Storonni avtor on 8th Январь 2011

302 роки минуло, як відбулася01 rus1 Полтавська битва між військами Петра І-го, з одного боку, та військами шведського короля Карла XII-го і гетьмана Мазепи, з іншого боку (27 червня (8 липня) 1709 року). Здавалося б, що ця битва була далеко від нашого краю, але насправді, ця битва для нас була лише початком подій, які більш ніж істотно вплинули на населення Північної Бессарабії. І от влітку цього – 2011 року як раз виповнюється 300 років, як ці події трагічно завершилися для села Гвіздівці і для більшості селян краю. Ми впевнені, що відомості, які викладені в цьому історичному матеріалі, будуть новиною для мешканців села.

Карл XII з Мазепою втекли в Бессарабію, що перебувала під владою Туреччини. 29 липня 1709 р. російський посол П.А. Толстой пред’явив турецькому султанові ультиматум про видачу Карла XII і Мазепи. Між Туреччиною й Росією зростала напруженість, але турки відмовилися видавати шведського короля й українського гетьмана. Втім, сам Мазепа помер у турецькій фортеці Бендери 22 вересня 1709 р. Його наступником став Пилип Орлик.

Залишки шведських військ і мазепівських козаків були розселені на постій по Бессарабії, у тому числі й на території Хотинської округи. І як писав в одному зі своїх указів сам султан, під час зимівлі на території Хотинської райї вчиняли злодіяння й насильства.

У травні 1710 р. гетьман Пилип Орлик уклав військовий союз із кримським ханом Девлет-Гиреєм II, а 20(09) листопада 1710 р. Османська імперія, яку підбурювали Карл XII і Девлет-Гирей II, оголосила війну Росії. 26 травня 1711 р. почався Прутський похід російської армії. Війська генерал-фельдмаршала графа Б.П. Шереметьєва дійшли до села Рашків на Дністрі (нині Хотинський район Чернівецької області) і 5 червня 1711 р. підійшли до ріки Прут. 12 червня 1711 р. до Шереметьєва приєднався Петро І із гвардійськими полками. Ці війська пішли униз за течією Пруту, але надалі основні сили росіян і молдавського Господаря Дмитра Кантемира, який примкнув до них, були зосереджені в районі міста Сороки. При цьому, все середнє Подністров’я й прилеглі до нього райони Північної Бессарабії (у тому числі Гвіздівці) опинилися під контролем російської армії. Населення краю, особливо Північної Бессарабії, з ентузіазмом зустріло петровських воїнів, велика кількість чоловіків добровільно вступали в союзне росіянам військо Дмитра Кантемира.

Але цей похід у цілому був невдалим для російської армії. Внаслідок недостатньої підготовки походу, відірваності обозів і інших чинників, військо страждало від недоліку продовольства й хвороб у вже розореному шведами, козаками й татарами краї. Змучена великими й швидкими переходами, частими бойовими сутичками, армія насамкінець була оточена турецькими військами. Втім, турки теж не мали сил і бажання вступати в рішучу битву. До того ж вони, у певній мірі, мали такі ж проблеми, що й російська армія. Росія й Туреччина 12 (23) липня 1711 р. уклали Прутський мирний договір. Російська армія пішла з Бессарабії. При цьому тисячі молдавських і українських селян Північної Бессарабії залишили свої села і пішли на північ разом з російськими військами.

Гетьман І. Мазепа

Багато сіл залишилися повністю без мешканців. Серед них були і Гвіздівці, і сусідні Клокушна та Сербичани. Звичайно, у селах залишалися окремі жителі, в основному старі, які просто не хотіли йти, воліючи вмерти на рідній землі. Так і відбувалося. Паралельно з російською армією постійно йшли ображені на турків татарські кіннота й загони козаків-мазепівців, які увесь час намагалася атакувати росіян. Слід зазначити, що турецька армія, незважаючи на відоме східне підступництво, строго дотримувалася умов мирного договору й навіть охороняла російську армію від своїх же союзників. Проте, охороною населення турки не переймалися й розлючені татари знищували всіх жителів, які залишилися в селах, не дивлячись на їх вік.

Таким чином, колишнє населення нашого села в повному складі пішло із села з російською армією. Село Гвіздівці повністю спустіло і фактично припинило свої існування.

Де згодом осіли гвіздівчани і чи повернулися згодом хоча б частково на рідну землю — не відомо. Хоча, швидше за все, деяке число селян повернулося, але цілком можливо, що на території сіла в значній мірі оселилися зовсім інші селяни, які і є нашими предками.

Господар Молдови — Дмитрій Кантемир

В Оріентальному відділі Народної бібліотеки імені Кирила і Мефодія в Софії (Болгарія) зберігся уривок турецького дефтеру (реєстр земель, населених пунктів і доходів від податків з них), який містить цікаві відомості про розвиток поземельних відносин в Хотинській окрузі (нахіє або райї).

Після відходу російської армії й військ молдавського Господаря землі Хотинської райї пустували. Державні доходи Османської імперії, що збираються із цієї території, різко скоротилися. Дана ситуація змусила османську владу застосувати особливу політику відносно цієї прикордонної області. Метою такої політики було залучити назад селян, що втекли, відродити й заселити пусті села, щоб землі почали знову оброблятися, а податки знову надходили в скарбницю.

Землі Хотинської округи до війни 1710 — 1711 р. входили до складу «Богдана», тобто Молдавського князівства. Але після зради Дмитра Кантемира турецький султан передав монопольне право на престол у Молдовському князівстві, так званим, фанаріотам – багатим грецьким купцям з Фанару (пригород Стамбулу). Державним органом управління князівства став диван – державна рада, у якій провідну роль грали бояри-фанаріоти. За ними наглядав представник султана – ефенді при дивані.

Але Гвіздівці були під управлінням фанаріотів не довго. Та, напевне, що і управляти не було ким — село стояле пусте. У 1715 р. турки вивели Хотинський цинут зі складу князівства і перетворили його у Хотинську райю – адміністративно-територіальну одиницю на кшталт повіту, закріплену за Хотинською фортецею під управлінням турецького паши. Таким чином, Гвіздівці з 1715 р. стали частиною Туреччини. Через турецьку назву адміністративно-територіальної одиниці, навіть після звільнення від турецького панування, населення цієї території ще тривалий час називали райками або райлянами.

Турецький султан Ахмед ІІІ, який правив Османською імперією з 1703 до 1730 років

Незабаром після війни стамбульський уряд надіслав до Хотинської округи своїх чиновників, щоб зробити повний перепис сіл, з’ясувати чисельність населення, що залишилося, а також доходи, належні із цих сіл, — коротше кажучи, навести порядки в підірваній за час війни адміністративно-фіскальної організації даних земель. Хотинським правителям було запропоновано наполегливо збирати селян, що бігли, змушуючи їх селитися у своїх колишніх селищах.

Спеціальним декретом османський уряд заново затвердив податі, які повинні були платити селяни Хотинської округи, тобто регламентувало обсяг феодальної ренти, що відбирається в селян. У цьому декреті вказувалися розміри подушної податі, десятини, податку з окоту й інших повинностей, щорічно виплачуваних селянами. Селянам цього району надавалися деякі пільги: подушна подать стягувалася з усіх у розмірах, передбачених для людей найбіднішої категорії; десятина повинна була бути дійсно десятиною, тобто становити одну десяту частину врожаю, у той час як у деяких районах брали одну восьму й навіть більше.

Безпосередньо, за найвищим указом, з райятів (жителів райї), які фактично проживали на території, з кожного, кому більше дванадцяти років, належало, починаючи з першого мухар-рема 1128-го (1716) року стягувати по одному золотому з тугрою (тугралі алтун), беручи його в чотири платежі й збираючи, таким чином, їхню подушну подать за ставками нижчого (найбіднішого) розряду. Із зернових і інших продуктів землеробства належало стягувати одну десяту. З кожного вулика належало платити по чотири акче [15] замість десятини. З тих, хто протягом місяця березня стане придатним для обкладання подушною податтю, брати по половині гуруша в якості іспендж. Іспендж – це податок з немусульманського населення, що стягувався з кожного працездатного чоловіка, незважаючи на його родинний стан (в XV — XVI століттях він становив 25 акче із платника, на початку XVIII століття із самих юних платників стягувався в розмірі полгуруша, тобто 60 акче).

З кожної голови овець, кози і ягнят — по одній пара (теж якась міра, навряд чи малась на увазі «пара» — дві), а з кожної свині — по чотири пара. З кожних десяти копиць сіна стягувати по одній копиці, як це було й колись.

Але, як писав султан у своєму указі, якщо райяти (жителі райї), «…що розбіглися через вторгнення московітів або через злодіяння й насильства шведів, що зимували колись у цих місцях, і київського воєводи, повернуться у свої села, стануть жити там, побудують собі заново будинки, почнуть орати землю й зберуть річний урожай, то з них не вимагати подушної податі, десятини й інших райятських податків, тому що в силу встановленого порядку вони на рік звільнені від податків, щоб дати їм зміцніться. Волею божої, із другого року, яким є 1129 (1129 рік хиджри відповідає 16 грудня 1716 — 4 грудня 1717 р. – прим. адм.), з них теж будуть стягуватися, як передбачено, що підлягають оплаті подушна подать, десятина та інші податки з райятів. З райятів, які повернулися потім і знову оселилися у вищезгаданих селах, теж не вимагати нічого, поки не зберуть річного врожаю із землі. Згідно із установленим порядком податі з них будуть стягуватися лише із другого року…».

Тобто, пільгові умови надавалися всім селянам, які поверталися на свої місця. Кожному селянинові, який знову оселився в цих селах, надавалася земля, і протягом одного сільськогосподарського року з нього не можна було брати ніяких податей — ні десятини із урожаю, ні подушної податі.

У той самий час хотинським адміністраторам було запропоновано суворо стежити, щоб кожний селянин, який повернувся, звільнявся від сплати податей тільки на рік, щоб нікому не дозволялось ухилятися від сплати податків під тим приводом, що ще не пройшов рік з моменту повернення й, отже, не наступив час вимагати з його податі.

Після перепису села Хотинської округи були віддані під нагляд різних осіб або військових частин. Формально їм доручалося спостерігати за швидким заселенням цих сіл, за регулярною обробкою земель. Така політика не була новою в османській поземельній і адміністративній практиці. І в попередній період розвитку поземельних відносин в Османській імперії ніколи не відчувався недолік у селах, що збезлюділи, і в землях, що пустують, особливо в прикордонних районах. Такі землі, звичайно ні за ким не закріплені, віддавалися «кому-небудь із гідних прикордонних жителів у якості тімару для відродження й заселення їх», а власникам «виправлялася берат», тобто жалувана грамота на умовах ленної служби.

Особи, яким були роздані хотинські селища, були вихідцями з яничарського корпусу, командирами перебуваючих у Хотині капі-кулу, тобто місцевих військових гарнізонів. До цих сіл прикладали руку, або безпосередньо, або через своїх представників, мухафиз (комендант) Хотинської фортеці, ага яничарів і інші. Але села надавалися їм не як умовні феодальні володіння — тімари або зєамети, і їхні власники не ставали ленниками — тімаріотами або позиками. Вони володіли селами не в обсязі прав силахійського берата, а користувалися набагато більш широкими повноваженнями.

Незабаром після перепису й розподілу сіл особи (в основному — яничари), яким вони були віддані, зажадали з головного казначейства офіційні документи, що гарантували їм право безперешкодно володіти селами й збирати податі із селян. Цим власникам видавалися вже не берати, а мюльк-наме (жалувані грамоти на умовах необмеженої власності).

Іншими словами, султанський уряд наділяв їх більш широкими правами, надаючи можливість розпоряджатися землями за своїм розсудом — передавати частину «своїх» земель кому побажають, поселяти на цих землях кого завгодно й т.п. Стамбульський уряд, передаючи землі й села цим людям, тим самим формально відшкодовував частково або повністю платню, що вони отримували до того часу зі скарбниці. Очевидно, це було більше вигідним для власників селищ, тому що замість нерегулярно одержуваної зі скарбниці платні їм надавалася можливість забезпечити себе надійними доходами, оббираючи селян. Видко саме тому спалахнуло невдоволення серед яничарських начальників в інших прикордонних фортецях, оскільки вони отримували лише платню зі скарбниці й заздрили хотинським начальникам. Щоб запобігти «порушенням в прикордонних областях і падінню духу у воєначальників», султанський уряд вирішив анулювати видані мюльк-наме.

У зв’язку із цим було наказано зробити новий перепис у Хотинській окрузі, що проходив, вочевидь, в 1718 — 1719 р. Немає докладних вказівок і про те, який режим був установлений відносно цих сіл після другого перепису — чи стали вони знову тімарами чи залишилися прикріпленими до хотинського казначейства, що почало збирати належні податі із селян і витрачати їх на виплату платні солдатам і начальникам хотинського гарнізону. Однак не підлягає ніякому сумніву, що селяни продовжували платити всі податки, які були зафіксовані декретом 1716 р.

До цього всього залишається додати тільки те, що, що пусте (як прямо записано у турецькому дефтері) село Гвіздівці (у турецькому варіанті – «Вєздовічє», напевне, що від молдовського «Ваздауць») було довірено Ахмедові-бєше з 61-го бьолюку яничарських військ. Тобто, цей Ахмед-беше був якійсь час володарем нашего села.

Для відома: яничари — регулярна турецька піхота XIV-XIX століть, які разом із сіпахами й кіннотою — акінджі становили основу війська в Османській імперії, складалися з рабів і ув’язнених; крім військових функцій, виконували також поліцейські й каральні функції в державі. Бьолюк — частина яничарського корпусу, що відносилася до особистої гвардії султана.

До речі, яничарам була віддана й сусідня спустіла Клокушна, яку 28-го рабі дзиг-еввєля 1128 (22 березня 1716) року отримав бьолюк-баші Осман — один з головних бьолюк-баші лівих гєнюлліянів.

Надалі Хотинська округу знову увійшла до складу молдавського воєводства. Збір мит, а може бути і інших податків, перейшов до молдавського господарського казначейства .

[1] акче — дрібна монета, що чеканилася в Османській державі із середини XIV ст. ЇЇ вартість у різний час змінювался. Від початку вона складала 1/4 — 1/3 дірхема. Дірхем містив 3 г і 78 мг срібла.

Кучерявий О.П.

_________________________________________________

Використані джерела:

1. Турецкие документы о состоянии хотинской округи (нахие) в первой половине XVIII в. // Восточные источники по истории народов юго — восточной и центральной Европы. Т. 3. М. Институт Востоковедения. 1974.

2. Н. А. Мохов, Молдавия в эпоху феодализма, Кишинев, 1964.

3. «История Молдавской ССР». Кишинев, «Штиинца», 1984.

4. П.А. Несторовский. Бессарабские русины. Историко-этнографический очерк. Варшава, 1905.

5.  В.С.Пикуль — «»Железный башка» после Полтавы».  Документальный исторический очерк.

Автор дякує історику і письменнику Олексію Мандзяку за надання історичних документів, які були використані у цьому матеріалі!

Статті майже по темі:

Літописне місто Кучелмін

Оборонні споруди Сокирянського Подністров’я

Сокиряни, Романківці і Хотинський повіт на межі 19-го і 20-го сторічь

Секурянська волость – 1890 рік

Наші сусіди: село Михалашани

Трипільські поселення Сокирянщини

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

6 комментариев к “Гвіздівці: трагедія 1711 року”

  1. Так, були діла!

  2. Николи не думала, що таке було у нашому краї. Жах, бідні люди!

  3. А ще хотіла запитати, чи не має у Вас відомостей по турецькому пануванню у Романківцях? І де Ви знайшли фотографію турецького султана? Тоді що фотоапарати були?

  4. Марьяні: є по багатьох селах Сокирянського, Кельменецького, Хотинського, Бричанського, Окницького р-онів, але по Романківцях поки що не має. Можливо їх не передавали яничарам у володіння.

  5. Не всю ви правду кажете! Почнемо з такого: «До того ж вони, у певній мірі, мали такі ж проблеми, що й російська армія.» Не варто думати, що війська були виснажені взаємно! Російська армія була оточена і приречена! А патріоти-мазепинці (які, коли вас послухати, розбоєм промишляли…) одержали нагоду тоді помститися Петрові. Її врятувало хабарництво: Петро підкупив великого візира, — щоб зібрати бажану суму для хабара навіть прикраси своєї дружини поздирав… і той наказав розступитися військам, випустивши російських окупантів. Султан, коли дізнався, зітнув візирові голову. Доречі: чи не підкажете часом, звідки це у вас «дані» про «Розбій» козаків на Хотинщині?.. Розумієте, коли ідеться про ім*я таких людей, як мазепинські патріоти, — потрібно ой як пильно добирати слова і аргументи… Ну і взагалі: з яких це пір росіян називаюь “воїнами”? ))))))) Чи не здаються Вам, що це завелика честь – називати так набрід іноземних окупантів.
    І так: слід було вам уточнити, що “з великим ентузіазмом приєднувалися МОЛДАВСЬКІ селяни до МОЛДАВАН (для яких ця війна справді мала національно-визвольне забарвлення), А НЕ УКРАЇНСЬЦІ до кривавого Петра І-го! Коли говорите про такі речі, слід висловлюватися точно і уважно – щоб не вийшло, що ви холуйствуєте перед російськими окупантами вчергове. Хоча не впевнений, що ви цього не робите свідомо. Бачу, якщо вже війна вас не навчила – то хіба могила виправить.
    Щоб самому не буть голослівним – ось уривок із відповідної (автор – Тарас Чухліб): “Данський посол Юст-Юль залишив спогади про те, що під час просування московитів до Пруту запорожці К. Гордієнка за наказом П. Орлика атакували військовий обоз ПетраІ й відібрали 700 (!) підвод з хлібом і борошном, а також постійно відрізали їм шлях до річок.Влітку 1711р. війська П. Орлика воювали на боці султана в битві між турецькою та російською арміями на річці Прут поблизу молдавського містечка Станілешті. 8 липня відбувся бій, який закінчився великою поразкою росіян. Об’єднані підрозділи турків, татар, шведів та українців вдалим маневром швидко оточили московських стрільців, які навіть не встигли як слід утворити оборонний табір. Після цього союзницькі війська без перешкод звели навколо війська Петра І земляні вали на яких було встановлено гармати. Бомбардування деморалізованої російської армії тривало в ніч з 9 на 10 липня, а також протягом наступного дня. У підсумку загинуло близько 3 тис. вояків противника. Якби турецьке командування не наказало припинити вогонь російська армія була б розбита вщент. У штабі Петра І, готуючись до полонення, почали палити секретні документи. Пізніше цар згадував, що під Прутом з росіянами “майже так трапилося, як зі шведами під Полтавою ”. Близько 7 тис. українських козаків під керівництвом П. Орлика та К. Гордієнка зробило значний внесок у перемогу”
    Отак.

  6. Олекса, насамперед, слід зауважити, що у цій статті (яка, доречи, була опублікована на сайті ще у січні 2011 р.) фактичну поразку армії Петра І у тій війні ні хто не заперечував. І при цьому не має жодного значення — яким саме чином врятувалася російська армія, адже поразка — є поразка.
    Та ця стаття взагалі не про армію Петра І (то лише фон подій), а про те, що сталося з більшістю сіл Північної Бессарабії у 1711 р. — розграбування і знищення вщент більшої частини сіл, фактичне вигнання населення (в тому числі — Гвіздівців). І про це у статті наведені конкретні посилання на конкретні джерела, зокрема і на указ турецького султана, якого Ви чогось так вихваляєте.
    Взагалі є дивним Ваш підхід, адже разом з козаками (що цілком зрозуміло) Ви намагаєтеся героїзувати також турків, татар і шведів, які для цієї землі завжди були безумовними окупантами! І не тільки для Бессарабії, адже вони століттями (за винятком шведів, які доклалися насамкінець) постійно грабували більшу частину України. У Вас проявляється занадто однобічний підхід за принципом: «тут бачу, а тут не хочу бачити, або бачу те, що хочу…»
    Та за будь яких обставини, для тогочасних мешканців Північної Бессарабії того часу (не важливо — молдован, українців чи то росіян), що турки, що татари, що шведи, що козаки (які були разом з ними і діяли разом з ними), були геть однаковими.
    Стаття історична, а правдива історія не терпить вибірковості і ідеологічного підходу на кшталт: «Ці є наші і вони могли виробляти, що хотіли, а ті — інші сьогодні погані, те про них варто писати лише погане».
    Історія — якою вона була, така і була! І не має чого переводити її на сьогоденні події, адже це вже буде ні історія, а пустопорожне ідеологічне базікання.

Залишити коментар