Село Гвіздівці, не зважаючи на свою досить бурхливу історію,01 rus1 напевне ніколи не мало стратегічного значення, що досить природно в силу його розташування (серед лісових масивів, в стороні від головних шляхів, тощо) та деяких історичних чинників. Може бути, що то — на краще, адже селу і селянам і без стратегічного розташування дісталося в історії.  Зрозуміло, що при цьому воно не викликало особливої цікавості у істориків.

Тому також, в значній мірі сприяли досить нечисленні спомини про село у історичних джерелах, пов’язаних з загальноважливими історичними подіями. В свою чергу, це напевне в чималому ступеню пов’язано з дещо оригінальною назвою села. На перший погляд, у назві нашого села – «Гвіздівці» не має ні чого незвичайного. Може так воно і є, але чомусь у різних джерелах, які поступово ми починаємо знаходити, назва села дуже часто зазначається по різному. І в деяких випадках, ця назва буває перекручена майже до невпізнанності.  Причиною цьому може бути дуже часта зміна господарів, влад, мов, інтенсивна крайова міграція населення, тощо. Достатньо при цьому зазначити, що навіть при складанні сільської книги пам’яті нам довелось зіткнутися з тим фактом, що про багатьох гвіздовчан — учасників Великої Вітчизняної війни ми ледве знаходили відомості через саме неймовірне перекручування назви села в архівних документах зовсім нещодавнього (майже – сучасність) часу.

Головним сучасним офіційним джерелом інформації про село Гвіздівці було і допоки що залишається радянське видання «Історія міст і сіл Української РСР. Чернівецька область», К., 1969. Саме у цьому виданні було офіційно визначено, що перша письмова згадка про Гвіздівці датується 1432-м (6940 – за старим літочисленням) роком, коли тогочасний володар цих земель — Господар Олександр І Добрий (молд. – Александру чел Бун), що правив з 1400 до 1432 року, подарував село боярам Івашку Владиченку та Петру Іордашку. Саме після публікації у цьому виданні офіційною датою, від якої відлічується існування нашого села Гвіздівці вважається 1432 рік. Та чи вірна ця дата?

Останні, проведені історичні дослідження дозволяють поставити цю дату під сумнів. Хоча, напевне слід зазначити, що очну дату заснування села навряд чи колись вдасться з’ясувати — занадто бурхливою і безжальною до історичних документів була історія всього нашого краю.

Та все ж, завдяки краєзнавцям (та напевне, без надмірної скромності – і нашому сайту), ця ситуація починає виправлятися. І ми пропонуємо  Вашій увазі статтю – історичне дослідження О.С. Мандзяка і О.П. Кучерявого «Гвіздовецькі власники і орендарі». Це дослідження, хоча на перший погляд і виглядає досить вузькоспрямованим, та насправді піднімає і наочно показує широкий пласт історії села Гвіздівці, а в деякій мірі — і сусідніх сіл. До того ж, у статті дуже вірно зазначено, що історія будується на волі владних, що від власника села в досить значній мірі залежав напрямок розвитку села і доля селян.

Більш того, дослідження частково (при чому доказово) спростовує окремі офіційні історичні відомості. Та не будемо заходити наперед і пропонуємо ознайомитися з самою статтею.

_____________________________________________________

Ще в давнину казали: «Який господар, така і хата». Так само можна судити й про будь-яке окреме село і в цілому про край. А господарі-землевласники у Гвіздівцях з сивої давнини, як показує історія, були самі різні за походженням і з самими різними поглядами і ставленням до свого господарства. Не сказати про них – це все одне, що ігнорувати своє минуле і життя наших пращурів, адже відомо ж, що історія будується на волі владних, що від власника села в досить значній мірі залежав напрямок розвитку села і доля селян.

Саме перша згадка про власника Гвіздівців стосується і першої згадки про село. Нібито у 1432 р., від господаря Олександра I Доброго (правив в 1400 – 1432 рр.) Гвіздівці, разом з селом Ходороуци (нині відноситься до Окницького району Молдови) одержали Івашко Владичка (Владичко) і його брати Петро (Петря), Юрашка, Данко, а також племінник Міля[1].

Вже при цьому слід підкреслити, що зазначені у виданні «Історія міст і сіл Української РСР. Чернівецька область», К., 1969 відомості про те, що разом з Владичком село одержав у співвласність боярин Петро чи Петря Іордашку – є невірними, адже про Іордашку там не йдеться. Та і ім’я другого власника зазначено не зовсім вірно. Ці відхилення колись виникли через не досить точні численні переклади історичного документу.

Офіційною письмовою мовою молдовського князівства часів господарів Александру чел Бун і навіть Стефана III Великого (Штефана чел Маре) була – давньослов’янська. Перші дослідження історичних джерел проводили в основному румунські історики, яки переводили давньослов’янські тексти на румунську. Згодом, історики російські і українські переводили з румунської на російські і українську. При всьому цьому часто відбувалося перекручування окремих моментів. Та ще, крім того, до помилок призводила неповнота старовинних текстів, які в багатьох випадках збереглися не дуже добре, а також невірне тлумачення окремих записів.

Є у палеографів та архівістів деякі розбіжності також і при датуванні вказаної дарчої грамоти, адже у самій грамоті дата відсутня. Деякі із них, ставили датою 1400 (6908) р., другі – 1410 (6918) р. а треті –  1432 (6940) р. На останній даті вчені зупинилися після опрацювання іншого документа, який стосується с. Гвіздівці, згідно якому 30 вересня 1503 року від господаря Молдови Стефана III Великого (1457 – 1504 рр.) села Гвіздівці і Ходороуци (Ходоръчинци в грамоті) були передані переселенцям з Поділля[2] – Данчулу Бучацькому, його  двоюрідному брату Ісайко і його тітці Васуткі, які купили ці села у дочки Івашко Владичка – Славни, за 150 татарських злотих. Відзначимо, що вказані власники мали привілеї при покупці вказаних сіл, тому що були в родинних стосунках (племінники) з молдавським господарем Олександром I Добрим  (Александру чел Бун)[3].

Грамота Стефана Великого від 20 вересня 1503 р.

Насамперед, слід відзначити, що істориками вказана найбільш пізня з можливих дат видачі молдавським господарем цієї грамоти, адже 1432 рік – останній рік правління Олександра Доброго. Та крім того, як міркували дослідники, Гвіздівці і Ходороуци Івашко Владичка отримав, коли йому було десь 30 років. За середньою тривалістю життя, у 1503 (7011) р. дочці Владичка, Славні було приблизно 70-73 років. Якщо би Гвіздівці були передані раніше 1432 року – в 1400 р. чи 1410 р., то на момент її народження Владичку було би 50-60 років. Саме цей факт і дав привід остаточно зазначити дату грамоти 1432 роком[4].

Можливо, що так воно і є, але якщо ми проаналізуємо, наприклад, метричні книги XIX ст., які стосуються сіл Сокирянщини, то побачимо, що випадки коли чоловік ставав батьком у 50-60-річному віці траплялися, і не так рідко як можна собі уявити. Мало того, відомі численні випадки коли жінка черговий раз ставала мамою у 45-56 років. Тому, на нашу думку, питання про перше датування с. Гвіздівці поки треба залишити відкритим, бо воно потребує додаткового дослідження.

Молдовська монета, знайдена в Гвіздівцях

Та і дата першої письмової згадки, хоча і є цікавою, але то не є фактична дата заснування села, яке напевне виникло за багато сторіч до цієї першої письмової згадки.

Та при цьому слід звернути увагу читачів на зазначені у грамоті Стефана Великого назви сіл (на фото – оригінальний передрук грамоти, який напевне більшість гвіздовчан і інших зацікавлених осіб має можливість побачити вперше). У грамоті 1503 року (як і у грамоті Олександра Доброго чітко зазначені тогочасні (і скоріш за все початкові, вірні) назви: Гвоздовци і Ходорчинци. Таким чином правильна історична назва нашого села не Гвіздівці, а «Гвоздовци», що опосередковано підтверджує, як давню легенду про заснування села людиною на прізвище Гвоздєв, і що саме головне і важливе – руськє походження села. Та ми не будемо ставити питання про повернення селу історичної назви, бо напевне в цьому сьогодні не має сенсу, та повернемось до давніх власників села.

Наступна інформація щодо власників Гвіздівців зустрічається в грамотах 1611 року. Саме тоді господар Молдавського князівства Костянтин Мовіле (Могила) (правив в 1607 – 1611 роках) доручив колишньому портарю[5] Ністору розслідувати конфлікт, який виник між жителями села Гвіздівці і землевласниками села Сербичани – колишнім паркалабом[6] Сімеоном Піліповським і особливо – з постельником[7] Вринчану. Останні звинувачували гвіздовецьких селян у порушенні межі – в тому, що ті незаконно на свою користь перемістили межові знаки їх володінь. Після того як Ністор розібрався у ситуації, господар наказав відновити межу, а у жителів села Гвіздівці в якості покарання за опір відібрати 50 биків[8].

Згідно сурету (молдавський переклад слов’янської грамоти), який датується 04 вересням 1611 року нам стає відомо, що саме згаданий Ністор і був власником Гвіздівців у ті часи[9].

В грамоті 1635 року згадується власник Гвіздівців — урядник Петрашко[10]. Нажаль, окрім самого імені нам про цього власника нічого не відомо.

З  серпня 1711 р. до 1716 р. село нікому не належало, оскільки повністю спустіло внаслідок загального уходу селян з російськими військами за Дністер. Село (територія) взагалі вийшло з під бутафорської (на той час) влади молдовського князівства і відійшло до Хотинської райї, яка була безпосередньою складовою частиною Османської імперії. З 1716 – 1718 років власником спустошеного села, навіть скоріше – території, став Ахмед-бєше з 61-го бьолюку яничарських військ на підставі берата, а згодом і султанського мюльк-наме (жалувані грамоти на умовах необмеженої власності). Він, зокрема, займався заселенням території села[11]. З 1718-19 рр. – мюльк-наме Ахмеда-бєше султаном було анульовано і село знову стало тімаром (умовне феодальне володіння під управлінням, може того ж самого Ахмед-бєше), або було прикріплено безпосередньо до Хотинського казначейства Османської імперії.

За даними на 1771 – 1774 рр. село Гвіздівці повернулося до складу Молдовського князівства і належало полковнику Георгію Карпу (? – 1802 роки життя). Він був одружений з Сафтою Наку, від якої народилися дев’ятеро дітей: Тоадер, Костянтин, Іоанн, Марія, Костин, Анастасія, Петракі, Олександр і Катрина (? – 1782 рр.). На Сокирянщині, якщо казати умовно, «залишилася» дочка Марія. Вона вийшла заміж за відмого в свої часи діяча в Бессарабії — Сандула Феодосіу, який у нашому краї володів селом Сербичани.

Гвіздівці ж, та деякі інші села Сокирянщини (Білоусівка і Коболчин), що на той час належали бану[12] Георгію Карпу, вже на початку XIX ст. змінили своїх власників. За даними на 1808 – 1812 рр. власником Гвіздівців був стольник[13] Іоанн Кешку (Кешко) – нащадок роду, який веде свій початок від запорозьких козаків[14]. Іоан вважався заможним власником свого часу, його маєтки були розкидані в самих різних районах Бессарабії[15].

З 1812 року (а фактично – з листопада 1806 р.) територія села, разом з усім Молдавським князівством, увійшла до складу Російської імперії. Припинилися всі війни, які століттями безперервно тероризували край, нищили його населення. Більш як на 100 років (чого напевне ніколи не було ні до того, ні після того) у північній Бессарабії запанував мир, про якій селяни в ті часи напевне могли лише мріяти.

За даними перепису населення та землевласників 1817 р. Гвіздівцями володіла сім’я Немішеску (зустрічаються також наступні написання прізвища: Німішеску і Німешеску), в особі її глави Іоанна. Йому Гвіздівці дісталися у 1814 році.

Іоанн Немішеску (1745 р.н.) — медельничер[16] Хотинської паркалабії[17]. 15 травня 1818 р. він був включений до «Списку корінних бессарабських дворян, складений Дворянським товариством Бессарабської області». Вважався освіченою людиною свого часу: знав декілька європейських мов, багато читав, мав власну бібліотеку. В архівах Румунії, в Яссах зберігається один із екземплярів «Історії Булгарії», який належав Іоанну Немішеску[18].

При Немішескові у Гвіздівцях працювала мануфактура. Він виділяв кошти на ремонт місцевої церкви. Відомо також, що на його кошти була побудована церква в селі Околина Сорокського повіту, де він, відповідно до заповіту й був похований. Його спадкоємець і син Дмитро Немішеску був одружений на Олені Іванівні Казимір. Помер у Чернівцях, де й похований.

Немішеску володіли Гвіздівцями десь до другої половини 1860-х рр. У доступних нам джерелах, в останній раз вони, як землевласники села, вказуються в переписі землевласників за даними на січень 1865 року.[19] Та самі вони в селі Гвіздівці майже не жили (а може бути — і взагалі не жили), здаючи землі, ліса та стави (кріпосного права в Бессарабії не було, селяни були вільними) в користування і управління орендарям.

Відзначимо, що ніколи більше у Гвіздівцях не було стільки орендарів за короткий час, як при власниках Немішеску. Інформацію про деяких з них ми знаходимо в «Сповідних розписах про людей православного сповідання бувших і не бувших у святого причастя, з 1821 по 1852 роки Хотинського повіту села Гвоздоуц по Архангело-Михайлівській церкві»: посесор[20] Коріатій Бургей (орієнтовно — 1797 року народження) – у 1822 році; посесор Мойсей Дмитрович (Диминдикович) Гажій[21] (орієнтовно — 1761 р.н.) з дружиною Катериною Рафаїловною (орієнтовно — 1781 р. нар.) і племінником Іваном Карповичем Гажієм (ор. 1791 р.н.) – у 1823, 1825-1829 роках;  посесор Антоній Палеолог (ор. 1853 р.н.) з дружиною Марією (ор. 1863 р.н.) – у 1824 році. У 1825-1829 роках посесором також був воєвода Янко Попович.

Окремо слід зазначити поміщика села Лапушни[22], дворянина[23] Олександра (Сандулакі, Сандул) Томовича Томульця (орієнтовно 1789 р.н.), якій був посесором (орендарем) гвіздовецьких земель після І. Гажія і Я. Поповича в період з 1829 до 1837 років[24]. Відомо, що у Я. Поповича у 1825-му році був значний конфлікт з селянами, через те, що Попович постійно здирав із них великі податки. Двадцять один гвіздовчанин (в тому числі Семен Тимчук, Микола Олійник, Йосип Микитюк) підписали хрестиками і подали у 1825-му році до суду офіційну скаргу на Поповича. Після багаторічної тяганини справа була закрита і здана у 1830-му році в архів. При цьому можна з достатньою долею вірогідності вважати, що Німешєску, навіть не очікуючи офіційного вирішення справи, розірвав з Я. Поповичем орендні відносини і передав землі в оренду Томульцю.

Поміщик Томулєц був вдовий, разом з дітьми Дмитром (1817 р.н.), Георгієм (1827 р.н.) та Єленою (1822 р.н.) постійно (скоріш за все) жив у селі Гвіздівці, про що свідчить те, що він з дітьми щорічно причащався саме у Гвіздовецькій церкві.

Після Немішеску, у другій половині XIX ст. Гвіздівці перейшли у володіння колезькому радникові, поміщикові Дмитру Самсону. Точної дати ми не знаємо, але вже у 1860 р. він мав землю у Гвіздівцях[25].

Окрім значних зусиль у розвитку сільського господарства в селі, Д. Самсон відзначив своє проживання неординарними витівками. Як відомо, він навіть вчинив значний на той час державний злочин – начепив на своїх коней дзвоники, які мали право чіпляти лише великокняжі особи (щось на кшталт сучасних «мігалок»). За цей «злочин» Самсона засудили, але звільнили від покарання під умовою побудови нової церкви в Гвіздівцях. Саме ця – велика і гарна церква з 1880 року і досі стоїть в центрі села.

Самого Самсона селяни відносно поважали, але дуже ненавиділи його брутальну і жорстоку дружину — Єлизавету Єгорівну Самсон, уроджену Бібері. Саме вона управляла помістям після смерті чоловіка. Що правда, справами безпосередньо вона мало займалася, в основному це входило в обов’язки її управляючого І.А. Швєдова, котрий, до речі, активно співробітничав з різного роду сільськогосподарськими організаціями, якийсь час був респондентом Департаменту землеробства та сільської промисловості Російської імперії[26]. Та слід зазначити, що Є.Є. Самсон, хоча і доручила Щвєдову безпосереднє управління помістям, але в силу свого характеру, майже щоденно чіплялася до селян. Поміщиця мала якусь хворобу або травму ніг або хребта, адже не могла ходити, її возили виключно на кріслі, на кшталт сучасних інвалідних. Робітник, який її возив весь час мав чухати поміщиці спину. Дуже часто, навіть цим чуханням не вдавалося заспокоїти її, і тоді поміщиця з будь якого приводу або без реального приводу, лупила селян палкою, яку весь час тримала у руках. Часто діставали від неї і найближчі робітники[27].

Самсони не мали своїх дітей і після смерті Єлизавети Самсон, відповідно до заповіту, Гвіздівці перейшли у володіння її племінникам Дмитру і Платонові, які були синами рідного брата, дворянина Івана (Іоанна) Єгоровича Бібері і його дружини Аделаїди, уродженої Андріяш-Шептеличі. Іван і Єлизавета Бібері — діти пахарника[28] Іордакі (Єгора) Бібері (умер в 1826 р.)[29].

Дмитро Іванович Бібері — дворянин, колезький секретар, депутат Дворянських депутатських зборів від Хотинського повіту (за даними на 1901 р.). На момент внесення його в список виборців депутатів в Першу державну думу Російської імперії у 1906 р., за ним значилися також 1497 десятини землі в с. Ружниця Сорокського повіту. Мав володіння й у селі Мендиківці (нині – Олексіївка Сокирянського району)[30].

Проте, в Гвіздівцях більший час проводив і займався господарством не Д.І. Бібері, а його брат Платон Іванович Бібері (1873 р.н.) – дворянин, колезький асесор, почесний мировий суддя, член губернського та Сорокського повітового земств, а також Губернської Казенної Палати. У Гвіздівцях він володів 750-ма десятинами орної землі і такою ж кількістю лісу.

За даними, зібраними від місцевих жителів, у період з лютого 1917 року до 1920 року Платон Бібері переховувався в Румунії. Його землі селяни розділили між собою відповідно до ленінського Декрету про землю.

В період з березня до листопада 1918 року управління селом і землями здійснювали австрійська окупаційна влада. Слід зазначити, що це управління за споминами селян, було досить справедливим, «австріяки» (як їх називали селяни) навіть надавали найбільш бідним матеріальну допомогу.

З листопада 1918 року, після революції у Австрії і Німеччині австрійці залишили територію і край окупувала Румунія, яка згодом – у 1921 році провела в Бессарабії земельну реформу, якою було обмежено кількість землі, яка могла бути у власності приватних осіб. При цьому, поміщик П.І. Бібері, який у 1920-му році повернувся до села, лише у 1922 році одержав від влади з своїх колишніх земель 100 га. пашні, а також штучні пруди і ліса, які рахувалися – як парки[31]. Решта землі була роздана селянам. До того, у 1919 році на 2445 жителів села було в цілому 1415 десятин своєї власної землі — менше, ніж по 0,6 десятини на душу[32].

Слід зазначити, що цього поміщика селяни завжди вважали хорошою людиною і хорошим поміщиком. Він був доброю та досить нескаредною людиною, з повагою відносився до селян, до їх нелегкої праці. Був досить простий у спілкуванні. Селяни завжди запрошували його на весілля, родини, хрестини. І він приходив, та ще й обов’язково з досить дорогим дарунком. Як правило, він дарував якусь, хоча б і не велику, ділянку землі, прийшовши на святкування з вже готовою дарчою. Нерідко він і до себе запрошував у гості простих селян[33]. В період з 1922 до червня 1940 року П.І. Бібері встиг роздарити, а також розпродати майже всю свою землю людям, які зокрема купляли її у нього під забудову і під городи. Не виключено, що він, як досить грамотна і мудра людина, не сумнівався, що Румунія довго у краї не протримається. В 1944 році (за деякими відомостями – у 1940-му році) П.І. Бібері був заарештований радянською владою (як великий землевласник) та засланий на Чукотку, де і жив до самої смерті[34].

Платон Іванович писав вірші. За царських часів світ побачили декілька збірників його поезій: Бибери П.И. Стихотворения. – Кишинев: Тип. М. Р. Авербуха, 1910. — 90 с.; Бибери П.И. Стихотворения. Могилев-Подольский: Тип. Кац, 1915. (Обл.: 1916). — VII, 435 с.; Бибери, П.И.. Мелкие стихотворения. – Одесса: Тип. «Труд» В. Семенова, 1886 – 32 c.

З 1945 року в селі почало створюватися колгоспне господарство і майже всі землі, за винятком досить невеликих (не більше – як 25 соток) городів, а також стави поступово перейшли до колгоспу імені Котовського, а ліси – у державну власність під управлінням лісгоспів. Два великі стави відійшли до рибгоспу. Колгосп згодом був реорганізований у радгосп, та після 1991 року – знову у колгосп, який протягом 90-х років поступово був розвалений, землю розпаювали і тепер більша її частина знаходиться в орендному користуванні агрофірми «Гвіздівці». Чимала частина земель і ставків перебуває у власному володінні та користуванні селян, що займаються сільським господарством індивідуально.

Мандзяк О.С., Кучерявий О.П.


[1] Documenta Romaniae Historica. Seria A: Moldova. Vol. I: 1384-1448. — Bucureşti: Editura Academiei Republicii Socialiste România, 1975. – P. 72.

[2] Rezachevici C. Magnaţii Buczacki-Jazłowiecki şi Moldova În secolele XV – XVI şi ramura necunoscuta a acestora, boierii moldoveni Buceaţchi // Revista de istorie a Moldovei. – Chişinău, 2006. – N 3-4 (67 — 68). – P. 21 – 25.

[3] Bogdan I. Documentele lui Ştefan cel Mare. Vol. 2: Hrisoave şi cărţi domneşti (1493-1503), tractate, acte omagiale, solii, privilegii comerciale, salv-conducte, scrisori (1457-1503). – Bucureşti: Atelierele Grafice Socec & Co, 1913. – P. 230 – 232.

[4] Documenta Romaniae Historica. Seria A: Moldova. Vol. I: 1384-1448. — Bucureşti: Editura Academiei Republicii Socialiste România, 1975. – P. 73.

[5] Портар (портарь) — високий сановник при господарі Молдови, що відповідав за охорону кріпосних воріт, та який також служив толмачем (перекладачем) під час прийому іноземних посольств.

[6] Пиркелаб (паркалаб) – начальник фортеці у Молдовському князівстві. Напевне, що С. піліповський був на той час начальником або Хотинської, або Сорокської фортець. Щоправда, не виключена можливість, що він просто мав цей боярський чин без реального керування фортецею.

[7] Постельник (постельничий) – боярський чин у Молдовському князівстві, якій відав опочивальнею господаря, а також був довіреною особою під час переговорів з  іноземними послами.

[8] Молдавия в эпоху феодализма. – Том I: Славяно-молдавские грамоты (XV в. — первая четверть XVII в.) /  Сост.: П.Г. Дмитриев, Д.М. Драгнев, Е.М. Русев, П.В. Советов. /Под ред. Л.В. Черепнина. – Кишинев: «Штиинца»,  Академии наук Молдавской ССР, 1961. – С. 277 – 278.

[9] Documente privind istoria României. A. Moldova. – Veacul XVII. Vol. 3: 1611-1615. – Bucureşti: Editura Academiei Republicii Populare România, 1954. – P. 34.

[10] Documenta Romaniae Historica. Seria A: Moldova. – Vol. XXIII: 1635 – 1636. – Bucureşti: Editura Academiei Române, 1996. – P. 277.

[11] Димитров С. Ат. Турецкие документы о состоянии Хотинской округи (нахие) в первой половине XVIII в. // Восточные источники по истории народов Юго-Восточной и Центральной Европы. – Москва: АН СССР. Ин-т Востоковедения, 1969. — Т. ІІ.

[12] Бан – боярський чин.

[13] Стольник (стольнік) — боярський чин.

[14] Zotta S. Semi-mileniul unui document de la Alexandru cel Bun şi al satelor Bănila moldovenească şi Igeştii din Bucovina (1428-1928). – Iaşi, 1928.

[15] Bezviconi, Gheorghe G. Boierimea Moldovei dintre Prut şi Nistru: Actele Comisiei pentru cercetarea documentelor nobilimii din Basarabia, la 1821. – Vol. 1. — Bucureşti: Fundaţia Regele Carol I, 1940. – P. 122.

[16] Медельничер — боярський чин Молдовського князівства. Ці чини ще зберігалися деякий час після входження Бессарабії до складу Російської імперії.

[17] Паркалабія – кріпосний район, тобто територія, яка відносилася до фортеці. В даному випадку – до Хотинської фортеці.

[18] Urechia V.A. Istoria românilor: Curs făcut la Facultatea de Litere din Bucureşti. Seria 1800-1830. – Vol. 9. – Bucureşti : Institutul de Arte grafice Carol Göbl, 1896. – P. 423.

[19] Регистрация земель Бессарабской губернии // Записки Бессарабского областного статистического комитета. / Под общей редакцией А.Н. Егунова. – Том второй. – Кишинев, 1867. – С. 142 – 149.

[20] Посесор – орендар земельної ділянки

[21] Напевне слід при цьому зазначити, що у ХVІІІ-му ст. сусіднім селом Романківці володів турок Хасан, син якого Станіслав у період російсько-турецької війни 1787 — 1791 р. «вихрестився» і продовжував володіти селищем і всіма будовами. З того часу у нього було прізвище Гаджіу (Гаджій, Хаджиу, Геждей). Не виключено, що «гвіздівецький» Гажій – виходець з цієї родини (Романківці на зламі XVIII-го і XIX-го ст. //www.ukrkovcheg.org.ua/романківці-на-зламі-xviii-го-і-xix-го-ст.)

[22] Сандул Томулец і його брат Єгор (Іордакі) Томович Томулец (1783 — 1843) мали володіння у Лапушні, які вони купили у боярина Тудосія Леона. (Bezviconi, Gh.G. Boierimea Moldovei dintre Prut şi Nistru : Actele Comisiei pentru cercetarea documentelor nobilimii din Basarabia, la 1821. – Vol. 2. – Bucureşti: Fundaţia Regele Carol I, 1943. – P. 167; Bezviconi, Gheorghe G. Boierimea Moldovei dintre Prut şi Nistru: Actele Comisiei pentru cercetarea documentelor nobilimii din Basarabia, la 1821. – Vol. 1. — Bucureşti: Fundaţia Regele Carol I, 1940. – P. 89.)

[23] В 1818 р. був вписаний в родословну книгу дворянських родів Бессарабської області.

[24] «Исповедные росписи о людях Православнаго Исповедания бывших и небывших у святого причастия за 1821-го по 1852-й годов Хотинскага уезда селения Гвоздоуцъ по Архангело-Михайловской церкви».

[25] Bezviconi, Gh.G. Boierimea Moldovei dintre Prut şi Nistru: Actele Comisiei pentru cercetarea documentelor nobilimii din Basarabia, la 1821.-  Vol. 2. – Bucureşti: Fundaţia Regele Carol I, 1943. – P. 202.

[26] Список корреспондентов департамента земледелия и сельской промышленности за 1888 год // 1888 год в сельскохозяйственном отношении.- Вып. III.: Общий обзор года. – СПб., 1890. – С. 3.

[27] З розповідей мешканця села Гвіздівці Кучерявого Порфірія Філиповича, 1888 року народження.

[28] Пахарник  (пахару, молд.  – стакан) — боярський чин, що відав у Молдовському князівстві забезпеченням господарського столу і двору вином, керуючий господарськими виноградниками.

[29] Bezviconi, Gh.G. Boierimea Moldovei dintre Prut şi Nistru : Actele Comisiei pentru cercetarea documentelor nobilimii din Basarabia, la 1821. – Vol. 2. – Bucureşti: Fundaţia Regele Carol I, 1943. – P. 87.

[30] Мандзяк А.С. Список избирателей в Первую Государственную дума Российской империи от Сокирянщины // Сокирянщина: Історико-краєзнавчий альманах. / Упорядкування і редагування, О.С. Мандзяк. – Вип. 1. – Мінськ – Новодністровськ, 2011. – С. 73 – 74.

[31] інформація отримана письменником з села Романківці Сокирянського району Гандзієм В.В. від старожила Бурдєйного М.Ф.

[32] Чернівецький ОДА, ф. 42, оп. 2, арк. 157.

[33] З розповідей мешканця села Гвіздівці Кучерявого Порфірія Філиповича, 1888 року народження.

[34] інформація отримана письменником з села Романківці Сокирянського району Гандзієм В.В. від старожила Бурдєйного М.Ф.

___________________________________________________________

Ілюстрації (зверху — до низу)

1] заставка — історична книга

2) Господар Молдавського князівства Олександр Добрий (Александру чел Бун).

3)  Господар Молдавського князівства Стефан Великий (Штефан чел Маре).

4) Підтвердна грамота, 20 вересня 1503 р. За волею господаря Стефана III Великого села Гвіздівці і Ходороуци були передані Данчулу Бучацькому, його двоюрідному брату Ісайко і його тітці Васуткі, які купили ці села у дочки колишнього власника цих сіл Івашко Владичка – Славни. Джерело: Bogdan I. Documentele lui Ştefan cel Mare. Vol. 2: Hrisoave şi cărţi domneşti (1493-1503), tractate, acte omagiale, solii, privilegii comerciale, salv-conducte, scrisori (1457-1503). – Bucureşti: Atelierele Grafice Socec & Co, 1913. – P. 230 – 232.

5] Родовід «гвіздівецьких» Бучацьких. Джерело: Rezachevici C. Magnaţii Buczacki-Jazłowiecki şi Moldova În secolele XV – XVI şi ramura necunoscuta a acestora, boierii moldoveni Buceaţchi // Revista de istorie a Moldovei. – Chişinău, 2006. – N 3-4 (67 — 68). – P. 28.

6) аркуш книги «Исповедные росписи…» за 1828 рік

7) фамільний склеп поміщиків Самсонів у гвіздовецькій церкві (будматеріали складено тимчасово, в звязку з ремонтом церкви). Склеп — на трьох, та поховані двоє — поміщик і його дружина. Чому склеп на трьох — не відомо.

7) Поміщик П.І. Бібері з сином

8) колгосп ім. Котовського — комбайни на полі (1970-ті роки)

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

4 комментария к “Гвіздівецькі землевласники і орендарі”

  1. побільше б таких досліджень
    щодо назв села, то самі ж пишете, що грамота писана тодішньою письмовою мовою, тільки вона не давньослов»янська, а церковнослов»янська з українським ухилом. З нормами того письма й написано, це те саме, що визначати назву старого якогось польського села по грамоті короля, писаній офіційною там письмовою мовою – латиною

  2. церковнослов’янська — це давньослов’янська літературна мова 11—18 ст.ст., яка частково піддавалася впливу живих мов народів, серед яких була розповсюджена. Порівняння в даному випадку з польською і латиною — некоректні, адже польська і латина мови різні за походженням і групами. Гвіздівці (Гвоздовци) село безумовно слов’янського походження, тому його переробляти при написанні давньослов’янською (чи хай там — церковнослов’янською) не було сенсу. Та і не було в ті часи такої практики — перекручування на свою мову, могли лише повністю перейменувати, якщо вже кортіло

  3. як не було? козаки наприклад Ляйпціґ звали Липськ, згадайте всі Лаба-Ельба, Одра-Одер, вже не кажу про гвіздівці-гвоздоуц, чернівці-черноуц, а може Дністер теж українське перекручення і треба Ністру скрізь писати? 🙂
    в слов»янських мовах так само, росіяни ,наприклад, пишуть не Галич, а [Ґаліч]

  4. wehr: не можна казати, що взагалі таких фактів перекручування назв не було, але не було такої офіційної практики, зокрема — в Молдовському князівстві. Щодо Ваших прикладів, то вони знову не ті: Липськ і Лейпциг — це не перекручування назви, а повна зміна назви на свою (так само — Відень), а от нім. — «Лейпциг» і написане Вами (і не лише Вами) Ляйпціґ — о це воно і є перекручування назви. Ріка Одра — вона від початку була і досі є Одра (у Чехії та Польші), а вже у Німеччині — це Одер. Так само і з Лабою, яка починається в Чехії, від початку мала слов’янську назву, яка потім на території Німеччини була германізована, та й те — не відразу. Природно, що козаки називали ці річки початковими слов’янськими назвами, а те що на офіційних міжнародних мапах використовується німецький (дійсно перекручений) варіант назви — так склалося і пішло це насамперед від дуже «любимих» Вами росіян, а саме від Петра І.
    А вот з Дністром ви частково праві. Тут дійсно має місце молдавське перекручування назви, сталося воно в дуже давні часи, навіть ні кому не відомо — коли. Та це було перекручування в народній мові, яке потім вже пішло і в офіційну.
    Щодо Гвоздовци-Гвоздоуць-Гвіздівці, то назва Гвоздоуць поступово виникла після переходу молдован на молдавську писемність (це вже було перекручування в більш наближені часи, коли як раз така «політика» і пішла від турків). Населення, навіть на початку 19-го ст. називали село вже не Гвоздовци, а «Гвоздівці». «Гвіздівці» вперше з»явилися за радянських часів. Точно так було і з Чернівцями, які також в перших писемних згадках записані — «Черновци».

Залишити коментар