admin on 14th Сентябрь 2013

Справжня американська мрія — з’явитися в гості з пістолетом і з порогаsyria-usa-mideast-plan1 пальнути у господаря!

У черговий раз світ завмер у німому запитанні: чи будуть американці вторгатися в Сирію? Перед цим були Афганістан, Ірак, Югославія. В Афганістані США шукали «Аль-Каїду» і «карали» поганих талибів, яких, доречи, самі ж виростили. У Югославії перед заокеанською наддержавою провинилися серби, обвинувачені Вашингтоном в етнічних чищеннях, начебто не те ж саме виробляли албанці. В Іраку Джордж Буш «виявив» у Саддама Хусейна заборонену біологічну зброю. А потім з’ясувалося, що ніякої біологічної зброї там не було й немає. Проте Саддама Хусейна повісили, а американські війська окупують цю країну досі.

Привід для вторгнення в Сирію обраний не менш «переконливий». Урядові війська цієї країни нібито застосували в громадянській війні хімічну зброю проти світного населення. Чи варто сумніватися, що найменше сірійському президентові Башару Асаду потрібно стріляти ракетою з отруйним газом по власних громадянах? Захід ненавидить 742bb_32415_640x340Асада й у будь який спосіб сприяє антиурядовим ісламістським формуванням. Під видом повстанців воюють найманці із усього Близького Сходу. Авіаносні угруповання США, Великобританії й Франції наближається до сірійських берегів. Британські спецназівці нібито вже діють на території Сирії. Захід хоче змістити Асада будь-якими засобами і явно шукає привід для вторгнення. Так навіщо в цих умовах сірійському лідерові підставлятися під удар ззовні?

Можливо, я й повірив би у версію про хімічну атаку уряду Сирії, якби талібів вирощували у свій час не американські спецслужби, а радянські інструктори. Якби в Іраку дійсно виявили біологічну зброю. І якби сербів не різали під час громадянської війни в Югославії.

Справа не в хімічній зброї. Наприклад, 13 червня в Луїзіані (США) вибухнув хімзавод. Отруїлися 73 чоловік. Як мінімум двоє вмерли. Через місяць гахнув хімзавод у штаті Джорджія. Ще три жертви. Хімічні підприємства самі по собі одне за одним у повітря не злітають. Чому б не припустити, що в Сполучених Штатах напруга вже така, що місцеві терористи розв’язали внутрішню війну? Це ж відмінний привід увести війська в Америку, якою погано керують демократи й Обама, і захистити право простих американців на мирне життя! Тільки хто буде посилати миротворчий корпус? Марсіани?

Незважаючи на те що в самих Штатах повно внутрішніх проблем, вони залишаються самою потужною військовою державою світу. Серійні вибухи на хімпідприємствах списують на технологічні порушення. У Вашингтоні знову все спокійно — проблем не має, можна наводити «лад» у Сирії.

Прийом, за допомогою якого США розв’язують війни, вже не новий. Він навіть приївся з 1898 року, коли Америка вперше вийшла на дорогу великого світового розбою. Усе почалося із загадкового вибуху американського броненосного крейсера «Мен», що став приводом для розв’язання забутої нині іспано-американської війни.

Ситуація на Кубі тоді дуже нагадувала нинішню сірійську. Острів належав Іспанії – одряхлілій колоніальної імперії, що переживала затяжну депресію. На Кубі тривала партизанська війна. Місцеві повстанці хотіли відділитися від Іспанії й утворити незалежну державу. Іспанці, як уміли, їх придушували. Точнісінько, як сьогодні Асад — своїх ісламістів.

Бідний-бідний «Мен»… Наприкінці січня 1898 року на рейд Гавани прибув крейсер Сполучених Штатів «Мен». З «дружнім» візитом. Причому без запрошення. Іспанці його не кликали. Сам прийшов. Білий корпус. Жовті труби. Чотири 10-дюймових гармати у двох вежах. А ще вітрила. Типова праска епохи стім-панку.

Сказати американцям: «Пішов геть!» в Іспанії не було сил. Її флот перебував у метрополії — за тисячі миль від Куби. Частково без вугілля, а частково — навіть без гармат! Довелося терпіти. «Мен» простояв у гавані столиці Куби 20 днів. А потім зненацька вибухнув. Уночі 15 лютого. Коли вся команда спала.

За традицією, успадкованою ще із часів вітрильного флоту, каюти офіцерів перебували на кормі — у протилежному від гальюну (відхожого місця) кінці. А вибух відбувся саме там, де спали матроси, — у районі вугільних ям. Внаслідок, майже всі офіцери разом з командиром капітаном Сігсбі уціліли. Зате майже всі матроси в кількості 260 чоловік загинули на місці. Матроси на американському флоті були людьми грубими й неосвіченими. Зате кількість загиблих добре давила на психіку середнього американця. Він ототожнював себе саме із цими простими хлопцями. А красномовні добродії офіцери в подробицях переказували пресі кошмар, який їм довелося пережити.

Якось відразу ж «громадська думка» США вирішила, що в трагедії винуваті… іспанці. Кому ж ще було підривати «Мен», як не їм? Крейсер ввалився в чужий будинок, освоївся там, нікого не чіпав, а хазяям хотілося його якось вижити швидше. От і заклали міну під борт! Думка про те, що недобре ходити із дружніми візитами без запрошення, навіть не виникала в американських головах. Це була груба, молода, безцеремонна нація, що тільки що відібрала в корінних жителів, індіанців, всю територію «своєї» країни. Уявляєте — всю! Від західного узбережжя до східного. Дванадцять мільйонів червоношкірих просто знищили, як тварин. Улаштували геноцид до останнього могіканина! Техас і Каліфорнію відібрали в мексиканців. Луїзіану, де сьогодні вибухають хімзаводи, купили по дешевці в Наполеона. Аляску — у Росії. Жодного сантиметра «своєї», споконвічної землі в американців ніколи не було. Усе — нахапане, чуже! А отут ще Куба сподобалася.

Винною в загадковій загибелі броненосного крейсера Вашингтон призначив Іспанію. Президент Мак-Кінлі оголосив старому королівству війну. Американський флот прийшов до узбережжя Куби вже в повному складі. Іспанську ескадру, що з’явилася на оборону свого заморського володіння, потопили до останнього корита. Її командуючого — адмірала Сєрверу — виловили з води. А Кубу оголосили «незалежною» державою, що у реальності стала повністю залежною від США, аж до перемоги повстання Фіделя Кастро в 1958 році. Там сиділа чергова проамериканська «горила», на кшталт Батісти, а сам острів називали «американським публічним будинком». Кораблі флоту США на Кубі днювали й ночували.

Cамі ж і підірвали. Але історія з «Меном» не закінчилася! В 1910 році американці, що міцно влаштувалися на Кубі, вирішили підняти затонулий корабель. Він лежав на невеликій глибині й заважав судноплавству. Територію навколо крейсера оточили водонепроникною стінкою. Воду відкачали. А нещасного «потопельника» розглянули в подробицях. З’ясувалося, що ніхто міною «Мен» не підривав. Вибух був внутрішній. Щось зайнялося на самому кораблі. Потім здетонували льохи з боєзапасами. Проникнути на борт військового американського судна іспанці ніяк не могли. Виходить, або злочинна недбалість, або диверсія «яструбів» із самих США, що побажали штовхнути країну на війну з Іспанією.

На користь останньої версії говорив ще один аргумент. На момент своєї загибелі крейсер «Мен» був самим застарілим і невдалим кораблем американського флоту. Тихохідний — на випробуваннях він ледь розвив 16 вузлів. З невдалим «косим» розташуванням веж. З низькими бортами, які заливало хвилею. Під час навіть невеликого шторму ця посудина не могла стріляти. Та й робила вона всього по одному залпові за півтори хвилини. Під час воєнних дій «Мен» не міг входити до складу нових швидкохідних американських ескадр. Це був крейсер-виродок, скопійований із застарілого британського проекту для бразильського флоту. Виходить, їм можна було просто пожертвувати — перетворити у відмінний привід для вторгнення на територію Куби.

І хоча непричетність іспанців до підриву «Мену» стала очевидною вже в 1910 році, Кубу їм ніхто не повернув. Тисячі чужих таємниць цікавили уряд США по усьому світі! Він охоче копирсався в злочинах японської вояччини й нацизму, викривав диктаторів по усьому світі, розслідував підступи «світового тероризму»… І тільки одна таємниця пройшла повз його увагу: хто ж був той внутрішній ворог і «шкідник», що загубив майже три сотні чесних американських душ — кочегарів і комендорів «Мену»? Вам не здається це дивним?

Довели японців до харакірі. Але ще більш дивно інше. Технологія, випробувана на вибуху 1898 року, постійно спливає в історії світових конфліктів, учасником яких були США. Загальновідомо, що 7 грудня 1941 року японська авіація атакувала американську військово-морську базу в Перл-Харборі й потопила флот, що перебував там. Погані японці. Віроломні. Якби не дві суперечності. Ще за кілька місяців до атаки на Перл-Харбор президент Сполучених Штатів Франклін Рузвельт увів нафтове ембарго проти Японії. Японія — країна острівна. Своїх запасів пального в неї не було. Вона ввозила нафту зі США, що були тоді найбільшими добувачами «чорного золота». По суті, Рузвельт посадив японців на голодний пайок. Їхні кораблі й літаки незабаром могли залишитися без палива. Японія повинна була або здатися без війни, або спробувати захопити енергетичні ресурси південно-східної Азії, напавши на колонії Великобританії й Америки. Як принада в Перл-Харборі були залишені тільки ЗАСТАРІЛІ (!) кораблі — лінкори, побудовані в основному під час Першої світової війни. Американський авіанесучий флот — основа сучасних морських сил — за дивним збігом обставин, перебував не в базі, а у відкритому морі. Зате американська суспільна думка одержала вражаючу картинку розгрому цілої ескадри нових «Менів» — старезних судів, розбомблених японцями.

Злочинний «напад» В’єтнаму. А як В’єтнам «напав» на США, пам’ятаєте? Адже, Ви напевно, упевнені, що це Сполучені Штати напали на маленьку азіатську країну. Ні! Ваші мозки «промиті» комуністичною пропагандою. А за офіційною американською версією, у яку кожен демократdovandan зобов’язаний вірити аж до ушкодження розуму, все виглядає зовсім навпаки. Вона стверджує, що підступні в’єтнамці хотіли завоювати й знищити Америку, саме тому їй й довелося більше 10 років знищувати авіацією потенційних агресорів на в’єтнамській території! От як цікаво все виходить!

А почалася «агресія» В’єтнаму проти США з так званого «Тонкінського інциденту». Теж чомусь не біля берегів Америки, а біля узбережжя самого В’єтнаму. В 1964 році в другій половині дня 2 серпня американський есмінець «Меддокс» нібито піддався атаці в’єтнамських торпедних катерів. Всі торпеди пройшли мимо. Зате один катер був потоплений американцями. Американці навіть не заперечують, що почали стріляти першими. Просто називають ці постріли «попереджувальними». Уявляєте, вторглись у територіальні води В’єтнаму й почали запобігливо пострілювати — от бачите, ми вже прийшли! Це ж «нормальна» лінія поведінки, чи не правда? Адже Ви, мабуть, теж починаєте похід у гості з попереджувального пострілу по господареві? Ні? А у американців це нормально.

Взагалі те, після того як есмінець «Меддокс» постріляв «запобігливо» по в’єтнамських катерах, американська армія й висадилася повномасштабно у в’єтнамських джунглях. Я навіть здогадуюся, що вона там робила. Надихала Олівера Стоуна на фільм «Взвод», герой якого сержант Еллаєнс каже у пориві одкровення: «Повинні ж колись і нам надавати по морді?». Дуже гарне кіно вийшло. Щоб зняти його, американцям потрібно було втратити вбитими 60 тисяч чоловік і 303 тисячі пораненими. Ну й ще 3 мільйони в’єтнамців знищити, відбиваючи їх «агресію» проти США на в’єтнамській території.

Сирія. Остання база Росії. Сьогодні в Сирії проблема полягає не в загадковій хімічній атаці проти світних жителів, а в тім, що там перебуває єдина морська база Росії в Середземному морі. У випадку конфлікту між Москвою й євроатлантистами, опираючись на сірійські порти, росіяни можуть закупорити Суецький канал і погнати всю торгівлю англо-американців обхідним шляхом навколо Африки.

Сирія — боржник Росії. Кремль завжди видавав їй кредити на покупку сучасної зброї. Привести до влади в Дамаску дружній Сполученим Штатам режим — це мрія офіційного Вашингтону. Але якщо замість такого режиму в Сирії не буде влади взагалі, для американців теж добре. Не має влади в Сирії, виходить, немає там і військово-морської бази Росії, успадкованої ще від СРСР. Тільки в цьому причина останніх погроз Вашингтона президентові Асаду.

Загалом, шкода американців! Всі їх, біднесеньких, завжди кривдили. Спочатку індіанці, що захищали рідну землю від ненаситних колоністів з Великобританії. Потім Мексика, що не бажала розставатися з Техасом. Потім — іспанці, у яких довелося відібрати Кубу силою. Японці кривдили Америку. Але особливо в’єтнамці. Так кривдили, що просто жах! Довелося цілого Рембо на них випустити.

Кажуть, що на скривджених воду возять. А от, мабуть ні! Американці — такі «скривджені», що возять воду на усьому світові. І каламутять її, де лише не з’являються.

Блог Олеся Бузини 

 За публікацією «Сегодня»

Переклад сайту «Гвіздівці»

______________________________________________________________

Публікація — 2013 рік

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар