Романківчанин Василь Васильович Гандзій (поет, письменник, журналіст, краєзнавець, громадський діяч) народився 28 березня 1930 року в бессарабському селі Романківці (нині – Сокирянський район Чернівецької області) в  родині  потомственних  хліборобів.  За  національністю – українець. Від  дня народження зростав напівсиротою. З дитячих років аж до радянських часів, випасав свою і сусідську худібку. За румунів працював у місцевого поміщика поденником на польових роботах, випасав коней.

Семирічну  освіту  осягав румунською мовою. Загальну — середню, агрономічну та історичну освіту здобував  рідною,  українською  мовою.  Захоплюється філософією, історією, археологією,  краєзнавчо – дослідницькою  роботою, етнографією, фольклором,  садівництвом,  городництвом,  виноградарством,   селекцією (шляхом гібридизації)  нових  сортів висококремнистої харчової і високоврожайної кормової кукурудзи, бджільництвом та навіть радіотехнікою.

1946 рік, Донеччина, м.Єнакієво, школа ФЗН, будівельник, монтажник-верхолаз

З жовтня 1946 по травень 1948 року, після закінчення школи ФЗН в місті Єнакієве на Донеччині працював  будівельником – верхолазом на відбудові Єнакієвського  металургійного заводу. В кінці травня 1948 року повернувся до дому. З 1 червня до кінці вересня  1948 року працював теслярем  Романківецької  МТС. А вже з 1 жовтня  цього року  поступив на 6-місячні курси трактористів при  МТС, які  успішно закінчив 1 квітня того ж року і був направлений трактористом в тракторну бригаду, яка  обслуговувала Романківецький колгосп  імені газети  «Правда», працював  трактористом  до 28  вересня 1950 року.

1 жовтня 1950 року був призваний до лав Радянської армії, служив в армії до жовтня 1953 року в гвардійському, мотострілковому, десантно-посадочному полку, який дислокувався в Білорусії. Там, після  закінчення  полкової школи  молодших командирів,  з 1 квітня 1951 року в званні гвардії сержанта  був призначений командиром відділення  крупнокаліберних  кулеметників, а з січня 1952 до 1 жовтня 1953 року  виконував обов’язки помічника командира взводу.

З 1 листопада 1953 року до 6 березня 1955 року працював начальником військово-облікового столу Романківецької сільської ради, згодом, як депутат сільради був обраний її секретарем, на посаді якого пропрацював до 13 вересня 1961 року. Відтоді вже перейшов на роботу в колгосп ім. ХХ-го партз’їзду агрономом – плодоовочеводом. А вже  з квітня 1963 року  очолив  рільничий  відділок колгоспу  яким керував  по 29 листопада 1973 року.   При цьому, в 1966 році нагороджений медаллю «За трудову доблесть», у 1971 році – орденом  «Трудового червоного прапора» та медаллю «За  за доблесну працю». У 1966 — 1974  роках – член Чернівецького обкому партії.  В період 1966 — 1980 років також був учасником Виставок досягнення народного господарства СРСР, нагороджений срібною і бронзовою медалями ВДНГ. В листопаді 1973 року обраний секретарем  партійної організації колгоспу і за виконував обов`язки заступника голови  колгоспу. Обирався делегатом ХХІV з’їзду Компартії України. З 29 травня 1975 року був обраний секретарем парткому радгоспу ім. ХХ-го партз’їзду і працював на цій виборчій посаді до 1 квітня 1980 року, після чого знову повернувся на посаду агронома-плодоовочевода  місцевого радгоспу.

З 25 серпня 1981 року його перевели на  посаду начальника Васкавуцького  хлібоприймального підприємства. В системі хлібозаготівель пропрацював до 5 квітня 1990 року, після чого вийшов на пенсію і далі став трудитися у приватному господарстві, продовжив займатися журналістикою, поезією, краєзнавством. Автор багатьох поетичних та краєзнавчих видань, статей у газетах і журналах, член Національної спілки журналістів.

Почесний  громадянин села Романківці.

&&&

З старої газети…

Василь Васильович Гандзій працює бригадиром у романковецькій артілі ім. XX партз’їзду. У вільні від роботи хвилини пише вірші. В них оспівує красу рідної землі, працю хліборобську, людей-трударів. Поезії бри­гадира притаманне образне сприймання світу, щирість, з якою він пише про людей праці, чарівність природи рідних місць. Поезія стала другим покликанням агро­нома за фахом Василя Васи­льовича Гандзія.

Нижче пропонуємо два вірші Василя Васильовича «Моєї нені заповіт» та «Ме­не поетом називають».

 

МОЄЇ НЕНІ ЗАПОВІТ

 

1950 рік. Курсант полкової школи сержантів (Білорусія) на дозвіллі.

Мене колись навчала мати

Любити працю і життя,

У землю зерна висівати

І твердо йти у майбуття.

 

Садити яблуні в городі

І будувати новий дім,

Служити людям при нагоді

І мати щастя в ділі тім.

 

Стрічати весни з орачами,

Кохати землю, хліб ростить,

Пройти садівником роками

чесно-чесно вік прожить.

 

І вже на скроні сивиною

Лягло пасмо минулих літ,

Та й досі, друзі, він зі мною —

Моєї нені заповіт.

МЕНЕ ПОЕТОМ НАЗИВАЮТЬ

 

Мене поетом називають

З друзями в с. Романківці. 1961 рік

А чи, вже справді я поет?…

Хіба поети не бувають

Звичайні люди, без прикмет?

Чи не поет отой, хто сіє

Або вирощує хліба,

Хто словом правди люд зігріє,

Оце ж бо не поет хіба?

 

Мене поетом величають

(Хоч в цьому є моя мета),

Мою ж поезію вінчають

Пшениці стиглі і жита.

Пишу і сію. Як зернини,

Роню слова в людські серця

Хай звершує вершин — вершини,

Моя поезія оця.

 

 

Газета «Дністрові зорі». № 27 (3647), Четвер, 27 березня 1963 року.

***************************

 

&&&

 

Ми вже неодноразово писали про Хотинське повстання проти румунської окупації Північної Бессарабії. Воно тривало як раз в ці січневі дні 1919 року. Сьогодні ми представляємо  Вам вірші Василя Васильовича Гандзія, які присвячені долі бессарабських жінок у часи, коли полихало повстання.

 

Хотинське повстання і жінки

 

Бились о землю лютневі сніги

На дворі листопадом віяло

І памороззю билось до вікон.

Якесь незвично – сизе   вириво

Доби  нової сили міряло

І маревом стелилося у сон.

В оселях вікна мліли каганцями,

Ще димарі коптили неба синь.

І стріхи озивались горобцями,

Пташиний вберігаючи спочин.

Собачий лай надривно і тривожно,

Як-то бува у пізно-пізний час,

Гонив селом  щось на  недобре схоже,

І гавкіт той втікав за перелаз…

Аж тут, як тут перед дверима

З’явились «гості» в чорних башликах,

Із «гверами»* і ранцем за плечима

Та ще в старих — не наших постолах.

Тут же вчувся незнайомий голос.

Іноязико-змерзлий баритон

Просив у газди попоїсти чогось,

На кілька нот підвищуючи тон.

«І хто його просив сюди,  скажіте?»-

Спитав мужик сусіду мужика.

Аж затремтіли на деревах віти,

І впали клапті з зайди башлика…

А він, вояка: «Буна зіва, мошу!

Мамаліга, бринза, єсте? Прошу».

Повів так «чемно» солдафон із  волі,

Що вже аж газду  вразило до болю.

«О Господи! – хазяїн обізвався.-

У чині « фрунташа»* , а так розперезався,

Що вже йому хоч меду подавай.

Як ніби він не зайда, а Мамай

Ще з тих часів, як злі монголи

Топтали дико наше поле»…

«Та ви, пане домнуле»,- голосом жінки

Озвалась привабна  красуня Орися,-

Скажу  вам, не з тої загінки

Нашу  землицю  орати  взялися»…

І ще наче горлиця в небі нічному

В сміливому леті і русі

Незламною стала в пориві людському,

Взірцем  у слов’янському  дусі!

І шана, і слава, і пам’ять народна,

І пломінь земної любові,

І Божа молитва, свята, благородна,

Увічнилась в серці   її і у слові!

 

Тривожне і грізне    

То був початок тої  перебранки,

О який схрестилися мечі.

Вогнем палали ті лютневі ранки

І те повстання людне уночі…

В церквах тривожно задзвонили дзвони,

В містах і селах – метушня.

Єднались мужні у загони

На  тлі збентеженого дня.

Зійшлись у братнім, дружнім русі

Хоробрі, мужні і стійкі,

Одарки, Таньки і Марусі,

В коханні ніжні і палкі.

О! Як  боляче й незвично

При зброї жінку зустрічать!

Ії незламну і величну

На барикади виряджать…

Та що тут вдієш! Клич свободи,

Чуття Вітчизни, вольний дух

Повсталим зрушені народом

Розколихали люд довкруг…

 

Раптом…

Раптом за селом озвались кулемети.

І так зненацька, наче білий світ

Зірвавсь у прірву чорної планети,

Аж в небі місяць, мов дитя, поблід.

За мить чи другу  звідти, із — за тину,

Покликав газда дівчину Горпину.

Вона так гучно плакала – ридала,

Бо ж на повстання татка проводжала..

 

Поривне

Бились о землю лютневі сніги.

Холодні гули вітровії.

Устали на прю дністрові береги

В пориві до волі й надії.

Зі сходу і  півдня  осель Буковини

За зброю узялись повіти.

Бессарабської  раті народні дружини

З’єднались  в борні  моноліти.

«Батьки із синами, брати і сестриці,

До зброї!  До зброї! До зброї!

Здолаємо сили поривні і криці,

Ворожої сили чужої»…

Першою жінка у цьому свавіллі

Терпіла зухвалу наругу.

Вона ж бо  любові і честі хотіла,

Долаючи  болі і тугу.

І все ж не корилась, не падала духом,

Свободи воліла  — не рабства.

Збентежена  ходом  повстання і рухом,

Чужого цуралася панства.

Бурхливою хвилею котиться час,

Історії плин не вгаває,

І жінка в наземному царстві окрас

Мадонною в тім виглядає

 

Їх було вісімнадцять…

…Їх було вісімнадцять.* А сила незмірна.

Судьба у борців їх покликала лави,

Бо днина настала уже буревійна-

Заради свободи постать, а не слави.

Вісімнадцять імен!.. Стільки життів і болей!

О, доле людськая! О, скривджена доле!

О, земле, землице! Надія і біль!

Такого терпіння у тебе звідкіль?..

Вже й днина у днини спокою благає,

Червоно сльозиться струмінь ручая,

І мати над сином руки ламає: —

«Озвися, дитино! Кровино моя!»

Втікав чорний день, Кудись тиша пропала.

І знову матуся синів загукала:

«Синочки мої! Орли чорноокі!»

Гуділи, тремтіли поселля  широкі,

І вчули той голос, озвались герої

І встали на прю за Землю і Волю!

Публікація по книзі В.В. Гандзія «Бессарабська Мадонна»

 

 

 

 

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар