archaniolТериторіальна громада села Романківці святкує цими днями 449-ту річницю від дня заснування, готуючись до ювілейної – 450-ої річниці. Урочисті заходи відбулись 21 листопада 2014 року на храмове свято – День святого Михайла в сільському клубі.

Святкування відвідав заступник голови районної державної адміністрації Петро Бескупський, який привітав романківчан з пам’ятною датою та храмовим святом.

За багаторічну сумлінну працю, активну участь у громадському житті села та з нагоди чергової річниці села П. Бескупський відзначив шість романківчан почесними Подяками Сокирянської районної державної адміністрації та Сокирянської районної ради. Окрім того, відповідно до Указу Президента України, заступник голови районної державної адміністрації вручив жительці села Романківці Лисій Марії Стефанівні, яка виховала 9 дітей, посвідчення про присвоєння їй почесного звання «Мати — героїня» та нагрудний знак до нього.

Романківці — найбільше село Сокирянського району і одне з найбільшихx_9dd8df57 в Чернівецькій області. Вперше Романківці історично пом’януті у 1565 році, хоча люди здавна селилися на території, що відноситься до сучасного села Романківці.

Пропонуємо Вам ознайомитися з історичною статтею про село Романківці з видання «Історія міст і сіл Української РСР» (хоча слід відзначити, що ця стаття і видання в цілому, самі по собі на цей час вже є історичними).

 &&&

Романківці — село, центр сільської Ради. Розташовані за 15 км на захід від Дністра, за 2,5 км від залізничної станції. Відстань до Сокирян — 21 кілометр. Населення — 5242 чоловіка.

Люди здавна селилися на багатій землі Придністров’я. Про це свідчать рештки слов’янського поселення VIII—X століть, виявлені за 3 км на північний схід від Романківців.

Про виникнення села є кілька легенд. В одній з них говориться, що воно засноване селянином Романом, після однієї битви з турками. Від його імені і виводять назву села. Заснування Романківців відноситься до 1565 року.[1]

В умовах феодального свавілля та турецького поневолення село розвивалось дуже повільно. На 1771 рік тут налічувалось лише 39 дворів.

dsc07823З приєднанням до Росії Бессарабії швидше почали розвиватися і Романківці. Якщо в 1817 році тут проживало 200 чоловік, то в 1859 році вже було 1322 чоловіка. Кількість дворів зросла з 170 у 1832 до 290 у 1859 році.[2]

Основним заняттям населення було сільське господарство, лише незначна частина мешканців займалась ремісництвом. Поміщицький гніт і злидні тяжіли над селянами. Вони терпіли через малоземелля і безземелля. У 1832 році на одне господарство припадало менше, ніж по 3,2 фальчі землі і стільки ж сінокосу, тоді як власнику, молдавському боярину В. Росету (Балонеску) лише в Романківцях належало близько 1000 га земельних угідь[3]. Ще гіршою була забезпеченість селян робочою худобою і сільськогосподарським реманентом. Майже половина господарств (71 із 170) не мала робочої худоби зовсім, а серед тих, які мали її, лише 5 господарств могли самостійно виставити плуг, решта ж, щоб використати один плуг, мусила спрягатися по 2—3 господарства.

Хоча романковецькі селяни й були царанами, тобто належали до тієї категорії феодально залежного селянства, яка була особисто вільною і взаємовідносини якої з поміщиками регулювались угодою, проте їх становище мало чим різнилося від становища кріпаків.

В повинностях селян на користь поміщика переплітались усі три форми феодального визиску — відробіткова, натуральна та грошова ренти. Кожне тяглове господарство повинно було обробити півфальчі панського поля, здійснивши повний цикл господарських робіт, скосити фальч сінокосу, привезти віз дров, давати панові десятину від свого врожаю, по 2 курки, по відру бринзи від ста дійних овець, по мітку пряжі, платити щорічно по 10 левів за т. зв. панські дні, сплачувати від кожної вівці і кожної колоди бджіл по 4 пари (1 пара — 3 деньгам). За право користування панським лісом селяни мали утримувати охоронців лісу, т. зв. побережників[4].

Такий вигляд мали взаємовідносини селян з поміщиками на папері. На практиці ж поміщик самочинно зменшував розміри наділів і сінокосних угідь, збільшував повинності, жорстоко знущався над селянами. Про безмежну експлуатацію і знущання поміщика Росета (Балонеску) свідчить скарга на нього, надіслана 16 травня 1822 року на ім’я намісника Бессарабської області генерал-лейтенанта І. Інзова.

Селяни скаржилися на те, що панщина привела їх до крайнього розорення, що поміщик відбирає останній шматок, яким селяни повинні харчуватися, день у день посилає їх на віддалені сінокоси до інших поміщиків з власною (селянською) робочою худобою, без харчів, і для того, щоб прохарчуватись, селяни змушені брати продукти у інших поміщиків за відробіток[5]. Поміщик примушував селян продати своє майно і найняти за 900 левів у навколишніх селян волів для перевозки 100 куб. саженів каменю на будівництво власного будинку.

Сваволя поміщика переходила всякі межі. Тих, хто не виплачував своєчасно 17 левів (за угодою), взимку роздягали і обливали водою, заковували в кайдани або колодки та по кілька днів водили по кріпості Хотину і нещадно били киями. На скарги селян ніхто не звертав уваги. Не добившись правди «законним шляхом», селяни Романківців відмовились виконувати на користь поміщика різні повинності й сплачувати податки та послали ходаків до Кишинева. Зібравшись у церкві, селяни дали урочисту присягу одностайно виступати проти жандармів і властей, захищати один одного. Домовились нікого не виказувати і твердо дотримуватись того, що буде одному, то хай буде і всім. За їх прикладом проти поміщиків виступили селяни навколишніх сіл Кормані, Шебутинців та інших.

Всі спроби поліції «мирними засобами» примусити селян виконуватиtserkva-1-300x225 феодальні повинності не мали успіхів. Виступи проти поміщиків посилювались і в інших селах Хотинського повіту. Тоді для «приведення неорганізованих умів до належної тиші і спокою» до Романківців прибула військова команда і вчинила екзекуцію. Та не надовго затихли селяни. Як тільки військові залишили село, вони знову перестали виконувати повинності. Поліція заарештувала 18 чоловік, виділених громадою для ведення переговорів, і під сильним конвоєм відправила їх до Хотина. Чисельна юрба романківських, шебутинських, корманських селян намагалися відбити заарештованих. Та лише через відсутність вогнепальної зброї не змогли здійснити свого наміру. 18 чоловік, ув’язнених у справі заворушення, довго чекали суду.

Придушені і розорені постоями військових команд, частими екзекуціями, уболіваючи за долю своїх ув’язнених товаришів, жителі села змушені були 4 червня 1823 року звернутись з проханням припинити судову справу. Однак тільки 3 лютого 1827 року 17 селян амністували і випустили з в’язниці.

Селянські заворушення в Романківцях та сусідніх селах вважались найбільшими у Північній Бессарабії. Характерні їх риси — тривалий, упертий характер опору селян, наявність певних елементів згуртованості і організованості. Це був спільний виступ українських і молдавських трудящих проти феодального гноблення. Серед тих, кого самодержавство ув’язнило як привідців, були українці Матвій Кушнір, Олексій Максимчук, Іван Баланюк (помер у в’язниці 27 квітня 1823 року), Данило Щербатий, Леонтій Шамбра, молдавани Семен, Іван та Григорій Урсули, Діордій Дмитрієв та інші.

У 1830—1832 рр. антифеодальна боротьба вступила у нову фазу. Селяни знову відмовилися виконувати повинності. На цей раз вони вдалися до нової тактики по відношенню урядових властей. Протягом 2-х років ухилялися від явки на суд для розгляду порушеної поміщиком судової справи[6].

Не полегшила селянської долі і земельна реформа 60-х років. В Романковецькій сільській Раді ще й досі зберігається уставна грамота 1868 року. В ній сказано, що з 4960 десятин 623 кв. сажнів землі, яка належала поміщику Крупенському, селянам передавалось у користування лише 1778 десятин 623 кв. сажнів. За цю землю вони мусили сплатити поміщикові 20 тис. крб. та відробити по 40 і більше днів від кожного господарства. Вказана сума з процентами мала бути сплачена протягом 6 років. Така плата за землю була непосильною для багатьох селян, і вони відмовлялися від наділу. Понад 100 сімей не змогли сплатити поміщикові наступні платежі і повернули йому близько 150 десятин землі. Така реформа ніяк не задовольняла селян, і вони знову ставали на захист своїх інтересів. Навесні 1869 року селяни Романківців та навколишніх сіл відмовились відбувати всякі повинності на користь поміщика і вимагали виділити їм повні наділи по 8,5 десятини на сім’ю. За непокору поміщикам і властям селян сікли різками, описували майно і продавали з публічних торгів[7].

Наслідком грабіжницької реформи було дальше обезземелення і зубожіння селян. Вже за переписом 1883 — 1884 рр. в Романківцях налічувалося 459 господарств (2119 жителів), у т. ч. надільних 321 і безземельних 138 (що становило 30 проц.). Частина дворів зовсім не мала худоби. Таких було серед надільних — 22, серед безземельних — 31.

"Романківчанки" Крупенські

«Романківчанки» Крупенські

На початку XX століття у всьому селі налічувалось 240 голів великої рогатої худоби, 190 коней, 200 овець, що належали переважно багатіям, а поміщик Крупенський мав 218 голів великої рогатої худоби і 1200 овець[8].

Не кращими були справи з освітою та медичним обслуговуванням на селі. В 1883—1884 рр. з 2119 жителів знали грамоту лише 114 чоловік, з них 10 жінок. В початковій школі навчалося 30 хлопчиків та 5 дівчаток. Стан освіти залишався незмінним протягом десятків років, на передодні світової війни тут була лише однокласна школа, хоч населення збільшилося на третину[9].

Трудящі були позбавлені і медичного обслуговування, на всю волость був лише один фельдшер. Тяжке економічне становище та безправ’я були причиною неодноразових селянських заворушень. У 80-х і 90-х роках XIX століття в Романківцях та в багатьох селах повіту на базарах прилюдно селяни не раз виступали з погрозами проти царя.[10]

В буремні роки першої російської революції та за першої світової війни селяни Романківців слухали більшовиків, знайомилися з подіями в країні. Після Лютневої революції 1917 року в Романківцях виник селянський комітет. Проте до нього увійшли переважно куркульські елементи, які йшли за меншовиками й есерами і всіляко намагались зберегти старі порядки[11]. Це викликало незадоволення у селян, про що 24 серпня 1917 року писав у своєму листі до Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету Рад солдат 2-го кулеметного полку М.Й. Гончар, який перебував тоді у відпустці в рідному селі Романківцях[12].

Селяни-бідняки все більш рішуче вимагали розподілу поміщицьких і церковних земель. Цю вимогу підтримували революційні солдати армії, яка розташувалася в селах Хотинського повіту. В жовтні 1917 року солдати допомагали селянам провести порубку поміщицького лісу. Та командування армії разом з есерівськими комісарами армійського комітету всіляко намагалися погасити пожежу селянських «самочинних» і «незаконних» виступів. їхні спеціальні уповноважені їздили по селах, чинили розправу над селянами, брали під захист поміщицькі маєтки, підтримували місцеві земельні комітети, в яких верховодила здебільшого заможна верхівка села. Такий комітет ще з вересня 1917 року діяв і в Романківцях. Всупереч куркульській верхівці, комітет під тиском бідноти склав проект земельної реформи, в якому виявилося прагнення повністю покінчити з поміщицьким та церковним землеволодінням і всю їх землю, майно передати селянам у повне і безплатне користування. Селяни не бажали чекати вирішення земельного питання Установчими зборами і без дозволу земельного комітету проводили експропріацію землі та іншої власності поміщиків і частково куркулів. Класова боротьба загострювалась, відбувався процес більшовизації селянських мас і солдатів 8 армії.

Після перемоги Жовтневого збройного повстання в Петрограді на боротьбу за Радянську владу піднялося і трудове селянство Романківців. В січні 1918 року в селі встановлено Радянську владу[13]. Відразу ж проведено перевибори місцевого волосного земельного комітету, з якого були вигнані куркульські елементи. Земельний комітет за участю контрольної комісії розподілив між селянами землі поміщика Крупенського, який втік з села.

В кінці лютого 1918 року Романківці окупували австро-німецькі війська. Повернувся поміщик Крупенський. Селян примусили повернути йому і куркулям землю, зібрати, звезти, обмолотити і здати врожай з земельних наділів, повернути худобу, реманент, сплатити «збитки», завдані поміщику і куркулям, виплачувати окупантам контрибуцію, нести різці повинності[14]. Окупанти вчинили розправу над комуністами та активістами, вдавалися до масових тілесних покарань селян, провадили загальний обшук і пограбування селян. Було видано наказ, що за захоплення поміщицької землі чи врожаю застосовуватиметься смертна кара.

З розвалом Австро-Угорщини селяни повіту на короткий час відновили Радянську владу. Романківчани знов відібрали у поміщика Крупенського 2 тис. пудів пшениці. Та вже в листопаді 1918 року до села вдерлися румунські війська. Для придушення опору селян загарбники кинули 25-й піхотний полк. Маючи військову перевагу, румуни жорстоко розправилися з повстанцями. З 35 заарештованих селян 18 розстріляли 10 січня 1919 року. Серед них — Г.С Дзіняка, В.Г. Кузему, Ф.С. Кушніра, С.Д. Майбороду, Д.О. Руснака, С.Ф. Шамбру, В.Ф. Яшана та інших. Тоді ж окупанти розстріляли в Романківцях близько 100 повстанців з сусідніх сіл[15].

Яскравим виявом боротьби трудящих проти румунських окупантів стало Хотинське повстання, в якому взяли участь і селяни Романківців. На короткий час мешканці села знов узяли владу в свої руки. Багатії і поміщики втекли разом з румунами. Та сили були нерівні. Повстання потерпіло поразку. Найбільш активні учасники його Іван Добуляк, Феодосій Крияк, Теодор Подоряку, Теодор Яшан, були розстріляні наприкінці січня 1919 року. Частина повстанців романківчан — Микола Щербатий, Іван Гончар, Василь Крайчак, Дмитро Руснак, Василь Щербатий встигли перейти за Дністер[16].

Хоч повстання потопили окупанти в крові, але ворогові не вдалося поставити трудящих на коліна, зламати їх волю до боротьби за соціальне і національне визволення. Партизани ще не раз завдавали ударів окупантам. 21 жовтня 1921 року в районі залізничної станції Романківці відбувся жорстокий бій між загоном партизанів і румунськими окупаційними підрозділами піхоти і кавалерії. Повстанці зруйнували залізничну колію, обстріляли поїзд і висадили в повітря паровоз[17].

Разом з румунськими військами до Романківців повернувся поміщик Крупенський. Окупанти повернули йому 3000 га орної землі, 150 га лісу.

«Аграрна реформа», проведена румунським урядом у 1920-х роках, не підірвала поміщицького і куркульського землеволодіння. Поміщик і куркулі застосовували на обробітку полів трактори і сільськогосподарські машини, розводили продуктивну худобу. Селяни ж обробляли мізерні ділянки своєї чи орендованої землі примітивними знаряддями. Одна сівалка припадала на 150 господарств, а кінний плуг — на 21[18]. Непосильним тягарем на селянина лягали податки і борги. Усе це різко погіршувало його матеріальне становище.

Крім того, румунські окупанти здійснювали румунізацію всього населення, незважаючи на його рішучі протести. В Романківцях діяла одна невелика початкова школа. Навчання проводилося румунською мовою, хоч румунського населення тут було дуже мало, а українці складали більшість. Вчитися могли тільки діти місцевих багатіїв і приїжджих румунських чиновників. Не було в селі ні клубу, ні бібліотеки. Зате діяли церква, окружний сільський суд, примарія, податковий і жандармський пости, корчма.

Поганим було і медичне обслуговування трудящих. В разі необхідності хворий мусив звертатися до приватного лікаря, за що мав платити великі гроші. А якщо хворий потрапляв до земської лікарні, то за кожний день перебування там мав сплачувати по 6 лей[19].

У таких тяжких умовах проводила значну пропагандистську і агітаційну роботу в масах підпільна комуністична організація, яка виникла на початку 1930 року. Керівником її до 1932 року був романковецький бідняк Іван Щербатий[20]. Підпільники мали зв’язок з Сокирянським районним комітетом КПР. Активними підпільниками тих років були Трофан Гончар, Андрій Гускевич, Яків Чайковський, які через своїх родичів, що жили на території Радянської України, одержували політичну літературу і розповсюджували її серед жителів Романківців. В 1933 році жандармам вдалось розкрити підпілля і провести ряд арештів. Та цим вони не спинили трудящих. З 1930 до 1940 року до комуністичного підпілля Романківців увійшло кілька десятків патріотів. Вони збирали кошти на допомогу політичним в’язням, розповсюджували серед населення революційну літературу, видавали листівки, в яких закликали трудящих до боротьби, виготовляли детекторні радіоприймачі, слухали радянські передачі і знайомили з ними селян, в Шебутинському лісі проводили таємні збори.

Боротьба трудового селянства проти румуно-боярського гніту, за возз’єднання з Радянською Україною, не припинялася аж до 28 червня 1940 року.

З великою радістю трудящі Романківців зустріли своїх визволителів-братів.

На початку липня 1940 року в Романківцях почала діяти сільська Рада депутатів трудящих, яку очолив комуніст І. В. Марченко[21]. Скоро після цього відбулися загальні збори жителів з приводу розподілу поміщицької і церковної землі та майна серед трудящих. Одержавши землю, селяни почали готуватися до організації сільськогосподарської артілі. Для ознайомлення з колективними господарствами у вересні 1940 року в складі делегації молодої Чернівецької області у колгоспах Дніпропетровщини побував романківчанин С.О. Гандзій. Повернувшись до рідного села, він розповідав про незабутнє враження від колгоспів. Порадившись, селяни вирішили рай і назавжди покінчити з нестатками і об’єднатися в колгосп. 31 січня 1941 року почав діяти колгосп, названий ім. С.К. Тимошенка, Маршала Радянського Союзу. Головою правління обрали бідняка С.О. Гандзія[22]. Артіль швидко зростала. Молодому господарству Радянська влада подавала всебічну підтримку й допомогу.

Ще наприкінці 1940 року в Романківцях почала роботу МТС. У першу колгоспну весну на ланах артілі вже працювало п’ять тракторів.

Справою соціалістичної перебудови села керувала сільська територіальна первинна партійна організація, яка була створена 27 листопада 1940 року, першим її секретарем був Ф.В. Терехов[23]. З січня 1941 року в Романківцях почала діяльність і комсомольська організація, яку очолював учитель Васильєв. У квітні в ній вже налічувалось 18 комсомольців[24].

Профспілкова організація об’єднувала 24 члени.

На кінець 1940 року в Романківцях проживало 5644 чоловіка, з них понад 4600 становили українці.

Трудящі села активно включилися до політичного і громадського життя. 12 січня 1941 року населення вперше брало участь у виборах до Верховних Рад СРСР і УРСР. За кандидатів блоку комуністів і безпартійних одностайно проголосували всі виборці.

Соціалістичні перетворення на селі відбувались в умовах гострої класової боротьби. Різні ворожі елементи — куркулі, служителі церкви, націоналісти протидіяли колективізації сільського господарства.

Організаційно-господарському зміцненню колгоспу значну увагу приділяв Сокирянський райком партії. 24 травня 1941 року на засіданні бюро було розглянуто питання про становище в колгоспі ім. С.К. Тимошенка і вжито заходів до усунення помилок.

Птахівниця колгоспу ім. Тимошенка

Птахівниця колгоспу ім. Тимошенка

Переборюючи труднощі, молодий колгосп міцнів і зростав. Держава допомогла йому насінням, МТС — своєчасно і високоякісно провести весняно-польові роботи.

Багато було зроблено і в культурному будівництві на селі. З вересня 1940 року почала роботу неповна середня школа. Всі діти шкільного віку пішли до школи, в якій навчання велося рідною українською мовою. Розпочато було роботу по ліквідації неписьменності серед дорослого населення. Перші вчителі О. П. Артеменко, Н. П. Бевз та інші вели значну громадську роботу. При сільському клубі розгорнули роботу гуртки художньої самодіяльності, агрономічний та інші. Почала діяти лікарня на 35 ліжок та пологове відділення.

Селяни жадібно потяглися до книги, до газети. В 1941 році мешканці села передплатили понад 2 тис. примірників газет і журналів[25].

Соціалістичній перебудові села дуже зашкодив злодійський напад на Країну Рад фашистської Німеччини і її сателітів, зокрема королівської Румунії, війська якої 13 липня окупували Романківці.

Почалися чорні дні неволі. Німецько-румунські загарбники відібрали у селян землю і повернули її колишньому поміщикові. Окупанти пограбували майно радянських громадян та колгоспу ім. С.К. Тимошенка. З Романковецької МТС вони вивезли до Румунії все майно — машини, запчастини тощо. З села забрали у фашистське рабство 126 чоловік багатьох засудили і відправили в табори та до в’язниці за співчуття Радянській владі[26]. Окупанти заподіяли збитків установам, організаціям, і громадянам села більш як на 3 млн. 570 тис карбованців[27].

Та фашистський терор не зламав волі населення до боротьби з ворогом. Один з організаторів антифашистської боротьби в Сокирянському районі В. Маковей вів розвідувальну роботу на станції Романківці та в інших місцях, збирав і передавав цінні відомості про розташування й пересування німецько-румунських військ і інші агентурні дані. Патріоти розповсюджували зведення Радянського інформбюро, листівки. Один з учасників цієї групи П.Я. Чайковський нагороджений медаллю «За бойові заслуги».

В ніч на 13 січня 1944 року поблизу Романківців висадилась на парашутах партизанська група із загону ім. Чапаева № 2. Фашисти помітили партизанів. Три дні продовжувався запеклий бій, в якому загинула радистка Віра Бірюкова, родом з Березників Пермської області. Романківчани свято зберігають пам’ять про відважну партизанку.

На фронтах Великої Вітчизняної війни проти гітлерівських загарбників билися понад 530 чоловік, з них 308 загинули смертю хоробрих. їх подвиг увіковічений пам’ятником-монументом, встановленим у центрі села. Понад 250 жителів села нагороджено бойовими орденами і медалями. Багато з них брали участь в боях за Прагу, Будапешт, Кенінгсберг і Берлін, а також у війні з Японією.

25 березня 1944 року Романківці були визволені від окупантів. Одразу відновила роботу сільська Рада, головою якої став М.Д. Гангала[28]. Селяни взялися за відбудову села, за ліквідацію тяжких наслідків окупації. Вони організовано провели весняну сівбу. У польових роботах велику допомогу подавала новостворена Романковецька МТС. Водночас селяни всебічно допомагали Червоній Армії, у фонд якої до 15 липня 1944 року вони заготовили 200 тонн хліба та зібрали грішми на військову позику 65 тис. карбованців.

В організації трудівників села на ліквідацію тяжких наслідків фашистської окупації та на соціалістичну перебудову господарства керівну роль відігравала партійна територіальна організація, що відновила свою діяльність в червні 1944 року. До її складу ввійшли комуністи МТС і села, очолював її І.К. Когут. У відбудові зруйнованого господарства активну роль відіграла первинна комсомольська організація, відроджена у серпні 1944 року. її секретарем на той час був М.К. Вахнован. В січні 1945 року комсомольців налічувалось 25 членів. Вони доклали багато зусиль, щоб допомогти дітям-сиротам, зібрали для них багато хліба, близько 3 тис крб., необхідний одяг.

Велику допомогу подала трудящим Романківців держава. Лише за 1944 рік матеріальну допомогу одержали 155 осіб, різні пільги — 101 сім’я червоноармійців і 235 сімей престарілих[29].

Тоді ж почалась підготовка до відродження пограбованого окупантами колгоспу. До кінця 1945 року було створено кілька земгромад, які відіграли позитивну роль у підготовці села до суцільної колективізації. Корисною в цьому відношенні була діяльність і супряжних груп. Вони обслужували 950 безкінних селянських господарств. 20 жовтня 1945 року було організовано ініціативну групу, а через тиждень відроджено колгосп ім. С. К. Тимошенка[30].

Переборюючи опір ворожих елементів, тяжкі наслідки великої засухи, що була у 1946 році, та інші труднощі, відновлений колгосп зростав і міцнів. В серпні 1947 року в Романківцях з’явилось ще 3 колгоспи: ім. газети «Правда», «Ленінський шлях» та ім. Крупської. Колективізацію було повністю завершено.

Зростав авторитет партійної організації. Кращі люди села за велику честь вважали стати комуністами. Серед перших комуністів були І.Г. Бабій, М.Д. Гангала, О.М. Кувіла, О.П. Цап та інші. З березня 1941 року до окупації села фашистами і з березня 1946 до серпня 1950 року колгосп ім. С.К. Тимошенка очолював М.Д. Гангала. Радянський уряд нагородив його орденом Трудового Червоного Прапора і медалями. Восьмеро дітей виховав з своєю дружиною цей ветеран праці і організатор колективного господарства. Всі вони тепер працюють в артілі, яку створював батько, примножують громадські багатства. Інші колгоспи очолювали комуністи І.Г. Пастушок, Я.Д. Цитрін, М.П. Щербатий. В листопаді 1950 року партійна організація налічувала вже 16 комуністів, комсомольська організація — близько 50 членів[31].

В серпні 1950 року всі 4 колгоспи об’єдналися в один — ім. С.К. Тимошенка. З листопада 1957 року артіль має назву ім. XX з’їзду КПРС У 1957—1964 pp. очолював її комуніст О.І. Вольський.

Укрупнений колгосп впевнено розвивався, ставав багатогалузевим

Проводі романківчан на службу в радянську армію. 1978 р.

Проводи романківчан на службу в радянську армію. 1978 р.

господарством. На кінець семирічки на його полях у два рази збільшились врожаї зернових, у три рази зросло поголів’я великої рогатої худоби, в десятеро — поголів’я свиней. Тепер він має добру матеріально-технічну базу: 34 трактори, понад 20 різних комбайнів, 24 вантажні, 1 пожежну і 2 легкові автомашини. За колгоспом навічно закріплено 3971 га сільськогосподарських угідь, з них 3425 га орної землі, 184 га сінокосів, 182 га пасовиськ.

Наполегливо працюють хлібороби Романківців. Дбайливо використовуючи техніку, при добрій організації праці вони добились високих сталих врожаїв. Середня врожайність зернових у ювілейному 1967 році становила близько 34 цнт з га, у т. ч. пшениці по 36,6 центнера.

Значна увага приділялася розвиткові тваринництва.

Щороку міцніє колгосп. Неподільний фонд його на кінець 1967 року перевищив 2 млн. 800 тис. карбованців. З розвитком колгоспу підвищувалась і оплата праці. У порівнянні з 1950 роком оплата людино-дня у 1967 році зросла у 6 разів.

Та найбільшим багатством колгоспу є його люди — невтомні трудівники, справжні майстри своєї справи. Кілька десятків хліборобів нагороджено орденами і медалями та були учасниками Всесоюзної виставки досягнень народного господарства. Серед передовиків виробництва — комбайнер комуніст К.Ф. Бельський. У 1967 році він зібрав зернових і технічних культур з 457 га, намолотив 1357 тонн зерна. За самовіддану працю та успіхи в колгоспному виробництві його нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора та двома медалями ВДНГ, а пізніше йому присвоєно звання Героя Соціалістичної і Праці. К.Ф. Бельський обирався членом обкому КП України, депутатом обласної Ради депутатів трудящих.

Добрими показниками відзначається і комбайнер А.М. Шевчук, який у 1967 році комбайном «СК-4» зібрав урожай з 425 га зернових і технічних культур, намолотивши 1270 тонн зерна. Пошану серед трудівників здобули ланкові — комуністки М.П. Заяць, К.П. Гандзій.

Один з перших колгоспників І. Ф. Хорошенюк керує будівельною бригадою. Зразковою працею відзначається лісничий, комуніст В.І. Танас, він заочно закінчив Львівський лісотехнічний інститут.

В колгоспне виробництво багато праці вкладають агроном М.Ю. Степаненко, зоотехнік Л.І. Побережний, економіст В.К. Дажук, головний бухгалтер І.А. Білоус, механік М.П. Кушнір. Заслуженою повагою користується бригадир комуніст В.В. Гандзій. З року в рік в його бригаді урожай пшениці становить близько 40 цнт з га, картоплі — 170, цукрових буряків понад 300 центнерів.

Колгосп ім. XX з’їзду КПРС не єдине господарство в Романківцях. В селі працює державний млин, є лісництво, відділення «Сільгосптехніка», пункт «Заготзерно», буряко- приймальний пункт, плодоовочева база, хлібозавод.

За роки Радянської влади змінився також і зовнішній вигляд села. На місці старих похилених селянських хаток під солом’яною стріхою з’явилися нові просторі котеджі під бляхою, шифером і черепицею. Окрасою будинків є мереживо з бляхи, яким оторочена покрівля і фігурні димарі. Кожний новий будинок має веранду, рами якої виготовляються у вигляді найрізноманітніших геометричних фігур і нагадують візерунковий килимок. Щороку до ладу стають десятки житлових будинків і допоміжних приміщень. Лише за свої кошти колгосп спорудив 16 культурно-побутових об’єктів, у т. ч. приміщення середньої школи, Будинок культури на 600 місць, побутовий комбінат, лазню, дитячі ясла на 70 місць, 2 будинки для фахівців тощо. По будівництву культурно-побутових об’єктів колгосп ім. XX партз’їзду посідає одне з перших місць в області, за що його в 1967 році відзначено ювілейною медаллю ім. Т.Г. Шевченка.

Відійшли в минуле курний каганець і гасова лампа. Лампочки Ілліча засяяли в громадських установах, в будинках колгоспників, освітили вулиці ще з 1948 року. В побуті широко використовуються газобалонні установки на кухнях. До послуг населення — телефонна станція, відділення зв’язку. В селі діє широка торговельна мережа — 18 магазинів, кіосків, буфетів. Про зростаючий добробут трудящих свідчить і те, що в особистому користуванні їх є 7 легкових автомашин, 220 мотоциклів, понад 1000 велосипедів, 300 телевізорів, 1390 радіоприймачів, 1320 швейних машин.

Докорінно поліпшилося медичне обслуговування населення. Вже в13BrxNPK70k перші роки після визволення в селі було відкрито аптеку. Споруджено нове приміщення лікарні на 50 ліжок, кабінети якої обладнано сучасним устаткуванням. В лікарні працюють 6 лікарів та 25 чоловік середнього медперсоналу.

Швидкими темпами зростав у післявоєнні роки культурний і духовний рівень трудівників села. Особливо яскраво видно це на розвиткові народної освіти. Вже в перший рік після визволення в селі відкрито дві початкові і одну неповну середню школи. У 1951 році в ново збудованому двоповерховому приміщенні відкрито середню школу. Нині в Романківцях є 4 школи, з них 2 середні і 2 початкові, в яких навчається понад 1000 дітей, трудиться 72 учителі.

За роки Радянської влади виріс великий загін місцевої інтелігенції. 50 чоловік здобули вищу освіту — стали вчителями, лікарями, інженерами, спеціалістами сільського господарства, журналістами, офіцерами Радянської Армії, науковими працівниками тощо. Син романковецького селянина К.Ф. Попович став кандидатом філологічних наук, працює в АН Молдавської PCP, є членом Спілки радянських письменників. Він — автор кількох монографій з історії російсько-українсько-молдавських літературних зв’язків та роману «Заграва над Дністром», присвяченого революційним подіям 1917 — 1920 років на Сокирянщині. Романківчанин І.Д. Самусь — доктор фізико-математичних наук. 90 чоловік з села здобули середню спеціальну освіту, 400 мають загальну середню освіту, 110 — навчаються у вузах і технікумах. Вся молодь села навчається. Прикладом може бути сім’я М.Й. Кашпора, де є десятеро дітей: шестеро з них вже здобули середню або вищу освіту, решта ще навчається в середній школі.

Добре налагоджено культурно-масову роботу. Комсомольці й молодь ще у 1944 році відремонтували І обладнали сільський клуб, створили гуртки художньої самодіяльності. Вже тоді драмгурток на районному огляді художньої самодіяльності зайняв перше місце за постанову п’єси «Бувальщина». Завжди людно у новому Будинку культури та в клубі при відділенні «Сільгосптехніка». В Будинку культури обладнано широкоекранний кінотеатр, працюють драматичний, хоровий, танцювальний та інші гуртки.

Для любителів книг, для тих, хто підвищує свої знання, в селі є 3 бібліотеки із загальним фондом понад 17 тис. примірників книг. Газети і журнали стали невід’ємним елементом духовного життя кожної сім’ї.

Здавна славляться Романківці народним мистецтвом — ткацтвом. Нині традиції старовинного промислу жваво розвиваються. Кращою ткалею є П.Л. Бурдейна. Сотні рушників, доріжок і килимів виткала вона. Кращим її твором є великий килим «Конвалія», витканий на згадку про возз’єднання Північної Буковини з Радянською Україною.

Завжди приваблював молодь села спорт. Новозбудований стадіон став базою для розгортання спортивно-масової роботи.

Організуючою силою трудящих в розгортанні господарського, громадського і культурного життя є партійна організація, яка налічує тепер у своїх лавах близько 100 комуністів. Комсомольців в селі близько 400 чоловік.

Росте й упорядковується село. Перспективним планом намічено розширення капітального будівництва, поступове перетворення Романківців в селище міського типу.

Т.М. Каруценко, Є.С. Приходько, П.О. Фольварочний

Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Чернівецька область / АН УРСР. Ін–т історії; Голов. редкол.: П.Т. Тронько (голова) та ін. – Київ: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1969. – С. 531 – 540.

___________________________________________

[1] Dicționarul statistic al Basarabiei. Chișinău, 1923, стор. 354, 355.

[2] Списки населенных мест Российской империи, ч. III, Бессарабская губерния, стор. 62.

[3] C.N. Tomescu. Catagrafia Basarabiei din 1817. Ținutul Hotinului. Chișinău,стор. 10.

[4] Чернівецький облдержархів, ф. 117, оп. 1, спр. 512, арк. 97 – 99.

[5] Там же, арк. 77.

[6] Чернівецький облдержархів, ф. 117, оп. 1, спр. 152, арк. 3-75, 96-144.

[7] Положение крестьян и общественно-политическое движение в Бессарабии (1861-1895). История Молдавии. Документы и материалы. Т. 4. Кишинев, 1964, стор. 173-175, 228.

[8] Z. Arbore. Docționarul geografic al Basarabiei. București, 1904, стор. 177.

[9] Бессарабский календарь-ежегодник, № 1 за 1910 год, стор. 287.

[10] ЦДІА УРСР фю 419, оп. 1, спр. 1910, арк. 10.

[11] К.Г. Ципко. Велика Жовтнева соціалістична революція і боротьба трудящих Буковини за владу Рад та возз’єднанння з Радянською Україною, стор. 22-24.

[12] ЦДАЖ СРСР, ф. 6978, оп. 1, спр. 465, арк. 2, 3.

[13] Боротьба трудящих Буковини за соціальне й національне визволення і возз’єднанння з Українською РСР. Документи й матеріали, стор. 78.

[14] Чернівецький облдержархів, ф. 42, оп. 1, спр. 146, арк. 13, 20, 21.

[15] Чернівецький державний краєзнавчий музей, Інв. № 315, арк 2.

[16] Чернівецький облдержархів, ф. 858, оп. 1, спр. 15, арк. 37, 59.

[17] Боротьба трудящих Буковини за соціальне й національне визволення і возз’єднанння з Українською РСР. Документи й матеріали, стор. 215.

[18] Газ. «Оновлене життя», 30 жовтня 1949 р.

[19] Чернівецький облдержархів, ф. 6, оп. 2, спр. 1, арк. 27.

[20] Там же, ф. 858, оп. 1, спр. 15, арк. 9.

[21] Чернівецький облдержархів, ф. 15, оп. 1, спр. 5, арк. 43.

[22] Там же. 119, арк. 28.

[23] Там же. 5, арк. 97.

[24] Там же, 139, арк. 9.

[25] Чернівецький облдержархів, ф. 15, оп. 1, спр. 5, арк. 5, 20-28, спр. 138, арк. 16; спр. 139, арк. 3.

[26] Там же, спр. 264, арк. 3, 6, 7.

[27] Чернівецький облдержархів, ф. Р-2099, спр. 16, арк. 1-7, 25, 26.

[28] Чернівецький облдержархів, ф. 15, оп. 1, спр. 236, арк. 53.

[29] Чернівецький облдержархів, ф. 15, оп. 1, спр. 259, арк. 20, 55, 56.

[30] Газ. «Оновлене життя», 8 листопада 1945 р.

[31] Чернівецький облдержархів, ф. 669, оп. 1, спр. 5, арк. 59, 82.

[32]

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар