На східній стороні околиці невеличкого міста Сокиряни, що на Буковині, у вічі впадають крутосхилі береги невеличкої річки, що геть чисто поросли травою чи зеленим мохом. То в одному, то в іншому місці вони зблискують вапняково-кам’яними залисинами та здіймаються бовванистими каменюками вздовж усього кам’яного жолоба, що тягнеться на кілометри аж до Дністра.

Каменюки ті лежать і на самому дні котловану, і вгорі, над урвищем, ніби їх викотив сюди хтось спеціально та прилаштував для вікової дивогляді. З огляду на цю древню кам’яну картину старожили повідують легенду, ніби колись давно, ще як землі ці були залиті водами, жив тут господар-богатир, що володів усіма підземними багатствами. Були в нього і срібло і золото, але найбільше він любив морські корали, діаманти і всякі інші коштовності, що зберігалися під водою. Нікому він їх не показував, беріг до кращих часів, щоб подарувати у спадок своїм нащадкам. Та скоро занедужав старий велет і не встиг передати багатства людям. Так вони і скам’яніли у земній тверді, лиш час від часу даючи про себе знати проблисками чистої, як сльоза, глибинної води, що проступає на дні велетенської кам’яної чаші. Кажуть, ніби відтоді й шукають люди тут у землі древніх скарбів, розкопуючи її і вручну, і з допомогою техніки.

На жаль, ніхто не повідав, що знайшов якісь скарби чи, бодай, золоту піщинку, навпаки — люди втрачали сили і здоров’я від важкої роботи, а дехто знаходив тут і смерть. Одного разу, як розповідали, вже бувалий місцевий житель, що мешкав на «Тій Горі», добував у березі камінь. Як і завжди, все робив звично, без поспіху. В черговий раз заклав у печеру вибухівку, та вона чомусь не спрацювала. Каменяр поспішив глянути, що сталося. Отоді й трапилася з ним біда.

Та все ж камінь, який черепашником (очевидно тому, що складається з безлічі піщинок-черепашок і нагадує дивовижну мозаїку), продовжують добувати. Причому не в стародавніх печерах, як колись, а в сучасному підземному кар’єрі і вже на промисловій основі.

Багато хто помічає, як від сокирянської шахти щодень рухається валка вантажних автомашин, вщерть наповнених каменем-черепашником чи піском. То везуть продукцію з тутешніх підземних родовищ. Розробку їх розпочали ще в 1956 році. Цим займалася військова частина одного з військових округів, а відтак тут було створено місцеве підприємство «Новий побут», яким керував діловий і кмітливий єврей Я.Д. Цитрін. Воно діяло не довго, бо в 1961 році на цьому місці організували закрите гірничодобувне підприємство, де використовувалась праця не тільки вільнонайманих робітників, а й тих, хто був позбавлений волі.

Колонія, як і тепер називають це підприємство, поповнилась необхідною кількістю техніки: було 34 каменерізальних машини, понад 130 вантажних автомобілів, а також своя дизельна електростанція, яку називали «революція». Вся матеріально-технічна база розташовувалась на місці нинішньої станції технічного обслуговування автомобілів. У власних майстернях гірники здійснювали повний капітальний ремонт машин і обслуговування їх.

У підземеллі каменерізальна техніка працювала майже безперестанно, адже роботу видобувників було організовано в три зміни. Колишні спеціалісти, в тому числі й начальник планово-економічного відділу М.Г. Головач, а також В.М. Пунга, який був начальником автотранспорту та центральних майстерень і механіком шахти, пригадують, що доводився план видобутку продукції на добу: каменю — 57 тис. шт., а піску — 620 тонн. Зазвичай, ці показники перевиконували. Продукцію доставляли замовникам автомашинами і вагонними партіями, оскільки до шахти було підведено залізничну колію. Для зручності і підвищення ефективності виробництва запровадили навіть штабелювання каменю на відкритому майданчику, з якого споживачі мали можливість брати його самовивозом.

Особливого розмаху набуло виробництво, коли його очолював В.О. Давиденко, який і людей розумів, і гірничодобувну справу тримав на висоті. Після нього дбайливими керівниками установи були А.М. Яковлєв, П.І. Ревуцький, В.П. Соловей, В.С. Ліпінський. Нині її очолює молодий і енергійний керівник В.В. Келя.

Цікаво, що за роки діяльності шахти кар’єрна виробка сягнула величезних розмірів — понад 500 гектарів. Тепер — це ціле підземне царство, в якому і далі триває виробничий процес на дільницях. Щоб заглянути на одну із них, виконую усі формальності, яких вимагає закрите підприємство шахтного типу, і вже за якусь мить у кабіні вантажівки пірнаю в тунельну темряву. Світло фар прокладає дорогу на якихось 120-150 метрів уперед, але враження таке, що ось-ось наткнешся на якусь перешкоду чи вріжешся у бокову стіну, хоч ширина відкатної дороги й не мала — до 8 метрів, а висота всього 2,4-2,6 метра.

Водій — бувалий, машину веде майстерно, але ж коли йому доводиться пригальмовувати, мене охоплює страх, здається, ще мить — і кабіна зачепить кам’яну стелю. Проміжок між ними десь на долоню-дві, та коли їдеш, стає лячно, що в темряві може знести голову разом з кабіною. На цей раз у шахті я вже вдруге, тому дещо стримую себе, стараюсь звертати увагу на те, чого не помічав раніше.

— Довго нам ще трястися в грузовику? — пробую розговорити водія, а він на це аж розсміявся, бо ми ж ще лиш заїхали в підземелля. Пояснює, що за каменем доводиться добиратися далеченько — 3-5, а то й 7 кілометрів. А це не менше 10-15 хвилин.

Ще якусь мить мчимо тунелем, та незабаром зупиняємось на невеличкому, тьмяно освітленому майданчику. Ступаю на землю — і враз помічаю, що наді мною висить диво — кам’яне небо, що спресоване з дрібнюсіньких черепашкових панцирів. Підносимо до пласта збільшуване скло і помічаємо, що їх там сила-силенна! Таку кількість не перелічити ніколи і нікому! До поверхні звідси — 45-50 метрів. Тож уявляєте, яке громаддя висить над нами?!. І як ця кам’яна стеля тримається?

— Ризику ніякого немає, — каже гірничий маркшейдер О.Ф. Лісничок, — адже розробка ведеться шах- маткою, а опори-стояки (так звані цілики) підпирають цей «кам’яний живіт» через кожних вісім метрів. Причому ширина цих ціликів — 12 метрів. На них і тримається горизонт. До того ж шахта проходить по околиці міста і не зачіпає його інфраструктури.

І все ж одного разу таки стався надзвичайний випадок. Після проходки каменерізальної машини на дільниці, що розташовувалась в зоні урочища «Кругляки», стався обвал гірничої маси, і на поверхні утворилася лунка конусоподібної форми в діаметрі 100 метрів. Вода ринула в шахту, але великої шкоди не заподіяла. Завдяки щасливому випадку, ніхто тоді не постраждав, оскільки попередня зміна закінчила роботу, а наступна її ще не розпочала.

Аварію швидко ліквідували, але для відкачування води, кажуть, поливні труби звозили із всієї округи, позичали їх навіть у городників із сусідньої Молдови.

На поверхні орієнтуватися легко, а тут, де пиляють камінь, треба добре знати лабіринти підземки, інакше можна і заблукати. Такі випадки, кажуть, траплялися, але все обходилось. Одного разу якось, було, загаявся з роботою один наладчик і повертався з підземного об’єкта сам. Пізній час не тільки стомив його, а й навіяв блуд. Давно скінчилося світло від шахтарського ліхтарика, який мав при собі, не стало і сірників, котрими час від часу підсвічував підземку. Хвилини у темряві здавалися годи-нами, вже й холод відчувався, адже температура тут у межах 8-12оС. Високою є і вологість повітря. Та чоловік не розгубився, став на коліна і за вм’ятинами на долівці від протектора автомобільних коліс знайшов правильний напрямок і дійшов до виходу. Цей випадок багато чому навчив гірників.

Тим часом під незвичним враженням уявляю себе наче в казці підземних витворів Адріатики. Не вистачає хіба що химерних сталактитів і сталагмітів, що гострими шпилями звисають зі стелі чи пнуться догори з глибин землі. Кажуть, ніби тут існує дві дороги: направо підеш — до Молдови потрапиш, прямо рушиш — до Дністра дійдеш. Що ж, мабуть, не випадково між гірниками ходили розмови, що в підземеллі існувало безліч ходів і лазів, якими можна було перейти в сусідню державу чи потрапити до фортечного укріплення аж у Могилеві-Подільському. Не знаю, так це чи інакше, але доріг у шахті дуже багато. Вони короткі і довгі, та коли б скласти їх в одну лінію, вийшла б дорога більшою за 500 кілометрів! А це, як відомо, відстань до самого Києва.

Ходити тими підземними вулицями справжня цікавість. Тягнуться відкатні шляхи, а перпендикулярно до них розташовані гірничі виробки. На жаль, ми не довго перебували у шахті — пробирала сирість і давила на очі темрява. Та все ж побачили, як працюють в забої «комбайни» МКД-2 (дводискові), як вирізають у стіні прямокутні форми спресованого віками каменю-черепашнику. Картина захоплююча, але пилюки багато, вона висить у повітрі, мабуть, завжди, хоч шахту постійно вентилюють.

Готовий камінь із посіченої стіни вантажать вручну. Сто «мазайок» (так дехто називає пиляні прямокутні форми каменя) лягає на кузов автомашини за кілька десятків хвилин. Відразу скажемо, що ця робота не для слабких.

Вже коли, нарешті, вибрались із кам’яної пастки, і на поверхні трохи звикли до сліпучого денного світла, стали підраховувати з економістами запаси добутого багатства. Цифри вражаючі. Якщо на перших порах на-гора видавали 10-20 тисяч кубометрів каменю, то згодом випуск продукції сягав 100 і більше тисяч. Причому умови видобування дедалі ускладнювались — каменерізальні машини доводилось опускати на глибину 25-50, а то й 85 метрів, аж поки дозволяв нижній водоносний горизонт. Зростала і продуктивність в забої. Справжніми асами на каменерізальних машинах були Микола Савтюк, Іван Настасій, Віктор Дворський та багато інших робітників, які віддали підземці по 25 і більше трудових літ.

— То скільки ж все-таки видобуто каменю? — з нетерпінням питаю у заступника начальника по виробництву В.П. Бучацького, який, бачу, вже має результати підрахунків. Він дещо тримає інтригу і згодом називає фантастичну цифру, вона складає понад 5 млн. кубометрів! У стандартних каменях, розміри яких 390х190х188 мм, а вага майже 25 кг, цей показник ще більш приголомшливий — майже півмільярда «мазайок»!

Шахтні фахівці визначили, що з цієї кількості будівельного матеріалу можна спорудити понад 170 тис. одноповерхових сільських будинків. Виходить, що гірниче підприємство вибудувало ціле місто, яке перевершує наші Сокиряни за своїми розмірами в десятки разів! А що стосується видобутого піску, то його надбано майже 4 мільйони тонн. Кажуть, якби з нього насипати конусоподібну гору, вершина її б сягала до хмар!

Отож дарма, що із зарубіжжя бурхливим потоком ідуть привабливі будівельні євроматеріали, сокирянський камінь, як і раніше, охоче замовляють із різних куточків України — Тернопільщини, Вінниччини, Хмельниччини, Івано-Франківщини і, звичайно, що з нашої Буковини. Його застосовують у сільському будівництві, при спорудженні виробничих приміщень, капітальної огорожі і бруківки. З нього роблять фундаменти під житлові будинки, зводять стіни, мурують підвальні приміщення, продуктові сховища, в яких добре підтримуються не тільки температурний режим, а й необхідна вологість. До речі, більша частина житлових і адміністративних приміщень у Сокирянах побудовані із місцевого пиляного каменю. Будівлі служать багато років. Повідують, що й церква на «Тій Горі», що неподалік кар’єру, також споруджена з місцевого вапняку ще у XVIII столітті. Вона в доброму стані і пророчить своїми сяючими куполами над Яром довгі роки усім.

Підземні виробки або так звані кам’яні бокси досить хороше укриття від небезпеки, непогані сховища для складування продуктів. Спеціалісти кам’яного кар’єру кажуть, що проектним інститутом розроблено програму консервації та використання старих виробок у народному господарстві. Після їх обстеження можна було би використовувати їх, як гаражі та овоче- і фруктосховища для зберігання, а можливо, для зберігання шампанських вин, як це зроблено у Молдові поблизу Крикова.

А вапняковий пісок знайшов своє застосування для приготування цементного розчину, виготовлення самого цементу та як досить ефективне добриво для розкислення ґрунтів з підвищеною кислотністю. Він, як свідчать фахівці, містить у своєму складі 75-96% чистого карбонату кальцію та незначну кількість магнію, а це нейтралізує надмірну кислотність і сприяє підвищенню врожайності багатьох сільськогосподарських культур.

За радянських часів вапнякове борошно, як називали цей пісок, відправляли навіть на Далекий Схід, тепер же він користується попитом і у багатьох регіонах України, зокрема, в Тернопільській, Волинській, Донецькій, Дніпропетровській, Луганській і Київській областях. Останнім часом зацікавились ним і в Білорусії, де використовують його також для підгодівлі птиці в якості вапнякової домішки. Отож іде відвантаження продукції замовникам цілими залізничними составами.

…Полишивши шахту після її оглядин, вузькою кам’яною стежкою знову ступаю нагору і скоро опиняюся чи не на самій маківці високого щовба над кар’єром. Звідси добре видно всі краєвиди міста, десь глибоко в ущелині сріблиться і бурлить уже згадувана річка, що несе свої води вдалину. А мені думається, що, може, це якраз вона знає таїну підземної кам’яної казки, бо бере свій початок десь у глибоких і могутніх пластах земної кори.

Олександр Чорний, журналіст.

На авторських фото: вид на шахтну виробку, церква над кам’яним кар’єром.

____________________________________________________

Посилання на відеоматеріал, в якому частково можна побачити технологічний процес, додано у 2013 році

___________________________________________________

Про автора статті

З-поміж багатьох книг чи не наймиліша і найдорожча та, в якій оповідається про рідні місця, свій край. Може, саме тому Олександр Дмитрович Чорний по крупинці збирав матеріали про одне із найбільших сіл Буковини – Вашківці, в якому народився 24 липня 1951 року, і де промайнуло його безтурботне дитинство та відкрилася дорога в самостійне життя і творчий світ. У цій книзі автор тільки мимохідь торкається своєї біографії, тому нагадаємо, що після школи він закінчив сільськогосподарський технікум, де одержав спеціальність агронома, а потім – Київський Національний університет ім. Т.Г. Шевченка, в якому здобув фах журналіста.

 

Працював на різних посадах в сокирянській районній газеті «Дністрові зорі» (від літпрацівника до заступника редактора), був редактором вижницької районної газети «Вижницькі обрії», старшим випусковим в редакції газети «Від Дністра до Карпат», керівником Сокирянського філіалу видавництва «Прут». Він один із ініціаторів заснування в Сокирянському районному відділі освіти в 1994 році газети для вчителів, учнів і батьків «Педагогічна думка», яку п’ять років редагував на громадських засадах.

 

З-під пера журналіста і публіциста, краєзнавця і щирого шанувальника історії рідного краю в різних газетах надруковано чимало розповідей про людей праці, актуальних і проблемних статей на сільськогосподарську тематику. Він – член Національної спілки журналістів України, вперше на Сокирянщині записав і впорядкував місцеві легенди, що вийшли друком у книжці «Розкажу тобі легенду». Окрім цього є автором книги про народних умільців, аматорів художньої самодіяльності Буковини «Диво твориться душею», співавтором книг «Новодністровськ засвічує вогні», «Сердечно Вас вітаєм», «Долі врожаями колосяться».

 

Старанням і творчими зусиллями Олександра Дмитровича підготовлені і випущені повнокольоровим друком буклети «Про нас і нашу історію» та «Кельменецька митниця».

 

Нині О.Д. Чорний очолює Сокирянську районну друкарню (raydruksk@mail.ru) і сповнений нових творчих задумів.

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

3 комментария к “«Клондайк» черепашника у підземеллях Сокирянщини”

  1. Дуже цікавий матеріал про підземелля черепашника.
    Прочитав його і ще більше зауважав своє місто.
    Історичний скарб!

  2. Автор хвилююче описав свою подорож на автомобілі. Але мабуть більш захопливою виявиться пішохідна прогулянка по шахті з ручним ліхтарем. Незабутні відчуття виникають в момент вимикання ліхтаря, коли вас м’яко огортає повна тиша і абсолютна темрява. Окрім гострих выдчуттів шахта може подарувати незвичні видовища, наприклад, переріз колодязя штольнею, та багато іншого про, що не дозволяє написати объем відгуку. Шахта цілком заслуговує на те, щоби по ній відкрили маршрути. Відвідувачі, пройшовши ними, дізналися бы багато нового, та отримали сильні враження.

  3. Оце-так клондайк!!!
    Очевидно ціле море застигло. Було б драйвово побувати у тому Царстві !

Залишити коментар