгача вимагали самостійності України; німецька військова партія, виходячи із практичних розрахунків — забезпеченості постачання й ліквідації Східного фронту, який народжувався, тимчасово схилялася до єдності Росії. Залежно від того, яка педаль натискала сильніше на Ейхгорна й Мумма, визначався й політичний курс гетьманської політики.

28 травня генерал Тренер говорив делегації від скинутої ради: «Німеччина щиро бажає самостійності України й будьте впевнені, що вона — єдиний могутній захисник цієї самостійності в Європі. Ми хотіли вас підтримати. Але анархію й соціалістичні безладдя по сусідству з нашою імперією терпіти не хочемо, не можемо й не будемо«… І гетьман клав кермо вправо й насильно українізував країну руками кадет і «помірних» українських націоналістів…

До цього часу відноситься розмова гетьмана з одним відомим російським генералом, якого пропонували на посаду військового міністра. На питання його, чи правда, що гетьман прийняв свій пост винятково з метою возз’єднання Малоросії з Росією, Скоропадський відповів негативно: «Може бути, у віддаленому майбутньому це й трапиться; але зараз я буду стояти на ґрунті самостійності України» … Надмірно ревниве відношення гетьмана в той же час до «російських впливів» приводило іноді до курйозів. Так, коли архієпископ Антоній був призначений київським митрополитом, Скоропадський, побоючись зустріти в ньому ворога гетьманської влади й німецькофільскої політики, відмовився спочатку визнати патріарше призначення й переконливо просив Ейхгорна перешкодити врочистій зустрічі архіпастиря православними киянами. Гетьман запевняв, що митрополит Антоній «великий реакціонер» і що «із зустрічі його хочуть зробити велику москвофільську демонстрацію».

У листопаді генерал Тренер, перемінивши Людендорфа, здавав уже германські армії на волю переможців… У Києві говорила авторитетно тільки… німецька рада солдатських депутатів. І гетьман розпускав уряд, запрошував на пост прем’єра «царського» міністра Гербеля й видавав грамоту про Всеросійську федерацію із включенням у неї України. Одночасно Скоропадський не припиняв досить жвавих таємних переговорів з Українським національним комітетом, а на південь повідомляв, що «українські сили… очолювані гетьманом… спільно з Доном і паралельно з добровольчою армією направляються на боротьбу з більшовиками й на відновлення єдності Росії» .

Такою ж подвійністю відрізнялася і політика українського уряду. Найбільш впливова кадетська частина його, у замкнутому колі київського головного комітету, під сильним тиском Мілюкова, що намагався приборкати розмах українізації, виносила постанови рухатися «по лінії перетворення місцевого національного руху в загальнодержавний, шляхом об’єднання всього півдня Росії«. А поза стінами комітету «погоджені дії» киян проявлялися проповіддю на тему: «єдина Росія — це безглуздість… Насильницьке з’єднання в одній державі настільки великих і настільки різнорідних частин неприпустимо» … Натхненник і права рука гетьмана, Ігор Кистяківський, наприкінці 1917 року був прибічником Корнілова й добровольчої армії, весною 1918 року — самостійником і германофілом, у жовтні, коли німці зажадали його видалення з поста, — федералістом і германофілом; а в листопаді… централістом і антантофілом…

Зовнішні зносини України також цілком залежали від німців. Всі спірні територіальні питання про західну границю, про підпорядкування Україні Криму, про Ростовський, Таганрозський округa і частину Бессарабії, на які претендувала Україна, дозволялися однобічною волею німців і притім не на її користь.

Найбільш характерною була україно — більшовицька конференція, що невиправдано довго засідала в Києві, зі Шлухиним і Раковським на чолі. Оскільки питання, що стосувалося інтересів Німеччини, як, наприклад, передача окупованій Україні у великому числі рухомого залізничного складу й врегулювання залізничного сполучення, проходили швидко, остільки всі інші, особливо питання про кордони, затягувалися неймовірно. Учасники конференції грали позитивно непристойну роль, будучи пішаками в руках закулісного диригента. Документ, що наводиться, характеризує в достатній мері ці взаємини:

Таємно.

 

Пану Голові мирної делегації України С. Шелухіну. Через те, що в приватній розмові з міністром закордонних справ голова мирної делегації Раковський виразив бажання як найшвидше вирішити питання, що відносяться до угоди між Російською республікою й Українською державою, вважаємо за необхідне довести до відома, що прискорення україно-російських відносин можливо лише після того, як по цьому питанню висловиться германський уряд … Але якщо справи конференції не посувалися вперед, те численна радянська делегація з більшим успіхом вела пропаганду й організацію таємних більшовицьких вогнищ.

У жовтні міністерство внутрішніх справ виявило дві більшовицьких великих організації в Києві й Одесі, що перебували в діяльних зносинах з делегацією Раковського. Після зроблених арештів і виїмок як в організаціях, так і в самих делегатів, виявилося, що робота більшовиків велася разом з українським національним комітетом і що посередниками між ними (були)… представники німецької влади…

Результати цього скандального викриття були зовсім несподіваними: видалення на вимогу німців з поста міністра внутрішніх справ Кистяковського й звільнення арештованих більшовиків.

Потрібно було мати воістину величезну самопожертву, необмежене честолюбство або повну безпринципність, щоб за таких умов прагнути до влади на Україні.

Ведення самостійної зовнішньої політики було тим більше неможливо для України, що, незважаючи на наявність величезних військових запасів і людського матеріалу, вона не мала зовсім армії.

Збройні сили гетьмана складалися: 1) з дивізії генерала Патієва, сформованої з добровольців, що стояла в Харкові і перебувала у підпорядкуванні в німецького командування, згодом зовсім розклалася й була роззброєна німцями; 2) Сердюцької дивізії (гвардійської), що набиралася винятково із синів середніх і більш заможних селян — власників і незабаром розбіглася; 3) з охоронних і прикордонних сотень, що несли службу перші — поліцейську в повітах другі — прикордонну на заході; 4) нарешті в серпні з Володимир-Волинська прибула сформована там австрійцями з військовополонених українців «1-ша Українська піхотна дивізія», яка слідом за тим через непридатність була розформована. Німці всіляко противилися організації української армії, вважаючи її небезпечною для себе, і допускали тільки існування її кадрів.

Підготовка цих кадрів — штабів без військ — відбувалася планомірно й ґрунтовно. Планувалося створити 8 корпусів двох-дивізіонного складу й 4 кінні дивізії. За умовної згоди німців готувався до оприлюднення указ про мобілізацію, і набір планувався був на 15 листопада. Точно так само готувалися кадри «українського флоту», до складу якого повинні були ввійти згодом роззброєні й охоронювані німцями російські судна Чорного моря.

Зміна політики з падінням Німеччини.

Після опублікування германської мирної пропозиції (від 22 і 29 вересня), у правлячих колах України наступило повне сум’яття й розгубленість. Мирна пропозиція Німеччини сколихнуло, звичайно, і громадське життя на Україні, і особливо в Києві. Воно викликало величезний підйом у політичних організаціях і в багатьох зробило повний переворот «орієнтації» і тактики.

Насамперед змінилося відношення до суті гетьманської влади тих груп, які були її опорою. «Союз хліборобів» на всіх з’їздах — повітових, губернських, у головній раді- поспішав відректися від української самостійності. 1 жовтня гетьмана відвідала делегація Союзу яка вселяла гетьманові ідеї про тимчасовий характер самостійності України, про необхідність рівноправності російської мови з українським, неприпустимості соціалістичного уряду й, головне, про єдність Росії.

Гетьман сварив німців, з усім погоджувався, призивав до терпіння. На 1 листопада у Києві був призначений всеукраїнський з’їзд хліборобів, але уряд — знамення часу — перешкоджав скликанню тої організації, що була восприємницею породженого німцями гетьманства… Тільки після завірення керівників з’їзду, що питання про єдину Росію підніматися не буде, засідання його були дозволені. У відношенні соціальному з’їзд розколовся, по суті розпався, на ґрунті непримиренного відношення поміщиків до питання про відчуження земель, незважаючи на те, що селянство ставило вимоги більш ніж помірні: збереження приватної власності й викуп частини поміщицької землі. У відношенні політичному, хоча й непрямим шляхом, з’їзд виявив повну єдність: він гаряче привітав гетьмана, що відвідав засідання, і в той же день ще більш бурхливими оваціями зустрів промову Пуришкевича про об’єднання Росії.

Київський «Протофис», з його «інтернаціоналізмом», германофільством і незмінною підтримкою гетьманської політики, втративши ґрунт під ногами, переживав період розгубленості. Він приєднався офіційно до позиції Союзу хліборобів, шукав зближення з Національним центром; дружив з гетьманом і будирував стосовно соціалістичного уряду; підтримував близькі відносини з німецьким штабом, у надії, що не усе ще загублено, і робив невдалі спроби створення військових формувань для захисту Києва й України.

Так чи інакше гетьман міг переконатися в лояльному відношенні до нього особисто Союзу хліборобів, «Протофісу», але ні на яку підтримку c їхньої сторони ні самостійності, ні своєму уряду розраховувати більше не міг. Одне ще зближувало їх — це прагнення зберегти германську окупацію.

У середині жовтня, після переговорів с германським командуванням, проведених професором Піленко, від імені Союзу й «Протофіса» послана була телеграма Вільсону із проханням залишити германські війська на Україні. Ця обставина викликала велике обурення в широких колах російської громадськості й ще більше опустила в їхніх очах престиж обох організацій. Так само вибита була тимчасово — з колії діяльність «Монархічного блоку» і союзу «Наша батьківщина», пов’язаних з організацією «Південної», «Астраханської» і «Північної» армій: зі зміною германського уряду й новим курсом в українському питанні («націоналізація й демократизація»), німці припинили всяку грошову підтримку їхніх організацій. Перші дві армії, за повною неможливістю подальшого самостійного існування, перейшли на утримання Дону.

Назрівала небезпека перевороту, що готувався Українським національним союзом на чолі з Вінниченко й Петлюрою. Національний центр у ряді своїх засідань, обговорюючи міри протидії, визнав відверто своє безсилля й бачив вихід тільки в прибутті на Україну військ добровольчої армії.

19 вересня, обговоривши зовнішнє й внутрішнє становище країни, українська рада міністрів визнала, що «міжнародні події, що раптово виникли, загрожують незалежності, самостійності й самому існуванню Української держави«. І тому ухвалила «негайно приступитися до формування української національної гвардії«.

Формування збройної сили, на що отримано було гетьманом дозвіл германського уряду ще під час перебування його у Берліні, представляло, однак, труднощі. Загальний набір, на якому наполягав військовий міністр Рогоза, не обіцяв ніякого успіху й, на думку гетьманських кіл, міг дати яскраво більшовицький склад. Формування класової армії — «вільного козацтва» з добровольців — хліборобів мало вже жалюгідний досвід у вигляді сердюцької дивізії, яка вже майже розбіглася.

Через такі настрої, на початку жовтня гетьман віддав наказ про формування «особливого корпусу», підлеглого безпосередньо йому, минаючи уряд. Корпус цей призначався «для боротьби з анархією в прикордонній смузі»; у внутрішньому своєму житті він повинен був керуватися «положеннями колишньої російської армії, що діяли з березня 1917 р.»; чинам корпуса була видана «форма колишньої російської армії». Одночасно оголошена була реєстрація всіх офіцерів і попередження про майбутню мобілізацію офіцерів і надстрокових унтер-офіцерів (до 35 — літнього віку) за їхнім бажанням в українські війська або в «російський корпус».

29 жовтня Німеччина прийняла тяжкі умови перемир’я, продиктовані переможцями, визнавши свою повну поразку. 26 жовтня французький посланник у Ясах гр. Сент-Олер висловив Коростовцю побажання, щоб гетьман «чим-небудь виявив зміну германофильскої політики й згоду своєї підтримати роботи союзників по відновленню порядку в Росії».

1 листопада київські військові начальники заявили гетьманові, що війська їх виходять із його підпорядкування, будучи поборниками загальросійських інтересів. Ці події зробили остаточний переворот у гетьманській політиці, результатом якого була «грамота до всіх українських громадян і козаків», опублікована 2 листопада. У ній говорилося: «…Після пережитих Росією великих потрясінь умови її майбутнього буття повинні, безсумнівно, змінитися. На інших засадах — федеративних, повинна бути відтворена колишня велич і сила всеросійської держави, і в цій федерації Україні слід зайняти одне з перших місць. На цих засадах, які — я вірю — розділяють і союзники Росії — держави Згоди, яким і не можуть не співчувати все без винятку інші народи не тільки Європи, але й усього світу, повинна бути побудована майбутня політика нашої України. Їй першої слід виступити в справі створення всеросійської федерації, кінцевою метою якої з’явиться як відновлення великої Росії, так і забезпечення економічного й культурного успіху всього українського народу на міцних основах національно — державної самобутності. …Знову сформованому мною кабінету я доручаю найближче виконання цього великого, історичного завдання«.

Про ці події гетьман розмовляв на інший день після опублікування «грамоти» з В. Маркозовим, що з’явився за бойовими припасами для добровольчої армії. «У грамоті я ясно висловив те, що давно хотів (висловити), але не міг раніше, — говорив гетьман. — Ви знаєте, що вони — «щирі»- хотіли мене «на днях заарештувати, але я їм сказав, що цього не варто робити, тому що безлад від цього ще більше підсилиться; вони й залишили цю думку. Взагалі тепер дуже важко. Я, властиво, не хотів ще зміни кабінету — хотів дочекатися відповіді від великого князя Миколи Миколайовича, але відповідь затрималася. А обставини вимагали на що-небудь зараз зважитися. Я йому писав 2-го, що прошу й пропоную прийняти верховне командування всіма військами колишньої Росії й керування. І в його особі об’єднати усіх нас — генералів, а то ми тільки сваримося. Коли б він зробився не тільки верховним головнокомандуючим, але й правителем, тоді я з радістю негайно передав би йому всю владу. До одержання відповіді хотілося пристосувати й новий кабінет«.

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

12 комментариев к “Денікін про скоропадщину”

  1. Нарешті! А то щось давно не було таких матеріалів?

  2. «гетьман» П. Скоропадський справді керував маріонетковою пронімецькою державою (що постала не після мирного договору в Брест-Литовську, а в р-таті державного перевороту) і потакав російським шовіністам, але тому його й вигнало українське селянство під проводом Директорії на чолі з С. Петлюрою, але білі і червоні російські шовіністи не були б собою, якби не скористалися нагодою «проучить самостийников», порівняння з Мазепою взагалі не коректні, стаття — суміш незвязної русофільської пропаганди, про українізацію при гетьмані взагалі смішно, бо він робив те, що зараз Янукович, тільки один відроджує совок (оперетковий варіант), а інший монархію (варіант незмінний)той сидів на німецькій підтримці, цей на російській

  3. О, мені як раз для реферата потрібно. От препод буде зубами скреготіти. Він Скоропада любить, а я його Денікіним! Цікаво, що має бути?

  4. на коментар wehr: давно Вас не було, ми вже хвилювалися.
    А чого ж Ви так розхвилювалися? І Ви праві, і Денікін. Скоропадський став маріонетковим правителем внаслідок державного перевороту, але після Брест-Літовського договору, який створив для цього певні умови.
    Щодо українізації, то Скоропадський дійсно тільки вигляд робив для прикриття своєї маріонетковості (як і наш попередній…).
    В цілому мушу зазначити: не маючи особливої поваги до постаті Денікіна, вважаю, що його спомини не є сумішшю будь якої пропаганди, адже коли він їх писав, то йому вже не було — що і для чого пропагувати (крім деякої самореклами, мабуть…). Це лише спомини, при чому він їх досить чесно виклав, хоча зрозуміло, що так — як він ті події розумів. Та впевнений, що він знав і розумів набагато більше і краще за нас з вами, адже все це було перед його очима. І свою оцінку подіям Він давав не на гарячку, а через деякій час.
    Щодо порівнянь з сучасністю, то у мене більше асоціацій з кравчуковсько-ющенківськими часами, хоча і сьогодні приблизно те саме.

  5. А той Скоропадський відповідав своєму прізвищу. Не довго протримався псячий син

  6. Ні, такі Ющя більше нагадує. І уся наша срана «еліта» а ні трохи не змінилася. Яке тоді лайно було, таке і залишилося, за бабло мати рідну туркам віддадуть. Хто дасть більше грошей або можливостей їх заробити — тому й відадуться. У нас голова адміністрації вже у всіх партіях побував, як у «Свадьбі в Малинівці» — які лише при владі, в ту партію і переходить.

  7. з письменами wehrя все зрозуміло, але я дивуюся адміну: які такі держави і державні перевороти? Про скоропадщину ще можна трохі спорити — чи то була маріонеткова держава, чи взагалі — лише ширма для німецької окупації. НА мій погляд під визначення маріонеткової держави більше підходить Україна кравчуковського і ющенківського періодів (про сьогодення ще важко казати — малозрозуміло поки що). Та казати, що Скоропадський вчинив державний переворот — повна дурня! Що там було перевертати? Яка держава? Купка клоунів-масонів сиділа у Києві і робила вигляд, що вони створили державу і керують нею. А керували фактично лише кількома купками київських студентів, дрібної буржуазії та бабками на київських базарах. Та більшій частині України на них було насрати, і напевне більшість тогочасного українського населення про цю Центральну Раду тоді навіть не чула.

  8. як вам про неї в школі не казали, це не значить, що її не було, і взагалі , як російська окупація — то благо , як інша — маріонетковість, власна держава — маріонетка, окупована росіянами — рай земний, що перевертати? мабуть було що, раз перевернули :), УНР програла лиш тому, що її оточували проантантські Польща, Румунія, та ж Росія (принаймні біла), Антанта чути не хотіла про Україну (щось схоже зараз повторюється з ЄС), їй краще було зберегти єдіную і нєдєлімую, коли ж ми будем дивитись на історію з власної позиції, а не білого Дєнікіна, червоного Фрунзе, поляків, румунів, французів — зрозумійте ж ми з ними воювали, що вони можуть сказати?

  9. Ви як нова президентська команда, говорите правильно, а робите своє (протилежне)

  10. Напевне, Вам ближче за духом молода команада київського мера. А взагалі у Вас явно занадто однобічне сприйняття! Це Вам вже тільки до Кашпіровського…

  11. А що Скоропадський був у Гвіздівцях?

  12. ага, запитайте Фрунзе і Будьонного нащо їхні партайгеноссе убили Щорса

Залишити коментар