Як вже було зазначено у статті про прадавню історію села, по Бухарестському мирному договору 1812 року територія Бессарабії і в тому числі Гвіздівці, офіціально була приєднана до Російської імперії. Підписання договору офіційно завершило російсько-турецьку війну 1806-12 р.р.

Із приєднанням Бессарабії до Росії почався процес введення на цій території загальноросійських установ і законів. В 1813 р. були затверджені «Правила тимчасового правління Бессарабії». Перший розділ цих правил визначав, що Бессарабія перебуває на положенні особливої області в Росії й ділиться на 12 цинутів. Фактично були створені дев’ять цинутів, в тому числі — Хотинський. В області зберігалася адміністративно-управлінська структура цинутів, закладена в період, коли Дністровсько-Прутське межиріччя було складовою частиною Молдавського князівства.

Цинути управлялися ісправниками, що призначалися Диваном (Рада при Господарі) строком на 1 рік. Вони були адміністраторами, поліцейськими начальниками, суддями й у своїй діяльності керувалися існуючими законоположеннями й звичаєвим правом. Але фактично їхня влада не обмежувалася ніякими законами, крім волі Дивана й Господаря. Під керуванням у ісправника перебували городничі (капітани де тирг), однодворчеські старшини (капітани де мазил), повірені, що управляють окремими станами (векіли), волосні старшини (околаши), сільські старости (ворніки) і ін. Ісправниками призначалися тільки бояри першого класу, а на інші посади (до околаша) обиралися бояри другого й третього класу. За дорученням ісправників їхні помічники збирали податі, виконували поліцейські функції, стежили за виконанням селянами повинностей. Адміністративне керування в містах також у значній мірі зберегло колишній характер. Російська поліція була заснована тільки в Кишиневі й Хотині. Адміністративним центром області став Кишинів – колишнє монастирське володіння.

Після приєднання до Російської імперії у Бессарабії було проведено ще один перепис населення. Основною метою перепису на той час, явно було одержання повних відомостей для приведення жителів краю до присяги російському царю. Перепис здійснювався відповідно до розпорядження № 676 від 25 липня 1816 року Повноважного Намісника Бессарабської області Олексія Миколайовича Бахмєтьєва, яке він дав Тимчасовому Комітету щодо порядку здійснення перепису. В цьому розпорядженні  було зазначено: «З новим визначенням земських справників і ревізорів по цинутах (повітах) тутешньої області відкрилася можливість до виконання відомого припущення, щоб жителі приведені були до присяги на вірність підданства російському імператорському престолу. — На сам кінець звернувся я до Преосвященного Екзарха Митрополита Гаврила рівно й до Архієпископа вірменських церков Преосвященного Григорія , просячи розпорядження з їх боку по частині духовній, щоб усякий з парафіяльних священиків, у присутності справника й ревізора того цинуту прийнявши від кожного стану вірнопідданську присягу, склав при цьому випадкові особливо по кожному місту, містечку й селищу регістр всім обивателям з наіменуванням кожного сімейства і з означенням кожній статі й віку. З яких списків, духівництвом складених, один екземпляр має бути залишений у парафіяльних священиків, інший надатися до 2-го Департаменту тутешнього обласного уряду для витягу потім відомості про народонаселення тутешньої області. Про що сповіщаючи оних і комітет, пропоную негайно наказати знову визначеним справникам і ревізорам, щоб вони по вступі їх на посаду і за уточненням розпорядження з духовної сторони про привід до присяги обивателів приступилися до спільного виконання з парафіяльними священиками…» .

За даними самого перепису, у селі Віздеуци Нижньо-дністровського округу (Днестра ди жос) Хотинського повіту рахуються 2 священика, 2 дячка, 1 пономар. Осіб «нижчого стану»: 116 господарств, 8 вд., 26 бурл., 7 прощ. Усього 156 м. і 8 ж. Вотчина належить панові медельничеру Іоаннові Немешеско тутешньому; обіймає 450 фальчь косовиці, 500 фальчь орної землі, 400 фальчь сільського вигону й 50 фальчь городу. Є два ставки рибних, два млини і два сади, що належать власникові вотчини, 1 сад священників і 18 садів поселянських. Відстані до села Клокушни 2 версти і до Романкоуц 5 верст.

У 1818 році заміст Молдовського князівства було створено Бессарабську область Російської імперії. Відповідно до Статуту по створенню Бессарабської області, за нею закріплювалася автономія. Статут ліквідував у цинутах деякі посади, що існували ще до ХIХ в. (капітан де тирг та інші). У кожному цинуті заснували земські ісправничества на чолі із призначуваним капітан-ісправником і 4 засідателями, яких обирало дворянство. Цинути ділилися на волості на чолі з околицями. У селах адміністративні функції виконували ворніки.

Гвіздівці увійшли до Сокирянської (Сєкурєнської) волості Хотинського цинуту (згодом — повіту) Бессарабської області. Адміністративним центром області став Кишинів – колишнє монастирське володіння. До складу волості, разом з Гвіздівцями входили містечко Сокиряни (Сєкуряни) та села Коболчин, Білоусівка казьонна, Білоусівка приватна (це офіційний адмінрозподіл), Михалків, Непоротове, Лоєвці (між Михалковим і Непоротовим), Ломачинці, Вишнева (згодом чомусь називалася Коль-Вишнево), Ожев, Раскопинці (ще називали — Распопинці), Василіуци, Волошків, Окниця, Михалашани, Гринауци, Бирладяни, Ходороуци, Клокушна. Назви зазначено близько до офіційних назв того часу. Гвіздівці називалися «Гвоздоуци»[1] або «Гвоздоуцъ»[2] і така російсько-молдавська назва зберігалася аж до початку ХХ-го сторіччя.

Сусіднє село Романківці також було волосним центром Хотинського цинуту, до якого відносилися інші села: Романкоуци, Вєтрянка, Кулішовка, Канцловка, (неподалвк від Кулішівки), Молодова, Селищанські виселкі (нині — Селище), Шубутінци, Васьковци (нині — Вашківці), Мєндиковци (нині — Олексіївка), Полмєндиковци, Бульбока, Користовци, Марковци.

Але періодично декотрі села передавалися з волості до волості. Наприклад Михалків згодом перейшло до Романківецької волості разом з Непоротовим. Який був точний адмінрозподіл на початку хх-го сторіччя, поки що не відомо.

Відповідно до Установи по керуванню Бессарабською областю 1828 року, край втрачав статус самостійної області й ставав частиною Новоросійського генерал-губернаторства. Всі цинутські установи підкорялися органам центрального керування, відмінялася виборна система: повітові (цинутські) чиновники призначалися. Цинути перейменовувалися в повіти. Були затверджені Хотинский та інші повіти[26].

В цілому, після остаточного приєднання до Росії, населення села Гвіздівці помітно збільшується, в тому числі за рахунок переселенців з центральних районів Росії[3]. Це було пов’язано з тим, що у краї настав мир, а також істотно пожвавилися економічні, насамперед торгівельні зв”язки краю з іншими регіонами Російської імперії. Для закріплення території за Росією царська влада всіляко заохочувала переселення у Бесарабію. Землі виділялися для переселенців за порівняно низькими цінами, надавалися досить суттєві пільги[4].

Саме так в селі з’явилися родини Кучерявих, Москалюків тощо. У період з 1821 до 1852 років у селі вже проживали родини Барбуц (Барбуца), Барчуків (Барчук), Видишів (Видиш), Гангалів (Гангал), Грицаків (Грицак), Грушецьких (Грушецький), Злагод (Злагода), Ляхів (Лях), Кошових (Кошовий), Козорозів (Козороз), Кучерявих (Кучерявий), Кушнірів (Кушнір), Олєйників (Олєйник, Олійник), Пижівських (Пижівський, Пижевський), Побережників (Побережник), Рудів (Рудь), Сапожників (Сапожник), Тімчуків (Тімчук), Чебанів (Чебан), Шеремет (Шеремета, Ширимета)[5].

У 1826-му році в селі вже було 119 дворів, населення — 387 чоловіків і 335 жінок (всього – 722). У 1829 році кількість дворів збільшилася до 131-го, чоловіків стало 396, жінок 346 (всього – 742). Станом на кінець 1835-го року кількість дворів чомусь зменшилася до 115-ти, при тому, що населення збільшилося до 460 чоловіків і 404 жінок (всього — 864). За 1836-1837 роки кількість дворів зменшилася ще більше – до 100, але і населення зменшилося до 401 чоловіків і 349 жінок (всього — 750) [6]. Причини зменшення кількості дворів поки що не зрозумілі, щодо зменшення населення, то можна лише гадати, що то скоріше всього пов’язано з якоюсь епідемією.

За даними перепису населення та землевласників 1817 р. Гвіздівцями, як вже зазначалося, володіла сім’я Немішеску (зустрічаються також наступні написання прізвища: Німішеску і Німешеску), в особі її глави Іоанна. Йому Гвіздівці дісталися у 1814 році.

Іоанн Немішеску (1745 р.н.) – медельничер Хотинської паркалабії. 15 травня 1818 р. він був включений до «Списку корінних бессарабських дворян, складений Дворянським товариством Бессарабської області». Вважався освіченою людиною свого часу: знав декілька європейських мов, багато читав, мав власну бібліотеку. В архівах Румунії, в Яссах зберігається один із екземплярів «Історії Булгарії», який належав Іоанну Немішеску .

При Немішескові у Гвіздівцях працювала мануфактура. Він виділяв кошти на ремонт місцевої церкви. Відомо також, що на його кошти була побудована церква в селі Околина Сорокського повіту, де він, відповідно до заповіту й був похований. Його спадкоємець і син Дмитро Немішеску був одружений на Олені Іванівні Казимір. Помер у Чернівцях, де й похований.

Немішеску володіли Гвіздівцями десь до другої половини 1860-х рр. У доступних нам джерелах, в останній раз вони, як землевласники села, вказуються в переписі землевласників за даними на січень 1865 року . Та самі вони в селі Гвіздівці майже не жили (а може бути – і взагалі не жили), здаючи землі, ліса та стави (кріпосного права в Бессарабії не було, селяни були вільними) в користування і управління орендарям.

Відзначимо, що ніколи більше у Гвіздівцях не було стільки орендарів за короткий час, як при власниках Немішеску. Інформацію про деяких з них ми знаходимо в «Сповідних розписах про людей православного сповідання бувших і не бувших у святого причастя, з 1821 по 1852 роки Хотинського повіту села Гвоздоуц по Архангело-Михайлівській церкві»: посесор Коріатій Бургей (орієнтовно – 1797 року народження) – у 1822 році; посесор Мойсей Дмитрович (Диминдикович) Гажій (орієнтовно – 1761 р.н.) з дружиною Катериною Рафаїловною (орієнтовно – 1781 р. нар.) і племінником Іваном Карповичем Гажієм (ор. 1791 р.н.) – у 1823, 1825-1829 роках; посесор Антоній Палеолог (ор. 1853 р.н.) з дружиною Марією (ор. 1863 р.н.) – у 1824 році; посесор — сербський воєвода Янка Попович – у 1825-1829 роках.

Окремо слід зазначити поміщика села Лапушни, дворянина Олександра (Сандулакі, Сандул) Томовича Томульця (орієнтовно 1789 р.н.), якій був посесором гвіздовецьких земель після І. Гажія і Я. Поповича в період з 1829 до 1837 років.

Відомо, що у Я. Поповича був значний конфлікт з гвіздовецькими селянами, через те, що цей орендар обманював їх, обирав, завдавав побоїв. Двадцять один гвіздовчанин підписали хрестиками і подали у 1825-му році до суду офіційну скаргу на Поповича. Мабуть слід зазначити всіх, хто пом’янутий у документі, адже серед них – предки сучасних мешканців села, навіть родоначальники окремих прізвищ:  Сіміон Тимчук, Тодор Колєснік, Микола Олєйнік, Васіль Барчук, Тод… (напевне – Тодор) Барчук, Потапій Остапчук, Нікіфор Остапчук, Іаков Остачук, Олекса Московчук, Константин Гуцу, Танашко Гуцул, Григорий Костишин, Іван Груніцький, Ванько Гінгілік, Демьян Гінгілік, Васілій Кучерявий, Олекса Варчук, Іосип Мікітін, Танаско.. Остафієв, Микола Бойко…

Після багаторічної тяганини справа була закрита і у 1830-му році передана в архів. При цьому можна з достатньою долею вірогідності вважати, що Німешєску, навіть не очікуючи офіційного вирішення справи, розірвав з Я. Поповичем орендні відносини і передав землі в оренду Томульцю.

Поміщик Томулєц був вдовий, разом з дітьми Дмитром (1817 р.н.), Георгієм (1827 р.н.) та Єленою (1822 р.н.) постійно (скоріш за все) жив у селі Гвіздівці, про що свідчить те, що він з дітьми щорічно причащався саме у Гвіздовецькій церкві.

Після приєднання до Росії, царська влада встановила у Бессарабії особливі форми суспільних відносин. Основна категорія феодально залежних селян, за якими навіть у офіційній російській документації залишилася молдавська назва – царани, не була прирівняна до кріпосних селян Росії. Вони були оголошені особисто вільними – «вільними землеробцями». До кріпосних були прирівняні лише холопи, до яких віднесли циган (як, наприклад у Романківцях). Царанам було надано у користування поміщицькі та монастирські землі, але за користування цими землями, царани мали відробляти ту саму панщину (урочні дні) та сплачували оброк (дижму) і інші побори на користь землевласників.

І хоча нова імперська держава надавала селянству Бессарабії деякі пільги і підтримку, на місцевому рівні утиснення неграмотного населення, як вже зазначалося, були все ж розвинуті. Ще за 100 років до Жовтневої революції, у 1817 році в Гвіздівцях відбулося заворушення селян, яке було одним із найбільших в Бессарабії.  Землі у селян також було дуже мало, що часто призводило до народних хвилювань та виступів. Ще в 1823 році жителі, озброєні косами, відібрали частину землі в сусіднього сербичанського поміщика Ф.Сандулякі, забрали у нього 20 возів, завантажили їх хлібом та вивезли. Справа розглядалася в суді 6 років[10].

Відомо, що у 1850-му році священиком був Алєксєй Лукін Міхалєвіч (або Мінгалєвіч)[8].

Після поміщика Немішеску, у другій половині XIX ст. Гвіздівці перейшли у володіння колезькому радникові, поміщикові Дмитру Самсону. Точна дата не відома, але вже у 1860 р. він мав землю у Гвіздівцях .

Окрім значних зусиль у розвитку сільського господарства в селі, Д. Самсон відзначив своє проживання неординарними витівками. Як відомо, він навіть вчинив значний на той час державний злочин – начепив на своїх коней дзвоники, які мали право чіпляти лише великокняжі особи (щось на кшталт сучасних “мігалок”). За цей “злочин” Самсона засудили, але звільнили від покарання під умовою побудови нової церкви в Гвіздівцях . Саме ця – велика і гарна церква, освячена на честь Святого Дмитра, з 1880 року і досі стоїть в центрі села. Церква за царських часів відносилися до Кишинівської єпархії.

Самого Самсона селяни відносно поважали, але дуже ненавиділи його брутальну і жорстоку дружину – Єлизавету Єгорівну Самсон, уроджену Бібері. Саме вона управляла помістям після смерті чоловіка. Що правда, справами безпосередньо вона мало займалася, в основному це входило в обов’язки її управляючого І.А. Швєдова, котрий, до речі, активно співробітничав з різного роду сільськогосподарськими організаціями, якийсь час був респондентом Департаменту землеробства та сільської промисловості Російської імперії . Та слід зазначити, що Є.Є. Самсон, хоча і доручила Щвєдову безпосереднє управління помістям, але в силу свого характеру, майже щоденно чіплялася до селян. Поміщиця мала якусь хворобу або травму ніг або хребта, адже не могла ходити, її возили виключно на кріслі, на кшталт сучасних інвалідних. Робітник, який її возив весь час мав чухати поміщиці спину. Дуже часто, навіть цим чуханням не вдавалося заспокоїти її, і тоді поміщиця з будь якого приводу або без реального приводу, лупила селян палкою, яку весь час тримала у руках. Часто діставали від неї і найближчі робітники .

Станом на 1859 рік в Гвіздівцях, згідно офіційних підрахунків влади, знову збільшилася кількість дворів – до 160 і дещо збільшилася кількість мешканців – до 887-ми чоловік (450 осіб чоловічої статі та 437 – жіночої статі). Ці відомості зазначені у виданні «Списки населенных мест Российской империи», що вийшло у світ у 1861 році. Згідно з цим виданням Гвоздоуци (Годорожинці) «при колодці і ставі» тоді відносилися до 4-ої дільниці Хотинського повіту і знаходилися на міжсільському (рос. — просёлочному) тракті з містечка Сєкуряни до міста Хотина. Тракт йшов від Сєкурян до Хотина через Клокушну, Гвоздоуци (Годорожинці), Романкоуци, Яноуци, Толмачею (Бурдюг), Вартикоуци, в 77-ми верстах від повітового міста та в 6-ти верстах від волосного центру[9].  Як можна побачити з цього видання, в офіційних джерелах того часу наше село чомусь мале ще одну назву – Годорожинці. Напевне це було через помилкові (викривлені) зазначення назви села в окремих історичних документах.

Гвіздівці, як вже було зазначено, багато разів міняли своїх хазяїв. Землі у селян також було дуже мало, що часто призводило до народних хвилювань та виступів. До того ж, під час реформи 60-х років ХІХ-го ст. селяни Хотинського повіту одержали найнижчі в усій Бессарабії наділи — по 1,9 десятини в середньому на ревізьку душу. Грошова повинність з однієї десятини на користь поміщика була найвищою в усій Бессарабії — 2 крб. 50 коп.

У 1870 р. під час впровадження уставних грамот і відведення селянам земельних наділів жителі села відмовилися виконувати відробіткові повинності. Поміщиками тоді були Самсон і Самсониха (так їх прозивали селяни). Після смерті Самсона залишилася лише його дружина, яка була дуже жорстокою. За закликом («прошенієм») поміщиці Самсон (Самсонихи – як казали селяни) до села прибув прибув член Сокирянського волосного правління, щоб втихомирити непокірних та заарештувати провідників. Та працювати на панське поле селяни не пішли і не дозволили арештів. Всією громадою вони з’явилися у Сокирянське волосне правління, вимагаючи скасувати відробіткову повинність та перевести її у грошову. Власті викликали військову команду. Заворушення було придушене, але у квітні 1871 р. селяни знову відмовилися від сплати оброку. Це заворушення було першим з найбільших у Бессарабії у відповідь на реформу. На вимогу командуючого каральними загонами генерала Рауха в травні 1871 року в селі розквартирувався батальйон 58-го Празького (Прагського)[11] генерал-ад’ютанта графа Лідерса полку.

Земельна реформа ще більше прискорила процес соціального розшарування селянства. Вже у 1883-84 роках 250 з 1416-ти мешканців села залишилися без землі. Зовсім не мали худоби 30 господарств,  15 господарств мали лише по одній корові, 18 сімей не мали власної хати. Сорок дев’ять дворів (225 чол.) відійшли до так званих дарчих селян — заборгувавши поміщикові, вони були змушені із свого наділу (7 десятин на двір) 4 віддати панові, а решту одержали без викупу. Вони також не одержували ні сінокосів, ні випасів. 80% з них здавали свою землю в оренду, бо не мали робочої худоби. З 49-ти господарств 26 здавали поміщиці у довготривалу оренду частину своєї землі, а 7 дарчих товариств здавали всю свою землю. Близько двох третин дорослого населення Гвіздівців були змушені шукати заробітків за межами села[12].

В період 1886-1890 років 33 десятини землі належали церкві, 2804 десятини – належали потомственним дворянам (поміщику), з яких 1512 десятин землі перебувало у користуванні селян, як такої, що не викуплена.  Слід зауважити, що відповідно до статистичного огляду за 1886-1890 роки ні в Гвіздівцях, ні в інших селах Сокирянської волості у особистій власності селян не було жодного клаптика землі. Виключення становить Білоусівка приватна, де у громадському володінні селян було 705 десятин (общинна земля) [13].

Також цікаво знати, що в ті самі роки у Гвіздівцях було 321 городів та баштанів, які займали 100 десятин землі; 201 фруктових садів, які займали 24 десятини землі, та на яких росло 7170 дерев, 700 плодових кущів та ще 365 виноградних кущів (більше було лише в Сокирянах, Коболчині, Ломачинцях і Клокушні). В селі було 7 фруктосушарок, на яких було засушено 95 пудів сухофруктів. Була в селі 1 тютюнова плантація, розміром 1200 сажень, та яка давала 6 пудів свіжого тютюну.  В цілому по волості тютюноводство було не дуже розвинуте. Натомість і по волості і у Гвіздівцях було досить розвинутим бджільництво. В селі було 22 пасіки, в яких було 276 вуликів,  з яких бджолярі назбирували 15 пудів меду та 4 пуди воску. Така сама кількість пасік була лише в Ломачинцях з трошки меншою кількістю вуликів, але в Ломачинцях збирали більше меду і воску. В решті сіл бджільництво було менш розвинуте, хоча пасіки були по всій волості[14].

Парових млинів в Гвіздівцях в ті роки не було. По одному паровому млину було в селах Окниця і Ломачинці, але в Гвіздівцях було 3 водяних млини і 3 вітряки, які  за день були здатні змолоти 6 четвертей зерна. Платня за помол на млинах однієї четверті зерна пшениці становила від 30 до 50 копійок, зерна кукурудзи – від 30 до 40 копійок. До речі, водяних млинів було більше лише в Сокирянах, Ломачинцях, Василіуцах, Розкопинцях, а вітряків було більше ніж у Гвіздівцях, лише в Сокирянах і в Клокушні[15].

Пияками гвіздівчани не були: в селі був лише один кабак чи шинок. Але від Гвіздівців в цьому сенсі відрізнялися лише Сокиряни, де таких закладів було аж шістнадцять[16]. Напевне зіграло свою роль те, що Сокиряни мали статус містечка, а в містечках безперешкодно дозволялося оселятися євреям.

У 1873 році Бессарабська область була преобразована в губернію, яка складалася з дев’яти повітів (уездов): Акерманський, Белецький, Бендерський, Ізмаильський,  Кишинівський, Оргеївський, Сорокський, Хотинський.

У 1883-84 р.р. на 2416 чол. Населення було лише 4 письменних. Один з них – Филип Кучерявий. Його часто просили складати різного роду скарги і він навіть неодноразово виступав в судах, як представник інтересів селян.

Поміщики Самсони не мали своїх дітей і після смерті Єлизавети Самсон, відповідно до заповіту, Гвіздівці перейшли у володіння її племінникам Дмитру і Платонові, які були синами рідного брата, дворянина Івана (Іоанна) Єгоровича Бібері і його дружини Аделаїди, уродженої Андріяш-Шептеличі. Іван і Єлизавета Бібері – діти пахарника Іордакі (Єгора) Бібері (помер в 1826 р.) .

Дмитро Іванович Бібері – дворянин, колезький секретар, депутат Дворянських депутатських зборів від Хотинського повіту (за даними на 1901 р.). На момент внесення його в список виборців депутатів в Першу державну думу Російської імперії у 1906 р., за ним значилися також 1497 десятини землі в с. Ружниця Сорокського повіту. Мав володіння й у селі Мендиківці (нині – Олексіївка Сокирянського району) .

Проте, в Гвіздівцях більший час проводив і займався господарством не Д.І. Бібері, а його брат Платон Іванович Бібері (1873 р.н.) – дворянин, колезький асесор, почесний мировий суддя, член губернського та Сорокського повітового земств, а також Губернської Казенної Палати. У Гвіздівцях він володів 750-ма десятинами орної землі і такою ж кількістю лісу.

Тільки у 1890 р. в Гвіздівцях відкрили початкову земську школу, що в значній мірі було заслугою поміщика П.І. Бібері.  Але навіть у 1901 р. з 186-ти дітей шкільного віку школу відвідували лише двадцять чотири[17].

В 1890-х роках у Гвіздівцях священиком був Лампадій Озерянський — людина з великим багажем знань і неймовірними організаційними здібностями. Водночас йому вдавалося піклуватися за парафіян свого села і вести місіонерську та просвітницьку діяльність за межами Гвіздівців. Значною мірою, завдяки йому, згідно «Списку особам духовного й світського звання, яким за заслуги й  пожертвування по духовному відомству, Опрєдєленієм Святєйшого Сіноду від 31 травня — 12 червня 1890 року за № 1251, преподане благословення жителям Гвіздівців і була виказана подяка з видачею встановлених грамот (Определения Святейшего Синода // Церковные ведомости. – СПб., 1890. — № 34. – С. 371.).

У 1892-95 роках поряд з селом було побудовано залізничну дорогу Жмеринка-Романківці-Новоселиця. Довжиною 520 верст дорога починалася у Жмеринці і з іншого боку у Слобідці (нині Котовський район Одеської області), сходилася біля села Окниця, йшла попри Гвіздівці і Романківці і закінчувалася у Новоселиці Кельменецького району.  При цьому, біля села Окниця було побудовано вузлову залізничну станцію, яка отримала ту саму назву – Окниця (Окница) [18] і біля села Романківці ще одну залізничну станцію.

На початку ХХ ст. землі у селян залишилося ще менше. В 1910 р. в Гвіздівцях було 411 господарств, в яких налічувалося 2443 душі. Їм належало лише 1850,8 десятин землі — менше, ніж по 0,8 дес. на душу. А поміщик володів 750-ма десятинами орної землі і такою ж кількістю лісу[19]. Місцеве волосне начальство в донесенні Хотинській земській управі змушене було констатувати, що селянські господарства з кожним роком занепадають через нестачу надільної землі та низький рівень культури землеробства[20].

На початку ХХ-го ст. у Гвіздівцях вів революційну пропаганду вчитель О.Костенко, за що його було заслано до Сибіру[21].  Восени 1905 року селяни спалили хліб на панському тоці.

Значна кількість селян проходила строкову військову службу. В Бессарабії були розквартировані 14-та піхотна дивізія, 8-ма кавалерійська дивізія і 14-та артилерійська бригада зі штаб-квартирами у Кишиневі. Полки 14-й піхотної дивізії були розташовані у Кишиневі (53-й піхотний Волинський и 54-й піхотний Мінський), у Бендерах — 55-й піхотний Подольский и 56-й піхотний Житомирський полк — у Тирасполі[22]. Саме в ці піхотні полки і в артилерійську бригаду призивалися на військову службу гвіздівчани.

Деякі з селян брали участь у Російсько-японській війні 1905 року. Вже перші невдачі на Далекому Сході змусили царський уряд прискорити відправлення в Маньчжурію додаткових частин. Для доукомплектування військ до штатів воєного часу в деяких військових округах було об’явлено мобілізацію, в тому числі у Бессарабській губернії — 24 серпня 1904 року. Якщо в мирний час з Бессарабії призивалося на службу 5-6 тис. чоловіків, то відповідно до мобілізаційного припису, затвердженому Сенатом 16 липня 1904 р., у Бессарабії підлягало мобілізації 8713 чоловік. 14-та дивізія доукомплектовалась до штатів воєнного часу й нараховувала у своїх рядах до 18 тис. чоловік. Серед них було немало вихідців з Сокирянського району та декілька гвіздівчан, які служили у 53-му піхотному Волинському полку (командир полку полковник Мілєант Гавриїл Георгійович).

18 вересня 1904 р. в 14-ій піхотної дивізії був проведений Височайший огляд на полі між Тирасполем і Бендерами. Об’їжджаючи війська, цар Ніколай ІІ подякував усіх за службу й благословив дивізію іконою Спасителя, побажавши щасливого успіху в бою і швидкого та благополучного повернення на батьківщину.

Здолавші величезну відстань, 14-та піхотна дивізія під командуванням генерал-лейтенанта Русанова 30 жовтня 1904 р. прибула у Мукден (Манчжурія). На той час російська армія після низки невдалих боїв закріпилася на мукденських позиціях і готувалася до решаючого бою. 14-та піхотна дивізія розташовувалася на правому фланзі 2-ої армії в районі Чжаньшань на правом бережу ріки Хуньхе. 25 січня 1905 р. війська 2-ої армії перейшли в наступ. Оборона супротивника була прорвана, і правий берег ріки Хуньхе був очищений від японців.

Розвиваючи наступ, 26 січня 14-та піхотна дивізія завдала удар на поселення Сяосуцза і Баотайцзи, захопила їх. Картина бою була жахлива. Поле було засіяно вбитими й пораненими. Далі дивізія намагалася захопити Сандепу, але разом з усією армією була зупинена наказом командуючого генерала Куропаткіна й відведена у початкове положення. Так закінчилася ще одна спроба наступу російської армії під керівництвом Куропаткіна.

Кривава данина, кинута жителями Бессарабії на ваги війни, була дуже висока. Лише 14-я піхотна дивізія втратила на полях боїв у далекому Китаї до 70% особового складу вбитими й пораненими. До 10 березня 1905 р. від 55-го піхотного Подільського полку збереглося лише 450 багнетів[23]. Серед полеглих були і сокирянці.

Мешканець Гвіздівців рядовий Єфим Філипович Кучерявий повернувся з цієї війни живим. Він воював у пішій мисливській команді (розвідувально-диверсійний підрозділ) 53-го піхотного Волинського полку. Як значиться у списках Капітулу Орденів по 4-му ступеню хреста Святого Георгія «За мужество и храбрость, оказанные им в боях разновременно», його було нагороджено Георгіївським хрестом 4 ступеню за № 193604″[24]. Взагалі те, він прийшов з війни Повним Георгіївським кавалером.

Мапа північно-східної частини Хотинського повіту початку ХХ-го сторіччя (для збільшення — клікніть на мапі мишкою)

Для того, щоб зрозуміти деякі суспільні відносини того часу цікаво звернути ще на один спомин гвіздівчан у історичних документах: «От Кишиневской духовной  консистории сим объявляется, что в оную 3 апреля 1908 г. вступило прошение царанина села Гвоздоуц, Хотинского уезда, Петра Андреева Гангалюка, жительствующего в мест. Бричанах, Хотинского уезда, о расторжении брака с женой Иулиттой Ивановой Гангалюк, урожденной Колесниковой, венчанного причтом Петро-Павловской церкви мест. Секурян, 5-го округа, Хотинского уезда, Бессарабской губернии, 8 февряля 1899 года. По заявлению Петра Андреева Гангалюка, безвестное отсутствие его супруги Иулитты Ивановой Гангалюк началось из села Секурян, Хотинского уезда, 17 лет тому назад. Силою сего объявления все места и лица, могущие дать сведения о пребывании бесвестно отсутствующей Иулитты Ивановой Гангалюк, обязываются немедленно доставить оные в Кишиневскую духовную консисторию«[25].

У 1906 році відбулися перші вибори у Державну Думу Російської імперії. Від села Гвіздівці у виборах брали участь четверо виборців. Простих селян серед них не було, участь брали гвіздовецьки поміщики — дворяни Дмитро Іванович та Платон Іванович Бібері, священик Гвіздовецької церкви Михайло Халдевич і управитель панського помістя Полянський Іосіф Михайлович. Бібері Д.І. на той час володів 533-ма десятинами землі у с. Гвіздівці і 1497 десятин землі у с. Ружниця Сорокського повіту (нині Окницький район Молдови) та у селі Мендиківці (нині — Олексіївка). Бібері П.І. (крупний орендатор, колежський асесор, член губернського і Сорокського повітового земства, а також Губернської Казьонної Палати) володів 1113-ма дясятинами землі, в тому числі — у с. Бирладяни (нині — Окницький район). Полянський І.М. мав 532 дясятини землі, священик М.Халдевич володів всього 33-ма десятинами землі.

У 1911 р. зареєстровано біля 200 випадків захворювань на дифтерит, коклюш, скарлатину.

У роки І-ої Світової війни теж багато селян було призвано до війська. Є.П. Кучерявий мав право не служити далі (до армії були призвані його брати Кучерявий Порфирій Філипович і Кучерявий Федір Філипович), але такі пішов на фронт добровольцем заміст іншого брата — Гавриїла, сказавши на прощання рідним: «Или грудь у крестах, или голова у кустах!».  З цієї війни він не повернувся. Гвіздівці опинилися в прифронтовій смузі, почалися реквізиції, примусові мобілізації гужового транспорту. Кучерявий П.Ф. воював у Галичині, попав у полон, двічі тікав, але його ловили. Третя втеча стала вдалою.

Кучерявий О.П.©

2010


[1] Обзор за 1886-1890 годи (статистичне зведення).

[2] Исповедные росписи о людях Православнаго Исповедания бывших и небывших у святого причастия за 1821-го по 1852-й годов Хотинскага уезда селения Гвоздоуцъ по Архангело Михайловской церкви.

[3] «Списки населенных мест Российской империи», ч. 3, «Бессарабская губерния», СПб, 1861, стор. 62.

[4] http://gromady.cv.ua/sk/gvizdivtsi/history/

[5] Исповедные росписи о людях Православнаго Исповедания бывших и небывших у святого причастия за 1821-го по 1852-й годов Хотинскага уезда селения Гвоздоуцъ по Архангело Михайловской церкви.

[6] Исповедные росписи о людях Православнаго Исповедания бывших и небывших у святого причастия за 1821-го по 1852-й годов Хотинскага уезда селения Гвоздоуцъ по Архангело Михайловской церкви.

[7] Черновицкий ОГА, фонд 117, опись 1 («Хотинский уездный суд»), ед. 292 «Дело по жалобе жителей с. Гвоздауц на посессора сербского воеводу Янку Поповича за чинимые им притеснения и побои» 19.11.1825-30.04.1830

[8] Исповедные росписи о людях Православнаго Исповедания бывших и небывших у святого причастия за 1821-го по 1852-й годов Хотинскага уезда селения Гвоздоуцъ по Архангело Михайловской церкви.

[9] «Списки населенных мест Российской империи», ч. 3, «Бессарабская губерния», СПб, 1861, стор. 62.

[10] Чернівецькій ОДА, фонд 117, оп. 1, од. зб. 200, арк. 5.

[11] Я.Гросул, И.Будак. Крестьянкая реформа 60-70-х годов ХІХ века в Бессарабии, стор. 112-119.

[12] «Історія міст і сіл Української РСР. Чернівецька область», К., 1969

[13] Обзор за 1886-1890 годи (статистичне зведення).

[14] Обзор за 1886-1890 годи (статистичне зведення).

[15] Обзор за 1886-1890 годи (статистичне зведення).

[16] Обзор за 1886-1890 годи (статистичне зведення).

[17] Бесарабский календарь-ежегодник, 1910, № 1, стор. 287.

[18] http://ocnita.nm.ru/istoria.htm

[19] Отчет Хотинской земской управы. Хотин, 1913, стор. 262.

[20] http://www.mistonove.org.ua

[21] Газета «Дністрові зорі», 20.05.1967.

[22] http://www.oldchisinau.com/forum/viewtopic.php?f=13&t=29

[23] http://www.oldchisinau.com/forum/viewtopic.php?f=13&t=29

[24] «Списки нижним чинам кавалерам Знака отличия военного ордена Св. Георгия за русско-японскую войну 1904-1905 г.г.», арк. 1376.

[25] Объявления // Прибавления к Церковным ведомостям. – СПб., 1908. — № 31. – С. 1506.

[26]   А.Борщевский «Развитие местного самоуправления в Молдове (с XIV века до наших дней)» http://emsu.ru/ml/view.asp?c=1539&p=1

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар