admin on 18th Апрель 2014

vov101 rus1Наш сайт вже публікував статтю про почесного громадянина села, ветерана Великої Вітчизняної війни, видатного колишнього голову колгоспу ім. Котовського – Попезу Василя Федоровича.

Сьогодні, напередодні чергової річниці Великої Перемоги, ми пропонуємо Вашій увазі статтю про Василя Федоровича, яка публікувалася у 2012 році в газеті «Буковина».

&&&

Їх, героїчних воїнів-переможців Великої Вітчизняної в Гвіздівцях, що на Сокирянщині, залишилася дрібка, менше десяти. З числа тих 130 односельчан, котрі пішли на священну борню з лютим ворогом.  А скільки загинули, пропали без­вісти… [1]

Але всіх вдячні гвіздівчани пам’ятають, імена героїв увіковічнені на гранітній стелі біля пам’ятника солдатам Великої Вітчизняної в центрі цього бессарабського села.

— Давайте завітаємо зі мною до Василя Федоровича Попези, котрий пройшов через її пекло, а в повоєнні роки тривалий час успішно керував місцевим колгоспом, — запропонував сільський голова І.В. Гангал.

— Саме збираюся провідати вете­рана, про героїзм якого в нас знає все село.

На просторій оборі родини Попез у барвах ранньої осені квітне погідна днина. Щемно пахнуть чор­нобривці, нагідки, майори, на підпірку рум’яніють кетяги винограду.

— Доброго вам здоров’я! — віта­ємося з господарем обійстя, осно­вноюбиблио 022 частиною якого ще вправно заправляє дружина ветерана Фрозина Прокопівна.

— Васю, до тебе гості. Ви вже звиняйте. Пережите на фронтах під­тяло його здоров’я. Зараз майже не чує. Буду казати за нього…

Казання те з числа таких, що не забувається. Бо солдат Попеза вою­вав, як міг, не шкодуючи ні крові, ні навіть життя, поміж тих сотень ти­сяч, котрі падали, знову піднімалися й знову падали в знемозі, відважно наближаючи Велику Перемогу.

І сьогодні по сплину часу тільки Василь Федорович, котрому золота осінь наснувала вже 90 років віку, може спом`янути мить, коли в Берліні пролунав останній постріл, а його груди в числі 15 тисяч звитяжців прикрасила чергова відзнака.

Героїзм рядового армії маршала Рибалка Василя Попези полягав у тому, що він був на передовому рубежі. Бо по всяк час підвозив до танків снаряди та пальне. І так від Білорусі, де вперше потрапив у горнило війни, до самого Берліна. Котра з бойових нагород за ратний подвиг для підполковника запасу найдорожча? Та кожна. І орден «Великої Вітчизняної війни», і «Червоної Зірки», і десятки, десятки інших відзнак, які заслужив, щомиті ризикуючи життям.

—   Коли Василь Федорович по­вернувся з того Берліна?

—   Та не скоро, — каже за чоловіка Фрозина Прокопівна. — Ще довгі два роки по завершенню війни Вася служив у наших військах. Уже як перекладач. Бо досконало (навіть не годна сказати, звідки така обдарованість, знає кілька європейських мов. Перелічую. Це — польська, болгарська, румунська, іспанська, французька, англійська, а німецькою володіє так, що навіть самі німці не могли втямити, хто з ними насправді розмовляв. Та що казати — поліглот.

По війні солдат Великої Вітчизняної Василь Попеза працював у рідних Гвіздівцях там, де будо най­важче. А 1959-го очолив місцевий колгосп ім. Котовського[2]. Керував ним так, що господарство набуло мільйонні статки, на котрі ініціював будівництво середньої школи, дитсадка, будинку культури, пам`ятника воїнам-односельчанам, які полягли на війні, ферми, току, тракторного стану… Хіба все перелічиш?

—   І мені дуже приємно доповнити Фрозину Прокопівну про трудову звитягу Василя Федоровича, — каже сільський голова.

—   Факт такий: у його господарстві тільки дійних корів налічувалося 500 голів, на фермі постійно утримувалося понад 100 свиней. Такими кроками Василь Федорович утверджував трудову славу села, за що одержав і високі державні нагороди. Причому з рук самого Микити Хрущова, з котрим сидів у президії і котрий напучував: «Даю тобі орден не за сьогоднішню працю, а за те, що мусиш зробити завтра».

І робив, і старався, і людей своїх ніколи не обижав. Такий приклад, про який пам’ятає село. Коли Ва­силю Федоровичу вручили чергову нагороду і премію в 2000 рублів (на той час великі гроші), він її по 2 ру­блі до копійчини розподілив поміж колгоспниками.

— Не забудьте сказати і про орден від Президента Білорусі Олександра Лукашенка, який мій Вася отримав торік, — наповіла Фрозина Прокопівна. — Це за визволення Білорусі, де мій чоловік починав війну. І дяка Господня, що братній народ не за­буває свої героїв. Усіх. І мого Васю в їх числі.

Але пора прощатися. Василь Фе­дорович кивком голови дякує нам за добрі навідини, щиру розмову про давно минулі літа, у відлунні яких не гасне зоря людської звитяги.

Іван АГАТІЙ

Сокирянський район.

За публікацією у рубриці «Люди нашого краю» газети «Буковина» від 11 вересня 2012 р.

Примітки до статті – сайт «Гвіздівці».



[1] Зазначені у статті відомості про кількість учасників війни є не повними. Як з`ясовано під час проведення історичних досліджень по архівних джерелах, фактично під час Великої Вітчизняної війни було мобілізовано, щонайменше 304 гвіздовчан.  З них, не менше, як 178 загинули або зникли без вісті.

[2] Насправді, Василь Федорович Попеза народився у 1923 р. в м. Сокиряни і лише з 1959 року жив і працював у Гвіздівцях, оскільки за направленням Сокирянського райкому Компартії був обраний головою колгоспу ім. Котовського.

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар