admin on 14th Апрель 2012

До числа інститутів, породжених релігійними уявленнями й аграрним укладом побуту, належали календарні свята і обряди, що у минулому регламентували всі сфери життя людства і в тому числі, українського селянства — виробничу, громадську, сімейну. У річному коловороті землероб або скотар спостерігав певну закономірність, усвідомлення якої вело його до виділення періодів річного циклу, що повторювались. Виробничі календарні цикли утворювались із послідовних дат праці у полі й вдома і супроводжувались релігійними святами і обрядами, магічними діями, забобонними прикметами, повір’ями, звичаями, багато з яких походили від первісної віри в залежність людини від надприродних сил.

Календарні звичаї і обряди українців, як і росіян і білорусів, формально узгоджувались з річним літургічним циклом православної церкви, головними віхами якого були так звані дванадесяті свята і пости. Проте дійсною основою «побутових святців» був трудовий сільськогосподарський календар, який визначав життя землероба. Помітне розходження мала клерикальна і народна трактовка тих самих святкових дат.

Громадський характер традиційної обрядовості чітко виявлявся у зв’язку з початком різних сільськогосподарських робіт. Жителі одного села нерідко спільно замовляли хресний хід і молебень у полі до початку оранки, сівби, на перший вигін худоби, перед початком жнив. Приводом для церковних відправ, які організовувались гуртом, служили також церемонії освячення громадських будівель, різні стихійні лиха. Спільні трапези (братчини, меди) члени сільської (церковної) общини організовували з нагоди храмових свят, які влаштовувались на честь святого, ім’ям якого був названий місцевий храм.

В аграрному календарі українців не було різкого розмежування між сезонами. Кожен з них плавно переходив у наступний, утворюючи нескінченний ряд кругооберту природи, чергування періодів праці й відпочинку. Найсприятливішим для селянського дозвілля повсюди в Європі вважався осінньо-зимовий період, особливо насичений різноманітними звичаями та обрядами.

Весною, коли після холодної і голодної зими на селян чекала найбільш виснажлива робота зорати та засіяти лан, святкували Великдень — свято Воскресіння Христа (Пасха). До цього дня господині печуть паски, а дівчата за допомогою фаpб та воску розмальовують писанки, вкриваючи звичайне куряче яйце магічними pізнобаpвними візерунками.

Писанки та звичайні крашанки (різними кольорами пофарбовані яйця) — є неодмінною ознакою цього свята. Великдень, немов квітка, виpостає з дохристиянських вірувань, коли боги помиpали і воскресали кожної поpи pоку. І саме звідти ж йде звичай пекти паски і фарбувати яйця.

Є кілька легенд на тему, чому Великдень називається «Великий День». Одна з них записана була колись на Слобожанщині: «Великдень називається так тому, що в той час, коли Христос народився, сильно світило сонце і стояли такі довгі дні, що теперішніх треба сім зложити, щоб був один тодішній. Тоді, було як зійде сонце в неділю вранці, то зайде аж у суботу ввечері. А як розп`яли Христа — дні поменшали. Тепер тільки царські ворота в церкві стоять навстіж сім днів…»

Величний, свiтлий день прийшов до нас – українців iз Нового Завiту, а саме слово «Пасха» походить вiд назви давньоєврейського старозаповiтного свята, яке вiдзначали iудеї в пам’ять про звiльнення вiд єгипетського полону. Пасхальний агнець євреїв став прообразом Христа, тому Христос ще iменується Агнцем Божим, Агнцем Пасхальним, Пасхою. За бiблiйним сюжетом, Iсус Христос воскрес рано-вранцi, i це воскресіння супроводжувалось великим землетрусом: то ангел небесний вiдвалив камiнь вiд дверей Гробу Господнього. На свiтанку жiнки — мироносиці Марiя Магдалина, Марiя — мати Якова та Соломонiя прийшли до гробу з ароматами, щоб обмастити тiло Iсуса але побачили відвалений камiнь i порожнiй гроб, i тодi схвильованим жінкам з’явився ангел i сповістив про Воскресіння Господнє.

Та насправді саме це свято народилося набагато раніше. І у стародавніх іудеїв воно існувало задовго до, так званого, виходу з Єгипту, було таке ж саме свято і у інших стародавніх народів, в тому числі і у дохристиянських праслов’ян, а точніше, навіть ще у дослов’янських народів нашої землі. Про це розповідає міф.

Се є найдавніше свято в Україні. Зародилося воно сім тисяч років тому, коли, за легендою, і «плуг упав з неба»! А було так… Жили троє братів-мисливців: Тур, Пан і Яр. і Зібрались вони якось на полювання. Вийшли в степи неозорі, а жайворонки так розспівалися, що аж небо дзвенить. Вражено зупинився Яр і мовив:

— Не хочу я, братове, турів полювати, молодих биків стрілами поціляти, а хочу оце поле зорати та засіяти зерном, та зібрати врожай, та хліба напекти людям на здоров’я.

Тільки-но він отаке проказав, як з неба опустилися золотий плуг і золоте ярмо.

І гукнув старший брат Тур:

— Се моє!

Хотів схопити плуга — аж він полум’ям зайнявся. Відсахнувся в страхові Тур.

Се моє! — прокричав середульший брат. Але і йому сахнуло полум’я в лице.

Ні, братове, се моє, — всміхаючись, мовив Яр.

Він підійшов і взяв золоте ярмо, накинув на пару волів, що паслися поблизу, запріг їх у плуга золотого і проорав першу в світі борозну. А потім — Другу, й десяту, і соту. Засіяв поле полтвою — пшеницею дикою, і зросла вона буйним колосом. Зібрав урожай Яр, і борошна намолов, і спік першу хлібину, і другу, й десяту, і соту. І людей частував. І навчив їх орати, сіяти й хліб ростити. За все те великі боги Вирію взяли його до себе і скупали в Озері Живої Води. І став Яр — Ярилом, богом весняних робіт і родючості. І спускався він на землю в той весняний день, коли можна було засівати землю зерном. І то був ВЕЛИКДЕНЬ. Тобто Великий День хлібороба. Святий День. Тобто, це було свято відродження природи, свято початку весняних сільгоспробіт.

Свiтле свято Воскресiння супроводжувалось урочистими обрядами, до яких готувались протягом цiлого тижня: прибирали, бiлили оселi, пекли паски або бабки фарбували крашанки, а молодь розписувала писанки. Паски, як правило, випiкали в четвер iз пшеничного борошна на яєчних жовтках i кожна господиня дотримувалась всiх усталених звичаїв: пiч розпалювала полiнами, якi вiдкладала кожного четверга Великого Посту, пiдпалювала їх галузками освяченої верби, саджаючи паски, промовляли спецiальну молитву. В суботу жiнки фарбували крашанки в лушпиннi з цибулi. Нашi пращури вiрили, що в свяченому яйцi мiститься 40 милостей i Дух Святий. Шкаралупу з першого посвяченого яйця несли до рiчки й кидали у воду, «щоб допливла до рахманiв i сповiстила, коли Великдень». Починають розписувати писанки з початком Великого посту. Для цього треба мати спецiальний писачок — бляшану трубочку з отвором на кiнцi, розтоплений вiск, свiчку та анiлiновi фарби. Яйце має бути вимите, гладеньке, бiле, без цяточок i плям. Його трохи нагрiвають, щоб вiск добре чiплявся. До писальця закладають вiск i нагрiвають над свiчкою, i тодi легенько водять те писальце по бiлому чистому яйцю.

Та з введенням на Русі християнства, це свято також стало християнським, набуло нового значення. Євангельська подія, на честь якої встановлена Пасха, а також пасхальні обряди наймовірніше запозичені з язичеських та іудейських культів і у переродленому вигляді пов’язані з особою Христа. Крашанка тепер стала символом воскресіння Ісуса Христа. Новозавітна дегенда розповiдає, що Марiя Магдалина, проповiдуючи Христову науку, зайшла аж у двiр римського iмператора Тiберiя, дала йому в дар червону крашанку зi словами: «Христос воскрес!» — i вже тодi почала свою проповiдь. За її прикладом, нібито пiшли iншi християни й почали в день святої Пасхи обдаровувати один одного крашанками й писанками. Але ж крашанки і писанки насправді були ще язичницькими символами.

Та сьогодні ми – українці, здебільшого християни. І святкуємо християнську Пасху. Православні – у свій день, римокатолики – у свій день. Пасха – саме велике свято християнства. Це свято у різних країнах світу святкують по-різному.

Для болгар і гагаузів, що проживають у селах Південної Бесарабії, “Великдень – це найбільше свято”. А тому відзначається три дні. Свято починається з того, що в храмі освячують паску та крашанки. От тільки, на відміну від українців, традиція вимагала після повернення з церкви, спершу відвідати кладовище та покласти на могили рідних і близьких освячені паску і яйця. А тоді вже сідати за святково прибраний стіл. Для розговіння після тривалого Великого посту господині готували багато і смачно. Неодмінним у всі часи був клопіт забезпечити розмаїття м’ясних страв. Серед них традиційним для гагаузів і болгар завжди був холодець. Жителі багатьох сіл одностайно свідчили: “Навіть бідний варить холодець” або: “Це не Великдень без холодцю”.

До свята могли приготувати також пачу – заливну страву, що нагадувала холодець, але варилася зі свинячих ніжок. Не забували і про птицю, тушковане м’ясо ягняти або свинини, юшку, яка готувалася з нутрощів, а також голови і ніжок ягняти. Серед традиційних страв були мітітеї – невеличкі довгі засмажені ковбаски з меленого м’яса і яєць, чорним і червоним перцем. До святкового столу годилося приготувати й всілякі солодощі. У перший день Великодня після повернення з кладовища для гагаузів обов’язковим було відвідання молодими шлюбними парами своїх кумів. Вони брали с собою великодню паску, два кравая – колачі, крашанки, курку або індичку, а також пляшку горілки або вино. Молоді майже до вечора сиділи у гостях, а коли поверталися додому, кум брався “провести” своїх хресників, у свою чергу, прихопивши пів-паски, кравай, і пів-пляшки вина. На другий день молоді йшли до батьків, частіше за все, до батьків дружини, і знову несли з собою “великодніх” гостинців.

На третій день улаштовувалося хуро (уро) – спочатку змагалася малеча: у кого виявиться найміцнішою крашанка. До того ж у болгарських селах діти влаштовували й іншу гру: підвішували до одвірку за нитку на рівні рота очищене яйце, і під загальний сміх намагалися його вкусити без допомоги рук.

Сербія. Подібно до нас у сербів (вони православної віри) дуже строгий піст. На вербну неділю біля церкви із прутиками лускають дітей та говорять: «Рости великим, як верба». У Великдень служба вночі: єпископ роздає писанки. Віруючих вітає: “Христос Воскрес”, вони відповідають: “Воістину Воскрес”. У понеділок поливають дівчат, а на другу неділю во ім’я воскресіння вирушають на кладовища, куди виносять їсти-пити, священики моляться навколо могил.

Чехія. Пасху у Чехії святкують так, як і ми. У Празі також на столі традиційні пасхальні страви – шовдарь, пасха, варені яйця, але випікають і колачі у формі ягня та колачі із медом. Дівчата старанно малюють писанки, а хлопці в понеділок поспішають до них, але не поливати, а лускати дівчат вербовими прутиками, аби вони залишилися здоровими та вродливими на цілий рік.

В Італії: у свято Пасхи католики світу, в тому числі італійські, свій погляд звертають на Рим. За старими традиціями у Великий Четвер Папа Римський омиває ноги 12-и священикам, так як це робив Ісус своїм учням. На Велику П’ятницю у Коліссеї дуже людно: віруючі надходять з усього світу, адже у хрестовому поході сам Папа несе хрест. А у День Воскресіння на площі св. Петра голова католиків благословляє усіх і вітає народи світу на 59 мовах. У понеділок римляни вирушають на пікніки на природу, адже весна вже безповоротно ввійшла у свої права.

Румунія. У наших сусідів на свято Пасхи – похід до кладовищ. У маленькому селі – Путні – у ніч Пасхи вулиці не освічуються світлом. Зате горять тисячі свічок, квітами та свічками прикрашені могили. Діти у святковому вбранні несуть у маленьких кошиках червоні писанки, які кладуть на могили, всі моляться за своїх померлих, писанки роздають також бідним, аби вони теж молилися за упокій померлих, а затим починається пасхальний похід.

США. Пасхальні традиції до Америки привезли переселенці із Європи, особливо із Англії. Там звичка у цей день із схилів, невеличких гірок «скочувати яйця», що нагадує те, як із могили Ісуса скочували скелі. Від 1880 р. біля Білого Дому традиційно проходять змагання для дітей по “скочуванню яєць”, так що у цей день біля оселі Клінтонів спокійно бешкетують маленькі громадяни США, але до 12 років тільки у супроводі батьків. Звичка у цей день у Штатах прогулюватися у новому вбранні по магістралях, так що у Нью-Йорку на П’ятій авеню у цей день “голці ніде впасти”.

Світлі і радісні дні Христового Воскресіння знову приходять на землю України. Одвічне, як людське прагнення до гармонії, краси і радості.

За матеріалами українських інтернет-ресурсів

 Фото — Олександра Чорного

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар