Широкому загалу Сокирянщини Іван Володимирович Гангал – Гвіздовецький сільський голова став добре відомим, зокрема, в ході реформи децентралізації. Він один із тих, хто глибоко переконаний: чим більша об’єднана територіальна громада, тим краща основа для подальшого розвитку села. За 17 років свого головування І.В. Гангал добре пізнав „принади” своєї посади у всіх її аспектах… Але… про все по порядку.

 – Іване Володимировичу, не буду вже запитувати за кого Ви голосували у першому турі виборів Президента. Знаю, що Ви патріот, який душею й серцем вболіває за свою країну. У Вас – дві доньки. Для своїх дітей і онуків якою б Ви хотіли бачити Україну?

– Чому ж? Я не приховую за кого голосував. За Ігоря Петровича Смешка. Саме йому повірив. За нього у нашому селі проголосували не мало виборців, за кількістю голосів він посів четверте місце. І це без будь-якої реклами чи агітації, у т.ч. і з мого боку, чи районної влади. Попри деякі пересуди.

Фото: 5 травня 2007 року

Яку б Україну я бажав для своїх дітей? Найперше – чисту! На мою думку, екологічні проблеми зараз мають бути на державному рівні в пріоритеті. Земля, вода, повітря, продукти, сміття… Україна – центр Європи – стала найбільшим смітником. Як із цим миритися? Яким буде, і вже є, здоров’я нації? Ми – наше покоління, вже позичило природу у своїх дітей. Ці ж проблеми, у великій мірі, стосуються й нашого села. На жаль, не всі люди дбають про його належний санітарний стан.

Хтось може мені зауважити, що найперша проблема – економічна. Упевнений, з цим усім ми справимось, рано чи пізно. А те, що багато хвороб викликані саме екологічним станом, потребує вирішення вже сьогодні, а точніше – ще вчора.

 

– Із великою приємністю згадую святкову урочистість, яку торік, у листопаді, провели в Гвіздівцях з нагоди річниці утворення Сокирянського району. Відчувалося, що проведено велику підготовчу роботу, неабиякий екскурс в історію. Ви могли б для читачів нашої газети назвати важливі віхи розвитку села. Знаю, що вже готова книга „Гвіздівці. Шляхами століть”. Справа за малим: винайти кошти на її друк.

– Мабуть, це будуть такі події. Будівництво церкви (1870 р.). Вона у нас

Фото: квітень 2010 року

одна із найстаріших і найкрасивіших у Бессарабському краї. Новобудови за часів радянської влади, після звільнення від румунських загарбників: нові дороги,  школа, газифікація села. Майже десять років сельчани у нас користувалися побутовими благами, як у місті. Вірю, що всі негаразди пройдуть, і тарифи на газ, на електроенергію будуть прийнятні для людей.

 

– А можете назвати хоча б десяток прізвищ людей, які вплинули на економічний, соціальний, культурний розвиток села?

– Знову ж таки назву поміщицю Самсониху, яка спорудила в селі церкву, що почав будувати її чоловік. Родина Платона Бібері, який був меценатом. Для нього статки не були в житті головним. Цей чоловік був своєрідним філософом, писав навіть вірші. Дарував молодим на весілля земельні наділи. У більш сучасній історії закарбовані імена першого сільського голови Семена Спиридоновича Грушецького, голови колгоспу – Василя Федоровича Попези, при якому село змінювалося на очах: дороги, фермські приміщення, школа, дитсадок. У нас було все. У цьому ж ряду Анатолій Тимофійович Гевліч – найкращий в районі директор школи, орденоносець. Цей тандем Попеза — Гевліч зробили село красивим, затишним.

А яке чудове подружжя медиків Василя Юхимовича та Галини Леонтіївни Чорних працювало! Творили славу села митці Михайло Васильович Мафтуляк, Василь Петрович Стефанюк, Віктор Семенович Костриж, Лідія Відаш. Свій внесок зробив колишній заступник міністра „Укрзалізниці” Володимир Михайлович Бучко…

 

– Вірю, Ви ще добрий десяток знакових прізвищ назвали б. І це чудово. Але зараз чимало людей виїжджають за кордон. Хтось намагається залишитися там назавжди. Ви могли б залишити своє село?

Фото: січень 2019 року

– Відверто кажучи, я дуже люблю і своє село, і нашу Україну. Мені все дуже дороге. Здається, я не зміг би жити десь. Хіба що змусили б якісь дуже серйозні обставини. Тут – мої батьки, друзі, однодумці. На моїх очах зростають нові покоління. Я зараз з таким трепетом згадую село 80-х років, коли було багато молоді, коли клуб не пустував, коли селом гуляла Маланка… Наші сільські традиції безцінні. Краще там, де нас немає, – це не про мене. Можливо, десь на рівні підсвідомості, я уявляю себе лише тут.

 

– Ви сільським головою вже 17 років. Могли би самі собі сказати: а мені вдалося зробити ось це…

–Я не хотів би чимось вихвалятись. Це хай люди скажуть… Тим більше, усе, що надбано, то є заслуга всієї громади.

 

– А знаєте, я передбачала почути від Вас саме таку відповідь. Тому й спитала інших людей. Спробую Вам розказати, що в селі зроблено доброго.

Для багатьох сіл та й Сокирян проблемою є освітлення вулиць. У вас це зроблено. У належному стані підтримується школа, у якій навіть є музей, дитсадок. Переведено в адмінбудинок сільську бібліотеку, яка також стала однією з найкращих в районі. У реконструйованому приміщенні – лікарська амбулаторія. А який ремонт церкви здійснено!

Дуже важливо, що на належному рівні в селі провели розпаювання землі, не пустили по вітру колгоспне майно. А це було майже два мільйони гривень. Сільське кладовище доглянуте… Взагалі центр села виглядає дуже пристойно. Той, хто давно не був у Гвіздівцях, приємно дивується.

А що Вам хотілося б зробити у найближчій перспективі?

Фото: 1 жовтня 2017

– Хочеться багато. Хоч дитсадок у нас був відремонтований, приміщення і територія затишні, але час вимагає більш сучасних умов для дітей. Клуб. Тут треба дуже багато зробити. Дороги – теж потребують оновлення. На часі – ігровий майданчик. Треба наповнювати бюджет села, а значить треба, щоб усі нарівні платили податки.

 

– Скажіть, будь ласка, відверто, у Вас є відчуття, що сельчани Вам вдячні за те, чи за інше? Ви – активний читач нашої газети, тож бачите, що досить часто друкуємо інтерв’ю з головою районної ради Василем Козаком. Щоразу, коли з ним говорю, відчуваю перед ним певну провину за те, що свого часу сокирянці не обрали його міським головою. Він же хотів, щоб весь район став великою об’єднаною територіальною громадою згідно із реформою децентралізації. Ніхто ж не заперечить, що Козак для Сокирянщини зумів зробити дуже багато. Я переконана на кількасот процентів, що Сокиряни вже виглядали би  так, як територія райлікарні чи Палацу культури…

– Мабуть, скажу так. Будь-якому керівнику не треба розраховувати на славу, чи на людську вдячність. Що зробиш, таке життя. Але, знаєте, декілька людей, які раніше були далекі від державної служби, коли самі опинилися на роботі в установах, мені відкрито казали: «А ми раніше думали: та що вони там роблять у тій сільській раді?!»

Я просто роблю те, що можу, на що здатний. Головним має бути почуття виконаного обов’язку. Раніше я думав, що це лиш мені так важко. Але, поспілкувавшись із такими корифеями органів місцевого самоврядування як Михайло Шундрій із Ломачинців, Іван Кукурудзяк з Шишківців, Григорій Якубенко з Лопатового, Іван Римлянський з Білоусівки, добре усвідомив, що такою є участь усіх.

Перебуваючи на цій посаді, я дуже багато чого зрозумів у житті, набув великого досвіду. Хоча… втратив деяких своїх друзів. Вони вважали, що треба щось робити і для себе, і для них… Виходить, що ми приходимо на посаду хороші, а відтак стаємо… Як би це сформулювати? Не для всіх зручними. Але інакше не може бути. Не хочу на роботі просто відбувати години. Люблю рух, щось робити…

 

– То, скажімо, на сьогодні (5.04.), що у Вас у планах?

Фото: 5 квітня 2019 року (після цього інтерв’ю)

– Ну, ось ця бесіда, на яку Ви мене підбили. Вона для мене дуже непроста… Після цього піду зі школярами в урочище Марицина яма та урочище Березина, будемо сміття збирати. Відвідаю клуб – там роблять косметичний ремонт. Щороку ми уточнюємо списки власників та орендарів землі. Словом, натура в мене така – бути скрізь.

 

– Давно хотіла поставити Вам таке запитання. Неодноразово доводилось чути, як Ви виступали на громадських слуханнях, на віче в Сокирянах, на засіданнях районної робочої групи по децентралізації, висловлювали свою позицію (не співзвучну з «належною») у присутності народного депутата, обласних керівників. Ви досить смілива людина, „не прогинаєтесь” ні перед якими обставинами. Ви що й справді нікого не боїтесь?

– Мабуть, просто такий характер. А що мені втрачати? Я не маю ні магазинів, ніякого бізнесу. Завжди звик відстоювати свою думку, інтереси громади. Мене й інших сільських голів не раз називали „козаковими”, „козачатами”, й ще по-іншому. Але це – смішно. Тепер не ті часи, ніхто нікого не заставить робити й думати так або інакше. Інша справа, що позиції мої і районної влади співпали щодо проведення реформи децентралізації. Нас, 14 сільських голів, окремі високі посадовці хотіли використати як „сліпих котенят”. Але це не вийде…  Щодо «козачат». Той, хто нас так називає, прагне образити. Та дарма. Ми сприймаємо це як комплімент. Бо таких керівників, як Козак, на жаль, в країні небагато. Інакше б справи були значно кращими. Василя Васильовича я дуже ціную і поважаю. У нього є чому повчитися.

Ще раз про реформу децентралізації. Це зовсім не те, що мало би бути. Це не лавку десь поставити, чи вікно поміняти. Головним мало би бути – наближення надання послуг для людей. А що на практиці? – Навпаки. Взяти хоча б історію з нашою лікарнею. Нам хочуть зробити „добре”, щоб наші люди їздили за медичними послугами в Хотин. Там у лікарні тільки вікна міняють, а тут вже є сучасний медичний комплекс…

Та й взагалі, найперше, треба було подумати, як ця реформа позначиться на селі, на сільських людях. Може, для великого міста вона щось і дала.

Хтось думає: от підемо до Сокирян, і нас там осиплять коштами. Але ж це не так. Як насправді треба розуміти збільшення бюджету ОТГ? Кошти забрали в одних і дали іншим. Плюс додатково виділили фінанси на розвиток. Цього у нас немає. Але це тема для окремої розмови.

 

– Якою Ви бачите Сокирянщину через 2-3 роки?

– Думаю, мало що зміниться, бо дуже багато залежить від верхів. Поки що ми постійно зайняті виборами, а працювати над проблемами країни немає часу. При нинішній системі влади нічого доброго не буде. Кадрова політика нікудишня, бракує професіоналів. Треба створити належні умови для розвитку підприємництва, змінити податкову політику. Потрібні закони про референдум, імпічмент, відповідальність керівництва і покарання… Діти лідерів держави мають вчитися і лікуватися в Україні, тоді реформування галузей проводитиметься інакше. Хіба може таке бути в європейській державі, що вчитель неспроможний заплатити за газ!

Але нам треба пам’ятати й інше: ніхто, окрім нас самих, не зробить порядок як в країні в цілому, так і в окремому селі.

– Іване Володимировичу, я мала би Вам поставити ще стільки ж запитань. Ви цікавий співбесідник і неординарна особистість, але обмежує газетна площа. Залишимо недосказане до наступної зустрічі. Хочу лише зазначити таке. Як правило, ініціатором інтерв’ю є журналіст. У даному випадку – ініціаторами виступили жителі Сокирян та різних сіл району, які хотіли з Вами познайомитися на сторінках газети. Дякую за розмову і щиро бажаю Вам успіхів, а Гвіздівці щоб стали кращим селом Придністровського краю.

 

Валентина ГАФІНЧУК

Громадсько-політична газета Сокирянщини «Дністрові зорі», № 15 (7604), 12.04.2019

Фото з архивів сайтів «Північно-Бесарабський інформаційний портал» і «Гвіздівці»

**************************************************

Від адміністрації сайту додамо: звісно, інтерв’ю з нашим сільським головою є цікавим для мешканців села та мабуть і для інших наших краян. Але воно також є дуже цікавим для гвіздовчан, які в силу тих чи інших життєвих обставин перебувають або постійно проживають за межами села, області, країни. А це є дуже і дуже широка аудіторія нашого сайту …

   

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар