У статті І. Князєва про «перестройку» вже піднімалися питання про надмірне опоганювання нами самими своєї історії. Таким чином, ми фактично стаємо народом без історії, як то кажуть — «манкуртами». А у народу без історії не має майбутнього. Та при всьому цьому не слід до історії підходити вибирково. Що було — це все наше і вибирати з того — що нам подобається, а що ні — безвідповідальна справа. Пропонуємо Вашій увазі ще один цікавий погляд на тему відношення до історії — статтю Андрія Мартьянова «Демонізація історії».

****************************************

Шановний читачу! Уявіть собі, що Ви прийшли в бібліотеку самої звичайної британської школи де-небудь у Сурреї або Девонширі, зняли з полки підручник з історії Англії, відкрили сторінку, присвячену буржуазній революції XVII-го сторіччя й прочитали про предводителя парламентської партії Олівера Кромвеля щось на зразок:

«Олівер Кромвель, лорд-генерал і лорд-протектор Англії, Шотландії й Ірландії, відомий тим, що був одним із самих кривавих диктаторів у британській історії. В епоху його тоталітарного правління нещадно придушувалися права й свободи людини, проводилися масові чистки за релігійно-конфесіональною ознакою. Кромвель розв’язав криваву громадянську війну, у результаті якої загинуло більше 100 тис. чоловік, не гребував корупцією й підкупом (шотландці видали законного короля, що втік до них, Карла I за великий хабар, отриманий від лорда-протектора). У результаті нелюдських репресій розв’язаних диктатором проти роялістської партії багато англійців були страчені й ув’язнені, небагатьом, з тих що вижили вдалося втекти за кордон. Одним з підсумків антидемократичних дій Кромвеля був жорстокий розгін парламенту в 1653 році й введення військової диктатури з розділом королівства на 11 військових округів. Після смерті Кромвеля, як і в багатьох тоталітарних державах, влада була передана його синові Ричардові».

Що ж ми подумаємо про лорда-протектора Олівера Кромвеля, якщо прочитаємо такий текст? Як мінімум здивуємось тому факту, що пам’ятник тиранові й катові стоїть в центрі Лондона у Вестмінстері. Можна ще влаштувати мітинг протесту й зажадати знести статую, скликати наукову конференцію, на якій безліч істориків і політиків винесуть осудливий вердикт чорній кромвелівській епосі, ну й у фіналі будь-яка вільно мисляча людина, що володіє демократичними переконаннями, вправі зажадати в судовому порядку заборонити будь-які згадування про диктатора, що пролив річки крові.

Чи можливо видання подібного підручника в сучасній Британії? Відповідь проста: не просто неможливо, а категорично виключене (хоча всі події саме так і відбувалися – прим. адмін. сайту). Вищенаведений уривок украй необ’єктивний і політично ангажований, де загальновідомі факти (розпуск парламенту, страта короля, воєнний стан, гоніння на католицькі меншості й так далі) подані в негативному світлі, без різнобічного дослідження причин, що спонукали лорда-протектора діяти саме так, а не інакше. Те ж саме із застосованими ярликами й епітетами — «тиран», «диктатура», «репресії» або «тоталітаризм». Дуже просто назвати історичного персонажа диктатором, набагато складніше зрозуміти, необхідна була в тій історичній ситуації диктатура або, може бути, після катастрофи ранньодемократичних інститутів Англії 1600-х років, це був єдиний спосіб уберегти країну від анархії, безладу, а в підсумку й розвалу? І, напевно, після докладного розгляду політичних процесів тої епохи, варто не просто втриматися від руйнування пам’ятника Кромвелю, а ще й покласти квіти до його підніжжя?

На превеликий жаль, більшість обивателів у Європі й США (де, як стверджується, існують всі обов’язкові демократичні інститути) свято переконані: демократія була завжди й скрізь, і, відповідно, підходять до історичних подій і персонажів з вульгаризованої точки зору: якщо в минулому (без врахування особливостей державності й національного менталітету) не було загальних виборів і парламенту, порушувалися «права людини» або навіть (який жах!) переслідувалися сексуальні меншості — це дуже погано й гідно осуду. Інквізиція спалювала єретиків? Це очевидне переслідування за волю думки й думок! У середньовіччя передбачалася страта за гомосексуалізм? Ще гірше — така дивовижна неполіткоректність гідна осуду у міжнародному суді! Хрестоносці тисячу років тому перебили арабське і єврейське населення Єрусалима? Військовий злочин, за яке варто, як мінімум, вибачитися перед нащадками потерпілих, і як максимум — сплатити компенсацію й поставити пам’ятник!

При цьому середньостатистичний європеєць чудовим чином забуває, що під час арабської й турецької експансії в Європу, його предки тисячами уводились у рабство або попросту знищувалися, а уряди сучасної Туреччини або, припустимо, Саудівської Аравії, зустрінуть пропозиції про вибачення й тим більше про компенсації за узяття Відня або Толедо дружним реготом і побажанням звернутися до психіатра.

Історичні демони створюються вибірково, у рамках уже згаданої політкоректності — винайденої за останні три десятиліття практики прямої або опосередкованої заборони на висловлювання політичних суджень, обнародування фактів, вживання слів и виразів, що вважаються образливими для окремих груп, що виділяються за ознакою раси, статі, віку, віросповідання, сексуальної орієнтації, тощо. Що, між іншим, саме по собі є порушенням свободи слова й думки — тільки в Європі й США про це не прийнято говорити вголос, щоб не піддатися репресіям у тій або іншій формі.

Список історичних монстрів загальновідомий — на першому місці, з зрозумілих причин вважають Адольфа Гітлера і його соратників по НСДАП: у цьому випадку ніяких заперечень не має, оскільки люди, що розв’язали Другу Світову війну й винні в знищенні десятків мільйонів людей інакше кваліфікуватися не можуть. Далі все залежить від особистого смаку й національних особливостей різних історичних шкіл.

Давайте знову візьмемо як приклад Великобританію й прем’єр-міністра Уінстона Черчілля. Зараз про нього прийнято говорити тільки в найвищих ступенях: геніальний політик, переможець у війні, лауреат Нобелівської премії тощо. Можливо, у нього були деякі помилки (зокрема військові — оскільки професіоналом у цій області він не був), але в порівнянні з його великими здобуттями їх можна простити. Крім того, він очолював демократичну державу, що, нібито, за визначенням бездоганна і є зразком для наслідування.

Як би ви поставилися до обвинувачення У. Черчілля в навмисному геноциді, що викликав мільйони жертв? «Не може бути!» — викликне будь-який британець або американець. Гітлер, Сталін — скільки завгодно, але тільки не добряга Уінстон! Неможливо!

Давайте заперечимо: ще як можливо. Звернемося до історичних фактів. В 1942-43 роках в Індії, що перебувала під британським керуванням, вибухнув дивовижний голод, що уніс за різними джерелами від 1,5 до 3,5 мільйонів людей, ще до 4 мільйонів умерли внаслідок хвороб. Офіційні історики З’єднаного королівства запевняють, що голод став наслідком військової поразки від Японії й втрати Сінгапуру й Бірми, як найважливішого виробника рису, але замовчують про деякі інші подробиці, неприємні для британського уряду й суспільства. Владою Бенгалії з дозволу метрополії застосовувалася тактика «випаленої землі» — у населення конфісковували всі засоби пересування, починаючи із човнів і закінчуючи слонами (привід — щоб не дісталися японцям), некомпетентне керівництво відмовилося припинити експорт зерна й рису й організувати допомогу біженцям, а як свідчить дослідник Пагандж Мішра в статті «Exit Wounds», опублікованої в газеті «Нью-Йоркер», «Інспектор в справах Індії Леопольд Емері та віце-король Арчибальд Уевел у відповідь на телеграму з проханням залишити запаси продовольства в Індії, отримали у відповідь телеграму від Черчилля з словами: «Якщо у вас голод, то чому Ганді ще не вмер»? Сам прем’єр-міністр у своїх мемуарах про цей інцидент зволів не згадувати, але відоме висловлення Л. Емері про Черчілля: «Він ставиться до нас, як Гітлер!»

Додамо, що ціна рису в січні 1942 р. становила 6 рупій за один монд (міра ваги рівна 37,1 кг), у червні того ж року вона підскочила до 40 рупій. Вважається, що до кінця 1943 р. від перепродажу рису був отриманий величезний прибуток, що досяг приблизно 24 мільйонів доларів — ще один приклад «ефективного керівництва колоніями» при Черчиллеві. Прем’єр куди більше був стурбований проблемами із продовольством у Греції, де не було голоду, а всього лише дефіцит провіанту. Уряду «залізного Уінстона» було набагато простіше не звертати увагу на смерть мільйонів в Індії, тим більше, що Бенгалія активно підтримала «Серпневу революцію» 1942 року й «Індійську національну армію» Субхаса Чандра Боса, спрямовану проти колоніального панування англійців. Тепер можна було бути спокійним за тили Імперії — заколотний регіон попросту вимер, не отримавши ніякої допомоги.

Чи є наведений приклад фактом свідомого геноциду? Так, безумовно, особливо якщо ознайомитися з усім масивом історичних відомостей про Бенгальський голод 1942-43 років. Виявися Індія в ті роки під керуванням не Британії, а СРСР дотепер незліченні «історики від політики» заламували б руки, гнівно засуджуючи черговий «нелюдський злочин тоталітаризму», але уряду Черчілля це зійшло з рук — «своїх» торкати не можна. У найкращому разі ми бачимо великі міркування про «несприятливі обставини», що викликали голод: наступ японської армії, тайфун, неврожай, слабку пропускну здатність залізниць, недолік транспорту. Ніхто не винуватий. Що таке життя декількох мільйонів індусів поруч із порятунком метрополії (читай — «демократії» на Британських островах)? Це при тому, що воєнний стан Англії до 1943 року був стабільним і справа вже йшла до перемоги над Гітлером. Про подібні дріб’язки можна забути, та й хто зажадає від Британії вибачень і компенсацій?

У другій частині статті ми розглянемо ситуацію протилежну: аналогічні «несприятливі обставини» сформовані в СРСР «історики від політики» представляють низкою інфернальних жахів і жахливішим злочином. Тільки тому, що ними самими встановлена аксіома: Черчілль — ангел і геній, Сталін же — убивця й негідник, гідний усілякого осудження.

Цікаво, що почувають нащадки, що вижили в час Бенгальського голоду, коли бачать у Лондоні пам’ятник Уінстону Черчіллю? Чи покладуть вони до його підніжжя квіти?

Східноєвропейські аматори звинувачувати у всіх існуючих гріхах жахливий тоталітарний СРСР епохи Сталіна й, що висувають до сучасної Росії вимоги про компенсації за «часи окупації» традиційно забувають про малоприємні для «молодих демократій» обставини: говорити про те, що в період між двома Світовими війнами в більшості європейських держав були встановлені відверто фашистські або фашистоїдні режими зараз не прийнято. Давайте згадаємо, яка ж «демократія» була загублена «російськими окупантами».

— Польща (довоєнна — прим. адмін. сайту). «Санаційний режим», що практикував етнічні чистки, захват територій сусідніх держав и крайній націоналізм.

— Румунія: військова диктатура Антонеску, союз с Гітлером.

— Угорщина: військова диктатура Хорті, союз із Гітлером.

— Словаччина: після Мюнхенської угоди й знищення Чехословаччини — військова диктатура Тісо й союз із Гітлером.

— Прибалтійські карлики: диктаторські націоналістичні режими.

— Фінляндія: диктатура Маннергейма, союз із Гітлером.

— Болгарія: авторитарно-монархічний режим, союз із Гітлером.

— Хорватія: фашистський режим усташів, союз із Гітлером.

— Албанія: до італійської окупації — диктаторський режим Ахмета Зогу.

Отже, «безвинні жертви» радянського тоталітаризму зовсім не такі вже янголятка, як може здатися на перший погляд: всі перераховані вище держави брали участь у Другій світовій війні, причому більшість із них воювали на стороні держав «Осі», проти союзників — СРСР, США й Великобританії. Зазнавши військової поразки, ці країни були зайняті радянськими військами, що вигнали з їх територій армії нацистів і, що є цілком розумним і природним, встановили дружні Радянському Союзу уряди комуністів або соціалістів. Адже ніхто не стане звинувачувати Сполучені Штати Америки в тому, що вони «окупували» Францію, Бельгію або Голландію в 1944-45 роках, звільняючи зазначені держави від нацистів? Однак у лексиконі нинішніх «істориків від політики» американці з’являються визволителями, а росіяни — зловмисними й підступними окупантами, що замінили гітлерівський тоталітаризм сталінським. При цьому польські, балтійські або румунські пропагандисти заламують руки й шкодують про «загиблу демократію» нібито розтоптану чоботом більшовиків, геть-чисто забуваючи про те, що в період 1918-1945 років їхній державний лад міг іменуватися яким завгодно, але тільки не демократичним. А вже казати про сучасні політичні фетиші на зразок «прав людини» або «європейських цінностей» стосовно до тої історичної епохи й жорстоких диктатур маршалів Пілсудського й Ридз-Смігли, президента Ульманіса, Хорті або Антонеску й зовсім не доводиться.

Але звідки ж така дивна вибірковість? Репресії проти українсько-білоруського населення міжвоєнної Польщі скромно йменуються «санацією», звичайно не уточнюючи глибинний зміст цього терміну й забуваючи про число жертв, а дії «радянських окупантів» зобов’язаних убезпечити тили армії, що просувалася до Берліна – «жорстокими й необґрунтованими репресіями»? При цьому в Польщі забувають, що Армія Крайова, яка підпорядковувалася емігрантському уряду в Лондоні стріляла в спини радянських солдатів і влаштовувала диверсії в тилу Червоної армії, командування якої зобов’язане було забезпечити спокій на територіях, звільнених від нацистів. Аналогічні дії американської військової адміністрації у Франції – зокрема переслідування колабораціоністів і прогітлеровської «п’ятої колони» — сприймаються абсолютно спокійно і як такі, що самі собою зрозумілі. У нашім же випадку ми спостерігаємо істерику, що не припиняється, і заяви ледве не про «геноцид». Масштаби цього «геноциду» і його наслідки можна оцінити по постанові Верховної Ради СРСР від 26.07.1947 року «Про звільнення й повернення в Польщу польських громадян, що перебувають на території СРСР під вартою»: станом на 30 серпня 1947 р. на підставі цієї постанови було звільнено 2762 учасників Армії Крайової и 2487 так званих «інтернованих групи Б»[1]. Дивно, що «кривавий сталінський режим», який демонізується польськими істориками, вчинив настільки гуманно — офіцери й бійці Армії Крайової зовсім не були розстріляні або відправлені на вічну каторгу, а всього через два роки по завершенню війни повернулися назад у Польщу. Так може бути жахи перебільшені, а офіційні дослідники трохи лукавлять, запевняючи європейську громадськість у тому, що Совєти залишали за собою випалену землю й гори трупів «польських патріотів»?

Приклад з Армією Крайовою лише один з багатьох. Литва, Латвія й Естонія більше інших вирізнилися в нагнітанні атмосфери жахів навколо радянського періоду своєї історії, представляючи його низкою безперервних звірств, розстрілів, депортацій, висилок і інших кошмарів, що потрясають уяву середньостатистичного європейського обивателя, якого уже довгі роки переконують у непоясненій і майже містичній жорстокості «цих росіян». Взагалі незрозуміло, як після «окупації» у Прибалтиці вижив хоч хто-небудь, але, проте, статистика свідчить про зворотне. У малюсінькій Литві за переписом населення 1940 року проживало 2,9 мільйони чоловік, з яких 225 тисяч євреїв були фізично знищені нацистами й приблизно стільки ж етнічних поляків репатрійовано після війни в Польщу. До 1989 року й виходу Радянського Союзу в Литві налічувалося 3,68 мільйони жителів, причому росіян з них виявилося всього 8,6 %. Міф про нечуваний «геноцид» випаровується на очах — виявляється, за сорок років «комуністичного ярма» литовців стало майже вдвічі більше! І ми знову поставимо запитання — для чого потрібна зухвала й легко спростовувана неправда про чи не поголовне винищування мешканців Прибалтики? Кому й навіщо це потрібно? Хто штучно створює демонів?

Без заперечень, епоха правління Йосипа Сталіна в СРСР була складною й важкою: у переважно аграрній країні довелося у вкрай обмежений термін створювати потужну індустрію й промислове сільське господарство, здатне нагодувати зростаюче міське населення. Так, безумовно, методи керування державою були авторитарні, але дотепер ніхто не зумів пояснити, чим же «тоталітаризм», особливо в умовах ворожого оточення, гірше «демократії» у сучасному розумінні цього терміна? Не забудемо, що в 30-ті роки ХХ-го сторіччя практично всі держави світу були авторитарні: від США й Британії, де панувала «олігархічна демократія», що висуває в керівники винятково представників еліти й бізнесу, до хрестоматійних диктатур Франко й Муссоліні. Створений в останні роки міф про розвинену англосаксонську демократію, що існувала вічно (у крайньому випадку — із прийняття «Декларації незалежності» США) не відповідає реальності: досить згадати про надзвичайні повноваження Франкліна Рузвельта в період Великої Депресії, які мало чим відрізнялися від повноважень сталінських. Скажемо більше: неможливо уявити собі обраного в Конгрес США сімдесят років тому (і сьогодні теж – прим. адмін. сайту) робітника з Детройту або фермера з Кентуккі, але для Радянського Союзу участь в органах представницької влади простих робітників було цілком природно й необхідною — відразу ж постає ще одне питання: де ж було більше демократії — як щирого народовладдя? У британському парламенті, серед старого дворянства й нуворишів, у Конгресі, серед нафтових магнатів Техаса й збройових баронів, що зробила статки в період Першої Світової, або у Верховній раді СРСР? І де ж отут тоталітаризм?

Висновки очевидні: неможливо підходити до різних історичних епох з лекалами політичної коректності й сталих стереотипів XXI-го століття — те, що нині йменується «тоталітарним» для минулого було загальноприйнятим і навіть повсякденним, що не викликало ніякого суспільного роздратування й збурювання.

Вище ми задали багато питань, і їхній список можна продовжити. Нещодавно Європейський суд з прав людини підтвердив правомочність вироку колишньому командиру 1-й латвійської партизанської бригади Василю Кононову, звинуваченому у «військових злочинах, геноциді й злочинах проти людяності» за розстріл дев’яти гітлерівських колабораціоністів у травні 1944 року. Зрозуміло, обвинувачення проти нього висував «Латвійський Центр документації злочинів тоталітаризму», що займається чомусь винятково колишніми радянськими солдатами й офіцерами, не звертаючи ні найменшої уваги на процвітаючих у Латвії «легіонерів» Waffen-SS, прирівняних до ветеранів війни, що одержують підвищені пенсії. Отже, вирок винесений, «зло покаране».

Тепер давайте згадаємо про інший епізод часів війни: 29 квітня 1945 р. концентраційний табір Дахау був звільнений солдатами армії США. Те, що трапилося в Дахау далі, не дуже люблять коментувати. Офіційна точка зору така: шоковані видовищем нацистської фабрики смерті (за увесь час у газових камерах Дахау загинули 35 тис. чоловік), американці прикінчили 50 солдат охорони з військ СС — після того як ті здалися в полон, склавши зброю. Мало кому відомо, що в 1991 р. Національний архів США розсекретив документ — записку лейтенанта Говарда Бюхнера. Відповідно до його звіту полонених німців, включаючи поранених, підлітків з фольксштурму й персонал госпіталю (346 чоловік), американські солдати розстріляли з кулеметів у блоці С у Дахау. Живими не залишили нікого.

Командував розстрілом сам лейтенант Говард Бюхнер. Він сухо відбив цю подію в штабній записці «Доля гарнізону Дахау», зазначивши загальну кількість жертв — 560 чоловік. Але цей документ ніким не береться до уваги. Навіть на стенді в музеї Дахау зазначено: «загинуло 50 солдатів СС». З есесівцями все зрозуміло. Однак цим фактом спритно затуляється розстріл сотень поранених, лікарів і підлітків з фольксштурму — безпомічних і беззбройних. Відповідно до Женевської конвенції, це військовий злочин.

Випадків, коли союзники влаштовували розправу над полоненими, — безліч, — вважає Роберт Лайонфілд, історик зі США. 14 липня 1943 року на аеродромі в Біскарі (Сицилія) американці розстріляли 74 полонених італійських солдата. Генерал Джордж Паттон потім вказав у листі: «Скажіть, що ці типи були снайперами, — інакше преса розвоняється». 6 червня 1944 р., під час висадки союзників у Франції, тільки в одному місці вбили 64 полонених німця. 24 квітня 1945 р., втопивши підлодку U-546, американці піддали катуванням німецьких моряків. Пізніше вони виправдувалися: «було потрібно отримати інформацію». Всі ці випадки були розсекречені лише в 2002-2007 р.р. — раніше про них ніхто не знав (та й що тут дивного, якщо згадати про катування в Іраку та на військовій базі Гуантанамо в наші часи? – прим. адмін. сайту).

У статті дослідника Клауса Вігрефе в журналі «Шпігель» сказано: «Історики ігнорують мемуари солдатів Другої світової війни: інакше можна зруйнувати міф про милосердя союзників». Тим часом за період січень — серпень 1945 р. за обвинуваченням у жорстокому обходженні з населенням Німеччини під трибунал потрапили 4148 радянських солдатів і офіцерів. Їх карали. З боку американців за розстріли, зґвалтування й умертвіння полонених голодом не була покарана ЖОДНА ЛЮДИНА.

Але чомусь «історичні демони» всі як один, носять російські шинелі із червоними зірками — як згаданий вище Василь Кононов. Чи можете Ви собі уявити аналогічне рішення «Європейського суду з прав людини» у відношенні американських військових, що розстрілювали поранених і персонал госпіталю в Дахау (або в наші часи в Югославії, Іраку, Афганістані – прим. адмін. сайту)?

Ні, звичайно ж. Адже вони це робили «заради демократії, загальнолюдських цінностей і прав людини».

У третій частині статті ми поговоримо про головного демона історичної науки — генералісимуса Йосипа Сталіна і його колегах: щирих демократах Черчиллі й Рузвельті.

Будь-яка неординарна історична особистість викликає безліч легенд і, часом, самих неймовірних міфів створюваних як сучасниками, так і далекими нащадками на основі слухів, невірно або пристрасно витлумачених фактів, а іноді навіть фантазії несумлінних і політично ангажованих дослідників. Міфами обкутане життя всіх великих людей, від Юлія Цезаря до імператора Наполеона й Уінстона Черчілля (який, завдяки неабиякому літературному таланту, сам створив частину «легендаріуму» про свою персону), однак на початку XXI століття найперше місце в області міфологізації впевнено тримає маршал Йосип Сталін. Керівник СРСР, чия діяльність в основному оцінюється або у винятково негативному контексті, або ж, у настільки ж яскравому позитивному ключі — третього не дано, Сталін або похмурий демон історії, або найбільший геній. Нейтральні й тверезі оцінки періоду його правління зустрічаються настільки рідко, що лише підтверджують дане правило.

Традиційний набір міфів про Сталіна, постійно й нав’язливо озвучується ліберальною громадськістю й так званими «незалежними істориками» загальновідомий, портрет рисується тільки чорними фарбами: тиран і диктатор винний у масових репресіях, «голодоморі» початку 30-х років, «окупації незалежних прибалтійських держав», змові з Гітлером про розділ Польщі, підготовці «агресії» проти Німеччини й всієї Європи, поразках Червоної армії в 1941 році й так далі, і так далі – повністю перераховувати всі «дивовижні лиходійства» приписувані Йосипу Сталіну не має сенсу.

Як це ні смішно, викривачі сталінської епохи в основному ґрунтуються не на архівних даних, а на так званій «Доповіді Хрущова» на XX-му з’їзді КПРС 1956 року, відомому за назвою «Про культ особистості і його наслідки». Саме виступ Хрущова й служить фундаментом для всіх без винятку «дослідників», що демонизують Сталіна. Так-так, для всіх — від сучасної Росії до США. З незрозумілої причини, хрущовська доповідь сприймається як істина в останній інстанції (що ж тут незрозуміло, якщо вона тоді всім була вигідна? – прим. адмін. сайту), причому псевдоїсторики або забувають, або замовчують про те, що цей документ створювався з метою сугубо політичною, а не заради викорінювання «сталінізму».

Американський історик, професор Монклерського державного університету Гровер Ферр, що написав в 2010 р. книгу «Антисталінська підлість» є одним з перших західних учених, що критично підійшли до фундаменту, на якому вибудовується пропаганда, спрямована на демонизацію епохи Сталіна. У своєму інтерв’ю він вказує: «Мені вдалося виділити 61 «викривальне» твердження. Кожне з них досліджене у світлі історичних свідчень, і, як стало зрозуміло в підсумку, в «закритій» доповіді Хрущев не сказав про Сталіна й Берію нічого, що виявилося б правдою. «Захист Сталіна» тут ні при чому: тягар доказу лежить на стороні, що обвинувачує. А всі «викривальні» твердження «закритої» доповіді, як докази неспроможні.

Тепер із приводу «віри». Жоден серйозний дослідник не вправі приймати або не приймати щось за істину в силу своїх переконань або переваг. Подобається це комусь чи ні, але у світлі представлених в «Антисталінській підлості» науково-історичних доказів розглядати історію Радянського Союзу через криве дзеркало «закритої доповіді» більше вже неможливо»[2] .

Розсекречення багатьох документів радянської епохи підтверджують слова Гровера Ферра: «мільйони розстріляних», про які так люблять згадувати російські й східноєвропейські ліберали безвісти зникають, хоча громадськість у масі своєї як і раніше перебуває під впливом надуманих і не відповідаючих історичній правді статистичних викладок, що містяться як у працях західних авторів (Р.Конквест, С.Коен і ін.) так і у творах російських авторів. От що, наприклад, пише С.Коен (з посиланням на книгу Р.Конквеста «Великий терор», видану в 1968 р. у США): «…До кінця 1939 року число ув’язнених у в’язницях і окремих концентраційних таборах виросло до 9 млн. чоловік (у порівнянні з 30 тис. в 1928 році й 5 млн. в 1933-1935)».

У дійсності ж у січні 1940 р. у таборах ГУЛАГу утримувалося 1 334 408 ув’язнених, у колоніях ГУЛАГу — 315 584 і у в’язницях — 190 266 чоловік. Усього в таборах, колоніях і в’язницях перебувало тоді 1 850 258 ув’язнених, тобто наведені Р.Конквестом і С.Коэном статистичні дані перебільшені майже в п’ять разів.

Для порівняння: у даний момент у Російській Федерації з населенням значно меншим, ніж у СРСР 1940 року (140 мільйонів проти 209 мільйонів) в місцях позбавлення волі знаходяться більш ніж 880 тисяч людей[3], а в Сполучених Штатах Америки близько 900 тисяч — відносні цифри цілком зрівнянні з так званим «піком сталінських репресій». Однак, ніхто не заявляє, що керівництво Росії або США проводить репресивну політику й «сховало половину країни за колючий дріт».

Так само можна привести як доказ безсторонній документ — довідку, підписану Генеральним прокурором СРСР Р.Руденком, міністром внутрішніх справ СРСР С.Кругловим і міністром юстиції СРСР К.Горшениним, у якій називалося число засуджених за контрреволюційні злочини за період з 1921 р. до 1 лютого 1954 р. Згідно з довідкою, всього за цей період було засуждено Колегією ОГПУ, „трійками“ НКВС, Особливою нарадою, Військовою Колегією, судами і військовими трибуналами 3 777 380 людей, в тому числі до смертної казні 642 980 людей[4].

Окремо підкреслимо — за період з 1921 до 1954 роки!

Проте, неправда Конвекста, Коена й Солженіцина безупинно тиражується й повторюється на всіх рівнях — від правозахисних організацій, до політиків високого рангу, особливо в країнах Східної Європи. І ми знову повертаємося до доповіді Хрущова — сенсаційні «викриття» нібито таємної доповіді (текст був опублікований у США в тому ж 1956 році) переслідували єдину мету: гарантом збереження існуючого політичного режиму й міцності власного положення в якості правлячої еліти на даному етапі могла служити лише політика лібералізації (вона ж — політика самозбереження), що містила в собі різні заходи щодо оздоровлення морально-психологічного клімату в країні, скасування позасудових органів, досить великі кроки убік правової держави, публічне зречення від «сталінізму». Причому офіційна пропаганда зуміла обробити суспільну думку в тому дусі, що, мол, масові репресії безневинних людей мали місце лише в 1937-1938 р.р., а в інші періоди їх нібито майже й не було. Н.С.Хрущев і його оточення благополучно звалили всю відповідальність за репресії на небіжчиків в особі И.В.Сталіна, Н.И.Єжова, Л.П.Берія.

Пізніші наслідувачі Хрущева, від уже згадуваних Конвекста й Солженицина, — чий «Архіпелаг ГУЛАГ» не є документальним дослідницьким здобутком, а всього лише збірником слухів і страшних історій, приправлених домислами автора, — до нинішніх діячів незліченних «правозахисних» організацій на кшталт держдепартаменту США й Freedom House на зразок «Меморіалу» або «Московської Гельсінкської групи», які замість реального захисту прав людини активно продовжують справу Першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова — розвивають і поглиблюють демонічний міф, що зображує Сталіна й епоху його правління як справжнісіньке пекло, у глибинах якого щодня мільйони безневинних відправлялися в пащу кровожерливого більшовицького Молоха.

Давайте спробуємо заперечити творцям цієї жахливої легенди. Безперечно, Сталін не був білим ангелом, як його часто зображують апологети. Так, були й репресії, і помилки, але інакше в жорстоку епоху між світовими війнами діяти було не можливо. Дозволимо собі нагадати, що єдина у світі соціалістична держава тоді перебувала у ворожому оточенні — фашистські й фашистоїдні диктаторські режими в Європі, на просторі від Естонії й Польщі, до Італії й Іспанії, найбільша європейська держава — Німеччина, — перебувала під владою Гітлера, а «демократії» ставилися до СРСР із підозрою й зневагою, не дивлячись на загрозу війни, що готувалася нацистським режимом.

І однаково, Мюнхенська угода «демократичного Заходу» з Гітлером і Муссоліні йменується «відстрочкою війни» або в найкращому разі «помилкою», а пакт Молотова-Риббентропа безумовно позиціонується як «злочин сталінізму». Про «окупацію» східної Польщі Совєтами сурмлять на кожному куті, при цьому забуваючи про те, як польський уряд разом з нацистською Німеччиною ділив землі південного сусіда. За словами У. Черчілля Польща «з жадібністю гієни взяла участь у пограбуванні й знищенні чехословацької держави» — але зараз у Варшаві про цей сумний інцидент воліють не згадувати. Набагато простіше звинуватити у всіх смертних гріхах жахливого Сталіна й «цих проклятих росіян», чим відмолювати і викупати гріхи власні…

Мешканці Східної Європи повинні бути вдячні Йосипу Сталіну за те, що він як прагматичний політик проводив помірну лінію в міжнародних відносинах, хай і твердо відстоюючи інтереси СРСР, включаючи територіальні — зрештою «окуповані» Прибалтика, Бессарабія й західні землі України й Білорусії до 1917 року входили до складу Російської імперії. Візьми гору в Радянському Союзі радикальна троцькістська партія з так званої «старої ленінської гвардії», Друга Світова війна могла б виглядати зовсім по-іншому й початися значно раніше. Сталін же, бачачи в революційних екстремістах безпосередню погрозу СРСР зробив те, що й було необхідно — усунув радикальну опозицію фізично. Між іншим, голосніше всього про «дивовижні репресії» кричать саме нащадки полум’яних революціонерів, що в 30-ті роки були відсторонені від влади, відправлені у табори або розстріляні — це при тому, що революціонери-троцькісти з гаслом «перманентної революції» задовго до появи наркомів Ягоди, Єжова або Берії вели «класову боротьбу» такими методами, що дії сталінського НКВС здадуться цілком виправданим покаранням за ріки крові пролиті Тухачевськими, Зінов’євими й Радеками у 30-ті роки, коли Йосип Сталін займав не дуже значний піст наркома в справах національностей і секретаря ЦК партії.

Будь-який пункт звинувачення на адресу Сталіна, сформульований Хрущовим і підхоплений нині вітчизняними й закордонними ліберальними фундаменталістами, може й повинен стати предметом безстороннього й ретельного розслідування, проведеного без емоцій і ангажованості — необхідно зрозуміти, що епоха 30- 50-х років істотно відрізнялася від нашої не лише політичною обстановкою, але й суспільно-цивільним менталітетом, а тому не слід вивчати «сталінізм» з позицій нашого століття. І тим більше не можна перетворювати неабияку історичну особистість і керівника великої країни в бездарне кровожерливе пугало, як намагаються нині представити Й.Сталіна прихильники перегляду й ревізії історії ХХ-го століття.

Андрей Мартьянов

«East+West Review» (Международное обозрение: Восток+Запад)


[1] Документи ЦХИДК об интернировании польских граждан в СССР в 1944–1949 гг.

[2] Шестьдесят одна неправда Никиты Хрущёва

[3] Демография «заключенности»

[4] В.Н. Земсков «ГУЛАГ»

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

6 комментариев к “Демонізація історії, або як ми поганимо свою історію?”

  1. :))) от і я кажу, не поганьте історії, що ви затялися виправдовувати всілякі людиноненависницькі режими, сором і ганьба!!!

  2. wehr, у вас якесь спотворенне сприйняття тексту (напевне, що і світу теж). Кожний матеріал Ви сприймаєте якось дивно: ви якось читаєте не про те, що там написано. Та бог з вами особисто, але дуже шкода, що до забитих штампами голів таких, як ваша, не доходить, що всі режими, які існували досі і існують на цей час, у всіх державах світу однакові: ні кращі, ні гірші… Та ж робити, якщо не доходить? Як то кажуть, медицина тут безсила.

  3. це ви загнули — однакові, серед них завжди є рівніші серед рівних 🙂 і режим Йосипа Сталіна не лЮдський чи нЕлюдський, як вам більше до вподоби, люди жили і воювали і перемагали не завдяки йому, а всупереч йому. Не думаю, що особисто ви, хотіли би жити й працювати в 1930-1940 рр при Сталіні

  4. wehr: не хотів би, але мені і при сучасній владі не хочеться, а куди ж я дінуся? За бугор теж не хочу… Наприклад, мене нудить від Євросоюзу з його сучасними «охотами на відьом» у вигляді шізомаразматичної політкоректності, з суцільним стукачеством, яке можна порівняти лише з таким самим явищем найгірших періодів сталінських часів та з економічною стагнацією, яка всі більш поглиблюється і вже нагадує останні роки існування СРСР (з деякими відмінностями, зрозуміло)…

  5. трохи є таке, але насправді, країна від країни сильно відрізняється

  6. всі країни відрізняються

Залишити коментар