Приєднана в 1812 році згідно з Бухарестським трактатом до01 rus1vinograd Російської Імперії Бессарабія різко поділяється на три різних частини, на північну, злегка горбкувату, місцями нагорну смугу, середню, що містить у собі гористу й лісисту місцевість, відому за назвою «Кодри», порізану гірськими хребтами, долинами й річками, і південну — степову, так званий Буджак, що поступово знижується від Бендерського повіту до моря. Незважаючи на континентальний клімат, південна смуга Бессарабії, завдяки більш теплому клімату, досить помірним зимам й тривалому вегетаційному періоду, являла собою споконвіку найбільш природні умови для розвитку виноградної культури й от чому виноградарство тут уже здавна досягло значних розмірів, а найбільш древньої вказівки щодо виникнення виноградарства й виноробства в Бессарабії присвячені до цієї південної смуги її.

Залишаючи осторонь свідчення Геродота й інших істориків про існування тут, у грецьких колоніях Чорного моря, виноградників у дуже віддалені часи (Страбон свідчить також про те, що Гети, що жили в південній Бессарабії що називається Гетською пустелею, розводили тут виноград) і переходячи до більш наближеної нам епохи, ми бачимо, що турки й татари сприяли вже існуючому під час їхнього панування виноградарству в Бессарабії у своїх ярликах (у ХІѴ столітті), виданих православному духівництву, гарантували недоторканність виноградників, що належали монастирям.

i_042Зі знайомства ж з молдавськими грамотами початку ХѴІІ сторіччя вбачається, що не тільки в південній Бессарабії, але й у північній існували виноградники; так, воєвода Стефан в 1625 році (26 серпня) дарував у рід Нікоа Варзаря й брата його Тєадера один виноградник, а ще раніше того молдавський воєвода Єрємій Могила по запродажному записі, зробленому в 1603 році, дарував якомусь Пінті Похорничому половину села Плоскірени, при річці Чухрі (і нині існуючому в Забриченській волості Белецького[1] повіту), до складу якого, крім інших угідь, увійшли «три фальчі винограду».

За подальшими  відомостями, у межах Бессарабії в ХѴІІІ столітті виноградники були в смузі «Кодрів», у середній Бессарабії, у деяких татарських селищах Буджаку, в Акермані — у турків і вірменів і молдавські — за течією рік Дністра й Пруту і їхніх припливів. У м. Кагулі й у поселеннях, що розташовані до півдня від нього, виноградники існували з незапам’ятних часів. У середній Бессарабії, у районі «Кодрів» (нагорної й лісової частини Бессарабії) у малодоступних глухих долинах, захищених горами й лісами, сконцентровано було здавна досить густе населення, що ховалося тут від набігів турків і татар. Місцевість ця, що надає значні зручності для виноградної культури, спонукала здавна місцевих жителів зайнятися виноградарством і, за місцевими переказами, із цього району якийсь Скендро з 1790 р. по 1812 р. відправляв багато вина в Москву гужем, присмачуючи його виноградним спиртом.

Професор Брун у своєму витягу з твору турецького чиновника, що відвідав Бессарабію в половині ХVIII сторіччя, та який зберігся в рукописному вигляді у Субсі-Бея в Константинополі наводить показання цього очевидця про порівняльний добробут Буджаку. Хотина, Ізмаїла, Кілії, Акермана, Бендер, що являли собою порівняно упоряджені центри укріплених поселень із мечетями, лазнями й т.д. Передмістя Бендер буяли городами й садами, а Акерман, «що відрізняється здоровим кліматом», був вже тоді відомий своїми виноградниками.

Інший мандрівник Клєман, проїжджаючи степ Буджаку в другій половині ХѴІІ століття, вказує також на просторість виноградників на околицях Акермана, додаючи однак ж, що вино тут виробляється з недозрілого винограду, а тому кисле й мутне; а за свідченням Кєдріна, старожили — старі, жителі Наддністрянщини, запевняли його, що в той час, коли Дністер, був кордоном Росії з Туреччиною (1791-1812 р.), у Дністровській долині виноградників було набагато більше, ніж у наступну епоху (у сорокових роках нинішнього сторіччя).

Тривалі безперервні війни, аж до остаточного приєднання Бессарабії до Росії в 1812 р., і морова виразка в 1812 — 1814 р. значно спустошили й без того не дуже заселений край (в 1812 р. у всій області налічувалося всього близько 240,000 душ обох статей). Після еміграції турків і дворазового виселення звідси татар (в 1770 р. генерал Панін вивів з Буджаку 12,000 ногайців у Крим та на Кубань,  а останні залишки їх в 5,000 душ були виведені до Криму), значна частина Буджаку ще до початку двадцятих років нинішнього сторіччя являла собою майже зовсім безлюдний степ з деякими вцілілими слідами татарських аулів і, лише, біля Акерману, Бендер, Ізмаїлу й Кілії збереглися «напівзасохлі турецькі сади й виноградники, та зрідка чабани відривали фонтани й джерела, завалені переможцем і переможеними, між 1809 і 1812 роками».

Із запровадженням спокою, втім, край став швидко заселятися й протягом наступних сорока з невеликим років, з 1813 по 1855 р., населення Бессарабії зросло до 993,045 душ, а до 1 січня 1895 року досягло 1,792,483 душ.

Крім природного приросту тубільців швидкому заселенню краю сприяла ціла низка заходів уряду, спрямованих до залучення сюди нових поселенців, головним чином у спустілий Буджак. Так в 1807 р. були закладені засади військової колонізації краю шляхом сформування козачого Усть-Дунайського війська, перейменованого згодом у Дунайське, а потім у Новоросійське, яке проіснувало аж до 1868 р. У період часу з 1769 по 1812 р. болгари значними масами переселялися в Бессарабію, щораз слідом за заняттям цього краю російськими військами. Скориставшись відвідуванням краю Імператором Олександром І, генерал-лейтенант Інзов випросив у нього різні пільги для розміщення в Буджаку болгар і відводу їм у межах Кагульського й Акерманського повітів 454,000 десятин землі (площа ця згодом була трохи збільшена), на яких, починаючи з 1820 року, стали поступово аж до 1834 р. селитися болгари, що прибувають із Туреччини невеликими партіями. Їм було даровано особливе управління й утворено 83 колонії. Частина цих колоній (сорок) з населенням в 47,120 душ, на території в 287,207 десятин, відійшла до Молдавії й у межах Бессарабії залишилося до шістдесятих років 54,127 душ, що володіли 307,177 десятинами. Майже одночасно й навіть трохи раніше закладені були також засади німецької колонізації в Буджаку.

Як було вже зазначене мною вище, у момент приєднання краю найбільш великими центрами виноградарства в області виявилися місця, заселені колись турками.

Турки скрізь, у місцях своєї осілості, займалися з любов’ю садівництвом, розводили шовковичні плантації, прекрасні фруктові дерева, виноградники, засаджені переважно їдальнями сортами винограду, улаштовували колодязі, фонтани й т.д. І ще у двадцятих роках, за свідченням А.А. Скальковського, у Буджаку видні були залишки прекрасних садових насаджень, що вціліли в рідких випадках ще за моєї пам’яті. Після еміграції їх і деяких із християн — власників у південній частині Бессарабії залишилося, за показаннями Скальковського, почерпнутого ним з офіційного списку, 141 виноградних садів, з яких 107 розведені були біля Акермана, на піщаному ґрунті, 19 — поблизу селища Ганкшіли, що належало до буджакського сераскєрату, 2 — у Бендер, 5 — на міській землі Ізмаїлу й 4 поблизу Рені. Відомості ці, втім, далеко не повні. Виноградники, розташовані по березі р. Дунаю, у міста Кілії, біля фортеці, безсумнівно існували вже під час турецького панування й нові виноградники, розведені місцевими жителями у двадцятих роках, були засаджені старо-турецькими лозами. В Ізмаїлі — старі виноградники, у передмісті Кугурлаю й Матроски, розташовані біля плавні р. Ріпіди, розведені були також ще турками. Та й взагалі більшість садів, розташованих у прибережній смузі р. Дунаю, озер, лиманів і плавнів існували ще за часів турецьких.

Сади, що залишилися після турків, надійшли частиною до казни, а частиною віддані були особам, що заявили на них свої претензії.

Подальші відомості, щодо поступового розвитку виноробства в найближчу епоху приєднання Бессарабії до Російської Імперії, досить плутані. За відомостями, що наведені Защуком, у Бессарабії в 1818 році виявилося виноградних садів: казенних — 665, добуто 6.588 цебер вина, приватних — 1,332, добуто 40,606 цебер вина. При чому, акерманське вино продавалося по 3 — 6 рублів асигнаціями за цебро, а інші від 2-х до 3-х левів — 1 р. 20 к.- 1 р. 80 к. асигнаціями.

За іншими відомостями, в 1821 році в одному Акермані налічувалося 804 казенних й приватних виноградних садів, з яких добуто була 40,000 цеб. вина й, нарешті, за звітом інспектора шовківництва за 1826 рік, у зазначеному році в 279 виноградних садах Бессарабської губернії було вироблено всього 46,797 цебер.

Якщо судити по цих відомостях, то може здатися, що крім південної Бессарабії виноградна культура в іншій частині її існувала в найнікчемніших розмірах, але це навряд чи є правильним.

У цікавій статті Свіньїна, «0 естественном состоянии Бессарабской области» вказується на існування досить значних виноградників у молдавській частині Бессарабії, по р. Пруту й Дністру й настільки значне виробництво вина в цих районах, що надлишок його вивозився в інші місцевості Росії. Прийняті ж нашим урядом з 1825 р. заходи до направлення бессарабських вин лише через дві внутрішні застави: Дубоссари й Могилів на Дністрі, є ясним доказом того, що вже в цей час надлишок виробництва вина в середній Бессарабії мав свій природний збут через найближчі до нього пункти. Не добрі ці для південного району міри були, втім, з ініціативи графа Воронцова скасовані, для кожного повіту були призначені свої особливі пункти й встановлені пропускні посвідчення про походження вина через Овідіополь, Маяки, Паркани, Дубоссари й Могилів.

Граф Паравічіні, глибокий знавець сучасного йому становища виноградарства в Бессарабській області (на початку двадцятих років) дуже виразно говорить, що виноградарство в зазначену епоху крім Буджакського району було розвинене ще й у межах Белецького й Оргеївського повітів. Дуже багато хто з виноградників району Кодрів, а також у частині Бессарабії, що прилягає до р. Пруту, що належали резешам (селянам — власникам) і поміщикам у Белецькому повіті, уже існували під час приєднання Бессарабії до Росії. Тут же існували й виноградники селян, розведені ними на землях деяких з монастирів.

У Балдурештській волості, Кишинівського повіту, також у районі «Кодрів» у місцевості, що була оточена горами й лісами й малодоступна — найдавніші й густо заселені селища, що ховалися тут від турків, здавна займалися виноградарством, чому слугує підтвердженням достаток розведених по схилах виноградників, що йдуть у цей час від одного селища до іншого суцільними смугами. Мала доступність, замкнутість і ізольованість Кодрських долин, особливо східної частини цього нагорного району, усунула можливість точного визначення місцевого виробництва, хоча не підлягає сумніву, що по лісистих схилах середньої Бессарабії, по річках Реуту, Ікелю, припливам Дністра й Пруту вироблялася багато вина. Безсумнівно також, що кількість вина, що добувалася у Бессарабії в описувану епоху, далеко перевершувало показані офіційні цифри й швидше за все повинне бути віднесене до одного виноробного пункту — Акерману.

Із всіх відомих тоді районів Бессарабського виноробства найбільшого промислового значення воно досягло лише в Акерманському, вина якого, за одноголосними свідченнями всіх письменників цієї епохи, незважаючи на загальну незавидну техніку виробництва вина, посідали перше місце за свою якість. Свіньїн, описуючи спосіб бессарабського виготовлення вина на полину — називає їх кислими й виділяє серед місцевих вин акерманські, як найкращі. Барон Август-Де-Шєданвр, характеризуючи загальні властивості бессарабських вин: грубих, гірких, кислуватих і мало букетних, озивається з великою похвалою про вина акерманські, особливо про білі: «вина ці, каже він, досить гарні, особливо біле, воно здорове, має букет, силу й приємну міцність, що утворюють їх достоїнство, це вина тонкі».

Граф Паравічіні, розглядаючи умови, найбільш сприятливі для вироблення кращих вин, у Бессарабії, знаходить, що Буджак надає щодо цього значні переваги. По Дністру — гладкий, чорноземний, вологий ґрунт, на думку його, є перешкодою для одержання вин доброї якості, тоді як виноградники, уже тоді розведені по пологих скатах, що опускаються до Дністра, генерала Понсе в Бендерському повіті й вина, що виробляються на піщаних ґрунтах Акермана, з вмістом вапна, найбільше наближаються до шампанського.

В 1825 р. ним було ретельно приготовлене вино з винограду, добутого в уцілілих ще на той час, хоча й запущених, казенних садах м. Акермана й успіх, за його словами, цілком виправдав очікування. «У мене, пише він, вийшло досить чисте шампанське (ймовірно із сорту яйджі) і бургонське (дємєрджі-сіях) без усяких домішків з одного виноградного соку, і якщо вино це не досягло, може бути, справжньої досконалості, те, принаймні, воно доводить, що в подальшому, при належному старанні й при сприянні літньої погоди, воно може заперечувати перевагу найкращих французьких вин».

Зі справедливістю багатьох із цих відгуків не можна й на цей час не погодитися, але ж не слід  випускати з уваги, що вказівки на виняткову можливість добувати прекрасні вина в Бессарабії в одному лише Акермані є на цей час уже застарілими. Ціла низка заходів уряду від заселення Буджакських степів болгарськими й німецькими колоністами й до впорядкування відносин молдавських селян з їх дійсними або мнимими вотчинниками у двадцятих і наступних роках відбився самим сприятливим чином на розвитку виноградарства в Бессарабії. Гаряче сприяння князя Воронцова, із часу вступу його в керування краєм, в 1823 р., до розширення улюбленої ним галузі сільського господарства й значний розвиток садівництва (з 1822 — 23 р.) в іноземних колоніях під керівництвом генерала Інзова: ще більше висунуло виноробство з того дитячого стану, у якому воно до того перебувало.

Уряд, насамперед, звернув увагу на запущений стан прийнятих у скарбницю від турків виноградних садів в Акермані й в 1825 р., доручив бессарабському обер-форстмейстеру дійсному статському радникові графові Паравічіні влаштувати на околицях міста імператорський сад і відновити казенні виноградники, що перейшли у відомство скарбниці від турків. Граф Паравічіні гаряче прийнявся в перший же рік за виготовлення вина й залишився дуже задоволений, як ми вже бачили, здобутими результатами, а в 1826 році ним було вже вироблені 32,000 пляшок вина.

Слідом за графом Паравічіні директор казенних садів колезький радник Криніцький продовжував розпочату Паравічіні справу й почав застосовувати поліпшені прийоми виноробства, але тому що утримання цих казенних садів пов`язане було зі значними витратами, те місцева адміністрація, ще починаючи з 1824 року, входила з поданням про продаж їх у приватні руки, припускаючи залишити за скарбницею лише 66. В 1826 р. надійшов дозвіл на зазначене клопотання й Височайше затвердженим, 23 січня 1826 року, Положенням Комітету Міністрів наказано було продати частину Акерманських садів, а виручені гроші вжити на створення училища виноробства. Тоді ж більша частина цих садів була продана з публічного торгу за 120,000 руб. асигнаціями, якась сума указом від 25 червня 1829 р. була спрямована на заохочення й удосконалення садівництва й виноробства у всьому Новоросійському краї й послужила згодом підставою особливого «капіталу сільської промисловості» для сприяння й поширення такого у Бессарабській губернії, видаваного в позичку під спостереженням особливих директорів або піклувальників, для цього саме призначених (ст. 506, т. XII, ч. 2 Статуту про Сільське Госп. по прод. 1876 р.).

Передбачуване створення школи садівництва й училищаrec247405_img_3 виноробства при Акерманських садах здійснилося за поданням князя Воронцова лише в 1832 р. На підставі правил цього закладу, Височайше затверджених 21 червня 1832 р., до навчальних закладів наказано було приймати селян Бессарабської області за викликом, для того, щоб після закінчення трирічного курсу, вони поверталися б у свої будинки, заводили б громадські розсадники й навчали б селян садівництву, одержуючи від громади утримання доти, поки могли б існувати на доходи від розведених ними садів. (Повне зібр. законів, 2 збори № 5,448). На жаль, училище це проіснувало в первісному вигляді не довго й через три роки було ліквідоване, а приписані до училища сади були здані в оброчне утримання мера посаду Шаби, Тардана, з тією умовою, щоб він, продовжуючи навчати виноградарству й виноробству учнів на зазначених вище засадах, вносив би в скарбницю половину доходу винами. На жаль, навіть у такому виді училище це, або вірніше досвідна ферма, проіснувало не довго, внаслідок помилкової думки адміністрації про те, що нібито приватна ініціатива в Акерманському районі така сильна, що не вимагає керівництва. Ферма ця була ліквідована, а сади, що були приписані до ферми, були продані з публічного торгу.

Невдалі досвіди з організації правильної виноробної школи в найважливішому виноробному районі Бессарабської губернії, втім, не могли мати особливо шкідливого впливу на успіх подальшого розвитку виноробства в південній частині Бессарабії, внаслідок передбачливості першого бессарабського форстмейстера графа Паравічіні. За його гарячому сприянні й ініціативі на околицях Акермана була заснована колонія Шаба, заселена ним (1824 — 1828 р.) общиною швейцарських виноробів, викликаних із французької Швейцарії. Колоністи ці, як особи ґрунтовно знайомі з виноробством на своїй батьківщині, повинні були внести в новий для них край поліпшені прийоми культури винограду й вироблення вина. Серед цих осіб особливо сприятливий вплив на розвиток місцевого виноробства здійснив видатний винороб Карл Іванович Тардан, поручик швейцарської служби, учень Декандоля.

Одержавши в 1841 р. у власність від скарбниці ділянку в 27 десятин на околицях Акермана, він, після шестирічної завзятої праці створив прекрасне й зразкове виноградне господарство, що служило довго наочним прикладом і школою для інших осіб, а складений ним практичний посібник з виноградарства й виноробства створив не мало хазяїв і, незважаючи на деякі недоліки, ще й дотепер не втратив цілком свого значення.

Незалежно від цих заходів, сприятливих для розвитку виноробства в краї, не можна обійти мовчанням ще інших, хто здійснив сильний вплив на розширення площі, зайнятої під виноградниками в Бессарабії.

23 січня 1826 року був затверджений Государем Імператором Ніколаєм Павловичем проект графа Воронцова про відвід і надання у вічну власність пустопорожніх казенних земель у степу, особам, що розвели на них виноградники, у розмірі не менш 1/4 десятини, у разі засвідчення про посадку 1 виноградного куща на 1 квадратному сажні (Повн. зібр. законів 2 зібр., № 84).

Відповідно до правил 1826 р., введених князем Воронцовим у керівництво Бессарабського Будівельного Комітету, для м. Кишинева, уряд, визнаючи розведення садів у межах міста одною з найнеобхідніших потреб у тутешньому краї, пропонував зазначеному Комітету з вільних земель у межах міста відводити найбільш знатним громадянам і іншим, що мають своя осілість у місті, помірну кількість землі (не більше, як 25 десятин), із зобов’язанням розвести протягом трьох років сади. Ділянки ці віддавалися в спадкоємну власність, за умовою виконання первісної мети, з якою зроблений був відвід, звільнялися протягом перших шести років від усяких податків, із зобов’язанням однак ж у наступні роки сплачувати по 2 р. 50 к. з десятини на користь міста.

Нарешті, заходом, що завершує розвиток виноробства в містах Бессарабської губернії слід визнати виклопотані Воронцовим Височайше затверджені 2 листопада 1842 р. правила на роздачу земель, що належать містам Новоросійського краю й Бессарабської області, для розведення садів і виноградників.

Цими правилами знову підтверджувалася недоторканність прав осіб, що одержали вже міські землі під сади й виноградники на інших умовах та вводилися нові започаткування.

image1288002З метою пожвавлення пустельних просторів міст Бессарабської губернії уряд надав міським думам і ратушам право відводити з вільних міських земель, щоразу із дозволу генерал-губернатора, в одні рук не більш, як десятину, стягуючи при видачі тимчасового посвідчення в заставу по два карбованці за десятину. Особа, що одержала ділянку, зобов’язана було протягом року від дня відводу приступитися до розведення саду або винограднику й протягом перших же трьох років огородити або обкопати свій сад і посадити не менш 100 фруктових дерев або 1,200 виноградних кущів на кожну десятину, під острахом відібрання від нього ділянки й утримання застави.

Особи, що виконали умови, після огляду їхніх робіт думою й поліцією, за участі садовласників, одержували замість тимчасових посвідчень відкриті аркуші на постійне користування ділянкою, із правом відчуження її з відома міських управ, але із зобов’язанням нового господаря підтримувати заклад у колишньому виді й сплати щорічного збору на користь міста, після закінчення пільгових 5 років від дня відводу ділянки, по 30 к. з десятини.

Нарешті, з метою сприяння місцевому виноградарству й садівництву уряд влаштував в 1844 році в м. Кишиневі школу садівництва, що під керівництвом відомого садівника А.Д. Денгінка зробила середньо-бессарабському виноробству деяку послугу.

Результатами всіх цих заходів уряду, у зв’язку з поступовим економічним розвитком і успіхом багатого краю, з’явився швидкий успіх виноградарства й виноробства в Бессарабській області, принаймні в кількісному відношенні.

З огляду дій Департаменту Сільського Господарства вбачається, що за десятиліття з 1838 р. до 1848 р. розведення виноградників тут відрізнялося особою гарячковістю. У сукупності німецькі й болгарські колоністи засаджували щорічно по 200,000 виноградних лоз; на околицях Акермана міські власники по 100,000, а жителі Кишинева по 50,000. Також швидке виноградарство стало збільшуватися з кожним роком вздовж Пруту й біля Скулян і лише в Хотинському повіті й у північних частинах Яського й Сорокського повітів справа йшла повільно.

Бессарабське училище садівництва було засноване в 1842 р. на місці, обраному інспектором сільського господарства X.X. Стевєном в 2-х верстах від Кишинева. Для цього було відведено 22 десятини пустища в місцевості горбкуватої, маловодній й безлісій, з грунтом, що місцями був чорноземний, місцями глинистий й мергельний. У травні 1843 р. приступлено було до спорудження будівель училища й до розведення саду під керівництвом Денгінка, а в 1844 р. уже був дозволений прийом учнів, як своєкошних із платою по 50 р.. так і казеннокошних з державних селян, переважно з тубільців, для вивчення практично садівництва, шовківництва, тютюнництва й бджільництва й, у вільний час, Закону Божію, церковному співу, грамоті, малюванню. Курс навчання 6-річний. З 1847 р. курс був розширеній і збільшені будівлі. (Історико-технічний огляд дій Бессарабського училища).

Проте, професор Мурзакевич мав, судячи з подальших результатів, повне право, не без іронії, відзначити, що більшість садівників бессарабських роблять вино такої якості, що міг пити лише сам виробник, який відчуває радість у плодах своїх праць.

Звичайно, серед загального низького рівня виноробства в Бессарабії виділялися одиничні піонери, що намагаються посунути справу із загальної рутини й повести її на нових засадах, але таких порівняно було не багато.

Власники маєтку Вадулуй-Вода Л. і X. Сікарди виписали й насадили у своїх виноградниках французькі лози ще в 1829 році. Генерал Понсе у своєму маєтку Леонтьєво (Каушанської волості) розвів іноземні лози ще у двадцятих роках (1825 р.) і вже з давніх часів вина, що добуваються в цьому маєтку, користуються заслуженою репутацією. Згаданий вже мною учень ботаніка Декандоля, Карл Іванович Тардан, батько якого ще в 1822 році переїхав з Вевє із сімейством у колонію Шабу, біля Акермана, приступившись в 1841 р. до насаджень на відведеній йому ділянці, поза пісками, в 27 десятин, засадив їх окремими сортами (40,000 тубільних лоз і 15,000, отриманими ним із закордону) і, після шести років завзятої праці, домігся блискучих результатів.

Інший піонер, полковник Олофсон, у м. Нових Каушанах, Бендерського повіту, довів також можливість вироблення в цьому районі вин високої якості. Олофсон, крім того, був відомий у Бессарабії спробами влаштування великих глиняних діжок для витримки й зберігання вина. Ще в 1841 році йому надумалось, у зв`язку з дорожнечею дерев’яного посуду, спорудити глиняні діжки, усередині поливані, але, за невмінням зробити поливу, діжки ці на якійсь час були забуті. Ідея Олофсона, однак, сподобалася академікові Гелє й він придумав воскову поливу, що дала можливість Олофсону здійснити свою витівку. При відвідуванні мною торік виноградників Олофсона (нині Глотова) від діжок цих не залишилося й сліду.

У числі енергійних діячів на поприще бессарабського075_ виноробства, імена яких гідні того, щоб вони не пропали безвісти серед загального забуття, необхідно згадати ще про всім відомого в Акермані, померлого 1876 р. садовласника Журмалі-Попова. Приступившись в 1835 р. до посадки виноградників на пустопорожній землі, він шляхом невсипущої праці, енергії й витрати капіталу протягом 40 років встиг розвести до 30 десятин прекрасних виноградників. За цим, за три роки до своєї смерті придбав величезне, майже пустопорожнє місце в 10 десятин на пісках, що був колись під казенними розсадниками, приступився, будучи 72-літнім старцем, до нової роботи й одноразово насадив близько 44,000 лоз шляхетного сортименту (каберне, рислінг). Поставивши на солідну ногу виноградарство, він одним з перших став випробовувати, шляхом досвідчених насаджень, придатні для місцевого району виноградні сорти (для цього їм було виписано близько 20 сортів іноземних лоз, а потім вніс поліпшення й у виноробство. Постачивши свою виноробню 4 пресами, виписаними із Франції (перші за часом, 1862 рік), улаштував прекрасні бродильні, а в невеликому, але прекрасно спорудженому льосі поставив величезні гігантські лагерфаси й т.ін.

У тридцятих ж роках було розведено багато поміщицьких виноградників по Пруту, переважно в Унгенській волості. Тут в 8 в. від Унген виділялися виноградники князя Мурузі, засаджені лозами, виписаними з Угорщини й Румунії, і кращі вина, що робили, у припрутському районі.

Улаштована в 1847 р. перша виставка сільських добутків у Кишиневі дала можливість підвести підсумки й з’ясувати як чесноти багатьох бессарабських вин, так і їхні недоліки.

На виставці цієї виявилося багато зразків досить порядних вин (графа Нессельроде, Олофсона й інших). Але кращими, першими винами, відзначеними золотої медалі на виставці, були визнані акерманські вина Тардана, а другими, нагородженими срібними медалями, білі пані Бєлікович (1839 р.), й червоні вина графа Нессельроде (Бендерського повіту). За відгуками експертизи, червоні кращі бессарабські вина, добре витримані, мали велику подібність із бордоськими винами, а білі могли б суперничати з легкими й середніми південно-французькими винами. Незалежно від цих першокласних вин удостоїлися уваги вина Данца (біля Акермана), Стурцзи (Бендерського повіту) і вина економії графині Гіку, у Хотинському повіті.

Виставка ця висунула разом з тим, питання про причини загального низького рівня бессарабського виноробства й такі були цілком правильно висветлені насамперед у поганому підборі сортименту, у невдалому виборі місця для посадок, у заливних і низинних долинах, у поганому догляді за виноградом і вином, у відсутності всякої витримки й підвалів. Турбуючись усуненням цих недоліків, Департамент Сільського Господарства, відповідно до висновку Вченого Комітету, наказав Директорові Никітського саду відпускати щорічно в розпорядження інспектора Сільського Господарства Південної Росії для безгрошової роздачі, протягом 6 — 7 років, по 40 і 50,000 лоз і крім того наказав розвести при бессарабському училищі садівництва виноградний розплідник.

З 1853 р. приступлено було до роздачі бессарабським садовласникам виписаних інспектором сільського господарства Струковим з Никітського саду до 100,000 лоз іноземних сортів. На жаль, внаслідок малого знайомства із природними умовами краю, безсистемний вибір сортименту вніс у це важливе питання більшу плутанину. У Бессарабському училищі, хоча вже було приступлено до розведення виноградників з 1844 р., але справа йшла дуже повільно. З метою розширити існуючі плантації в 1851 р. була придбана неподалік ще ділянка в 5 десятин міської землі. На ділянці цій, пересічними балками, схили яких мають напрямок на півн.-сх. і півд.-зах., були влаштовані греблі для утримання снігу й, для поширення кращого сортименту серед бессарабських виноробів, були розведені по схилах виноградники з 151 іноземного сортименту й садовий розплідник. У період часу з 1844 р. по 1867 р., на цих двох ділянках, було висаджено 23,773 кущів кращих десертних і винних сортів і відпущене з 1846 до 1867 р. безкоштовно близько 8,500 черешків. Необхідно до цього додати, що в числі 151 іноземних сортів, розведених в училищі, було дуже багато досить коштовних, так наприклад: мурвед скоростиглий, франк-піно, мускати, піно-флєрі, червоний трамінер, рислінг, піно-сірий. За назвою закордонні сорти ці були придбані порівняно не багатьма аматорами поміщиками й послужили підставою до подальшого, хоча й повільного, поліпшення сортименту в Бессарабії, а тривалими спостереженнями, зробленими в училищі, з’ясовано, що найбільш підходящими сортами за витривалістю (від холоднечі) і ранньому визріванню й за своєю придатністю для районів Кишинівського й північніше нього розташованих виявилися: піно-франк, ранній токайський, вюрцбургський рислінг, піно білий й сірий, червона мальвазія, чорний опорто й інші ранні сорти.

На жаль, настільки корисна справа, як створення розсадників для роздачі поліпшеного сортименту, було поставлено занадто скромно й далеко не відповідно до наростаючих потреб, що з`явилися внаслідок безсумнівного швидкого зростання виноградарства в краї.

3551_originalВ 1852 році на виноградниках південного району губернії виявилася згубна дія хвороби оідіум, що вперше тоді з’явилася і, хоча у наступному році вона затихла, але в 1857 і 1858 р.р. понизила значно врожайність головного району Бессарабії — Акерманського. Уже в 1848 — 49 р.р. Бессарабські виноградники сильно постраждали від суворої зими, а в наступному році морози й сухе, пекуче літо заподіяли сильну шкоду виноградникам районів Акерманського й Ізмаїльського, від якого їм довелося повільно відновлятися. З 1856 р., за приєднанням до Молдавії півн.-зах. частини південної Бессарабії, у якій добувалося колись до 500,000 і більше цебер (у болгарських колоніях, у Кілії, Ізмаїлі й вище по Пруті), загальний видобуток вина в Бессарабії, уже крім усяких інших природних причин, повинен був понизитися. На щастя, втім, для Бессарабської губернії оідіум не завдав особливо шкідливого впливу, а виноградарство,  що поступово розширилося, давало підставу визнати показану офіційно продуктивність місцевих виноградників в 60-х роках і на початку сімдесятих років (3 м. цебер) далеко невідповідну дійсності.

Якщо переглянути списки експертів філоксерної комісії щодо часу розведення виноградників по повітах, то ми побачимо, що значний приріст виноградників доводиться саме на цей період часу (Бендерський повіт, у німецьких колоніях Акерманського повіту, в Оргеївському повіті й особливо на околицях Акермана й Кишинева). В Акермані і його околицях, до початку сорокових років, виноградники займали лише піщану смугу, що прилягає до дністровського лиману, із сорокових же років всі плантації, що підсилюються, нових насаджень до смуги супіщаних і чорноземних ґрунтів захопили собою незрівнянно більшу площу. Таке ж збільшення площі ми бачимо й у Кишиневі. По приблизно вірних відомостях філоксерної комісії, до 1883 р. площа виноградників у Бессарабії була визначена вже в 55,001 десятин, а через десять років збільшилася на одну п’яту.

Більш детальні відомості про хід виноградної справи в Бессарабії, наявні в офіційних джерелах, підтверджуючи мої висновки, вимагають однак ж крайньої обережності в користуванні ними. І тому, при всієї невпевненості цих даних, що намагається замічені місцями явища в долях місцевого виноградарства (морози, значне ушкодження кущів, при неглибокій посадці їх, у посушливі роки) узагальнити у вигляді позитивних математичних цифр, я можу цілком ствердно сказати, що факт поступового збільшення виноградників і площі їх у Бессарабському виноробному районі, не дивлячись на пережиті лиха, а частиною ще й загрозливі, не підлягає ніякому сумніву. Безсумнівним також звичайно є й збільшення продуктивності за тридцятирічний період бессарабських виноградників сміливо у два рази.

Головними бичами місцевих виноградників є тут посуха, раптові суворі зимові морози, особливо в північній Бессарабії, різка зміна температури взимку, навесні й восени, весняні заморозки й настання передчасних осінніх морозів.

В 1876 р. мороз 9 травня сильно ушкодив виноградники й знищив багато кущів. Сувора й безсніжна зима з 1879 р. на 1880 р. завдала значні ушкодження. 1881 рік відрізнявся також несприятливими умовами метеорологічними. Небувалі посухи 1891 і 1892 р. виснажили вологу в найглибших шарах підґрунтя. В 1892 р. сади постраждали від грибних хвороб і сильної посухи, а в північній Бессарабії в 1891 р. сувора зима погубила масу виноградників, які були слідом за цим місцями й зовсім закинуті. В Оргеївському повіті багато лоз закопаних, а тим більше не вкритих на зиму, виявилися загиблими, значна частина їх була зрубана, але з голів їх розвилися молоді пагони. У деяких місцях Белецького повіту, за даними управи, зі страхового списку 1891 р. виключено було понад 15,2% всіх виноградників (загинуло 646,697 кущів), загинули виноградники в Бєльцях і у Фолешськоі волості. Те ж саме явище помітно було й у Сорокському повіті. Від морозів і посухи загинула тут величезна маса старих і молодих виноградників і за триріччя (1893 — 1895) кількість виноградних кущів зменшилася на 33%, а площа, зайнята ними, на 3,6%. Зі списків досить точних, перевірених особисто уповноваженим від повітової управи, у Сорокському повіті виявилося в цей час близько 645 дес. 1,948 кв. саженів, що приносять плід і 189 буд. 935 к. саженів, поновлюваних і частиною загиблих. Наступні роки ознаменувалися сильним розвитком грибних хвороб і особливо мілдью. Крім цього, Бессарабський район має ще пережити важкі роки випробувань.

В 1886 р. у центральній Бессарабії було виявлено вперше зараження філоксерою у виноградниках чотирьох селищ — Тєлєшово, Драслічени, Мігауци, Кобилка, із площею первісного зараження трохи понад 20 десятин; у наступні роки зараження були відкриті в 1887 р. — у трьох нових пунктах і в тому числі у великому центрі виноробства Кишиневі; в 1894 р. — в Ізмаїльському повіті (у Рені, Фрікацеї, Болграді, і т.ін.), а до кінця 1896 р. зараженими виявилися у всій Бессарабії 69 пунктів: 55 у середній і північній Бессарабії й 14 пунктів у південній (переважно в Ізмаїльському повіті, тому що в Акерманському повіті виявилося зараження лише в 1 пункті — у сел. Кєльчєво, на границі з Ізмаїльським повітом).

Подальшими оглядами, зробленими в 1897 р., присутність філоксеры було виявлено в нових трьох пунктах, у долині Дністра (с. Маркауци, Криуляни й Рєзіна), за цим, у Кишинівському повіті, — у двох нових вогнищах зарази й уперше в Бендерському повіті — у с. Пугоє й Джаманє, нарешті, в Акерманському, біля першого вогнища Кєльчєвського, у селищах Дмитровці й Ісерлії, а в цей час і в селищі Семенівці, у напрямку від Бендерських вогнищ із півночі на південь.

Уже в 1890 р. сукупна площа виявлених заражень у Бессарабії досягла понад 458 дес., а в заражених філоксерою селах загальний простір виноградників, що перебувають у сфері вогнищ і їх перефирій , незважаючи на незначну площу відкритих заражень, могло бути обчислене в 6,000 десятин, площа ж всіх виноградників, де констатували присутність ізольованих плям філоксери, перевищила 12,000 дес. Незважаючи на таке загрозливе становище речей, свідомість небезпеки мало проникнуло в населення. Незначна площа очевидно загиблих виноградників від філоксери порівняно із загибеллю виноградників від інших причин, а також із загальними розмірами площі існуючих і місць придатних для виноградної культури, до того очевидна, що не тільки в районах, віддалених від неї або поки ще недоторканих нею, але навіть у місцях, де її знищували радикальним способом, власники виноградників поступово розширюють свої сади й заводять нові. Це прагнення, рік у рік повторюване, помітно з особливою силою в південних повітах Бессарабської губернії, а за цим і в середніх (Кишинівському й Оргеївському). По далеко неповних страхових списках управ у повітах: Кишинівському, Акерманському і Бендерському площа виноградників зросла на 7,000 десятин (не враховуючи молоді посадки і Ізмаїльського повіту). Якщо навіть поставитися до цих цифрових даних з деякою недовірою, то у всякому разі для всякої особи, добре знайомої з місцевими умовами, факт збільшення площі виноградників у перерахованих повітах безсумнівний, і будь-який старожил може вказати в цей час великі площі суцільних виноградників у тих місцях, де років 15 — 20 тому назад були лише степи, поля, ліси. З докладних списків, доставлених мені по повітах, у тих волостях, де наведені порівняльні дані за п’ять років, це виявляється з очевидністю.

По Акерману з околицями (посад Шаба, Турлакі й Понушоя — частиною на пісках, а частиною на ґрунтах глинистих і супіщаних), філоксерна комісія, що оглядала його виноградники, кілька років тому назад нарахувала тут усього 2,746 десятин, по відомостях же 1897 р. тут виявилося 5,059 десятин; за цим з 1892 р. по 96 включно, у кол. Шаба площа з 572 дес. дійшла до 641 дес.

Також суперечність у показаннях про площу виноградників є й по Хотинському повіті. Управа й адміністрація нараховують тут в 81 пункті в 733 власників — 159 десятин виноградників, а філоксерні списки в 759 садах — 271 десятину.

&&&

Самий північний, — Хотинський повіт, розташований на північ і північний захід від Белецького й Оргеївського повітів має незначну площу виноградників. Від попередніх повітів на півдні, вірніше на південному сході, він відділяється почасти плином р. Раковець[2], припливу Пруту, і нижнім плином ріки Чугури, припливу Дністра, а також сухопутним кордоном. З північного сходу й сходу, на всьому своєму протязі, плином ріки Дністра, а з північно-заходу й заходу від австрійського й молдавського кордонів — річкою Чорний Потік, за цим невеликим суходільним кордоном, далі річкою Ракитною (приплив Пруту) і р. Прутом.

При поступовому розширенні площі, зайнятої повітом у напрямку з північного заходу до південного сходу, всі волості, що входять до складу повіту, прилягають, за винятком Бричанської, до приречних смуг, а напрямок плину рік з півночі на південь і з північного сходу на південний захід указує на загальний орографічний характер повіту.

Виноградники в повіті розкинуті в дуже багатьох місцях, але загальна площа їх незначна (в 78 пунктах в 733 власн. 159 десят.).

Якщо почати огляд розподілу виноградників з півдня на північ, з волостей, що прилягають до Белецького й Оргеївського повітів, то ми побачимо багато загальних рис місцевості, суміжної із цими повітами.

У крайній волості Єдинецькій, що прилягає із заходу до р. Пруту, а південною, південно-західною своєю стороною — до Забричанської, виноградники є в селищах, що лежать по р. Пруту (Старі Бедражі, Віашори, Лопатник — при впаданні Лопатника в р. Прут, і Грімєшти); далі, по середньому плині р. Лопатника (у с. Коржеуцях) і по р. Раковцу і його припливах (Гордінєшти, Фатєшти й Єдинці). Загальна площа виноградників у цих пунктах досягає близько 15 десятин, з яких шість десятин доводяться на частку Коржеуцьких.

На схід від її лежача Бричанська волость ще менш буяє виноградниками, які прив`язані тут до селищ, розташованих у рік: Лопатника (Табань), Раковця (Маркауци) і Середняго Раковця (Чепєлєуци, Гліноє й Гордінєшти). У п’яти пунктах тут налічується всього 7 дес., з яких на частку с. Табани доводиться 4 десят.

Нарешті, у сусідньої Секурянській волості, що прилягає до Дністра, виноградники розташовані або в Дністровській смузі (Волошково, Василєуци, Ожево, Ломачинці), або в нагорній (Секуряни, Кобольчин, Белоусівка, Гвоздовци, Распопинці й Михалково). Тут в 10 пунктах налічується 15 десятин виноградників, що належать приватним власникам.

На північний захід від цієї смуги йдуть виноградники припрутські й придністровські.

У припрутській смузі, крім зазначених уже мною виноробних сіл32454654 Єдинецької волості, виноградники є в нижченаведених селах, що лежать по березі ріки Пруту або на незначній від нього відстані; у волості Ліпканській — у селі Тіцькани, Перерита, Широуцях, Ліпканах (у с. Ліпканах є всього один виноградник землевласниці Дітмар, в 6 десятин), Дрєпкауцях, Залуга, Чєброва й Кривому. За цим тої ж волості, але на значній від припрутської смуги відстані: у селі Ларга по ріці Ларзі), і в селі Белявинці й Балясінешти (за течією ріки Вілія, припливу ріки Пруту). Тут в 11 пунктах волості всього 18 десятин більшою частиною молодих ще виноградників, що належать переважно дрібним власникам — селянам.

На північний захід від попередньої волості, у Сталінештській, у припрутській смузі, є виноградники в селищах Негрінці, Шендряни, Костичани, і в трохи вилученій від неї: у Сталінештах, Неєвій, Фаростні, Сенжерєї й Щербинцях, що належать частиною власникам, а частиною селянам (усього 10 десятин).

Ще далі на захід ідуть прирічні виноградники Новоселицької волості: Венчикоуци. Тарасоуци, Маршинці, Новоселиці й трохи вилучені від приречної смуги, але в районі невеликих припливів Пруту, у селі Черліна-Марі, Котильово й Малінєшти (усього 16 десятин в 56 власників).

На північ від Сталинештської, Новоселицької і Донкоуцької волості, у крайній північній частині Хотинського повіту, у трикутнику, обмеженому плином рік Чорний Потік, Ракитна й Дністер, у волостях Грозенській (у Грозенській волості: Колєнкоуци, Грозенці, Шиловци, Малинцы, Перебійковци (97 соб. — 11 десятин); у Клішківскій: Клішківци, Зарожени, Широуци, Владична (387 — 44 десятини) і нарешті в Рукшинській волості: Недобоуци, Пригородка, Атаки, Арестовка й Рашковка входять у північну придністровську смугу (усього у волості в 55 власників 5 десятин)), Клішківській і Рукшинській виноградники розведені по селах, розташованих по південним, а почасти й північним схилам відрогів Карпат, покритих ще могутніми лісами. В останній, втім, деякі селища входять до складу придністровської смуги (Пригородка, Арестовка, Атаки й Рашковка).

Нарешті, у придністровську смугу, у напрямку з північно-заходу на південний схід, входять перераховані вже нами селища Рукшинської волості, за цим м. Хотин (у місті Хотині, розташованому на Дністрі, є незначні виноградники в 14 власників, загальною площею біля півдесятини, розведені або в міських садах, у місцевості, відомої за назвою Кам`яного яру, або в Ботчинковому хуторі) і селища Кельменської волості (Нагоряни, Грушьовка — у ріки й трохи далі від неї Лєнкоуци (в 6 власн. 3 дес. 800 кв. саж.)), Романкауцькій (Молодово, Корман, Кулішівка, Вострика — у ріки, і Шубутинці й Селище — по схилах відрогів (6 власн. близько 12 десятин)) і, згаданої вже мною в числі південних волостей, Секурянській.

Резюмуючи загалом топографічне розташування виноградників Хотинського повіту, необхідно вказати, що вони розкидані частиною по селищах степової смуги, що прилягає до Белецького й Сорокського повітів (у значній частині волостей Єдинецької, у волості Бричанської і по західній частини Секурянській), частиною в припрутській, у вузькій прибережній смузі, по схилах, звернених до Пруту, або, на деякій відстані від нього, за течією рік, що впадають у Прут (частина Єдинецької волості, Ліпканська, Сталінештська й Новоселицька), або по південних і почасти північних схилах відрогів Карпат (волості Грозенська, Клішківська й почасти Рукшинська) і нарешті, у придністровській смузі, то в самого Дністра, на порівняно високих берегах, то на відомій відстані від берега, по схилах придністровських височин (м. Хотин, деякі селища Рукшинської волості й виноградники Кельменської, Романкауцької і прибережної смуги Секурянської волостей).

Більшість виноградників Хотинського повіту, внаслідок малого промислового значення свого, розведено при садибних оседлостях поміщиків і селян, разом із фруктовими насадженнями й лише деякі порівняно виноградники деяких селищ припрутскої і придністровської смуг засаджені по схилах височин, на відомій відстані від місць поселень, та й то не у вигляді суцільних насаджень, а більш-менш ізольовано. У найбільш сприятливі умови місця розташування поставлені виноградники, розташовані по схилах карпатських відрогів, у волостях Грозенській, Клішківській і Рукшинській, тому що вони захищені лісами й горами із заходу від шкідливого впливу північно-західних вітрів.

Кращими виноградниками за сортиментом вважаються Дітмара в Ліпканах, засаджені котнарськими й одобештськими сортами; Кауфмана у Фатєштах — сортиментом, що виписаний від Казимира; Рогачової у Грушівцях — французькими лозами, привезеними років 30 тому із закордону, і декількох хазяїв, що придбали лози в Кам`янці[3], маєтку графа Вітгєнштейна й у Строїнцях[4] — Леонтьевої.

У Хотинському повіті чорноземний ґрунт переважає, за винятком південних схилів карпатських відрогів — у волостях північних і придністровських, де панують глинисті ґрунти, з загальною передпочвою — глиною. У Грушівських, Фатєштських і Коржеуцьких виноградниках підґрунтя складається з вапняків. У південних волостях, степових, прилягаючих до меж Белецькаго й Оргеївськаго повітів, також переважає чорноземний ґрунт, але зустрічається й глиниста, глинясто-чорноземна й піщано-чорноземна, з підпочвою глинистою, рідко піщаною.

Із книги: Михаил Баллас «ВИНОДЕЛІЕ В РОССІІ». Часть V «Южная Россія (Бессарабія, Херсонская, Подольская и Екатеринославская губерніи». Издание Департамента земледелия. С.-ПЕТЕРБУРГ. Типография В. Киршбаума, Дворц. площ., д. М-ва Финансов. 1899. Стр. 129-131

Переклад на українську — сайт «Гвіздівці»®

______________________________________________

[1] тут і далі збережені назви повітів, волостей, населеных пунктів і річок, максимально відповідно до оригінального тексту.

[2] ріка Раковець (Раковец) починається в с. Гвіздівці Сокирянського району Чернівецької області і далі тече через сучасні Окницький, Бричанський і Єдинецький райони Молдови, впадає в р. Прут у с. Корпач (прим. адміністратора сайту)

[3] нині — м. Камєнка (Кам`янка), центр Каменського (Кам`янського) району невиизнаного Приднєстров`я

[4] село Строїнці нині входить до складу в Рибницького району невизнаного Приднєстров`я

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар