admin on 12th Март 2012

01 rus1Наближається чергова річниця звільнення нашого краю і села від румунсько-фашистських загарбників. Безпосередньо село було звільнено без бою 25 березня 1944 року, але звільненню нашого села передували важкі бої в ході Умансько-Ботошанської операції, зокрема – на Дністрі. Звільнення краю здійснювала 40-ва армія, яка на той час перебувала під командуванням генерал-лейтенанта П.Ф. Жмаченка. Сьогодні ми коротко розповімо Вам про бойовий шлях цієї армії і про її командарма на час звільнення села.

40-ву армію було сформовано 26 серпня 1941 року за директивою Ставки Верховного Головного командування (ВГК) від 26.08.1941 р. у складі Південно-Західного фронту на базі 27-го стрілецького корпусу. До неї увійшли 2-й повітряно-десантний корпус (2-га, 3-тя й 4-та повітряно-десантні бригади), 135-та й 293-тя стрілецькі, 10-та танкова дивізії, 5-та артилерійська бригада протитанкової оборони (ПТО). Також до неї увійшли 21-й, 595-й, 738-й і 760-й артилерійські полки та інші частини, які були розгорнуті на правому фланзі фронту на ріці Десна в районі північніше й західніше Конотопу. Першим командармом був генерал-лейтенант К.П. Подлас.  В подальшому — 10 лютого 1942 р. на базі 19-ої і 63-ої авіаційних дивізій було також сформовано Управління ВПС армії, а 13 травня 1942 року на базі цього Управління сформована 206-та винищувальна авіадивізія.

З 27 серпня 1941 р. армія вела важкі оборонні бої. Під ударами переважаючих сил супротивника вона була змушена відійти. На початку грудня 1941 р. армія вела оборонні бої на рубежі ріки Тім — східніше міста Тім. Наприкінці грудня 1941 р. — у лютому 1942 р. армія провела кілька місцевих наступальних операцій на курському й білгородському напрямках.

3 квітня 1942 року армія була включена до Брянського фронту 2-го формування. З 28 червня вона вела важкі оборонні бої в ході Воронежсько-Ворошиловградськой стратегічної операції (28 червня — 24 липня). До кінця операції, перебуваючи з 9 липня в складі Воронезького фронту, армія відійшла до Воронежа й західніше міста — до Дону, де оборонялася до кінця року.

У ході Острогожсько-Россошанської операції (13-27 січня 1943 г.) війська армії у взаємодії з 15-м танковим корпусом 3-ої танкової армії завершили оточення острогожсько-россошанського угруповання супротивника (18 січня) і звільнили м. Острогожськ (20 січня). Надалі вони у взаємодії із з’єднаннями й частинами 3-ої танкової армії й 18-го окремого стрілецького корпусу вели бої по ліквідації оточеного угруповання супротивника.

У Воронежсько-Касторненській операції (24 січня — 2 лютого 1943 р.) війська армії, наступаючи на напрямку головного удару фронту, у важких умовах сніжної зими успішно прорвали оборону супротивника й у взаємодії з іншими арміями розгромили велике вороже угруповання. У ході Харківської наступальної операції (2 лютого — 3 березня 1943 р.) вони звільнили міста Старий Оскол (5 лютого), Короча (7 лютого), Бєлгород (9 лютого), у взаємодії з 3-ю танковою й 69-ю арміями — Харків (16 лютого), Ахтирку й Лебедин (23 лютого), Гадяч (26 лютого) і інші населені пункти.

У березні 1943 р. армія брала участь у Харківській стратегічній оборонній операції (4-25 березня), а в серпні — вересні — у Белгородсько-Харківської стратегічної наступальної операції ( 3-23 серпня) і звільненні Лівобережної України. 24 вересня 1943 р. її війська форсували Дніпро в районах Зграйки й Ржищева й, захопивши плацдарми, вели завзяті бої за їхнє утримання.

У жовтні армія в складі Воронезького фронту, перейменованого 20 жовтня до 1-го Українського фронту, вела бої на букринському плацдармі. У листопаді 1943 р. — січні 1944 р. брала участь у Київській наступальній (3-13 листопада), Київській оборонній (13 листопада — 22 грудня) і Житомирсько-Бердичівській операціях (24 грудня 1943 р. — 14 січня 1944 р.). У ході Корсунь-Шевченківскої операції (24 січня — 17 лютого 1944 р.) армія зіграла важливу роль у відбитті контрудару великих сил супротивника, які намагалися деблокувати угруповання, оточене в районі м. Корсунь-Шевченківського.

У березні – на початку квітня 1944 р. у складі 2-го Українського фронту (з 22 лютого) армія брала участь в Умансько-Ботошанській операції (5 березня — 17 квітня) , у ході якої її війська в тяжких умовах бездоріжжя послідовно форсували великі водні перешкоди: Південний Буг, Дністер, Прут. 6 квітня армія вийшла до ріки Серет, з ходу форсувала її й перенесла бойові дії на територію Румунії.

У ході Яссько-Кишинівської операції (20-29 серпня) армія діяла на правому крилі фронту й, успішно розвиваючи наступ, до кінця серпня вийшла до передгір’їв Східних Карпат. Надалі її війська сприяли військам 4-го Українського фронту в подоланні хребта й виході їх у район Ужгорода й Мукачевого.

У жовтні 1944 р. армія брала участь у Дебреценській операції (6-28 жовтня), у ході якої опанувала містом Сату-Марі (25 жовтня). У Будапештській стратегічній операції (29 жовтня 1944 р. — 13 лютого 1945 р.) війська армії 6 листопада форсували ріку Тиса південніше Чопа й, переборюючи запеклий опір супротивника, до кінця грудня 1944 р. вийшли на угорсько-чехословацьку границю, де перейшли до оборони.

Відновивши наступ 12 січня 1945 р., вони прорвали оборону супротивника на південно-східних схилах Словацьких Рудних гір і опанували містами Плешивець (14 січня), Ієлшава (23 січня), Зволень (14 березня) і іншими. У Братиславсько-Брновської операції (23 березня — 5 травня) з’єднання й частини армії звільнили міста Банська-Бистриця (25 березня), Кремниця (3 квітня) і Превідза (4 квітня).

Бойовий шлях армія завершила участю в Празькій операції (6-11 травня), до кінця якої її війська вийшли в район Нове Місце, Богдалець, Боброво. По завершенню війни армія була передислокована в Одеський військовий округ і розформована в травні 1946 р.

Командуючі армією: генерал-майор, з листопада 1941 р. — генерал-лейтенант Подлас К.П. (серпень 1941 р. — березень 1942 р.); генерал-лейтенант артилерії Парсєгов М.А. (березень — липень 1942 р.); генерал-лейтенант Попов М.М. (липень — жовтень 1942 р.); генерал-лейтенант, з вересня 1943 р. — генерал-полковник Москаленко К.С. (жовтень 1942 р. — жовтень 1943 р.); генерал-лейтенант Жмаченко Ф.Ф. (жовтень 1943 р. — до кінця війни).

Члени Військової ради армії: дивізіонний комісар Маланін М.П. (серпень 1941 р. — листопад 1942 р.); дивізіонний комісар Крайнюков К.В. (листопад 1942 р. — жовтень 1943 р.); генерал-майор Кулик К.П. (жовтень 1943 р. — до кінця війни).

Начальники штабу армії: генерал-майор Рогозний 3.3. (серпень 1941 р. — лютий 1943 р.); генерал-майор Бенський В.С. (лютий — квітень 1943 р.); генерал-майор Батюня А.Г. (квітень — листопад 1943 р.); полковник Бєлодєд В.І. (листопад 1943 р. — січень 1944 р.); полковник, з лютого 1943 р. — генерал-майор Сосєдов Л.Б. (січень 1944 р.); генерал-майор Шарапов В.М. (січень 1944 р. — березень 1945 р.); полковник, із травня 1945 р. — генерал-майор Пігін І.А. (березень 1945 р. — до кінця війни).

Пилип Феодосійович Жмаченко, який командував армією на момент проведення операції по звільненню нашого краю, народився 26 листопада 1895 року в селі Могильно, нині сіло Поліське Коростенського району Житомирської області, у селянській родині. В 1906 році закінчив сільську школу, по закінченні працював робітником на залізничному транспорті. В 1915 році мобілізований до діючої армії рядовим. Брав участь у боях Першої світової війни.

З 1917 року він у Червоній Гвардії, вступив до лав ВКП(б)/КПРС. У Червоній Армії — з 1918 року. Брав участь у Громадянській війні, був командиром роти, ескадрону. З 1921 року комісар полку, закінчив Школу червоних старшин у Харкові. В 1924-1926 роках призначений заступником начальника Школи червоних старшин з політичної частини. Після навчання на курсах «Постріл», з 1926 року командир полку. В 1937-1939 роках командир стрілецької дивізії, потім начальник відділу штабу Харківського військового округу. З березня 1941 року — командир 67-го стрілецького корпусу в Західному особливому військовому окрузі.

З перших днів війни П.Ф. Жмаченко брав участь у боях на Західному фронті: із частинами корпусу вийшов з оточення під Мінськом, брав участь у Смоленському бої. У середині липня 1941 року був поранений, до вересня знаходився на лікуванні. З вересня 1941 року заступник командуючого 38-ої армії Південно-Західного фронту. У лютому-травні 1942 року командуючий 3-ою армією Брянського фронту. У вересні 1943 року був призначений командуючим 47-ою армією Воронезького фронту, а з жовтня 1943 і до кінця війни командував — 40-ою армією. У жовтні 1943 року за форсування Дніпра й утримання плацдарму південніше Києва П.Ф. Жмаченку привласнене звання Героя Радянського Союзу, а в 1945 році військове звання генерал-полковника.

По закінченню Великої Вітчизняної війни генерал-полковник Ф. Ф. Жмаченко продовжував командувати 40-ю армією, потім був призначений заступником командуючого Центральної групи радянських військ в Австрії. В 1947 році він закінчив Вищі академічні курси при Військовій академії Генерального штабу. З 1948 року заступник командуючого Білоруського і Прикарпатського військових округів. В 1955-1960 роках — голова Центрального Комітету ДОСААФ УРСР. З 1960 року у відставці. Помер Пилип Феодосійович 19 червня 1966 року.

На честь П.Ф. Жмаченка названа вулиця в місті Києві.

За матеріалами сайтів «Боевые действия Красной армии в ВОВ» ;  «Герои страны» ; «Военная литература«.

 На фотоілюстраціях: форсування Дністра у березні 1944; генерал-лейтенанти П.Ф. Жмаченко, І.З. Сусайков і генерал-майор Кулик Г.І. над картою в 1944 р. в Румунії; П.Ф. Жмаченко; меморіальна дошка в Києві. Ілюстрації можна збільшити кліком мишки.

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

6 комментариев к “Армія – визволительниця”

  1. І у нас 40-а армія йшла, правда в зведеннях «совінформбюро» не визволяла, а оволодівала населеними пунктами (Муровані Курилівці, Яришів), доречі села Хотинщини теж не «визволені», а «зайняті»

  2. вехр, ну і про що це Ви? Навіть для наших першачків зрозуміло, що військові щоб звільнити село, мають його зайняти.
    Це у Вас що хвороба така — аби ляпнути якусь гидоту? Звідки стільки мерзенності у людей береться!?

  3. гидота, це коли молодих сільських хлопців, що пережили жахи німецької (румунської) окупації і правдами й неправдами не були вивезені на роботи, відправляють необмундированих, ненавчених і напівозброєних на укріплені позиції німців в ході Ясо-Кишинівської операції, де більшість з них і лягли, дуже їм помогло «визволення»

  4. усяке було. На жаль, добро рідко ходить окремо від поганого. Так було завжди, всюди і у всьому. Може це було і неправильно — посилати у бій малонавчених бійців, навіть скоріш за все не правильно. Але при цьому, найвірогідніше — у тій ситуації виходу іншого не було. Це нам зараз легко розбирати, судити і тявкати, сидячи у теплі і відносному спокої по своїх хатах та квартирах – що було тоді правильно, а що було не правильно. Набагато важче у той час було у обстановці, яка постійно змінювалася і вимагала негайних рішень, обирати ці рішення, щоб вони були єдино вірними. І приймали ті рішення не боги, які все знають, а такі самі люди — як ми, з усіма їх добрими і поганими сторонами. Та саме завдяки тим, хто приймав ті рішення і завдяки тим, хто їх виконував, інколи — ціною своїх життів або свого здоров’я, ми маємо тепер можливість тут розмірковувати, словесами блудити!
    А Inga цілком права, навіть додати до її слів не має що!

  5. все було б вірно, якби не тенденційність прийнятих рішень, а так, проглядається одна й та ж тенденція — помста за визвольні змагання 20-х років і все, ніяких спец. необхідностей, результат один — винищення українців, які усвідомлюють себе українцями

  6. wehr, ви продовжуєте, як завжди, сочиняти на ходу малологічну маячню!? Яка помста, які змагання? Теж мені спорт знайшли.
    Кому тоді — під час Великої Вітчизняної війни було діло до помсти за події під час і після Громадянської? У більшій частині України (в т.ч. — у вас на Поділлі), в Білорусі та і в самій Росії за це вже давно забули на той час, адже всі кому радянська влада мала помститися за 18-20-ті роки, ще до війни одержали своє (а деколи і не своє) — аж донесхочу.
    Натомість у нашому краї (Північна Бессарабія і Буковина) взагалі не було ні яких «змагань» з більшовиками у 20-х роках, і у молдованів їх не було, і мститися радянській владі нам не було за що, але і від нас, і з Молдавії, як із Білорусі і з тої самої Центральної Росії, з усіх звільнених регіонів призивали на фронт, і так само майже відразу кидали на передову, не дивлячись на національності.
    Більш того, усіх тих, кого підозрювали хоча б у найменшій лояльності до тих «змагань», або до нелояльності до радянської влади, або ще у чомусь подібному, навіть близько до участі в бойових діях не підпускали, а відправляли на трудовий фронт на Донбас, на Урал і до Сибіру. Там теж далеко не всі вижили, але там і крім трудармійців не всі у ті часи виживали, незалежно від національності, місця походження і політичної масті.

Залишити коментар