Олександр Чорнийhistory01-150x150

01 rus1Із безлічі непоказних і буденних професій, що раніше були не тільки рідкісними, але й важливими та авторитетними, особливо на селі, мабуть, що без перебільшення можна назвати роботу писаря. За іронією долі, про неї написано не багато, більше сказано хіба що в негативному плані, маючи на увазі різні зловживання цих фахівців по службі. Мало що позитивного на цю тему пригадується й з кінофільмів. Щоправда, вже в наші дні довелось переглянути в Інтернеті кінострічку «Начальник Чукотки», котра повідує, як у 1922 році комісара Глазкова посилають на Чукотку встановлювати радянську владу, але дорогою він помирає і до місця призначення добирається тільки писар, який волею випадку стає начальником далекого краю.

Однак все одно знаємо ми про писарську справу небагато, а ще менше – про тих людей, що займалися нею в нашому краї, в тому числі й на Сокирянщині.

Між тим у сільській місцевості писарем стати було нелегко, оскільки вимагалось не тільки знати письмо, а й мати добрий почерк, бути обізнаним із багатьох питань. На відміну від тих писарів, котрі в давнину сиділи в скрипторіях і вручну переписували книги, сільський чи волосний писар був нижчою посадовою особою, котра хоча й не користувалась по закону ніякою владою, однак насправді мала досить важливий вплив в усіх справах волосного правління. І головним чином завдяки тому, що в деяких випадках в сільській адміністрації писар був чи не єдиною грамотною людиною, адже старшин на селі раніше вибирали, і на цю посаду могла потрапити й малограмотна чи навіть неграмотна людина.

Мені доводилось не раз працювати в архівах і читати матеріали чи давні документи з минулого. Звертав увагу, звичайно, на їх зміст, однак коли потрапляв до рук пожовклий і потріпаний часом листок, але з гарно виписаним текстом, працювати було легше, хотілося якнайшвидше все на ньому прочитати. Отож можу сказати, що писарський почерк – чіткий, красивий, а іноді, як мовиться, бісерний, коли буквочки одна в одну і ваблять як намистини, – це своєрідний живчик писаря, його притягальна сила, свідчення культури і фахового рівня.

О.С.Михайлов. Писарь, що грає на гитарі. 1851. Видно мундир писаря того часу

О.С. Михайлов. Писарь, що грає на гитарі. 1851. Видно мундир писаря того часу

Та, на жаль, не завжди повсюдно на службу потрапляли люди, котрі і письмо бездоганно знали, і в ладах із каліграфією були, і про життя села відали. Такий висновок зробив не тільки, перебираючи архівні матеріали, а й побесідувавши із знаючими в цій справі людьми, та після того, як одного разу ознайомився з кіпою давніх паперів, які під час ремонтних робіт на даху Сокирянської районної бібліотеки посипались з горища прямо на землю. Виявилось, що ті, на перший погляд, невидні, багато в чому схожі на макулатуру документи, ні що інше, як раритет, невеличка частинка архіву Сокирянського волосного правління Хотинського повіту за період 1890-1915 роки, коли ще бессарабські землі, в тому числі й Сокирянщина, перебували у складі Російської імперії.

Папери були в жалюгідному стані – потріпані, залиті водою і чорнилом, вицвілі від сирості, місцями із затертим текстом і порвані та зіпсовані до невпізнанності. Одні написані гарним, легко читаючим почерком, інші ж – невиразні, з малозрозумілими словами і навіть закресленнями та виправленнями.

Після того, як їх дещо привели в порядок працівники районного архіву, звернув увагу, що в тому горищному згортку збереглись не тільки різні звіти, рішення, циркуляри і довідки та інші документи волосного правління, підписані волосним чи сільським старшиною та писарями, а й залишена, як мовиться, в живих ціла тека заяв місцевих писарів та тих, хто в той час бажав ними стати, з проханням взяти на роботу. Перечитав їх з надзвичайно великою цікавістю, адже, що не кажіть, автори тих рукописних текстів не чужі для пишучої людини.

Дізнався, що в 1891 році волосним старшиною у нас був Іван Черній, а потім Прокопій Івасюк, котрий на цій посаді підписував документи аж до 1908 року чи, можливо, й пізніше. А волосним писарем працював Рябко (можливо, Рясенко, оскільки написано нерозбірливо). В нього було чимало справ на цій посаді, адже у волосне правління, як свідчить навіть та невелика кількість документів, що збереглись, постійно поступали різні розпорядження, вказівки і циркуляри з усіх відомств Хотинського повіту та Бессарабської губернії.

Писар зобов’язаний був готувати всякі довідки: відомості про види на врожай, про рух народонаселення, про кількість земель у власників та наявність зернозбиральної техніки, млинів, рогатої худоби і коней. Крім цього, без нього не обходилось складання звітів про сплату різноманітних податей, платежів і страхових внесків. Часу вимагала і підготовка справ для слухання у волосному суді та робота над інформацією, що поступала із сільських правлінь, котру готували головним чином сільські писарі, для яких єдиною допомогою у правильності складання різних зведень і довідок могла бути тільки порада волосного писаря.

За підписом Рябка, а також в. о. старшини Івана Чернія, засідателя Молошага добре зберігся лист-вимога, який 28 квітня 1891 року був розісланий сільським старостам і писарям циркулярно. В ньому зазначається, що «на виконання доручення повітової земської управи Сокирянське волосне правління пропонує сільським старостам і сільським писарям обов’язково, до 10 числа місяця травня цього року, передати волосному правлінню по зазначеній формі дані про парові молотильні машини, олійні і про кількість млинів». Вимагалось, щоб у примітці в кінці відомості було пояснення, звідки млин, маслоробка, сукновальня і молотильна машина, які по складених у 1890 році відомостях значились за відомими особами, а по наданій відомості 1891 року не записані, з поясненням в останньому випадку, чому такі не показуються: чи за переходом у власність до іншої особи, чи внаслідок банкрутства, чи є інші причини.

На цю вимогу згодом надійшли повідомлення, з яких вдалося довідатись не тільки про стан справ на місцях, так би мовити, в технічному оснащенні хліборобських товариств, а й взнати прізвища сільських писарів та деяких інших нижчих посадових осіб. Так, по Сокирянах у той час сільським писарем був Яровий. Збереглись відомості, в яких він на вимогу волосного начальства повідомляв про наявність в поселенні млинів. Вказано, що в місцевого поміщика генерал-майора М.П. Лішина на річці Кам’янка їх було п’ять, а Кіра Деміняца, царанин Дмитро Вережан, Іван Вікул та Єфтеній Яровий мали по одному млину, і вони були вітряні. Кінні ж млини тримали Василь Погребняк, Зуся Токар, Мордки Мацейман і Вольки Табачник. Крім цього, повідомлялось, що М.П. Лішин мав молотильну машину, а Никифір Погребняк, Дмитро Вережан і Алтер Вайсенберг – олійні, в яких вироблялось 20, 25 та 15 пудів продукції.

У Волошковому і в сусідніх селах Василівці, Розкопинці і навіть в Ожевому писарську службу певний час ніс Іван Серебрянський. За його підписом подано документи про парові молотильні машини у Василівцях, Волошковому, а також вказано, що їх немає в поселеннях Розкопинці і Ожеве. Прізвище Серебрянського значиться й на страхових списках, де вказано, що у Волошковому місцеві землевласники Василь Євтосьєв і Спірідон Беженуцо застрахували по нормальній оцінці (в той час існувала ще й особлива оцінка) виноградники, яким 35-40 років, на площі 1,5 та 3 десятини в кількості відповідно 2800 та 1884 кущів.

Широке коло обов’язків, як видно з документів, було і в писаря Бохоні. Він також обслуговував кілька сіл – Михалкове, Білоусівку (як державну, так і власницьку частини) і Ломачинці. З його повідомлень дізнаємось, що михалківчани користувались двома млинами, які були у власності Ольги та Єлізавети Мандракуцьких, а олійню в селі мав Павло Грамчук. З Білоусівки писар разом із старостами Юхимом Бунтилом та Іваном Нігалатієм подав інформацію, з якої видно, що млинів у селі було три – у Фоми Шолди, Федора Гінгуляка, Миколи Статевича; олійниця – в Абросія Жінкатого, а парових молотильних машин і сукновалень немає. По Ломачинцях Бохоня надіслав відомості, що тут розташовано 10 млинів: дев’ятьма володіло товариство поселян, а один мала Софія Крупенська – спадкоємиця відомого дворянського роду Крупенських. Вона, а також Гідат Парпус і Василь Нагорняк мали по одній олійні.

У Гвіздівцях писарськими справами займався Гайсів, а в Коболчині – Зарічюк (можливо, Зарічняк чи Заришняк), котрий разом із старостою Кифором Яковиною звітували про наявність в селі шести млинів: водяні мав Георгій Флондор, а кінні і вітрові – Антон Яковина. Олійнею ж володів царанин Олексій Лоєвський. В кінці відомості, як це і вимагалось, вони подали примітку, що зазначена олійня раніше була розібрана і не працювала. Господар не зумів її відремонтувати і не мав від неї ніякого доходу. Зараз маслоробка справна і підлягає оплаті.

Дано пояснення також й по паровій молотарці. У примітці сказано, що попереднього року вона показана як власність посесора коболчинської економії Дмитра Флондора. Однак після закінчення строку оренди він перейшов у поселення Глінка і забрав із собою парову молотарку.

З молдавської частини сіл, які входили до Сокирянської волості, а це шість поселень: Ходороуци, Окниця, Мигалашани, Клокушна, Гриноуци і Барладяни, на жаль, у знайденому згортку документів збереглося дуже мало. Є тільки фрагменти відомостей з Окниці, Гринауц та добре збережений документ із Клокушни, який свідчить, що в 1891 році писарем тут був Шеменко. Разом із старостою Гаїна він надіслав інформацію про наявність в селі двох водяних і чотирьох вітряних млинів, якими володіли дворянин Апполон Кінаповський і царани Захарій Ткач, Семен Лях, Іван Малєвич та Іван Шепеня.

У ті давні часи в обов’язки сільського писаря входило ведення всієї селянської документації, тому серед волосних паперів залишились не тільки звіти, довідки, приписи чи інші документи, а й чимало направлених сюди, так би мовити, чорнових селянських документів – скарг, заяв, прохань, повідомлень, нашвидкуруч написаних писарями-посадовцями на підручних клаптиках паперу від імені простих людей, котрі не володіли грамотою. Вони – про суперечки, земельні і майнові претензії, збори і податі та інше.

Видно, що на території волості часто зустрічалось багато бродячої худоби і коней, яких селяни знаходили на території своїх сіл та на земельних наділах і в околиці. Щоб це питання якось вирішувалось, люди звертались із заявами до волосного правління. За 1898-1899 роки таких заяв назбиралось понад 140. Знаходились не відомо чиї кози, телята, корови, а також лошата і коні. За рішенням волосного правління знайдених тварин зараховували як бродячих (в прогул). Оцінювали їх в декілька рублів і віддавали на утримання тому, хто їх знайшов, а відтак, якщо власник не з’являвся, худобу продавали на відкритих торгах біля волосного суду.

У документах є записи, що молодий однорічний жеребчик, як і молода коза, оцінювались в один рубль, а трирічна кобила вартувала 20 рублів.

Пригадую, уродженка села Сербичани, а потім жителька Коболчина Пелагія Яківна Заришняк, якій у свій час доводилось звертатись до писарів не один раз, оскільки займалася патронатною справою в повіті, розповідала, що селяни розуміли: писар на селі – досить важлива особа, від якої залежить не тільки правильний запис тієї чи іншої скарги або прохання, а й їх вирішення. Тому прагнули виказувати йому свою повагу, а при необхідності й задобрювали його різними подаяннями.

Однак, не дивлячись на усі зваби цієї непоказної професії та чималий фронт роботи для писарів як на селі, так і в волості, їх було чомусь недостатньо. До того ж і працювали вони на одному і тому ж місці не довго, весь час зазнаючи якихось переміщень, хоча обмежень у строках служби для них ніяких не неіснувало. Тим часом документи свідчать, що у волості не бракувало й заяв від людей, котрі бажали на цю посаду. Аналізуючи їх за 1897 рік, можна зробити висновок, що у писарі просились представники із царан, церковнослужителів, почесних громадян, а також ті, хто проживав у сусідніх волостях чи навіть за межами Бессарабської губернії. Так, із Ломачинець клопотав зарахувати його писарем місцевий житель Гордій Карнастович, із Окниці – Семен Дулепа, із Ходороуц – Федір Мухін, із Гаврилівців, що на Поділлі, – селянин Митрофан Солтинський, із Требисоуц – син псаломщика Іван Перетятков. Збереглись офіційні письмові прохання й почесного жителя (не вказано звідки) Олександра Левінського, селянина села Маркоуци Бричанської волості Андрія Постолакія, писаря Петра Балюби та інших. Особливо каліграфічно і грамотно виписана заява селянина з Багівців тодішніх Кам’янець-Подільського повіту Подільської губернії Василя Борейка. Він вказав, що закінчив двокласне міське училище і свідоцтво зможе надати при призначенні його на посаду.

На більшості заяв стоїть резолюція земського начальника 8-ої дільниці Хотинського повіту, адже рішення про призначення писарем приймалось саме ним. При цьому воно обов’язково доводилось до відома волосного начальства. Отож бачимо, що Карнасевич прийняв писарські справи в Коболчині, замінивши на цій посаді Петра Котика. Відтак тут сталися ще два переміщення: незабаром писарем став Осецький, а потім цю посаду зайняв Федір Мухін. Заявник Дулепа приступив до виконання своїх обов’язків в Окниці, де його попередник Шкуряк був звільнений через нездатність виконувати роботу, а Постолатій – в Михалковому, де до цього був, на диво, скрізь пригожий, невтомний і всезнаючий Бохоня.

Про долю інших заявників в документах свідчень немає. Однак збереглись дві заяви писаря Петра Мунтяна, з яких, здається, трохи проливається світло на швидку змінюваність та обмаль писарів у волості, а відтак і виникнення деяких негараздів у діловодстві та звітності. У січні 1897 року він пише: «Довідавшись про відкриття з 1 лютого вакансії помічника волосного писаря, уклінно прошу при першій можливості взяти на цю посаду мене. При цьому доповідаю, що займаюся при волосному правлінні в якості писаря з 1 січня».

Земський начальник дав знати Сокирянському волосному правлінню про рішення призначити Мунтяна і писаря Радзієвського помічниками волосного писаря по судових справах з виділенням їм оплати по 20 рублів кожному. Здається, що більше треба – працюй і вдосконалюйся в обраній професії. Та досить скоро, всього через півроку, П. Мунтян звернувся з іншою заявою, де сказано: « Не маючи можливості жити в містечку на 20 рублів оплати, де проживання сімейній людині обходиться дорого, уклінно прошу, Ваше Благородіє, призначити мене сільським писарем сіл Ожеве, Василівці, Розкопинці і Волошкове».

І це його прохання було задоволено. Водночас в Коболчині знову (вже в котрий раз!) сталися зміни – сюди був переведений писарем Іван Серебрянський, котрий, як зазначалось вище, займався писарськими справами в придністровських селах, куди перепризначили П. Мунтяна.

Звичайно, що часта змінюваність писарів, відсутність їх у кожному селі та низька оплата праці не могли не позначитись на якості роботи. В залишених документах доводилось бачити окремі сільські звіти, зроблені на чорновиках, з різними виправленнями, написаних поспіхом і нерозбірливо. Деякі ділові папери засвідчені тільки старшиною, хоча й адресовані писарям, ще деякі були зовсім без підписів. Можливо, це, як мовиться, вихід із становища, бажання скоротити витрати на управлінський персонал. Однак нарікання на роботу писарського складу проглядалися й в деяких розпорядженнях та вказівках волосного та повітового керівництва, де вони нагадували підлеглим про відповідальність за невиконання вказівок.

Та прорахунки чи, правильніше б сказати, явна безвідповідальність в поданні писарями деякої звітності, зокрема, по врожайності зернових культур, все ж допускалась. І одного разу це помітили аж у … столичних кабінетах Російської імперії, до якої, як відомо, з 1812 року входив наш край в складі Бессарабії.

У збірнику «Известия Петровской сельскохозяйственной Академии» за 1892 рік в статті «Как даются данные по урожайной статистике» зазначено, що в «Хотинському повіті при зборі даних за 1887 рік … особливо суворій критиці піддавався матеріал, переданий писарями. Та він і заслуговує цієї суворості. Більшою мірою писарі тільки вписували імена, а дані брали з голови. Відомості про першого господаря передавали, в крайньому випадку, думку писаря про урожай, а для другого і третього – виставлялись випадкові цифри, тільки би вони не були схожими з попередніми».

Далі в «Известиях Академии» сказано, що «особливо погані виявились дані в Сокирянській волості, де на 17 сіл було тільки 5 писарів».

З цього прикрого випадку, певно, не варто робити тільки негативний висновок про волосних і сільських писарів. Бо багато серед них було добросовісних і порядних людей, які, проявляючи скромність, порядність і чесність, без всякої слави і будь-яких привілеїв виконували свої обов’язки, справляючи позитивний вплив на всі сторони сільського життя. До того ж відомо, що з часом у волості поліпшився стан справ з писарями. Вони були у кожному сільському товаристві, на посадах працювали люди, що мали відповідну освіту, пройшли курс навчання при волосному правлінні та знали сільське виробництво. Хоча, як свідчать знову ж таки архівні документи, навіть й через багато літ порушення і зловживання серед писарської братії викорінити не вдалося. Давалась взнаки, мабуть, все та ж болячка – низька платня за роботу цій категорії посадовців.

От і в селі Шебутинці вже у 1908 році на писаря були скарги. І сільський староста вимушений був надіслати земському начальнику таку заяву: « На підставі неодноразових прохань товариства села Шебутинці маю честь заявити, що довірене мені товариство незадоволене роботою сільського писаря Шевчука, який бере з них надто велику плату. Прошу призначити на цю посаду односельчанина царанина Семена Мазура, який зобов’зується працювати за меншу винагороду».

На жаль, С. Мазуру не довелось в цей час стати писарем, оскільки незабаром його призвали на службу до російської армії, яку він ніс три роки. Там сільський хлопець не зрадив своїй мрії – закінчив курси писарів, одержав відповідний атестат і служив у ротній канцелярії, де набув певного практичного досвіду ведення діловодства і обліку.

Для поповнення своїх знань багато читав і виписував по пошті з Москви і С-Петербурга спеціальну літературу з питань діловодства і писарської справи. У сільському музеї зберігається зроблена його рукою виписка із «Настільної необхідної книги для всіх», де особливо виділено заголовок «Зразки і форми ділового письмоводства» з переліком усіх найбільш поширених і необхідних документів, з якими доводилось зустрічатись писарю, виконуючи свої обов’язки. Цікаво довідатись, що в той далекий час він читав практичні поради по складанню різних прохань, ділових актів і паперів, написанню листів, договорів, всяких зобов’язань, судових паперів. Вчився опрацьовувати комерційну кореспонденцію, користуватися різними довідковими даними, складати доповідні записки, рапорти, протоколи, а водночас знайомився з новими правилами про порядок направлення і прийняття прохань і звернень, що направлялись на ім’я його величності – царя.

Є і заяви С. Мазура, з яких одна написана в 1908 році, а інша – вже після служби, в січні 1913 році, і направлена у Романковецьке волосне правління на ім’я волосного писаря, де він говорить про своє прагнення стати помічником волосного писаря і просить при можливості дати йому відповідь у цьому питанні.

Далі якихось документальних свідчень про шебутинецького ентузіаста немає. Зберігся тільки лист-прохання до Романковецького волосного суду односельчанина А.К. Пержула про необхідність повернення йому проданого раніше ним якомусь єврею власного будинку, де значиться, що за нього неграмотного розписався Сава Мазур. Однак, як пояснив його далекий родич С.І. Якубина, котрий за фахом історик, Семен Мазур таки став сільським писарем. За своїми службовими обов’язками і по велінню серця він багато літ допомагав односельцям оформляти різні документи, сприяв у вирішенні їх життєво важливих справ, чим заслужив у них повагу і добру славу.

Серед архівних матеріалів вдалося натрапити й на іменний список волосних писарів, що працювали в Хотинському повіті в 1917 році, тобто незадовго до того, як нашими землями мала оволодіти королівська Румунія. Ось їх прізвища: Митрофан Жаркоч, Василь Лисак, Степан Гончаров, Йосип Горбулінський, Йосип Кострицький, Федір Семків, Северіан Вибодовський, Спірідон Погорлицький-Паркицький, Степан Бортник, Олексій Медвецький, Василь Зубак та Дмитро Квасний. Їм, як вказувалось в документі, були визначені ставки річного утримання, що складали від 600 до 920 рублів. Крім цього писарям належали добові в межах від 80 копійок до одного рубля і 25 копійок.

Підсумовуючи розповідь про писарську братію минулого, варто сказати, що ця категорія людей в системі місцевого селянського самоврядування в другій половині ХІХ — на початку ХХ сторіччя відігравала досить помітну роль у нашому краї, адже, крім того, що писарі, особливо волосні, непогано розумілись у законах і розпорядженнях адміністрацій, були знайомими з сільськими традиціями, вони «тримали на своїх плечах» все діловиробництво, формували, якщо так можна сказати, місцеву статистику, допомагали селянам і в якійсь мірі вчили їх грамотності саме в той час, коли вона ще тільки робила перші кроки до села. Тож успіхи і невдачі писарів, їх правильні чи помилкові кроки, їх результати – це складові загальної писарської «кухні», повчальні уроки, завдяки яким ставала кращою робота наступних володарів пера, а люди, в тому числі й ми з вами, здобували можливість більше знати не тільки про минуле виробництво, а й про життя наших пращурів, що вже стало історією.

За публікацією на сайті «Сокирянщина» (12.03.2012)

 

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар