admin on 4th Октябрь 2019

Мало вже лишилося в селі Гвіздівці людей, що народилися в довоєнні часи ХХ-го сторіччя… Все частіше уходить разом з ними історія села тих і попередніх часів. І тим важніше зберегти хоча б щось, з того, що вони бачили, чули, знають, пам`ятають!

Пропонуємо Вашій увазі зміст бесіди з дуже цікавою людиною, колишнім мешканцем с. Гвіздівці – Грушецьким Федором Миколайовичем. Він був сільським музикантом, першим фотолюбителем у селі, працював завідуючим сільським клубом. Згодом доля вивела його за межі села, багато де працював… На цей час проживає в м. Сокиряни.

Як вже повідомлялося на сайті, виходить друком книга О. Кучерявого і О. Мандзяка «Гвіздівці. Шляхами століть». Так от, саме Федір Миколайович є автором значної кількості фотознімків періоду післявоєнного життя села, що розміщені у цій книзі. Чимало його фотознімків і на нашому сайті.

Не зважаючи на дуже поважний вік, Федір Миколайович тримається дуже бадьоро, ще активно працює у себе на подвір`ї.

Ця розповідь Федіра Миколайовича викладена в значній частині тою ж мовою і в тій манері, якою він розповідав.

 

&&&

 

Ф.М. Грушецький. Фото — вересень 2019 р., м. Сокиряни

Мій рід, як розповідали діди, нібито походить з села Грушка десь біля Могилева-Подільського[1]. Того й прізвище – Грушецький[2].

Мій батько – Грушецький Микола Єфимович, 1886 р. нар., мати – Грушецька Марія Милиянівна (Ємільянівна, Омільянівна), 1898 р. нар. Батько воював у 1-шу Світову війну, не був поранений. Він вже наприкінці війни потрапив на фронт[3]. Тоді вже особливої війни не було, почалася революція в Росії, солдати не підпорядковувалися офіцерам, посилали їх, а деколи і вбивали їх, як має бути.

Дід — Грушецький Віхтеній[4], коли я був малий, він на той час був у моїх теперішніх роках. У нього на лобі була чорна плямка. Казав, що то він одержав, коли стріляв з пістонки, підпалив гніт, вистрелив і попало щось в лоб. Воював з турками[5]. Турки знущалися над людьми. Султан їм сказав, що «Ваша воля, ваші жінки…». Було навіть таке, що турецькі солдати через спір, спорювали живіт вагітній жінці, щоб подивитися – хто у неї мав народитися: хлопчик, чи дівчинка. А Росія про це узнала, як дали туркам чортів, позбивали їм роги. Пішли туди, аж у столицю[6]. Там зустріли одного, говорив по нашому. Він почув нашу розмову, запитав звідки ми – з якого села. Сказали, що ми з Гвіздівців. А він питає: «А які села поруч?». Відповідаємо: Сербичани, Романківці. Каже: «Гвіздівці не знаю, а Сербичани і Романківці знаю. Був там і у Хотині в фортеці. Дід мабуть у голодовку помер, може ще й жив би. Але точно не знаю, коли саме він помер.

Другий дід (по мамі) – Дячук Милиян[7] був з Олексіївки[8]. Він розповідав: «Коли почалася революція, румуни використали це діло. Вони зайшли у 1918 році. Прийшли румуни, а ми не хотіли румунів, позбирали коси. Румуни надіслали в Олексіївку солдата, якій міг говорити на нашій мові для переговорів. А ми йому сказали, що не хочемо румунів, я дав йому по писку, забрав оружіє. Та потім румуни прийшли з гарматами, били куди попало. Сказали: «Всім з`явитися до центру села. Щоб жодної хати не було зачинено. Якщо хтось не з`явиться і хата буде зачинена, відразу ту хату спалимо. Котрий пікне, розстріл на місці. Хто солдата бив? Чого ви його били, що він вам зробив, він лише поговорити хотів». Люди перелякалися, мусили вказати». Та так того мого діда били, відливали водою, шмаття м`яса летіли. Він згодом, через деякій час помер — бідний[9]. То був прадід по мамі, ім`я не знаю. У Гвіздівцях румуни теж били по селі з гармат, пів села спалили[10].

 

Потім руські румунам сказали: «Забирайтеся хлопці, виходьте з Бессарабії!» А у них був король Міхай, молодий ще, злякався. І румуни пішли з Бессарабії без жодного пострілу. Ми працювали на своєму полі біля Студеної криниці. Я малий ще був, грався поряд. А румуни їдуть обозом від Сербичан в Гвіздівці і кажуть нам: «Hai, du-te acasă, acolo frații tăi se întorc acolo» («Йдіть додому, ззаду ваші брати йдуть!»). Були зі зброєю. Румуни збиралися з різних сіл у Гвіздівцях, там де зараз сільрада, а згодом всі пішли на Бричани.

Потім Гітлер почав війну. Сказав, що раз ви – руські такі хитрі, залізли в Бессарабію, зібрав усіх: Італію, Румунію…, каже: «Давай дамо руським горіхів!». Ага… дали…

Але я 4 роки вчився під час війни при румунах, добре знаю румунську мову, майже, як руську. Вчився я добре, мене майже не били. Було, що приїхав управляючий з Секурян, запитав мене: «Тu сine ești?» («Ти хто є?»). Як би я був не дурний, сказав би, що я румун, а я сказав: «Eu sunt rus» («Я руський»)[11]. Я думав, що він мене похвалить, що я руський, а вже добре знаю румунську мову. А він потягнув мене за вухо, аж вивернув і каже: «Rușii dincolo de Nistru. Suntem – români» («Руські за Дністром. Ми – румуни»). А вчителька каже мені потім: «Чого ж ти сказав, що ти руський?». Вчителька була хороша. Учитель Підлісний теж неподалік жив. А директорка школи була смішна. Кричала на нас: «Îți vei face haz de mine, te voi aranja! Trebuie să te încarci, să arestezi și să tragi» («Будете з мене глумитися, я Вам влаштую! Вас потрібно набити, арештувати і розстріляти»)[12]. Та ми її не боялися – така смішна!

 

Поміщик був Платон Бібер[13]. Жив неподалік від нас, де батько побудувався. Він дружив з моїм татом. Ще раніше, до війни, прийшли до Бібера злодії. А сторожа не було, він пішов додому. Злодії зустріли того сторожа, запитали, чи є у Бібера сторож. А він каже: «Я сторож, та йду додому». Вони й пішли, питали Бібера, де гроші? Бібер сказав їм, що гроші у шухляді. Вони відповіли: «Ми їх туди не клали, ти поклав, ти й бери». Забрали гроші, сказали, щоб 2 годині не виходив з хати.

Його будинок згодом пішов під школу. Він ходив, як жебрак. Не брали його в тюрму. Просив хоча б кімнату дати. Ходив та десь помер[14].

Робочі будні. На підприємстві Сокирянської ВТК (кар’єр з видобутку каменю-ракушняка). Ф.М. Грушецький — праворуч. Фото 50-х — 60-х років ХХ ст.

Батько у Велику Вітчизняну на війну не йшов. Брати Міша, 1922 р. нар. і Вася, 1925 р. нар. пішли. Васю взяли на шофера вчитися, пройшов всю війну, але полковники, яких він возив були не в тій точці, де стріляють, набагато далі[15]… Міша б сказав, що він теж грамотний, може і його б взяли? Але загинув в Латвії, нібито поваром служив. Похований в с. Вейзмуже, у мене є вирізка з газети, я зберігаю[16]. Чого ми за часів Союзу не поїхали туди – не знаю.

Був сусід Довгань Василь Михайлович. Йому снайпер вцілив в голову. Повезло, що куля потрапила трошки нижче скроні, як би на сантиметр вище і все… А так вийшла через рот[17]. А його тато Михайло, що був родом з Секурян, жив у нас в селі, загинув[18]. Він мене хрестив. Прощався з моїм батьком, коли йшов на війну, казав, що відчуває, що війна велика що не повернеться. Тато йому каже: «Що ж ти, ще не пішов, а вже кажеш, що не повернешся?».

 

У голодовку дуже тяжко було. В Гвоздівцях від Романківців Гандзюки жили і дитина у них померла. І вони почали її варити, щоб самим спастися. Але пішли до сусідів, просити часнику і прокололися. Чоловіка арештували, дружина теж згодом померла. Вона вже запухла була.

Моє ім`я фактично — «Феодот» — так у церкві мене назвали. Батько якось казав мамі, що я Феодот. А по паспорту – Федір. Народився 20 червня. Мама казала, що б я запам`ятав, що народився на Зелене свято 20 червня.

 

Я теж по музиці. Грав на баяні, на кларнеті, саксафоні, в тому числі разом з Мішею Мафтуляком.

Сільські музиканти: Грушецький Микола Єфимович, Грушецький Федір Миколайович, Мафтуляк Михайло Васильович, Остапчук Михайло, Матковський Іван. Фото: 50-ті роки ХХ ст., с. Гвіздівці.

Сокирянський самодіяльний духовий оркестр. Крайній праворуч стоїть Грушецький Ф.М. Фото 60-х років ХХ ст.

Брат Василь привіз мені з війни фотоапарат «Лейку»[19]. Було у мене багато фотоапаратів. Був і «ФЕД»[20], була «Смена»[21], «Фотокор»[22] на ніжках був. Фотозбільшувач «Ленінград», ще якійсь – не пам`ятаю. Багато знімав, фото роздавав, собі не лишав, для себе лишав тільки сімейні фото. Плівки залишилися, якщо не спалив. Знімав весілля. Працював завклубом, але був Зубенко – «з`їли» мене, прибрали з посади завклубом. Ще й погрожували обкласти податком, бо я знімаю весілля. Я сказав, що я любитель. Але «Лейку» забрали, хто вже не пам`ятаю, сказали, що то шпигунський фотоапарат.

Займався столярною справою, а музика – то любительське. Треба ж було заробляти. Я все вмію, багато де працював.

 

Розповідь записав О. Кучерявий

_________________________________________________

Примітки до розповіді

[1] село Грушка дійсно є в Могилів-Подільському районі Вінницької області. Населення на цей час становить 458 осіб. Доречи, могилівський поміщик Вітте у 1807 р. розшукував свого кріпака Грушецького, якій втік у Хотинську райю (О. Кучерявий, О. Мандзяк, «Гвіздівці. Шляхами століть», К.-Под., Аксіома, 2019)

[2] Як з’ясовано після бесіди по церковних документах, родоначальниками всіх нині існуючих родів Грушецьких в Гвіздівцях був Леонтій Грушевський, приблизно 1761 р. нар. та його дружина Євдокія Стефанівна, приблизно 1774 — 1778 р. нар. Л. Грушецький з сім`єю перебрався в Гвіздівці до 1822 р. Згодом його прізвище трансформувалося у «Грушецький». Мабуть одночасно з ним в селі оселився також Андрій Грушецький, приблизно 1776 р. нар. Але станом на 1922 р. він був вдівець, у нього були лише 3 дочки: Марія, Анна та Єлена і таким чином його рід припинився.

[3] Грушецький Микола Єфімович, 6.12.1885 р. нар., учасник Першої Світової війни приблизно з 1916-17 р.р., рядовий. Відомості: церковна метрична книга та погосподарська книга сільради за 1944-46 р.р.; Книга памяті села Гвіздівці.

[4] Віхтеній – місцевий варіант імені Єфим, Євфімій.

[5] Грушецький Євфімій Олександрович (побутове ім`я – Віхтеній), учасник Російсько-турецької війни 1877-1878 р.р., був легко поранений. Повернувся до дому, помер приблизно в 1946-47 р.р.; Книга памяті села Гвіздівці.

[6] Пістонка – рушниця. Під час Російсько-турецької війни 1877-1878 р.р. у битві при Шейново 27-28 грудня 1877 р. оточили і взяли в полон 30-тис. армію Вессель-паші; 3-5 січня 1878 р. в битві під Філіпополем (Пловдив) була розбита армія Сулеймана-паші, а 8 січня російські війська зайняли Андріанополь. Таким чином російська армія повністю розгромила турецькі війська, в тому числі ті, що закривали шлях до турецької столиці Стамбулу, але Великобританія злякалась захвату Росією проливів, завчасно встигла надіслати до проливу Босфор досить великий флот і погрожувала вступом у війну у випадку продовження руху російських військ до Стамбулу. Російська влада була змушена відмовитися від продовження військових дій.

[7] Милиян – місцевий варіант імені Ємільян, Омельян.

[8] Олексіївка – село в Сокирянському районі, колишня назва – Мендикауці, Мендиківці.

[9] Розповідь Г.Ф.М. є спрощеним переказом подій, стосується лише одного з епізодів. У Олексіївці (тоді – Мендиківці) за знущання над людьми було вбито 2-х румунських солдатів і каральний загін влаштував масове побиття і знущання над населення. Як то було фактично можна почитати на сайті в статтях: «До 95-тої річниці Хотинського повстання» та «Спогади про Хотинське повстання».

[10] Дійсно, під час придушення повстання румунські військові розташували на краю лісу «Підволовий» французьку артилерійську батарею (Франція була у складі військового союзу Антанта, до якого входила і Румунія) і спалили артилерійським вогнем всю ту частину села, що знаходилася під лісом. Потім ще застосували броньовики з кулеметами.

[11] До звільнення в 1940-му році від окупації переважна частина українців вважали і називали себе «руськими».

[12] Вчителями у школі в 20-30-х роках ХХ ст. були Мефодій Подлєсний, його син Павло, дружина Павла – Елеонора Подлєсна (у 1940 р. емігрували до Німеччини, Мефодій залишився в селі). Під час війни вчителями був М. Подлєсний, Остропець з Окниці (нині – Республіка Молдова), Гангал з с. Клокушни (Окницький р-он Молдови) і 2 вчительки.

[13] Платон Іванович Бібері. Про нього читайте на сайті у статті «Поміщик і поет Платон Бібері».

[14] За постановою опертрійки УНКДБ по Чернівецької області від 10 червня 1941 року П.І. Бібері був висланий на спецпоселення, як соціально небезпечний елемент. в тому ж 1941 році, у вересні, Платон Іванович помер на спецпоселенні в Тюменській області. На той час йому вже було 75 років. Згодом був реабілітований. Відомості: видання «Реабілітовані історією. Чернівецька область». – Книга перша. – Чернівці: Чернівецьке обласне відділення пошуково–видавничого агентства «Книга Пам’яті України», 2007, с. 474.; Книга памяті села Гвіздівці.

[15] Грушецький Василь Миколайович, 1925-1927 р.нар., мобілізований у 1944 р., у грудні 1944 чи у січні 1945 прибув до Чернівецького пересильного пункту; водій 92-го запасного стрілецького полку 13-ої запасної стрілецької дивізії. Повернувся з війни. Відомості: ЦАМО, фонд 8378 (записаний – «Грушевский»), а також – погосподарська книга сільради за 1944-46 р.р.; Книга памяті села Гвіздівці.

[16] Грушецький Михайло Миколайович, 1922-1923 р.н., мобілізований 19.04.1944 р., гв. червоноармієць 240-го гвардійського стрілецького полку 74-ої гвардійської стрілецької дивізії. Загинув 19.04.1945 р. Похований на південно-східній окраїні с. Фрідерсдорф (могила № 2), Зєєловський округ провінції Бранденбург (Кюстрін р-он округ Франкфурт) у Німеччині. Відомості ЦАМО РФ (рахується – «Грушицкий»; ф. 58, оп. 18003, спр. 687) і Книги пам’яті України, «Чернівецька область», видавництво «Прут», 1995, т. 2, стор. 234, а також – погосподарська книга сільради за 1944-46 р.р.; Книга памяті села Гвіздівці.

[17] Довгань Василь Михайлович, 1925 р. нар., освіта – 2 кл., призваний 8.05.1944 р. Рядовий 1-го С.Б. запасного 200-го стрілецького полку 47-ої запасної стрілецької бригади; поранений снайпером в обличчя; 25.04.1945 р. вибув до госпиталю 2614 в м. Папу. Згодом — 7.05.1945 р. з військово-пересильного пункту 237-го армійського запасного полку вибув до комендатури м. Берліну. Повернувся з війни. Відомості: ЦАМО, фонд 8496, опис 168526, справа 29, а також фонд 8530.; Книга памяті села Гвіздівці.

[18] Довгань Михайло Миколайович, 1900 р. нар., народився в м. Секуряни, жив у с. Гвіздівці, мобілізований 15.04.1944 р. Рядовий 628-го стрілецького полку 174-ої Борисівської стрілецької дивізії 31-ої армії Білоруського фронту. Загинув 28.10.1944 р. Похований на Без`їмській висоті на західній окраїні с. Подновінки Сувалківського воєводства в Польщі. Дружина – Пелагея Михайлівна. Відомості ЦАМО РФ (рахується, як «Долгань»; ф. 58, оп. 18002, спр. 1361 і Книги пам’яті України, «Чернівецька область», видавництво «Прут», 1995, т. 2, стор. 234.

[19] Фотоапарати «Leica» випускалися до і під час війни німецькою фірмою «Ernst Leitz GmbH». Апарат масового виробництва, досить високої якості, був одним з найпопулярніших у світі. Зараз торгівельна марка належить іншим фірмам.

[20] Фотоапарат «ФЭД» (розшифровується: «Феликс Едмундович Дзержинський») — радянський дальномірний малоформатний фотоапарат, що вироблявся Харківським виробничим машинобудівним об’єднанням «ФЭД» з 1934 до 1955 р.р.

[21] «Смена» — найменування сімейства радянських шкальних фотоапаратів та іншої фототехніки, що вироблялася в 1939-1941 роках і з 1953 до 1990-х років заводом ГОМЗ (згодом – ЛОМО) в Ленінграда і в 1957 – 1961 р.р. — заводом ММЗ в Мінську. Фотоапарати «Смена» вироблялися в розрахунку на масового споживача, тому відрізнялися простотою конструкції і були дуже дешевими.

[22] «Фотокор № 1» (також «Фотокор-1», часто — просто «Фотокор») — радянський пластиночний складний фотоапарат 1930-1940 р.р., перший масовий фотоапарат з тих, що випускався в СРСР — за 11 років випущено понад 1 млн экз.

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

1 коментар к “Грушецький Ф.М.: спогади про село”

  1. Дуже цікаво! Завжди багато нового можна завжди узнати з вашого сайту!

Залишити коментар