В одній з попередніх публікацій на сайті «Гвіздівці» розповідалося про один зі злочинних промислів минулого (втім, і сучасності теж) – контрабанді через Дністер у роки румунської окупації Бессарабії. А сьогодні представляємо Вашій увазі цікаву статтю О.А. Гарусової з журналу «Русин», у якій розглядається дуже близько пов’язане із цим промислом і, при цьому, маловивчене питання про еміграцію в Бессарабію в роки громадянської війни. При чому, увага автора зосереджена переважно саме на ключовому епізоді «бессарабського маршруту» – переході через Дністер, у катаклізмах історії, що став прикордонною рікою.

На матеріалі архівних документів, художньої й мемуарної літератури, бессарабської преси представлені обставини, мотиви й способи перетинання кордону. Інтенсивність і склад потоків біженців визначалися як воєнними діями на півдні Росії, так і політикою королівської Румунії стосовно російських біженців.

«Природня» географічна границя перетворилася в місце трагічних подій. Дністер у свідомості емігрантів одержав різні значеннєві й символічні трактування рубіжного простору. Просторова категорія трансформувалася в категорію історичного часу. Досвід біженців тієї трагічної епохи висвітлює багато проблем, актуальні й у наші дні.

 

&&&

 

Ольга Гарусова

 

Еміграція з Росії внаслідок Жовтневої революції й громадянської війни відбувалася по різних напрямках. У південному напрямку найбільш досліджені масові евакуації білих армій і цивільного населення на кораблях з Одеси й Криму в Константинополь і далі. «Південна хвиля пройшла через Україну й Крим і винесла тисячі біженців на турецькі й балканські береги» (Бочарова 2011: 50).

Менш вивчений шлях виходу в/через румунську Бессарабію, яким пройшли десятки тисяч біженців. Історики еміграції акцентують увагу на одному із сюжетів — пішої евакуації взимку 1920 р. військових добровольчих частин, кадетів і біженців з Одеси до Дністра (Йованович 2005: 88; Бочарова 2011: 50). Деякі дослідники аналізують у соціально-політичному аспекті чисельність і національний склад біженців, тобто фактичні результати їх переміщення в Бессарабію (Власенко 2014a; Власенко 2014b; Власенко 2014c; Guzun 2013).

Для нас об’єктом інтересу є кульмінаційний епізод бессарабського маршруту — перетинання Дністра, що став прикордонною рікою між колишньої Російською імперією й королівською Румунією. Ми спробували розглянути під кутом «людського виміру» історії, як відбувався цей пам’ятний, а для багатьох фатальний перехід. Конкретні обставини й деталі втечі, почуття, що назавжди залишали рідну країну людей розкривають архівні матеріали, художня й мемуарна література, бессарабська преса. На мікрорівні через призму спогадів біженців показані події епохи революцій і громадянської війни.

«Післяжовтневі» біженці з’явилися в Кишиневі незабаром після приходу до влади більшовиків. Це були представники імущих класів, «буржуї», яких новий політичний режим змушував рятуватися першими. Місцева преса про «знатних іноземців з півночі» озивалася насторожено: «…провінціали, здивовані, стривожені й перелякані тем потоком злостивості, безпричинного роздратування й хворобливої жовчі, яку зовсім зненацька притягли разом із численним багажем північні біженці, що заюшили гучним і метушливим потоком у благославні південні краї. Петроградська злість. Так, злості в провінції не було. Може бути, тому, що не було, що вимотують нерви «хвостів» і тому, що там не так гулко віддавалися гасла «товариської» говорильні» (Руссев 1917: 3).

Із заняттям в 1918 р. румунськими військами Бессарабії кордон Румунії почав проходити по Дністру (1). Умови його переходу визначалися як владою на території Лівобережжя, що постійно мінялася, так і політикою румунської адміністрації стосовно біженців. У Бендерах був влаштований прикордонний контрольно-пропускний пункт; пройти його при наявності відповідних документів не складало особливих труднощів. Основний контингент біженців становили уродженці Бессарабії, що й мали з ними родинні зв’язки. Багато з тих, хто давно покинув рідні місця, вважали від’їзд тимчасовим, сподіваючись перечекати незрозумілі часи.

Для бессарабців дорога додому була довгою, важкою, але відносно безпечною й асоціювалася з подорожжю. Труднощі поїздки з Петрограду навесні 1918 р. майбутнього відомого скульптора Олександра Пламадяли були для того часу справою звичайним: «Потяги ходили нерегулярно, в дорозі вони зупинялися серед лісу, і всі пасажири пиляли дрова, тому що не вистачало вугілля для топлення паровоза; вагони були переповнені». Лівий, «гетманівський» беріг Дністра «окупували німці, але вони, проти всяких очікувань, пропустили поїзд у Бессарабію». Коли Пламадяла відправився назад, йому довелося написати на вимогу румунського прикордонного офіцера «зобов’язання ніколи не вертатися в Бессарабію». Але із квітня по травень німці перестали пропускати потяги через кордон, і скульпторові довелося, викупивши свою розписку, повернутися в Кишинів (Пламадяла 1965: 17-18).

Композитор К. Романов перетинання кордону й зовсім не помітив, запам’ятав лише побутові незручності: «2 липня, у день мого народження, прибули в Одесу й направилися далі в Бессарабію. <…> Прибуття в Кишинів відбулося у вагоні, за моїм визначенням, п’ятого класу, тобто в товарному, серед кромішньої тьми, тому що для висвітлення вулиць не вистачало струму» (Романов 1947: 23-24).

У традиційному «радіщевському» жанрі описав свій шлях у нарисах «З Петрограда в Бессарабію» Леонід Добронравов. Конкретною причиною від’їзду відомого письменника, що видавав антибільшовицьку газету, послужило оголошення «червоного терору» улітку 1918 р. До втечі примушували страх за життя — свою й близьких примари, що витали над умираючим містом, голод й епідемії. «Зустрічаючись зі знайомими, чув ті самі питання: «Що далі буде? Куди їхати?». Злободенна тема втечі в нарисах виникає в образах хаотичного броунівського руху зірваних з насиджених місць тисяч людей, «що бігли від жаху у невідомість».

Процедура переходу кордону зображена Добронравовим підкреслено нейтрально, в «телеграфному» стилі. «Унизу блиснув Дністер, над яким зависла довга, велика, плетена коробка мосту. Ми піднялися по щаблях, виритих у високому укосі берега. Невеликий дерев’яний будиночок. За ним за дерев’яним столом сидять два австрійці. Я пред’явив їм документ». Після бюрократичної тяганини дозволялося пройти у разі згоди румунської сторони. «Направився по мості під високими плетеними залізними зводами. Збираючи напівзабуті уривки молдавського прислівника, я із труднощами пояснив, у чому справа. «-  Покажіть документи… так… ви бессарабець родом? — Бессарабець. — Метрика є? — Є. — Передайте австрійцям, що ми вас пропускаємо». Митниці, пересадження, перевірка документів, усе саме важке залишилося позаду, там, за сталевою стрічкою Дністра» (Добронравов 1920: 2-3).

Для тих, хто не мав легальної можливості потрапити в Бессарабію, благополучний фінал залежав від збігу обставин, розташування військового начальства, наявності грошей. З падінням влади Скоропадського із прилеглих до Дністра місцевостей на правий берег кинулися поміщики, що рятувалися від петлюрівців, дворяни, промисловці. У щоденнику княгині Є.М. Сайн-Вітгенштейн описаний перехід у листопаді 1918 р. її родини з Могильова-Подільського в бессарабське містечко Атаки. На міст українські солдати пустили після одержання винагороди за речі. «Посередині мосту лежить рейка — кордон між Україною й Румунією. Отут нас зустріли румунські солдати. <…> Погано нам довелося на мосту: у продовження трьох із зайвим годин нас не пускали пройти. Те говорили, що можна, те гнали знову назад. <…> Під нашими ногами, на великій глибині, велично й могутньо вирував між биками холодний зелений Дністер». Намагаючись установити контакт із румунськими солдатами, сестра княгині звернулася до них італійською мовою. Комендант, що забороняв прохід, «підскочив як на ресорах і забовтав італійською: розповів, що вчився в Італії, любить її, розпитував нас. Під його балаканину ми перейшли через міст». Потім пропустили й інших біженців, в основному дружин офіцерів, що залишилися захищати місто. Після того як більшовики захопили Могильов, кордон зачинився; біженці намагалися примкнути до військовополонених, що відправлялися на човні раз у добу на бессарабський берег. Солдати не завжди випускали пасажирів на берег, стріляли по човнах, били тих, що переправилися (Сайн-Вітгенштейн 1986: 245-246).

Потоки біженців у Бессарабію були різними за інтенсивністю й соціальному складу. Їхні сплески обумовлювалися ходом воєнних дій і політичними подіями на півдні Росії. «Масу біженців» через Дністер навесні 1919 р. викликали провал французької інтервенції й відхід з Одеси армії генерала А.І. Денікіна.

Через жорсткість в 1919 р. прикордонного контролю на румунську територію можна було потрапити лише за особливими перепустками. Офіційні румунські влади те давали дозволи, те зненацька їх скасовували. Так, спочатку уряд дозволив загону добровольців, що відступили з Одеси, перейти кордон в Рибниці. До моменту переходу це рішення було скасоване без пояснення причин. Довелося повернутися в Тирасполь, куди «стікалося з різних сторін безліч українських частин, які тиснули більшовики». Один з добровольців так описав картину наступу Червоної армії: «Вогонь гарматний буйно батував вокзал і окраїни міста. Заграва пожежі розливалася усе ширше й ширше з якимось злим гудінням… Юрби людей, перелякані коні, що зірвалися з конов’язей, — усе це мчалося безладне й зім’яте до берега Дністра — на жаль! — без надії перебратися на бессарабську сторону. <…> ніхто не зупинявся: уся 24-тисячна маса бігла до берега». Румуни категорично відмовили в переході кордону, відправивши переговорників назад «з великими погрозами» і перекривши Бендерський міст патрулями. Коли генерал Зелінський привіз від короля Фердинанда дозвіл на пропуск через Бессарабію до Петлюри, «усі кинулися до мосту, патрулі розгублено потіснилися назад. <…> Не багато солдат з бомбами й гвинтівками зупинилися у входу на міст, регулюючи рух, сталі пропускати текучі лавини. Одночасно по шляхах повільно тяглися паровози, тягнучи за собою бідні залишки ешелонів. <…> з боків шляхів ішли, не кваплячись, люди». Міст підірвали французькі сапери, коли по ньому ще йшов поїзд; кілька вагонів з пораненими впали у воду, і «жалібні лементи їх глухо завмерли під купами заліза, що обрушився в бурхливий Дністер» (Коноплін 1922: 93-97). Разом з військовими на правий берег пройшли й цивільні особи.

Після вибуху Бендерського мосту залізничне сполучення було перерване, по всій придністровській лінії встановили прикордонні пости, на кілька місяців припинила роботу комісія із пропуску бессарабців. Кордон закрилася не тільки для військових частин, але й для цивільного населення. Румунські влади рішуче виступали проти приймання біженців з Росії, аргументуючи «вищою необхідністю безпеки країни». Страх поширення більшовизму й «російської анархії» підвищився після Хотинського й Бендерського повстань.

Новий потік біженців відбувся у зиму 1920 р. внаслідок поразки Добровольчої армії. «Політичні події на лівій стороні Дністра змушують думати про ті тисячі людей, які, позбавлені даху, рятуючись від смерті, будуть шукати собі порятунку, — писала газета «Бессарабія». <…> Зрозуміло, що всі ті, хто має хоч якесь відношення до Бессарабії, постараються проникнути до нас, у пошуках порятунку й порядку» (Бессарабія 1920: 2). За інформацією преси, звернення денікінського командування й союзників до уряду Румунії із проханням перейти на румунську територію зустріло «досить серйозні ускладнення. Війська <…> ідуть із місцевостей, уражених чумою й насичених більшовицькою пропагандою. Дозвіл масового входу може порушити внутрішній порядок і безпеку». Враховуючи думку союзних держав, передбачалося прийняти біженців, але «ні в якому випадку великого числа». «Інші повинні бути евакуйовані союзним флотом через Чорне море в Грецію й інші місця» (Телеграми 1920: 2). Згідно із приписом уряду, біженцям і військовим частинам був заборонений вхід на румунську територію (НАРМ 1: 347).

Напередодні залишення Одеси англійці, які вели переговори з урядом Румунії, гарантували прохід через румунську територію в Польщу групи військ генерала Н.Є. Брєдова. Підійшовши до Дністра, загін військових з «масою жінок, дітей і різного цивільного люду» довідався, що в переході кордону їм відмовили. Тих, які намагалися перейти, прикордонна варта зупиняла пострілами. Після безрезультатних переговорів та телеграм, що залишилися без відповіді уряду, було вирішено йти уздовж Дністра в Польщу (Штейнман 1921).

Тверда позиція румунської адміністрації й військового командування стосовно денікінських добровольчих формувань і біженців, що шукали порятунку в Румунії, призвела до трагічних наслідків. Один із самих драматичних сюжетів шляху в Бессарабію — «овідіопольський похід» у січні — лютому 1920 р. — детально викладений в емігрантській мемуаристиці. Військові, що не встигнули приєднатися до колони Брєдова, кадети й цивільні біженці, що не потрапили на кораблі в Константинополь, з боями йшли до Овідіополя в надії через замерзлий лиман перейти в Бессарабію. Румуни зустрічали тих, що підійшов до Дністра гарматними пострілами, попереджаючи про відмову пропустити через кордон. Через установлений на льоді пропускний пункт були допущені тільки уродженці Бессарабії й іноземні піддані. Після довгих переговорів комендант Акермана розпорядився пропустити кадетів, яких розмістили в гімназії, а на наступний ранок наказав негайно повернутися в Овідіополь, не дозволивши дочекатися відповіді на послану королеві Марії телеграму із проханням пропустити в Румунію. Відповідь запізнилася. Особисте заступництво королеви врятувало лише незначну частину кадетів, що вціліли під час переходів з одного берега на іншій (Кадети 2003: 64-66).

Ще більш важка доля очікувала загін генерала Васильєва, що відступив до села Раскаєци. «З великими зусиллями генералові вдалося вмовити коменданта, щоб людям була дана можливість відігрітися й переночувати в селі, тому що вони ледь трималися на ногах від утоми й між ними була маса хворих». Під погрозою спалити село селянам забороняли допомагати біженцям. Ранком було наказано негайно повернутися на правий берег. По юрбі, що йшла, де були жінки й діти, ще в селі, а потім і на переправі румуни відкрили кулеметний вогонь. Хворих, що залишилися в селі, і поранених солдати виганяли, віднімаючи «усе, що було при них, знімаючи навіть верхній одяг і відбираючи силою гаманці із грішми, годинник, кільця та інше». Тисячі людей опинилися в дністровських плавнях, «не знаючи, що робити й на що вирішитися. Голодні й втомлені, при морозі в 12 градусів вони були в безвихідному становищі. Багато не витримували й позбавляли себе життя». Від добровольців, що перейшли на лівий беріг, озброєні гвинтівками, сокирами й колами селяни вимагали здатися більшовикам. «Вони тримали себе зухвало й під видом обшуку почали грабувати й знімати із присутніх верхній одяг, загрожуючи у випадку опору застосувати зброю». Після того як з Бухареста надійшло розпорядження не відправляти поранених і хворих назад, окремі групи біженців були допущені на румунську територію. «Багато, головним чином військові чини, перейшли потім у різних місцях групами й поодинці Дністер і потрапили в Румунію. Багато хто з них були знову повернуті румунами на російський беріг, а частина залишилася в Румунії й була відправлена згодом у м. Тулча» (Рапорт 1998: 58-65).

При всіх жахах того часу, дії нещодавніх союзників — румунів стосовно російських біженців сприймалися як «морально нелюдське, по-звірячому — жорстоке й зовсім незрозуміле злодіяння». «Овідіопольський похід» його учасники порівнювали із хрещеним шляхом на Голгофу. Тисячі людей були поранені, убиті, замерзли в плавнях під час багатогодинних очікувань переходу на льоді в студену зиму, під кулеметним вогнем румунських військових, у боях із червоними… Трагедії на Дністрі вдалося б уникнути при дотриманні міжнародних гуманітарних зобов’язань і домовленостей із країнами Антанти.

Політика Румунії стосовно біженців у значному ступеню визначалася «бессарабською проблемою». Поки союзні держави вирішували питання про майбутні кордони королівства, поки йшов дипломатичний торг навколо Бессарабії, румунський уряд відмовлявся приймати біженців. Категорична позиція трохи змінилася після визнання «суверенітету Румунії над територією Бессарабії» і підписання з урядами Англії, Франції й Італії Паризького протоколу від 28 жовтня 1920 р. Свою роль зіграв й тиск країн Антанти з питання приймання й розміщення біженців.

За твердженням преси, «влади не ставляться з колишньою суворістю до тих, хто самовільно перейшов кордон», тобто покарання у вигляді тривалого тюремного ув’язнення вже не практикувалося (У мертвому 1920: російським і єврейським біженцям з України, що перебували в країні, було дозволено проживати в Румунії на підставі особливих посвідчень особи (bilet de libere petrectre), що видавалися бригадами сигуранци. Були визначені категорії бессарабців — репатріантів, для пропуску яких створювалися спеціальні комісії (2). У той самий час місцевою військовою адміністрацією видавалися директиви, що попереджали про категорії, які «не будуть прийняті ні під яким мотивом, яке б не було становище за Дністром» (Повідомлення 1920: 4).

Незважаючи на згубний ризик, приплив біженців не припинився, а з розгромом білого руху лише підсилився. Єдиним способом потрапити в Бессарабію було нелегальне перетинання кордону. До весни 1921 р. помітно зросла хвиля біженців, «що рятуються з Росії й у значній кількості перетинають контрабандним шляхом р. Дністер, минаючи румунську варту. Великий відсоток цих біженців становить єврейське населення Волині й Подолії, часково навіть Київської губернії, яке нестримно прагне тепер покинути Росію і юрбами переходить у Бессарабію» (ГАРФ: 15). З 1920 по 1922 р. румунське прикордонне начальство повідомляло про щоденні затримки в прибережних районах десятків «жінок, чоловіків, дітей, що не мали ніяких зв’язків з Бессарабією». Йшли з Москви, Петрограду, Риги, Орла, Полтави, Миколаєва, із центральних російських губерній. Багато тікали з Одеси, в основному представників інтелігенції, «що переселялися» з одного міста в іншій, поки не добиралася до Південної Пальміри.

Відхід у Бессарабію став для багатьох умовою виживання. Тисячі людей, що почали небезпечне підприємство переходу кордону, кілька десятків метрів, що розділяли два береги, сприймали як «нитку, яка може привести в Румунію <… > звільнитт від голоду, холоду, знущань» (НАРМ 2: 127). Поодинці й групами військові й цивільні особи з різних соціальних шарів, долаючи немислимі труднощі й позбавлення, намагалися перебратися через Дністер на бессарабський берег — узимку по льоду, улітку на човнах, у деяких місцях і вбрід, по пояс у воді. Гарні плавці просто перепливали ріку, як, наприклад, белетрист Василь Федоров. В автобіографічному романі «Людина задумалася» він описав один з можливих варіантів: герой разом з випадковим супутником, що був професором фізики Харківського університету, перетнули Дністер на колоді (Федоров 2011: 164). Найчастіше вдавалися до допомоги контрабандистів. Переправа біженців через Дністер перетворилася у великий контрабандний промисел, ризикований, але такий, що обіцяв більші гроші. «Харони» того часу добре на своєму «бізнесі» заробляли. Існували цілі організації з перевезення біженців з Росії.

У фонді сигуранци НАРМ відклалися сотні справ біженців-нелегалів, у яких запротокольовані місця нічних переправ, їх вартість, часом докладні описи обставин втечі. Серед місць переходу частіше називалися Вертюжени, Непадове (скоріш за все мається на увазі село Непоротове, що нині знаходиться в Сокирянському районі – прим. адм. сайту) , Хотин, Вад-Рашков, Варниця, Криуляни, Сахарна, Ліпкани, а найпоширенішим були Дубоссари. Ціна послуг контрабандистів росла зі збільшенням числа біженців.

Іноді за «проїзд» не брали грошей, як це відбулося з відомим петербурзьким журналістом Петром Пільськім, на чиї послуги в майбутньому розраховував перевізник. Відданий за антибільшовицьку статтю під суд революційного трибуналу, Пільській перемінив чимало південних міст, поки не опинився в Одесі. Після приходу більшовиків три місяці ховався. Випадково довідався адресу контрабандистів у Дубоссарах, за допомогою яких і втік у серпні 1920 р. З показань Пільського кишинівської поліції: «24 серпня в 2 години дня виїхав з Дубоссар. Недалеко від містечка очікував візок. Куди везли, не знав. Села об’їжджали. В 8 годин вечора зупинилися біля острова, до 11 годин перейшли на румунський берег. У саду я залишався до 1 години ночі й потім в 3 години ночі прийшов у Кишинів. З мене не брали грошей. Перевозив Судит — контрабандист, що згодом також перебрався в Бессарабію» (НАРМ 3:24).

З Одеси, останнього «міста біженців» на території Росії, у Бессарабію тікали цілими родинами. В особистій справі колишнього чиновника М.С. Лебединського найдокладнішим образом говориться про перипетії втечі разом з його петербурзькими знайомими (балетні танцівники Є. Смірнова, Б. Романов, М. Обухов, поет П. Потьомкін, оперні співаки В. Каравья, Є. Лучезарська, одеський антрепренер С. Біскєр — усього, зі членами родин, 17 людей). Щоб приховати справжню мету підприємства, було вирішено організувати трупу під приводом гастрольної поїздки з концертами.

Доправити втікачів на правий берег пообіцяв протягом трьох днів «дехто Яській». 18 листопада, взявши самі необхідні речі, «театральна трупа» відправилася на підводах у тираспольському напрямку. Хоча маршрут і сценарій переправи були налагоджені повсякденною практикою, безупинно траплялися збої. Довелося переїжджати з одного місця збору в інше — з Тирасполя в Григориополь, потім у Дубоссари… Кілька ночей підряд безуспішно чекали у Дністра човен. «Кожен такий похід на берег супроводжувався пропажею будь-чиєї валізи». Одного разу, повернувшись у черговий раз «з розбитими надіями» у село, «гастролери» довідалися про те, що в Одесі ходять чутки про їхню втечу. Уникнути арешту вдалося завдяки щасливому випадку: головою Особливого відділу, де довелося зареєструватися, щоб відволікти підозри, виявився актор, що служив колись у Біскєра в єврейській трупі. З кожним днем очікування зростала такса. За дорогу, а потім за переїзд на правий берег запросили з кожного пасажира подвійну ціну. Необхідну суму не всі мали. Відсутню частину відшкодували грішми й золотими речами Романов, Смірнова й Лучезарська. До всіх тих лих додалася зимова погода, що незвичайно рано встановилася. Газети писали, що такого холодного жовтня не було останні 30 років.

Після двотижневого очікування втікачі були переправлені в села Гармацьке по черзі на човникові, у супроводі шести людей, озброєних гвинтівками. Керував ними якійсь Яшка, за словами Лебединського, глава організації, що переправляла підпільників (НАРМ 2: 126).

Згодом, уже будучи в Кишиневі, Петро Потьомкін написав вірш «Перехід», насичений міфологічними образами, у якому Дністер порівнювався з Рубіконом. Поет виразив почуття, що були пережиті багатьма: «Шуршит ледок, / А сердце бьется. А вдруг челнок перевернется / И страшно тем, что нету страха — / Все ужасом в душе сожгло. / Пусть вместо лодки будет плаха. На ней топор, а не весло — / Ах, только бы перегребло»! В «Переході» переправа на бессарабський берег осмислюється в буттєвих категоріях «життя — смерть», ріка інтерпретується як простір екзистенціальний, що однаково обіцяло загибель або порятунок (Потьомкін 1928: 62-65).

Не всім утікачам після довгих переміщень по придністровських селах вдавалося успішно й без втрат перейти дністровський Рубікон. Нерідко в останні хвилини їх грабували спільники перевізників. Заради збагачення контрабандисти використовували всілякі махінації. В одній з паризьких газет була опублікована історія, що відбулася з колишніми редактором «Російського слова» Ф. Благовим і співробітником «Київської думки» М.С. Мільрудом. «Контрабандисти посадили їхні родини в човен, одержали гроші й побажали щасливого шляху. Але човен виявився з фальшивим дном. У дні була прорізана «кватирка», яка на середині ріки раптом випала, і човен з усіма валізами пішов до дна». Ніхто не вмів плавати, крім дружини Мільруда — «першокласного плавця», яка й допомогла всім добратися до берега. Цей фокус вчинявся заради валіз, які контрабандисти потім діставали із дна ріки (Флейшман 1997: 73).

Завдяки щасливому випадку урятувалася петербурзька оперна співачка Марія Тобук-Черкас, що потрапила в Каменці «у лабети одного індивідуума, який уже чимало відправив людей не на румунський берег Дністра, а просто в Дністер, одержавши гроші за перевіз авансом — їх правило, яке заперечувати не доводиться через таємничість усієї авантюри» (Крівецька 1920: 3).

В особистих справах тих, що нелегально перебралися через Дністер, на запитання про мотиви втечі найчастіше знаходимо просту відповідь — «втеча від більшовиків». Це не завжди означало усвідомлений політичний вибір. Люди залишали свої будинки через війну, хаос, страх за своє життя, через терор, розгул бандитизму, голоду. В «біги» утягувалися й спонтанно, випливаючи «долі подій». Історик А. Болдирь, один з тих, що назвав національний мотив, як причину свого повернення в Бессарабію, відзначав: «Тікають із Росії й від переслідувань, і від важкого матеріального становища. Існують серед біженців і такі, хто не дає собі ясного звіту, чому саме. Якесь неясне почуття невдоволення знімає їх з насиджених місць» (Болдирь 1924). Точне число біженців через Дністер установити неможливо через труднощі при реєстрації їх безперервного напливу. На підставі різного роду джерел можна припустити, що кордон перетнули не менш, ніж 100 тисяч людей.

У спогадах біженців перехід через кордон описаний як подолання рубежу, перехід з одного світу в іншій. Дністер перетворився в місце історичної драми з характерними для того часу позначеннями — епітетами — «безпристрасний», «холодний», «сталева нитка», «ріка смерті». Ніхто не знав, що їх чекає на правому «рятівному» березі. Сподівалися укритися в благополучній і ситій, як виглядало, Бессарабії, задаючись тими ж питаннями, що звучали у фінальних рядках потьомкінського «Переходу»: «Коли повернуся? І все повернеться»? Мало хто припускав, що життя перемінилося кардинально й доля перетворить їх в емігрантів.

Для більшості біженців Кишинів став транзитною станцією на шляху в Європу й Америку. Для осілих у Бессарабії — кінцевим пунктом маршруту. Історія втечі віддрукувалася в емігрантських біографіях, розділивши час на минуле й сьогодення, актуалізувавши саме поняття «перехід кордону» як місце, значиме для розуміння історичного процесу.

 

___________________________________________________________

ПРИМІТКИ

 

  1. Влада на території Лівобережжя під час громадянської війни до остаточної перемоги більшовиків в 1920 р. постійно мінялася. Оскільки радянський уряд уважав Бессарабію окупованою областю, Дністер не був визнаний у якості кордону між двома державами; в офіційних документах незмінно підкреслювалося, що ріка є демаркаційною лінією між СРСР і Румунією. Не затверджена де-юре, де-факто це була кордон.
  2. Згідно з розпорядженням військового міністра, бессарабці мали право вернутися на батьківщину, якщо вони належали до наступних категорій: 1. «Ті, які народилися в Бессарабії або жили в ній і залишили батьківщину, будучи мобілізованими. 2. Ті, з підходящих до першого пункту, які виїхали з Бессарабії в останній рік перед війною або в продовження її для продовження освіти або служби в інших провінціях. 3. Ті, які не народилися в Бессарабії, але фактично жили в ній багато раніше приєднання Бессарабії до Румунії й виїхали з Бессарабії, як зазначено в пунктах 1 і 2, і тільки в тому випадку, якщо мають у Бессарабії дружину, батьків або дітей, або ж особисте майно. Забороняється повернення у всіх випадках бессарабців: 1. Якщо вони залишили Бессарабію після приєднання її до Румунії для участі в російської армії. 2. Якщо вони відомі органам генеральної сигуранци як учасники організацій, що працюють проти румунської держави» (Бессарабія 1921).

 

_____________________________________________________________

ЛІТЕРАТУРА

 

Бессарабия 1920 — Бессарабия и беженцы // Бессарабия. 1920. 18 янв. № 12. Бессарабия 1921 — Бессарабия. 1921. 19 (6) июля. № 151. Болдырь 1924 – Болдырь А.В. Через Днестр из России // Наша речь. 1924. 20 дек. № 293.

Бочарова 2011 – Бочарова З.С. Российское зарубежье 1920-1930-х гг. как феномен отечественной истории: Учеб. пособие. М.: АИРО-ХХ1, 2011. В мертвом 1920 — В мертвом доме // Бессарабия. 1920. 18 сент. № 207. Государственный архив Российской Федерации (далее ГАРФ). Ф. Р-5680. Оп. 1. Д. 65. С.А. Поклевский-Козелл — М.И. Гирсу 25 марта (7 апреля) 1921 г.

Власенко 2014a — Власенко В. Формирование украинской политической эмиграции в Румынии в межвоенный период (первая волна) // Русин. 2014. 1 (35). С. 105-120.

Власенко 2014b — Власенко В. Вторая волна межвоенной украинской политической эмиграции в Румынии (зима-весна 1920 г.) // Русин. 2014. № 2 (36). С. 270-284.

Власенко 2014c — Власенко В. Третья волна межвоенной украинской политической эмиграции в Румынии // Русин. 2014. № 4 (38). С. 99-114. Добронравов 1920 — Добронравов Л. Из Петрограда в Бессарабию // Бессарабия. 1920. 27 апр. № 96; 30 мая. № 127.

Извещение 1920 — Извещение // Бессарабия. 1920. 21 нояб. № 209. Йованович 2005 — Йованович М. Русская эмиграция на Балканах: 19201940. М.: Русский путь, 2005.

Кадеты 2003 — Кадеты и юнкера в белой борьбе и на чужбине. М.: Центрополиграф, 2003.

Коноплин 1922 — Коноплин И. Безкрестныя могилы. Очерки из недавнего. Берлин: Труд, 1922.

Кривецкая 1920 — Кривецкая М.П. Правда о России // Бессарабия. 1920. 3 (16) окт. № 228.

НАРМ 1 — Национальный архив Республики Молдова (далее НАРМ). Ф. 680. Оп. 1. Д. 3195.

НАРМ 2- НАРМ Ф. 680. Оп. 1. Д. 7. Протокол допроса Лебединского. Л. 126-130.

НАРМ 3 — НАРМ Ф. 680. Оп. 1. Д. 3184. Дело о высылке Пильского П. 1920-1927.

Руссев 1917 — Руссев Е. Гости с севера // Бессарабская жизнь. 1917. 4 нояб. № 251.

Пламадяла 1965 — Пламадяла О. Александр Пламадяла. Жизнь и творчество. Кишинев: Картя Молдовеняскэ, 1965.

Потемкин 1928 — Потемкин П.П. Избранные страницы. Париж, 1928. С. 62-65.

Рапорт начальнику русского гарнизона г. Варны от полковника Николаенко об отступлении группы добровольческих войск из Одессы в январе 1920 г. 29 мая 1920 г. // Русская военная эмиграция 1920-1940. Т. 1. Книга первая. Исход. М.: Гея, 1998.

Романов 1947 — Романов К. Мое жизнеописание (рукопись). 1947 // НАРМ. Ф. 2983. Оп. 1. Д. 44.

Сайн-Вітгенштейн 1986 — Сайн-Вітгенштейн Е.Н. Дневник. 1914-1918. YMCA-PRESS, 1986.

Телеграммы 1920 — Телеграммы // Бессарабия. 1920. 23 янв. № 15. Федоров 2011 — Федоров В. Человек задумался (Главы из романа). Ч. I // В поисках минувшего. Из жизни Русского зарубежья: очерки, беседы, документы / Авт.-сост. В.П. Нечаев. М.: Книжница; Русский путь. 2011. С. 150-184.

Флейшман 1997 – Флейшман Л., Абызов Ю., Равдин Б. Русская печать в Риге: из истории газеты «Сегодня» 1930 годов. Кн. I. На грани эпох. Stanford, 1997.

Штейнман 1921 — Штейнман Ф. Отступление от Одессы (январь 1920 г.) // Архив русской революции. Берлин, 1921. Т. 2.

Guzun 2013 — Guzun V. Indezirabilii: aspecte mediatice, umanitare si de securitate privind emigratueu din Uniunea Sovetica in Romania interbelica. Cluj-Napoca: Argonaut, 2013.

 

По публікації на сайті «КиберЛенинка»

Переклад на українську мову — сайт «Гвіздівці»

 

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар