Storonni avtor on 13th Июнь 2010

Нещодавно наш народ відсвяткував 65-ту річницю перемоги на фашистською Німеччиною. Та війна для нашого народу розпочалася 22 червня 1941 року. Але це не перша війна, яка розпочалася у цей червневий день. 22 червня 1812 року розпочалася ще одна Вітчизняна війна – 1812 року. І оскільки з 28 травня 1812 року (після Бухарестського мирного договору з Туреччиною) наш край офіційно став частиною Російської імперії, тобто ця війна була вітчизняною і для населення нашого краю.

В зв’язку з черговою річницею цієї дати пропонуємо Вашій увазі переклад статті, що була опублікована у журналі «Вокруг света», про те, в якій, як то кажуть в наш час – геополітичній обстановці, розпочалася ця війна.

А відбувалося це наступним чином.

У березні 1812 року у величезному кабінеті Наполеона були розстелені гігантські карти. Імператор майже не спав, дні й ночі він вивчав майбутні театри воєнних дій, але не тільки російський. Своєму довіреному ад’ютантові, сивоволосому графові де Нарбонн-Лара (Louis de Narbonne-Lara, 1755-1813), він якось сказав: «Вам відомо про місії в Персії генералів Гардана (Charles Mathieu Gardanne, 1766-1818) і Жубера (Barthelemy Catherine Joubert, 1796-1799). Нічого істотного із цього не вийшло, але в мене зберігається карта, на якій зазначені засоби народів і шляхи, по яких можна пройти з Ерівані й Тіфліса до англійських володінь в Індії. Бути може, цей похід виявиться легше того, котрий чекає нас через три місяці. Уявіть собі, що Москва взята, Росія зломлена… і скажіть мені, хіба існує засіб закрити відправленій з Тіфліса великій французькій армії й союзним військам шлях до Гангу?»

У квітні 1812 року дивне повідомлення прийшло зі Швеції. Жан-Батист-Жуль Бернадот (Jean-Baptiste Jules Bernadotte, 1763-1844), спадкоємець престолу, ще недавно маршал Франції, по секрету повідомив російському послові графові Петру Корніловичу Сухтелену (1751-1836): «Мені пишуть, що він розраховує покінчити з Росією у два місяці; потім піде на Константинополь, куди хоче перенести свою столицю, щоб звідти управляти Росією й Австрією, як і всіма іншими. Потім він хоче напасти на Персію, улаштуватися в Іспагані, де йому не знадобиться мати справу з людьми, які розмірковують; нарешті, не більше, як через три роки, рушити на Делі й напасти на англійців в Індії». Це були припущення практично на грані фантастики, але від Наполеона чекали чого завгодно.

Важко повірити, але не тільки Імператор, а вся Велика Армія була впевнена, що йде крізь Росію. Збереглися листи молодого солдата 6-го полку Молодої гвардії, 1-го батальйону, 4-й роти. За кілька днів до перетинання границі Росії він писав батькові: «Спочатку ми вступимо в Росію, де нам доведеться трошки побитися, щоб прокласти собі шлях далі. …Ведуть величезне й сильне військо, але ми не знаємо, чи для Росії воно. Хто каже, що ми підемо в Індію, хто — в Єгіпію, не знаєш, кому вірити. Мені особисто рішуче однаково. Я хотів би піти на край світу».

У 1810 році Росія була спільницею Наполеона, у Європі російські й французькі корпуси діяли разом. У Тегерані британський посол сер Хартфорд Джонс (Sir Hartford Jones Brydges, 1764-1847) щосили намагався пожвавити гаснучу війну. У травні він виїхав у Тавріз, столицю Перського Азербайджану. Ця провінція майже не залежала від Тегерана: тут самовладно правил молодий принц Аббас-Мірза (1783-1833), спадкоємець престолу й генералісимус (Наіб-султан) Ірану. Саме він вів війну проти Росії, і на ньому ж лежала відповідальність за зносини з усіма західними державами. Принц Аббас мріяв стати Петром Першим Ірану. Він був лютим західником; більше того — невтримним шанувальником Наполеона. І тому англійцям з ним було нелегко домовлятися. Джонс запевняв спадкоємця, що тепер — самий час узятися за повернення Кавказу.

У червні прибув войовничий генерал сер Джон Малькольм (Sir John Malcolm, 1769-1833), прихильник самих рішучих дій у будь-якому напрямку. З ним було близько 350 британських офіцерів і унтерів. З кораблів вивантажили 30 000 рушниць, 12 знарядь, сукно на мундири для сарбазов. Все це Британія надала шахові безкоштовно. Аббасу посол повідомив: цей тільки початок, йому допоможуть створити корпус в 50 тис. багнетів. Артилерію очолив майор Ліндсей. Відважний капітан Вільям Монтіс відправився в Ерівань, потім до берегів Каспійського моря — на розвідку. Британці прийняли спадщину генерала Гардана: уже сформовані батальйони, фортифікації, артилерійські заводи. У Таврізі й Іспагані миттєво виникли цілі військові містечка, де говорили виключно англійською.

Все більш не спокійно ставало у Тифліській губернії, яка ще десять років тому була царством Картлі і Кахетії. В Ірані переховувався заколотник — грузинський царевич Олександр Іраклійович (1778-1838), його загони турбували прикордонні селища. У набігах разом із царевичем брали участь капітан Монтіс та інші офіцери. У серпні 1812 року царевич Олександр сам увірвався в межі Грузії й почав свою власну війну — у неприступних гірських ущелинах. Його підтримали пшави і хевсури.

Одночасно діяли й французько-імперські агенти. В 1811 році у Криму три італійці, Фелікс Лагоріо (батько пейзажиста Лева Феліксовича Лагоріо), Амореті й Галер, створили компанію для торгівлі з Мінгрелією й Імеретіею. Директор, Фелікс Лагоріо, неаполітанський консул, був давнім шпигуном Наполеона. Усе йшло за планом Джонса: із червня 1810 року знову почалися набіги на російські границі.

Східні події того часу дивні — тим, що у той час постійно судили переможців. Джонс, чудовий дипломат, який одноособово перевернув ситуацію в Центральній Азії і тим самим відвернув близьку погрозу вторгнення в Індію, був за дріб’язковим приводом обвинувачений, відданий під суд, висланий. Підготовлений ним хитромудрий договір із Британією в березні 1812 року підписав новий посол — сер Гір Узлі (Sir Gore Ouseley, 1770-1844). Договір припускав фактично справжній військовий союз. Великобританія й Іран відтепер разом оголошували війну Росії. На війну Англія виділяла 200 тис. туманів (такі гроші) щорічно, обіцяла створити на Каспії військовий флот. Узлі обіцяв, що доможеться від Росії повернення під владу шаха Грузії й Дагестану. З новим послом прибули нові англійські офіцери, яких очолювали майори Дарсі й Стоун. Узлі привіз для шаха 600 000 туманів — на три роки війни.

Це все й вирішило. Сам Фетх-Алі-Шах (1766-1834), що вважався самою багатою людиною світу, страшенно любив гроші. Він не встояв. Золото зникло в надрах його скарбниці. Принц Аббас-Мірза одержав наказ — почати велику війну. По суті, на три роки Британія орендувала іранську армію й зовнішню політику.

У лютому 1812 року сам Аббас із Нахічевані повів війська на Росію. Тепер — в оточенні британських офіцерів, із британською артилерією. Спочатку він діяв успішно, була взята російська фортеця Султан-Буда, щоправда, війська, які її штурмували, в тридцять разів перевищували за кількістю російській гарнізон.

У березні для огляду військ у Тавріз прибув сер Гір Узлі й старші офіцери британської місії. Посол мав майже диктаторські повноваження від шаха. Військами командував Аббас-Мірза, британський посол повинен був керувати самим Аббасом.

Асландуз — брод на річці Арак. Саме тут загін Котляревського переправився на інший берег і вночі завдав персам несподіваний і рішучий удар

Вимога ця була безнадійною. Генерал-губернатор і головнокомандуючий Кавказу, генерал від інфантерії Микола Федорович Ртіщев (1754-1835) віддав наказ: готовити полки до походу. Розвідка доносила: наслідний принц Аббас війни не бажає. Він діє за наказом батька й принижений владною нав’язливістю сера Гора Узлі. Наскільки принц-бонапартист рвався в бій разом із французькими офіцерами — настільки він тепер упирався в оточенні англійців.

У липні дика курдська кіннота увірвалася в Карабах, перерізала дороги у Талиш. Але регулярні сарбази — особисте військо Наіб-султана, усе ще стояли на місці, лише іноді в’яло обстрілювала кордони артилерія.

27 липня 1812 генерал Ртіщев писав канцлерові графові Миколі Петровичу Рум’янцеву (1754-1826): «…Бажання Аббас-Мірзи звернутися до світу є правдивим… але вплив іноземної держави, тобто Англії, досить сильно впливає на тегеранський кабінет… Із приїздом англійського посла в Тавріз обіцяний спадкоємцем Персії з його боку почесний чиновник не був до мене надісланий, полонені російські офіцери й солдати не видані, збір військ знову почався».

У серпні 1812 року Наполеон взяв уже Смоленськ і був на шляху до Москви. Великобританія офіційно вступила у військовий союз із Росією. При ставці фельдмаршала Кутузова з’явився британський військовий агент, генерал сер Сідней Сміт (Sir William Sidney Smith, 1764-1840). Саме в цей час розгорнулися, нарешті, справжні військові дії у Закавказзі. Нечисленні російські загони відступали. Аббас-Мірза із двадцятитисячним військом захопив місто Ленкорань. Знову було приєднано до Ірану Талишське ханство. Узята була фортеця Аркеван, звідти відчинялися шляхи на Ширван і на Баку. Знову виникла божевільна ситуація: тепер, навпаки, на Кавказі британський посол спрямовував війну проти головного союзника своєї країни. Механізм війни був запущений, зупинити його було неможливо.

Сер Гір Узлі тепер намагався стримати напір Аббаса. Він домігся того, що Аббас погодився зустрітися особисто з генералом Ртіщевим. Наприкінці вересня до нього для попередніх переговорів прибув генерал-майор Федір Ісайович Ахвердов (1774-1820). Росіяни, нарешті, пішли на поступки. Було запропоновано зробити Талишське ханство незалежною державою, на кшталт нейтральної зони між імперіями. Але уповноважений Аббаса, мірза Абд-Уль-Касим, відкинув всі мирні пропозиції.

Величезні карти Ірану, Османії, Індії й навіть Китаю везли в спеціальній кареті в особистому обозі Наполеона. У Кремлі вони знову були розстелені на кам’яних плитах палацових покоїв. В оточенні Наполеона іноді з’являлися люди в східних одіяннях. У мемуарах французи згадують про них коротко та зі здивуванням. Хто це такі були, звідки — майже нічого не відомо. Наприклад, є відомості, що імператор приймав якихось татар з Волги. Він переконував їх відправлятися в Казань і там піднімати повстання. З’явився у свиті Наполеона і зовсім дивний персонаж — князь Олександр Іванович Порюс-Візапурський (помер у 1823 р.), колезький радник, службовець Азіатського департаменту МЗС, родом з Індії, нащадок султанів Візапура.

Вже у вересні 1812 року прямо з Москви на Кавказ направився якийсь агент, особисто проінструктований Наполеоном. Це був один із кращих французьких шпигунів, він повинен був проникнути безпосередньо до шаха. Англійці знали про нього, але перехопити його так і не змогли.

При дворі шаха у цей час вже з’явився інший французький уповноважений, такий собі Вівентро Моріціо; він прибув з Багдада. При ньому був завірений Наполеоном план завоювання Грузії. Але Узлі зумів перекрити Моріціо шлях у покої шаха й домігся висилки агента з Ірану. У Бомбей сер Гір писав, що у Тавріз і Тегеран з усіх боків стікаються французькі шпигуни. Дорога з Москви в Тегеран тоді була довгою.Агент добрався до Тавріза на початку 1813 року, коли Великої Армії вже не було, а хворий і втомлений Наполеон відсипався у Парижі.

19 жовтня 1812 року почалася дводенна битва під Асландузі. Про неї не згадують шкільні підручники. Тим часом, це одна із самих приголомшливих перемог російської зброї за історію всіх відзначених у літописах воєн із часів Володимира Святого. У Асландуза встала вся іранська армія, майже 16 тис. воїнів. Тут поставив свої червоні намети Аббас-Мірза. На самому світанку, генерал-лейтенант Петро Степанович Котляревський (1782-1852) із трьох сторін зненацька атакував табір. Запалали обози, вибухнули порохові бочки. Сарбази побігли. Аббас-Мірза із залишками військ пішов до ріки Дарав-Юрд. Перси не знали, що перед початком бою в генерала Котляревського було всього півтори тисячі багнетів і п’ять козачих сотень. У вісім разів менше.

Наступного дня Котляревський знову атакував. Цього вже ніхто не міг очікувати. До вечора вся армія Аббаса була розсіяна. У бою загинули англійці, командуючий артилерією майор Лейтен і майор Крісті. Вся артилерія пропала: Котляревський захопив одинадцять із дванадцяти нових британських гармат. Аббас спішно відійшов у глиб Ірану. 1 січня 1813 року Котляревський взяв штурмом Ленкорань, останню надію Аббас-Мірзи. Обороною командували англійські офіцери — безуспішно. 29 січня генерал Котляревський, слава якого тільки почалася, подав у відставку, посилаючись на страждання від семи ран. А 30 січня генерал-губернатор Ртіщев був сповіщений, що шах просить про перемир’я й готовий до переговорів.

Шах був розлючений. На його очах британський посол перетворився з ворога в настільки ж послідовного союзника Росії. Шах на черговій аудієнції сказав навіть, що, якщо посол так різко змінив своє відношення до Ірану, то йому краще залишити країну. Ще півроку тяглася війна. Але завзятий Узлі нікуди не виїхав. Наприкінці червня 1813 року він повідомив у Лондон, що все-таки шах доручив йому розпочати переговори з Росією і що цей дозвіл йому коштував дуже дорого.

Бонапартист Аббас-Мірза не заспокоювався навіть у 1813 році. Наполеон відступав, а в Північному Ірані його прихильники оживилися знову. Навіть глава Таврізського уряду, старий суфій мірза Бозорг, що давно вважався британським платним агентом, який отримував величезні суми із секретних фондів Узлі, раптом став прихильником Наполеона. По всьому Кавказу діяли агенти Аббас-Мірзи. Англійські офіцери обережно й майже непомітно відтискувалися від керування армією. Новий командуючий артилерією, майор Дарсі, зібрався було, за наказом посла, їхати в Лондон через Тіфліс. Принц Аббас незворушно сказав послові, що війна з Росією ще не закінчена й, оскільки Дарсі знає всі секрети іранської армії, те, якщо він спробує перетнути російський кордон, його пристрілять.

Все ж у жовтні 1813 року сер Гір Узлі від імені шаха розпочав мирні переговори з Росією, що завершилися 24 жовтня підписанням Гюлістанського миру. Але й на цьому справа не скінчилася. З Європи доходили суперечливі звістки. На початку 1814 року до Тегерана таємно добрався переодягненим, багаторічний агент Наполеона карабаський вірмен князь Давід Мелік-Шахназарян. Він привіз таємне послання від Наполеона — для Фетх-Алі-Шаха. Цього разу його прийняли негайно, сам шах вручив відповідне послання імператорові Франції. Усе йшло до нової війни — з Англією. Але коли Мелік-Шахназарян прибув у Константинополь, він довідався, що у Парижу стоять війська союзників та що Наполеон відрікся.

Узлі вже не користувався ніяким впливом на шаха. В 1815 році його відкликав Лондон. Перед від’їздом він направив у Тавріз доктори Кемпбела. Той доставив Аббасу лист: там посол звертався до східного бонапартиста «і радив йому остаточно розстатися із планами військового союзу із Францією, чим шах часто загрожував Англії».

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

5 комментариев к “Війна 1812 року — як вона розпочиналася…”

  1. англійці — давні капостники

  2. Що за маячня? Яка це «Вітчизняна» війна для українського народу? Впевнений, що якби переміг Наполеон, українцям би жилося набагато краще, ніж під російським гнітом.

  3. Андрій: ще за сотню років до звільнення краю від турецького іга у 1812 році Російська імперія стала для нашого краю дуже близькою за духом. Можете подивиться іншу статтю http://gvizdivtsi.org.ua/?p=2926#more-2926.
    І хоча, напевне сама війна 1812 року в нашому краї та і у більшій частині України сприймалася не дуже гостро, адже не чіпала її територію, та ніколи українське населення (в більшій його частині) не співчувало Наполеону. А щодо кращого життя у разі перемоги Наполеона, то це маячня. Як би переміг Наполеон, краєм знову заволоділи би його союзники — турки. І тоді було б нам «краще життя»…
    А в цілому Ваш коментар — відгомін риси характеру, яка, на жаль вже стала майже національною — «куди піти, куди податися, кого знайти, кому віддатися?»

  4. правильно Нацистська Німеччина…

  5. Анна — все написано вірно. Нацизм — це течія, німецька версія фашизму. Тобто «фашизм» — більш широке поняття, ніж нацизм. От як би ми, наприклад, про фашистську Італію написали, що вона була націстською — це було б неправильно.

Залишити коментар